Олег Чистопольцев: "Дехто із захисників України воюють, тому що ми маємо себе захистити й відбитися, але до кінця не усвідомлюють, чому та за що йде ця війна. А вона – за наше існування та ідентичність"

Автор: Ольга Москалюк

Головний сержант розвідувальної роти Олег Чистопольцев не вперше бере участь у російсько-українській війні. 2014-го пішов на фронт добровольцем. Запитую, чим відрізняються ці дві фази.

- Тоді не було такої щільності роботи артилерії. А зараз задіяно все: міномети, ствольна арта, "Гради", касети, авіація, - розказує. – Також раніше росіяни говорили, що "их там нет ", а тепер вся правда розкрита - "маски зірвані". Вони пішли у відкритий наступ основним ресурсом. Діють напряму, а не через якісь ПВК та добровольців.

Ми записуємо інтерв’ю 29 липня після оприлюднення інформації про масове вбивство українських військових в Оленівці.

- Такі новини вибивають з колії на деякий час. Подібні трагедії на це й розраховані, - говорить Олег. - Однак вони мають нас ще більше згуртовувати й мотивувати на боротьбу.

"НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПЕРЕБУВАННЯ У ЛІКАРНІ ДО МЕНЕ ПРИЇХАВ ТОВАРИШ. МИ СИДІЛИ БІЛЯ БУДІВЛІ Й ПРЯМО НАД НАМИ ПРОЛЕТІЛА РАКЕТА. ВОНА ПОТІМ РОЗІРВАЛАСЯ, АЛЕ НЕ ВЛУЧИЛА"

- Ви зараз у Дніпрі. Нещодавно прийняли пропозицію стати інструктором - займатися навчанням особового складу підрозділів розвідки. Писали про те, що рішення далося складно. Що остаточно допомогло визначитися?

- Спілкування із побратимами та моїм командуванням. Я розказав про цю пропозицію. 90 відсотків із тих, із ким я радився, сказали таку фразу: "Це твоє!" Командири пояснювали, що шкода втрачати такого бійця, але користі від того, що я стану інструктором, буде більше. Тому що багато хто із тих, хто приходять до ЗСУ чи ТрО, м’яко кажучи, "сирі". Їм потрібні належні знання та навички. Однією з моїх основних функцій, як головного сержанта підрозділу із самого початку його формування було навчання особового складу. Я в цивільному житті давно займався спортом та півтора року тренував дітей. Я знаю, що є досвідченіші за мене люди, як спортсмени, але часто як тренери вони не можуть належним чином передати свої знання іншим. Схоже, у мене це виходить (посміхається. – О.М.).

- Чи почали вже навчання?

- Так, я вже навчаю. Сьогодні (29 липня. – О.М.) відправили чергову групу, яка пройшла курс. Зараз працюємо ще з однією. Через декілька днів має заїхати наступна. Відбувається така постійна ротація.

- Перед тим, як стати інструктором, ви на фронті дістали поранення. Розкажіть, де і як це сталося?

- Ми їхали на спостережний пост до своїх хлопців, з якими тривалий час не було зв’язку. Потрапили під артилерійський обстріл. Я досі не розумію, що саме це було – працювала ствольна артилерія чи міномети. На той час в тому районі точилися активні бої, вогонь був безперервний. Ми їхали з побратимом, я був за кермом. Позаду автівки стався вибух. Уламки від снаряду чи міни полетіли в салон. Один з них влучив мені у праве надпліччя, вирвав частину трапецієвидного м’язу. Мені дуже пощастило, що не зачепив кісток та важливі артерії. Перші секунди я не відчув сильного болю. Коли стався вибух, на секунди це приголомшило, потім я запитав, чи все нормально із товаришем – на щастя, його не зачепило. Сказав, що у мене поранення і затиснув мені рану рукою. Прильоти тривали недалеко від нас. Я розвернувся й почав їхати. Десь до десяти хвилин був ще за кермом. Приїхали, скинули спорядження. Хлопці почали мене перемотувати. Виявилося, що уламок, коли застряг, через те, що був дуже гарячий, запік кров, тому кровотеча була не сильна. Я потім дізнався, що Шаман (це позивний хлопця, з яким ми їздили) отримав опік руки, але весь час тримав мені рану. До речі, у нього досі є слід від того.

