Антон Даниленко: Росіяни просто працювали по графіку. О десятій годині "бабах", і починається. Декілька десятків снарядів. Могло іти дві людини і по них випускали 6-7 ракет "Граду"

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Цензор.НЕТ вже робив інтерв’ю з професорами, шахматистами, юристами, які пішли 24 лютого воювати. Тепер черга розповісти про політконсультанта.

Антон Даниленко почав готуватись до війни завчасно. Як він це робив і скільки це займало часу - він розповів в інтерв’ю нашому виданню. А також про те, як було тримати Київ у перші дні, події на Київщині та нинішні апокаліптичні картини на сході України. А ще відповів на запитання про ставлення військових до політичних баталій та спроби декого жити в довоєнний спосіб.

З ОКУПОВАНИХ СІЛ ПРИХОДИЛИ ЛЮДИ І РОЗПОВІДАЛИ ТАКІ ДИВНІ ІСТОРІЇ, ЩО ТАМ, ДЕ ЖИЛИ МОСКАЛІ, ВОНИ ЛИШАЛИ КУПИ ЛАЙНА ПОСЕРЕД КІМНАТИ

- У мене вже традиційне запитання, як минуло ваше 24 лютого і як ви опинились на фронті.

-24 лютого після перших вибухів мене розбудили діти. Хочу сказати, що ми з дружиною готували їх до цього, пояснювали їм правило двох стін, ми буквально тренувались під звуки вибуху з Youtube евакуюватись в коридор, вони склали списки необхідних речей. І завдяки цьому були більш-менш готові.

Так само і батьки, які не вірили остаточно, але підготували все, що потрібно.

Цього ж дня я відвіз родину за місто, а 25 лютого вже повернувся в Київ.

Далі треба зробити відступ.

Я у мирному житті був політтехнологом, практично все свідоме життя цим займався, але після 2019 року від великих проєктів відійшов – трохи вигорів – і потрапив на вишкіл до "Українського легіону". Це громадська організація, яка ставить собі за мету військово-патріотичну підготовку цивільного населення.

І власне з того часу я став членом організації, раз на тиждень ми тренувалися. В суботу зранку, замість поспати, їдеш вчитися. Фактично це те, чим мала б займатись держава, створюючи територіальну оборону. Але, на жаль, не встигла повною мірою.

Свого часу в 2015-2016 роках була спроба налагодити системну співпрацю. Усі казали: "Хлопці, ви молодці". Але на цьому все закінчувалось. І, на жаль, цей досвід "Українського легіону" на системному рівні не був використаний.

-А скільки вас на той момент було в організації і чи мала вона свої філії?

-Дивіться, наша робота побудована таким чином. Умовно є ввідний курс, на який будь-яка людина може записатися. Він триває місяць, по буднях два теоретичні заняття, на вихідних - практика: поводження зі зброєю, мінна безпека, такмед, інженерна підготовка, якісь основи тактики. І півтора дні випуск – для цивільних людей це певний челендж, бо це засідки, марші вночі, охорона бази, імітація евакуації пораненого. По факту, це оглядовий курс, але цікавий.

Частина людей після цього ввідного курсу йде, а частина лишається в організації і продовжує більш ґрунтовну підготовку. Є напрям роботи з молоддю.

За весь час через вишколи "Українського легіону" пройшло понад 3000 людей.

І що цікаво, коли відбувалося загострення, кількість охочих відповідно збільшувалась.

-А по регіонах?

-У нас є філії в Києві, Харкові, Житомирі, є кілька людей на Закарпатті. В середовищі нас знають і коли почалось загострення перед війною, ми почали озиратись один на одного, розробляти протоколи взаємодії, спілкуватись, де можемо бути задіяні. У декого були контракти резервістів і вони пішли за ними. А більшість думали, що будемо вступати в ТРО. На жаль, цей процес запустився запізно. Але за місяць до війни, ми, на щастя, почали співпрацю з однією військовою частиною – нам було цікаво влитись як один єдиний механізм, бо ми знаємо одне одного, звикли, є вироблені протоколи взаємодії, деяке спорядження – і встали до її лав.