Так вийшло, що уламок ще застряг у шлейках бронежилету та розвантажувальної системи. Коли я його побачив, то зрозумів, що він міг наробити мені набагато більшої біди. Усі лікарі, які його потім дивилися, казали, що я – щасливчик. Я оцінив цю ситуацію так: значить, ще потрібен - не виконав усі поставленні завдання.

- Тепер цей уламок у вас як "сувенір"?

- Так. Я зараз, допомагаючи проводити навчання з тактичної медицини, показую його і наголошую: "Дуже уважно ставтеся до цих занять. Ви можете потрапити в різні бої. Обстріли зараз надзвичайно щільні. Ви маєте знати, що і як робити. Причому потрібно не просто знати теорію, а відпрацьовувати. Тому вчіться".

- Як вас тоді евакуйовували?

- Мені з евакуацією теж пощастило. Після надання першої допомоги мене відвезли до місця, де була санітарна машина. Також сюди привезли хлопця, який брав участь у боях у сусідньому населеному пункті та зазнав сильної контузії. Нас двох повезли у селище міського типу Покровське. У машині було два місця для поранених – сидяче і лежаче. Цього хлопця поклали. Я спочатку сів. Але потім в дорозі мені стало зле. Санітар сказав: "Щось ти мені не подобаєшся". Попросив водія зупинитися, поклав мене на ноші та поставив катетер і крапельницю, після чого я відчув себе краще. Коли приїхали в Покровське, мені надали вже першу медичну допомогу. Там я зробив селфі з уламком.

Не вважаю себе блогером, але сфотографувався для історії та на пам'ять. Також хотів підбадьорити хлопців – мовляв, все нормально, живий. Потім мене направили до Запоріжжя. Там я попросив, якщо можна, відправити мене до рідного Дніпра, адже, як відомо, вдома і стіни допомагають. Тут у мене близькі й друзі. То наступного дня мене повезли у Дніпро.

- Дніпро перебуває під систематичними ракетними обстрілами. Мені військові зізнавалися, що їм у місті, де немає бойових дій, але є "прильоти", спочатку важко сприймати сирену, адже на "нулі" її немає, а гатять інколи взагалі безперестанку. Вам як було?

- Справді, сприймається по-іншому. Я вам більше скажу - на другий день мого перебування в лікарні до мене приїхав товариш. Ми сиділи біля будівлі й прямо над нами пролетіла ракета. Вона потім розірвалася, але не влучила.

- Від такого інші відчуття?

- Так. Там тобі більш звично, адже то війна. Обстріли – звичний засіб ураження. Це ніби робочий процес. Тут же цивільні навколо, а над головою літають ракети. Інші враження, звичайно.

- Такий розрахунок - залякувати як цивільних, так і військових, у яких близькі та рідні перебувають в небезпеці через такі обстріли.