Зараз переважна більшість легіонерів воюють у складі різних підрозділів, і отримані навички у перший місяць дуже допомогли багатьом навчати новачків.

Отже, 25 лютого ми зібрались, отримали зброю і почали патрулювати місто. І з того часу ми окремий підрозділ в складі ЗСУ.

-У перші дні, коли в місто проривались ворожі ДРГ та бронетехніка, які тоді були відчуття?

-Вони були, як у всіх людей, складними. Перше враження – "блін, ну ми ж попереджали". По-друге, цей хаос і відсутність комунікації… У нас був випадок, коли ми зупинились перевірити покинуту машину біля одного з мостів Києва, але оскільки були в цивільному, до нас підскочила Нацгвардія, і була трохи неприємна ситуація. Бо вони подумали, що диверсанти - це ми.

Тоді така була атмосфера - і через складність ситуації, і через ворожі ІПСО. Коли одна ТРО ловила іншу, поліція ловила військових, а військові Нацгвардію, з переляку усі тикали автоматами у вікно.

-А що за ворожі ІПСО були тоді?

-Згадайте історію з мітками, ліхтариками. Вони ж не робили їх, щоб щось наводити, бо координати і так відомі, а щоб відволікати, створювати атмосферу хаосу і недовіри. Принаймні, я так думаю. Особисто знаю випадки, коли ці речі призводили до френдліфаєра. Не будемо про це говорити зараз, але потім треба це проаналізувати і зробити правильні висновки.

Ще один момент хочу сказати про підготовку – я не можу назвати себе параноїком, в мене не був складений бункер гречки, але певні алгоритми дій з родиною, друзями проговорювали.

Кожна притомна людина мала поставити собі питання - "що я буду робити якщо…". І змоделювати декілька ситуацій.

На жаль, більшість людей не мали таких планів. І на такі приготування часто дивились як на певну блаж: "а, граються хлопчики".

І держава, і суспільство по факту виявилися неготовими до такої війни.

-Скажу навіть чесно про себе, що я хоч і мала складений рюкзак і закупила батькам крупів, але я не чекала того, що вони таки підуть на Київ.

-На це і був розрахунок. Я теж не вірив до кінця. Хоча пам’ятаю ніч з 23 на 24, в мене були погані передчуття і я розумів, що воювати доведеться, хоча і не дуже хочеться.

Отже, ми були в Києві, потім в області. Це такий був наш перший досвід. Ще тривала окупація, і не дуже було відомо, що росіяни роблять на цих територіях. Ми стояли за кілька кілометрів від ворожих позицій…

-Це в районі Ірпеня?

-Ні, на лівому березі. Вони вже не вели активних дій, наші їх відтискали. І з окупованих сіл приходили люди. І розповідали такі дивні історії, що там, де жили москалі, вони лишали купи лайна посеред кімнати. І це виглядало повним трешем. Ну нехай ти живеш, щось береш, можеш зламати, але навіщо таке робити. І тоді з’явилось відчуття, що ми воюємо з моральними уродами і покидьками. Інші факти з інших сіл і міст після деокупації це лише підтвердили.

І якщо повернутись до неготовності, то я ще у 2018 році, коли працював в одному великому політичному проєкті, спеціально опитав керівників обласних організацій, чи проводились у всіх областях системні навчання з цивільної оборони. На що мені сказали – ні, крім деяких прифронтових. Навіть у Києві не проводили, і ми це відчули. Якось цю тему зам’яли з 2014-2015 і воно вилилось у те, що вилилось.

ВІЙНА – НЕ ТЕ, ЩО МОЖНА ПОБАЖАТИ ПРОЙТИ БУДЬ-КОМУ, АЛЕ З ТОГО, ЩО Я БАЧУ, ВОНА ВІДСІКАЄ БАГАТО ЗАЙВОГО. ЛЮДЕЙ, СТРУКТУР, ПРОЦЕСІВ

-Ми за місяць до війни, здається, писали інтерв’ю з Сергієм Рахманіним, і він тоді сказав, що спроба Порошенка запровадити воєнний стан насправді показала, що до цього не готові державні інституції, зокрема і на місцях…

-В тому то й річ, що робочих відпрацьованих протоколів на рівні всієї держави було недостатньо. Від загальних стратегічних речей до вказівок конкретного органу влади людям, що робити в конкретному випадку.

Але завдяки самовідданості людей, героїзму тих, хто прийняв перший удар, та здатності нашого суспільства до самоорганізації у критичний момент, ми вистояли.

Війна – не те, що можна побажати пройти будь-кому, але з того, що я бачу, вона відсікає багато зайвого. Людей, структур, процесів. Дуже болісно, але по факту ефективно.

Знайомі, на яких розраховував, пропадають. А допомагають ті, на кого не сподівався.

Уся логіка процесів зараз змінилась. Наприклад, візьміть більшість наших топових політиків, де вони? ….

-Вони злилися, бо вони не готові до такої ситуації.

-Так, їм складно знайти свою роль в новій реальності. Деякі проєкти намагаються підтримати себе, робити якісь речі, але це не готовність.

Також існує інший вимір. Якщо ми говоримо про суспільство, то зараз багато хто говорить, що не готовий мобілізуватись, бо нічого не вміє, і його відразу "вб'є страшний снайпер".

-Якраз цей скандал навколо дозволів з військкоматів яскраво свідчить про небажання багатьох іти воювати. І на мене це справляє гнітюче враження – оце сподівання, що ті, хто пішов 24, будуть воювати роками.

-Нас це теж відверто дивує. Бо насправді військова справа не є такою, якої не можна навчитись. Вона складна, але все можна. Ми були підготовлені, бо цим займались кілька років. Зараз бійці вчаться вже на ходу. І вже ефективно працюють.

Наприклад, у нас абсолютно різний склад, як і в багатьох підрозділах зараз. У нас є актор, бізнесмени, молоді фізики, яких запрошували працювати в Швейцарію, люди з таким дивним заняттям, як у мене, програмісти, студенти, яхтсмени, власниця швейної майстерні.

Але по факту - у підрозділі бойовий досвід до цього мали 10%. Усі решта - цивільні, які не планували пов'язувати свою долю з військом. Але пішли захищати свою країну, коли настав час. Бо інакше не могли.

Зараз це наша чергова війна за Незалежність, як би пафосно це не звучало.

Так само, знаю випадки, коли хлопці, абсолютно далекі від війська, призивались з "білими" квитками. Рідні спочатку були в повному шоці, але коли людина починала навчатись, освоювалась, одяг і спорядження забезпечували рідні і волонтери, то вже не було цього жаху "ах, сонечки голі, босі". Це робота, яку потрібно робити.

Уся наша аналітична група, мої друзі, з якими ми пройшли багато доріг, воюють зараз в різних підрозділах, зокрема двоє багатодітних татусів, які могли не йти до війська.

-Якщо ми вже почали про "голі, босі", то ми пам’ятаємо, як в перші дні не вистачало зброї і броніків, форми. Як ці потреби змінились з часом?

-Ця війна для нас є народною, і я не відкрию таємниці, що проблеми із забезпеченням були і є. Нашому підрозділу простіше, бо у кожного базовий рівень одягу і спорядження був, але не все. А зараз кожна громада, кожен колектив, кожна родина гуртом споряджають свого бійця у похід, як у Середньовіччі. Тому спочатку в нас не було забезпечення ніякого, зараз ситуація покращується, але звісно, що потреб теж багато.