- Саме тому я відправив дружину із дітьми за кордон. Пояснював їй: тобі буде спокійніше, і мені. Знаючи, що ви в безпеці, я зможу робити свою справу, не відволікаючись, а куди і як прилетіло, і де ви в той момент. Не говорячи навіть про отримання поранень, не хотілося б, щоб навіть таке бачили на власні очі. Це ж усе травми, нерви, стреси. Дуже жахливо, що вже стільки діток загинули, що зараз багато знаходяться під обстрілами, переховуються у підвалах… Це ж просто так не пройде! Ми ще довго розгрібатимемо наслідки. Не тільки з цивільними, але й з військовими. Після активних бойових дій у 2014-2015 роках чимало бійців отримали не тільки фізичні, а й психологічні травми. Були самогубства. Кілька моїх товаришів та знайомих вкоротили собі віку, тому що не справлялися… Згадайте от, як тоді були заборонені салюти та феєрверки. Щоб не травмувати військових. Але коли АТО перейменували на ООС, у нас в Дніпрі їх дозволили знову. Навіть міська влада на свята влаштовувала ці салюти, хоча по суті ж нічого не змінилося – війна тривала. Наш міський голова (Борис Філатов. – О.М.) пояснював, що люди втомилися від війни. Писав, що краще говоритиме про тролейбуси. Один із добровольців тоді йому відповів, що не можна втомлюватися від війни, тому що тоді по місту їздитимуть не тролейбуси, а російські КАМАЗи. Я інколи про це розмірковую, згадую. Сподіваюся, що нікому не спаде на думку влаштовувати феєрверки, адже в деяких містах люди зараз вже знову розслабилися. І ще один важливий момент в цьому контексті: нам вже зараз треба думати про психологічну реабілітацію бійців, тому що учасників справжніх бойових дій буде у порівнянні з 2014 роком набагато більше. Відповідно, із їхнім психологічним станом потрібно буде працювати.

Взагалі, якщо розглядати ситуацію із початку російсько-української війни (2014 року) боротьба з росією була справою невеликої кількості людей. Іншим було незрозуміло чи байдуже. Зараз ми платимо, зокрема, і за те, що не усвідомлювали, не хотіли чути, бажали жити класним мирним життям. Розкажу вам на прикладах. Я ще два роки тому робив наліпки із написом: "росія - ворог" із зображенням плями крові. Ми їх роздавали на День Незалежності, День захисників України. У мене в під’їзді така висить. Звернув увагу: там, де важко зірвати, ці наліпки лишилися, в інших місцях їх зривали. Можливо, якісь прихильники "русского мира" та росії. Ще один приклад: у мене на аватарці у Facebook стоїть фотографія, зроблена торік на День захисників України біля піксельної панелі. На ній можна було набирати будь-які слова чи робити малюнки. Я попросив підлітків, які гуляли неподалік, допомогти мені перевертати ці пікселі. Коли я набрав напис "росія - ворог", вони його прочитали і зніяковіли, мовляв, можливо, це не дуже добре.

Також я зловив декілька осудливих поглядів людей, які проходили повз, та побачив відповідну реакцію. Йшли дві жінки, такі гарно вдягнені, одна іншій, подивившись на мене, сказала: "Наверное, контуженный". Так сталося, що я це почув... Але мені хотілося достукатися до людей, попередити їх, а їм цього всього не треба було. Загалом це зрозуміло. Але є війна. Займати страусину позицію та ховати голову в пісок – це неправильно! У мене особисто навіть розійшлися життєві шляхи із другом через ставлення до війни. До 2014 року одним із моїх основних напрямків роботи була популяризація здорового способу життя. Є такий рух Street workout, який в Україні очолює Денис Мінін. Він та його друг в обличчя мені сказали про війну: "Нам це нецікаво". Це сталося після того, як п’ять років тому я у загальному чаті поправив одну дівчину, яка вітала "мальчиков с 23 февраля": "По-перше, день защитника отечества – це на росії, а у нас День захисників України відзначається 14 жовтня. По-друге, служить багато жінок, а не лише чоловіків. Давайте відриватися від совка". Потім на зборах активу руху, куди приїхало чимало нових активістів-спортсменів, я пояснював, чому так ставлюся до війни, що в моєму житті відбувалося у 2014-2015 роках, що боротьба з росією продовжується. У відповідь почув: "Олег, зачем ты опять об этом?! О войне и всей грязи. Нам это неинтересно". Я сказав, що це просто неповага до загиблих та тих, хто вам дає можливість жити нормально, і припинив спілкування. Правда, бачу, що зараз вони розміщують інформацію про війну та навіть фото Мініна зі зброєю – не знаю, чи то воює, чи проходить підготовку. Тобто я так розумію, багато хто усвідомив, що відбувається насправді.

- Мало статися повномасштабне вторгнення, щоб до таких людей прийшло розуміння реальності?

- Так. Я навіть знаю військового, який так відповів, коли запитали, чому він не пішов воювати у 2014 році: "Была какая-то непонятная война где-то там, а теперь большой риск для всех". Або ще приклад з навчань. У нас в Дніпрі давно перейменували вулицю Ленинградскую на Ярослава Мудрого, але багато хто її називає на старий лад. От на заняттях один хлопець теж сказав Ленинградская. Я відзначив, що такої вулиці у нас немає. Мені знову: "Олег, что ты начинаешь?!". У мене складається враження, що дехто із захисників України воюють, тому що ми маємо себе захистити й відбитися, але до кінця не усвідомлюють: чому та за що йде ця війна. А вона – за наше існування та ідентичність. Вони ж розмірковують так: напав гопник, треба дати опір. Звідси й байдужість, як називається вулиця, оця вся "какая разница". У нас десь 20 відсотків особового складу, хоч вони й зовсім молоді, називають гривню рублем. Бувало, ми там скидалися грошима, як-от на день народження чи інші потреби, то вони питали: "По скільки рублів скидаємося?" Чого?! Що це таке?! От зараз і прийшли до нас оці з рублями. Що вже говорити про мову…

"ПОЧУВ, ЯК ОДИН ХЛОПЕЦЬ СЛУХАВ РОСІЙСЬКИЙ РЕП. ПИТАЮ, ЩО ЦЕ ТАКЕ?! КАЖУ: "УЯВИ, ЗАРАЗ В ОКОПІ СИДИТЬ МРАЗОТА ІЗ ТРИКОЛОРОМ І СЛУХАЄ ТЕ САМЕ!""

- Але поговорімо! Зараз у тилу виникає чимало суперечок та конфліктів через мовне питання. Є ті, хто свідомо не хочуть переходити на українську, аргументуючи це тим, що не мають цього робити, адже навіть частина наших військових – російськомовні…

- Мене це так бісить! Я зняв відео на цю тему, перебуваючи у відпустці після поранення.

Наприклад, ми часто воюємо ще радянською зброєю. Так, є постачання сучасної, але її поки недостатньо. Так от те, що український військовий воює радянською зброєю, не робить Радянський Союз добром чи чимось класним. Так само, якщо захисник України зловживає алкоголем, це не означає, що так круто. Те саме із російськомовністю бійців. Це не добре. Як крок вперед і назад: з одного боку, ти захищаєш Україну, а з іншого – ментально підтримуєш цей "русский мир". Це ж державна мова російської федерації! А війна точиться не лише на полі бою, а й в розумах людей. Я заради цього відео завів Telegram-канал, Tik Tok та Instagram (до того у мене із соцмереж був лише Facebook), щоб його побачило якомога більше людей. Я сам – людина, яка перейшла на українську близько чотирьох років тому. До того майже 40 років життя послуговувався російською. У мене батько військовий. Два діди теж. До речі, обидва родом з росії. Проживши майже все життя в Україні, я чітко себе ідентифікую українцем. Свого часу теж підпав під вплив пропаганди. На Майдані 2014 року одній людині говорив, що ми ж – слов’яни й все таке. На що він мені відповів: "Олеже, час визначатися. Якщо ти – українець, то дивишся на світ через українську "оптику"". Тоді все стає на свої місця. Які слов’яни?! В росії їх обмаль взагалі. У них навіть дослідження проводили і з’ясували, що більшість там – угро-фіни. Вони просто грають на цій теорії величі: ми ж – слов’яни. Знаєте, є такий вислів: війни виграють не генерали, а вчителі й священники. Тому що йдеться про ідеологічне наповнення та освіту. Я, перебуваючи у відпустці, заходив до школи, у якій навчається мій син, щоб подивитися, як рухається перехід на українську. До речі, 22-23 лютого я тут з власної ініціативи по домовленості з директором проводив бесіди зі старшокласниками на тему ідентичності та "какая разница". Проблема в тому, що з ними про це так глибоко не спілкуються, не пояснюють детально. А це важливо! Недарма ж в окупованих містах навчальний процес переводять на російську та змінюють таблички з назвою, як-от було із Маріуполем. Будь-який окупант підлаштовує під себе жителів окупованих територій, наводить свої порядки, зокрема у мовному питанні. Як казали: раб має знати мову свого господаря, а не навпаки. От вони так і намагаються чинити. Росія завжди так робила. Згадайте, як в Радянському Союзі витісняли українську, створюючи їй образ селянської. Навіть у сучасних серіалах до війни україномовних показували якимись недолугими, а от російську мову – величною та могутньою, якою послуговуються мешканці міст, сучасні люди та інтелігенція. Як писав Маяковський: "Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин"…