На війні треба багато всього, що не передбачено статутом і штатом, тому насамперед це власні кошти, кошти рідних і друзів, волонтерська допомога з усього світу.

Знаєте, ця колосальна народна підтримка з перших днів - це те, що реально тримає і надихає.

Коли нам на позиції приносила зранку гарячий бульйон жінка, що жила поруч. Коли ми отримуємо посилки з дитячими малюнками і листами. Коли водії махають нам дорозі, а дівчата пригощають кавою.

Кумедний момент згадав, жіночка на Київщині каже: "Хлопці, давайте вже їх виганяйте, бо городи садити потрібно".

Нашому підрозділу дуже допомогла моя добра подруга Дарія Маттінглі, дослідниця Голодомору, яка зараз викладає в Кембриджі у Великій Британії. Разом з чоловіком і друзями вони організували українську діаспору і небайдужу британську громаду, які нам дуже допомогли. За що усім їм величезне дякую.

Щоб ви розуміли, нам машини через всю Європу переганяли керівник Студії україністики в Кембріджі Рорі Фінін та британський ветеран Шейн Тінні.

-Уявляю, недавно чула, як броніки зі Штатів віз письменник Дорж Бату.

-Так, круто відчувати підтримку усього цивілізованого світу і відчувати себе його частиною.

Звісно, хотілось би ще більше сучасної зброї, яка вже поступово дає нам перевагу. Наприклад, особисто бачив, що американські гаубиці вже працюють ефективніше за зношені радянські зразки. Але треба пам'ятати, що воюють люди та їхні вміння, а не техніка.

Майбутнє поле бою - за ударно-розвідувальними комплексами, в яких від знаходження цілі до її враження - лічені хвилини.

-Я повернусь до хроніки боїв, я так розумію, що спершу ви були на блокпостах, а як змінилась потім ваша дислокація і завдання?

-Ми не є лінійним підрозділом, тому навіть на блокпостах у нас були свої завдання. Також ми займаємось розвідкою, аеророзвідкою та іншими цікавими речами.

-Тобто ви з перших днів займались аеророзвідкою?

-Так, бо в нас були люди, які це вміли робити і мали власну техніку. Зараз ми підготували більше пілотів, і це тепер один з наших активних напрямів роботи.

Головне для безпілотника зараз – це цілевказання. Тоді, коли ми літали в Київській області, у нас ще не було такої сильної взаємодії з артилерією, ми ще теж учились. Але так само в ті часи ми багато підключали для інформування людей, які опинились в окупації. І в мене є конкретний приклад, коли співробітниця мого родича, повідомила нам про танкову колону під Броварами, її вразила артилерія. Це теж був важливий елемент нашої роботи.

Зараз ця можливість зменшилась, бо росіяни стали обережнішими, запровадили досить жорсткий контррозвідувальний режим на окупованих територіях – в людей відбирають телефони, знищують засоби зв’язку.

Я НЕ МОЖУ СКАЗАТИ, ЩО НА НАШОМУ РАХУНКУ 100 ЗАГРИЗЕНИХ ТАНКІВ І 20 СПІЙМАНИХ ГЕНЕРАЛІВ. НАСПРАВДІ, ВІЙНА - ЦЕ РОБОЧА РУТИНА НА 95%.

-Тому що в перші місяці вони знищували вишки мобільного зв’язку, але недооцінили просунутість інтернету в селах і що оператори зможуть перекидати навантаження.

-Для нас в перші місяці теж був шок, як можна так воювати. Як можна іти по картах 1963 року. В чому складність перевірити маршрут хоча б через Гугл мапи? Це їхнє шапкозакидацтво зіграло нам на користь. Як і їх недооцінка здатності наших людей до самоорганізації.

Але я би хотів застерегти, що є певна недбалість і серед наших воїнів. Часто доводилось бачити, як і ТРО, так і кадрові частини ігнорують питання безпеки - ходять на позиціях із увімкненими телефонами, масово користуються аналоговими раціями, не маскуються, гучно говорять на спостережних пунктах, не виставляють охорону.

Звісно, тут багато залежить від командирів, але що, постійно треба нагадувати, що життя у вас одне? І якщо за 2 кілометри ворог, то не треба ходити без броніків і без шоломів на позиціях. Такі моменти, на жаль, зустрічаються. І я закликаю стежити за цим, бо зайві смерті нікому не треба.

Так само це стосується взаємодії підрозділів. Приїхали на місце, обов'язково з усіма треба познайомитись, переговорити, як кажемо ми, військові, - вступити у взаємодію. Інакше можуть бути неприємні інциденти.

-Після Київщини куди вас перевели?

-Нам, насправді, пощастило, тому що в нас було трохи навчання, і воно багато що дало. Ми із іноземними інструкторами попрацювали, і це було досить показово – бо вони зіткнулись з іншою реальністю ніж та, до якої вони звикли. Наприклад, що у росіян активно працює РЕБ, що вони можуть засікати те ж скупчення рацій та телефонів. Було видно по питанням і спілкуванню, що для них це було новиною. Але досвід все одно був корисним.

І наші вітчизняні інструктори нам теж дуже багато дали. Наприклад, у нас був випускний фінальний вихід - вночі ми пройшли більше 20 кілометрів, і я отримав незабутній досвід купання в болоті навесні. Але це було потрібно, зокрема і для того, щоб зрозуміти свої межі, коли тобі здається, що ти от-от впадеш, але потім все таки знаходиш сили і йдеш далі.

Після Київщини і навчання, працюємо на сході України.

Ми не герої. Я не можу сказати, що на нашому рахунку 100 загризених танків і 20 спійманих генералів. Насправді, війна - це робоча рутина на 95%. Ти робиш роботу, виконуєш завдання, не завжди виходить так, як ти хочеш, не завжди успішно. Наприклад, приходиш на перестрілку, а та сторона - ні.

А якщо серйозно - дуже багато уваги треба приділяти плануванню діяльності і комунікації.

Свої історії успіху, про які можна розказати – ми знищили одну командно-штабну машину разом з артилерією сусіднього підрозділу, до цього - станцію РЕБ "Красуха". Так само агентурно – може пам’ятаєте була карта підрозділів Білорусії – завдяки нашим контактам вона була знайдена. Про більшість речей поки не можна говорити.

-Зараз ви працюєте в сірій зоні – це розвідка, мінування?

-І в сірій, і в червоній, і в зеленій. Географія широка.

-З ваших постів я бачу, що ви заходите в села, де немає людей, і ви пишете про тварин, які виживають в таких умовах. Можете розповісти, який вигляд мають ці села? Чи можна в них буде повернутись?

-Це дуже важке питання. Ми були в одному із сіл, яке постійно знищувалось російською артою. Там майже не було цивільних. Лишилось кілька людей, які не хотіли виїжджати. І їх не могли переконати ні ми, ні адміністрація. Була навіть жінка з дитиною, яку тільки через кілька місяців вивезли.

Я не знаю, що має так тримати на місці, коли цілий день ідуть обстріли.

Це, звісно, постапокаліптичні картини – будівлі розвалені, спалені, провода лежать, в городах стирчать хвостовики ракет, корови ходять туди сюди, собаки, свині…

-Якщо у відсотках, то скільки знищено будівель, бо на Чернігівщині все таки це були точкові знищення – одна вулиця могла бути зруйнована, інша ціла.

-Думаю, що до кінця війни, на жаль, в тому селі мало що залишиться. Дуже багато нерозірваних снарядів. Щоб ви розуміли, були випадки, коли росіяни просто працювали по графіку. О десятій годині "бабах", і починається. Декілька десятків снарядів по кількох зонах. Могло йти дві людини і по них випускали 6-7 ракет "Граду". З точки зору військової доцільності – це абсолютно недоцільно. Але росіяни це робили, бо могли.