Я розумію, що не так просто перейти на українську, але можливо. Я це продемонстрував власним прикладом. Для мене остаточним поштовхом стало народження другого сина. Кажуть, рідна мова – це та, якою з тобою спілкуються з народження. Згодом я почув таке визначення: рідна мова – це мова роду. Це ще набагато глибше. Навіть якщо одне чи два покоління до тебе були зросійщині, це не робить російську мову твоєю рідною, якщо навіть ти її чув з народження. Якщо ти – іншої національності, але живеш в Україні, маєш поважати її мову. Тут українська – це головна загальнозрозуміла, державна мова.

- А у підрозділі вашому як було з мовним питанням?

- 50 на 50. Половина – російськомовні, інша – україномовні чи ті, хто розмовляє суржиком. Я послуговувався українською. На російську не переходив. Є такий термін – мовна стійкість. У постколоніальних країнах вона дуже слабка (Україну теж можна сюди віднести, адже вона тривалий час була окупованою). Частіше переходять на російську, аніж на українську. Скажу так: коли шикування – українська, а поза офіційних питань – російська. Тут на навчаннях теж це питання виникає. Вчора один із хлопців, який випускався, сказав так (певне, хотів пожартувати): "Вот вы один всех напрягали украинским". Я спитав: "Напружував українською в Україні? Ви країною не помилилися?!". Якось жарт не вдався. Сьогодні він до мене вже говорив українською (посміхається. – О.М.). Ось така ситуація.

Загалом вважаю, що в Україні усі, окрім іноземців, які її не знають, мають послуговуватися українською. А особливо це стосується публічних людей – політиків, чиновників, акторів, лідерів думок. Треба розвінчувати міф, що це – мова села чи якихось недолугих. Мені, наприклад, вдалося підштовхнути до переходу на українську деяких людей. Не називатиму прізвища, але є одна успішна, популярна дівчина, яка активно веде Instagram. Спочатку ми з нею були знайомі віртуально та через мою дружину. Декілька років тому ми вже познайомилися. Вона зізналася, що хоче перейти на українську. Я якраз привіз їй книгу Антіна Мухарського та його дружини Єлизавети Бєльської "Як перейти на українську". Тепер вона спілкується та веде соцмережі українською.