А про тварин – це теж цікаво. Корови ходять самі по собі, самоорганізувались в стада. Якось вночі у нас був кумедний випадок, коли бачимо в тепловізор - їде машина, далі декілька машин, починають маневрувати. Ми ж такі: "Тривога!", всі підірвались. А потім: "Стоп, відбій, це корови".

Якщо ми живемо десь у господарствах і там є тварини, то ми їх підгодовуємо. Але багато і вбитих, і самі вони там бродять. Сумно дивитись. Але страшніше за людей, які не виїхали, бо артобстріл - дуже неприємна штука, по факту лотерея, якій все одно на твою історію чи як влучно ти стріляєш.

Сидиш з колегами по небезпечному бізнесу в підвалі чи погребі і займаєшся, як я її називаю, погрібною балістикою - вгадуєш, чим по вас стріляють.

А одного вівчара ми вивезли звідти - його потім забрав наш побратим.

-Я ще спитаю про поля пшениці, бо зараз же це дуже актуально. І іноді мені здається, що росіяни їх просто спеціально палять. Так це чи я параною?

-У мене такого враження не склалось. Вони часто стріляють по посадках, які розмежовують поля, і тоді так чи інакше вони горять. Але я знаю від знайомого історію, коли вони ракетними обстрілами зруйнували елеватор. І це далеко від зони активних бойових дій. Тобто це цілеспрямований удар по нашій інфраструктурі, яка забезпечує продовольчу безпеку. І це задовго до удару по одеському порту.

-Я бачила ваш пост, де ви просите гроші на авто, і з розмов з попередніми героями знаю, що буває так, що вже наче підрозділ усім забезпечений, а потім один прильот, і треба діставати все по-новому. Як часто такі ситуації?

-На жаль, часто. І ті ж автомобілі, і дрони – це теж розхідники. Я затримався на розмову до вас, бо відвозив автомобіль в ремонт. З тих двох машин, які нам привезли, одна вже, на жаль, підірвалась на міні. Загинули наші побратими…

Плюс це не нові машини і вони постійно ламаються і потребують догляду. Так само і дрони. Їх обстрілюють, ворожий РЕБ працює активно.

Тому потребуємо і вдячні людям за постійну підтримку.

НА БІЛЬШІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ЗМАГАНЬ І СУПЕРЕЧОК - ТУТ ДИВЛЯТЬСЯ, ЯК ПРАВИЛО, ЯК НА ЩОСЬ НЕСУТТЄВЕ. ЗАРАЗ ЦЕ НАГАДУЄ  БАТРАХОМІОМАХІЮ

-Віктор Таран казав, що в перші дні війни дрони могли працювати по 5-10 хвилин і збивались або втрачались. Як зараз?

-РЕБ же не працює постійно, він працює по певних напрямках, районах, на певних частотах. В нас були випадки, коли не можна було вилітати, бо розуміли дійсно через 5 хвилин, що працює РЕБ. Були випадки, коли його не було, і можна було спокійно літати кілька годин поспіль.

Так само в цій сфері є багато заходів безпеки, які треба вживати. Бо часто по місцю запуску дрона змальовували, де знаходиться місце розташування оператора і туди прилітало. Тому ми дотримуємось усіх протоколів безпеки, але часто бачимо, як боєць з хати, де живе, вийшов і запустив дрон. Не треба так!

А взагалі по забезпеченню, я думаю, що коли Міноборони погасить цю "пожежу" по найгарячіших потребах, треба подумати про потреби підрозділів не згори, а знизу, з точки зору бійців. Простий приклад - штатні маскувальні сітки, я їх не часто бачу. В чому проблема їх зробити?