Мовним питанням потрібно займатися. Особливо зараз, щоб не було "какая разница". Багато хто ще пручається. Зокрема наш міський голова та інші дорослі й поважні люди. Можливо, це пов’язано із тим, що соромляться помилятися, щоб не видаватися смішним... Правда, нещодавно бачив новину, що Філатов оголосив "лагідну українізацію". Вілкул теж уже за українську. Але зверніть увагу, як говорять деякі голови військових адміністрацій. Той же Кім – вітається українською, а далі пішов розповідати російською. Це теж один із таких моментів, на яких я наголошую. У нас багато хто вважає, що українська – це лише мова офіціозу. Але це не так! Мова України – українська. Звичайно, це дуже добре, коли людина знає багато мов. Але свою потрібно поважати та користуватися нею постійно. Для мене тут є прикладом Грузія. У 2008 році (коли сталася російсько-грузинська війна. – О.М.) грузини усвідомили важливість мови – відмовились від російської. У них зараз дві базові: грузинська і англійська. Я вважаю, це правильно. У "тюрми народів" (СРСР) був спільний мовний простір: загальнозрозумілою була російська. Зараз для усіх спільною має стати англійська. Я роблю все, щоб наші діти знали рідну мову – українську, а також англійську для спілкування із тими, хто її не розуміє. Російську треба взагалі прибрати. Чим менше у нас буде спільного з росією, тим краще. Але ж навіть зараз багато хто цього не розуміє. От сьогодні почув, як один хлопець слухав російський реп. Питаю, що це таке?! Кажу: "Уяви, зараз в окопі сидить мразота із триколором і слухає те саме!". Я навіть хлопцям з підрозділу говорив: "Якщо хтось вже так не може жити без цієї російської культури та хоче їх слухати, вдягайте навушники. Мене особисто та вся русня бісить". Через пару тижнів підходжу ввечері до альтанки, чую негучно грає російське. Кажу: "Хлопці, ми ж домовлялися!" Вони: "Пане сержанте, ми ж тихенько". Пояснюю: "Справа ж не в цьому. Вам самим як? Ви розумієте, що таким чином знаходитеся з ними у спільному просторі? Ми ж маємо бити їх по всіх фронтах! Ви що, не можете без цього жити? Скільки є західної музики, української стало набагато більше". І жартома додаю: "Ще раз почую, зроблю кокошник, ходитимете в ньому". Хі-хі-ха-ха, але все ж більше не чув тих російських пісень.

Взагалі це глобальне питання нашої державної інформаційної політики, починаючи ще з 2014 року. У нас навіть не було необхідних програм підтримки української мови. Можливо, десь на папері щось й існувало, але реальних дій ми не спостерігали. А з того боку нас "накачували" – насаджували цей "русский мир". Зараз у нас ситуація ніби змінюється. Зокрема на тему мови робив допис голова нашої обласної військової адміністрації Валентин Резніченко. Я по дорозі в Дніпро бачив чимало бордів: "Мова об’єднує". Пішла хвиля про те, що ми намагалися довгий час пояснити: рідна мова – це "клей". Нас, справді, об’єднує українська, а російська роз’єднує. Тому я вважаю, що ця тема є дуже важливою.

- Військові говорять, що сьогодні мова є одним із елементів ідентифікації ворога на фронті. Наприклад, в темряві або після поранення, про що розповідав тактичний медик Єгор Фірсов …

- Так, я бачив це відео. Я також писав про практичний бік цього питання. От працює радіорозвідка. Навіть російськомовні командири наголошують на тому, що радіозв’язок – лише українською! По-перше, якщо тебе "перехоплять" вороги, щоб менше розуміли. По-друге, якщо почують свої, не витрачатимуть час і "підуть" далі по частотах шукати ворожі перемовини. У темряві – само собою! На звернення: "тут кто-то есть?" та "чи є тут хтось?", відповідно, й реакція різна.

Я постійно наголошую: мова – це зброя. У день народження Пушкіна на росії відзначається день російської мови й літератури, проводяться заходи, зокрема й в Кремлі, на яких присутнє вище політичне керівництво. На одному із таких обговорювали цю тему. Тоді один із виступаючих сказав: "Наш язык – это мощное оружие". А путлер відповів: "Давайте не употреблять такое слово, потому что и начнут бороться, как с оружием. Это в определенной степени мягкая сила". Але ці його слова абсолютно не значать, що вони не використовують мову, як зброю.

- Путін взагалі багато чого говорив, починаючи з "нас там нет", закінчуючи "мы проводим спецоперацию на Донбассе". Сподіваюся, в Україні залишилося дуже мало українців, які його ще слухають.

- Маємо зараз певну таку проблему, що чимала кількість людей покладають провину за цю війну виключно на нього. Шукають цих "хороших русских". Це просто жах! Потрібно реально відсікати подібні сентименти. Коли я лежав у лікарні, привезли пораненого хлопця-одесита. Він російськомовний. Ми щось розговорилися. Він каже: "Одесса никогда не будет говорить на украинском. Мы на своем – на одесском". Я запитую, а хіба така мова існує? Окремі фрази та слова – це трохи інше. Якщо базовою є російська, тоді не дивуйтеся, що росіяни прийшли вас "визволяти". Він далі розказував, що росія – наш сусід, з яким нам поруч жити, тому потрібно дружити. Я просто навіть слухати це не зміг. Сказав: "Ще слово про це скажеш, я тебе викину у вікно". Так вже довів, що я був на межі. Запитував, як можна говорити про дружбу із ґвалтівниками, вбивцями наших цивільних, наших дітей?! Я впевнений, що нам потрібен максимальний кордон з росією – як фізичний, так і ментальний. Чим менше буде спільного між нами, тим краще. Після того він замовк, і більше до цієї теми ми не поверталися.

- Я теж не розумію, як пробачити всі ті звірства, насилля, вбивства дітей…

- Ніяк. Можливо, він просто ляпає, аби щось, або озвучує те, що від когось почув чи прочитав в інтернеті. Адже ми на такі речі часто не звертаємо увагу. А треба було б! От мені дуже подобається проєкт Тетяни Микитенко "Рагулі". Вона переглядає купу контенту, виділяє найголовніше й показує це. А неозброєним оком навіть непомітно, що заходить через усіх тих лідерів думок, блогерів, "усиків" та "ломаченків", які розказують про один народ. Такому теж треба протидіяти на інформаційному та культурному фронті. Тому що зараз ми маємо розплату за байдуже ставлення до таких речей. Хоча, мені здається, до сьогодні багато хто цього всього не зрозумів. На жаль. Можливо, я помиляюся. Я хотів би помилятися... Але так видається, що зараз заспокоїлися і знову не зважають. Наприклад, у мене в стрічці Facebook періодично з’являються дописи одного хлопчини. Перші дні (після нападу рф. – О.М.) перейшов на українську, але потім знову повернувся до російської. Постить відео із російською музикою. Думаю: "Як так?! Навіщо?!". Виходить, основний переляк у багатьох пройшов. Так, ракети по містах періодично прилітають. Але не до всіх, як я вже сказав, доходить, чому і за що йде ця війна. Потрібно, щоб усі усвідомили, які ж причини та наслідки. Нам треба очищуватися від цього "русского мира", як у мовному питанні, так і в цілому – прибирати російські символи, змінювати назви вулиць. До речі, перебуваючи у відпустці після поранення, я подав на міську владу дві петиції. Одна з яких – про перейменування в Дніпрі проспекту Пушкіна на проспект ім. Лесі України з відповідною заміною пам’ятників.

Хоча в одному з інтерв’ю наш міський голова говорив, що не варто його демонтувати, адже на нього збирали гроші мешканці тоді ще Катеринослава. Називав ще якусь причину. Однак в наступному інтерв’ю вже менш радикально захищав цей пам’ятник. Говорив, що розуміє: це – символ імперії. Сподіваюся, він усвідомить важливість цього питання, побачить настрої громадян. Хоча, звичайно, є й такі люди, які захищають російське, не розуміючи до кінця цю проблему. Ми знімали для телебачення сюжет про цю петицію. Тоді на локацію набігли "захисники" - "пушкінисти" й "пушкіністки". І там реально почався треш! Такий ще один показник того, що російська література погано впливає на людей. Тому я впевнений, що нам треба прибирати ці "мітки" імперії та "русского мира". Як я казав, боротьба йде на різних фронтах. Ідеологічний та культурний також є дуже важливими. Потрібно і тут боротися. Тоді ми швидше переможемо. А це обов’язково станеться!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото і відео надані Олегом Чистопольцевим та з його сторінки у Facebook