Чи постановка волонтерських авто на баланс частин. Це дуже велика проблема. Багато частин не ставлять автомобілі на баланс. Відповідно офіційно заправляти ці автомобілі не можуть, і це знову власні і волонтерські гроші. Як людина, яка працювала в політиці, я не бачу проблеми полегшити ці процедури, бо влада має увесь інструментарій у руках – зробіть тимчасовий порядок постановки на облік.

Так само в нас були проблеми з оформленням частини людей, бо не було відповідних посад. Я знаю купу випадків, коли досвідчених військових не могли взяти на службу, хоча вони готові були йти на нижчі посади. Бо по штату не положено. Так само в чому проблема зробити тимчасовий порядок, щоб швидко закрити цю проблему?

Також дуже сподіваюсь, що вже працює робоча група з розробки нового бойового статуту. Бо він у нас фактично ще радянський, з незначними змінами.

-Чи встигаєте ви на фронті стежити за перипетіями політичного життя і що про них думаєте, бо останнім часом все ж стало більше якихсь політичних подій, які скоріше притаманні довоєнному часу?

-Бачу, що колеги досить чутливо реагують на новини, які стосуються військових, наприклад щодо забезпечення чи соціального захисту. Були випадки, коли влада давала у комунікативну штангу, коли нормально не роз'яснювала інновації або процедури.

А загалом на більшість політичних змагань і суперечок - тут дивляться, як правило, як на щось несуттєве. Зараз це нагадує батрахоміомахію - нікчемну війну жаб і мишей. Все, що не приносить користь і не працює на перемогу, тут видається зайвим.

-Юрій Гудименко на моє питання про якісь філософські думки сказав, що війна все дуже примітивізує.

-Так, але я би краще вжив слово - спрощує, відсікає те, що непотрібно зараз. Також тут багато гумору, часто чорного. Такий компенсаторний механізм. І він часто допомагає зберегти психіку і зняти деякі внутрішні тертя в колективі. Тому постійно якісь жарти, підколи, і це нормально.

Ще цікаво, тут постійно згадуєш письменників "втраченого покоління" - Ремарка, Гемінгвея і знаходиш паралелі зі своїм воєнним життям. Прям на рівні цитат.

Хочу сказати ще про одне спостереження. Багато воїнів, які приїжджають сюди на схід із інших регіонів, несподівано дізнаються, що тут красиві місця і цікаві пам'ятки. Що є мальовнича долина Сіверського Дінця, є крейдяні гори. Бо переважна частина людей, з якими я спілкувався, не були далі Дніпра чи Харкова. Тому війна, як би це парадоксально не звучало, сприяє вивченню своєї країни.

Я звернув на це увагу, оскільки трохи допомагав розвитку вітчизняного туризму.

-Ви загадали про письменників. І в мене виникла така дивна думка, а є можливість на війні почитати книжку? Чи геть не до того?

-В принципі, час можна знайти. У мене навіть лежить кілька книжок, але поки якось не тягне. Коли є час – новини переглядаєш, з рідними спілкуєшся. Але є люди, які читають. Вони молодці.

-Я особисто дуже не люблю фразу, що воїни на фронті, щоб ми тут могли жити повноцінним життям. А як самі воїни ставляться до цього?

-Справді, іноді бійці негативно сприймають прояви мирного життя. Я сам, коли їхав на кілька днів у Київ, думав, як я це буду сприймати. Але для мене ок, що люди можуть бути на пляжі, піти в кафе, з’їсти якийсь салат, випити каву з тістечком. Моя позиція - так, ми якраз тут, на захисті, щоб це відбувалось, щоб діти були з батьками, а економіка працювала.

Деякі колеги ставляться по-іншому. Але головне для нас, щоб про нас не забували і цінували той внесок, який робимо.

І ще - треба розуміти, що після війни ми всі будемо суспільством ветеранів у широкому значенні цього слова. І це буде наша нова реальність, яка, я сподіваюсь, дасть можливість для нового етапу розвитку.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