Дружина актора-добровольця Вікторія Білан-Ращук: Якось комбат обійняв мене і каже: "Те, що твій Володя робив, коли ми виходили з вогневого оточення, я бачив тільки в найстрашніших бойовиках

Автор: Віолетта Кіртока

Київська акторка театру та кіно, як і її чоловік, також актор Володимир Ращук, підписала контракт із батальйоном "Cвобода".

Фото: Роман Ніколаєв

Красива пара у мілітарному одязі миттєво привертає увагу. Придивившись, багато хто впізнає обох – актори грали у серіалах, які показували по телебаченню. З початком повномасштабного наступу Володимир пішов воювати. Розмова з ним виходила на сайті Цензор.НЕТ нещодавно.

Його дружина також входить до підрозділу, але займається організаційними питаннями у столиці. І підтримує мам, дружин, дівчат побратимів чоловіка, бо хлопці зразу ж опинилися у найгарячіших точках: Бровари, Ірпінь у березні, а потім – два місяці Сєверодонецьк… Ми поговорили з Вікторією, коли її чоловік – поранений! – повернувся в столицю лише після того, як підрозділ вийшов з Луганщини.

"ТІЛЬКИ ТИ НЕ ПЛАЧ, Я ЖИВИЙ"

- Що найважче в чеканні - коли відсутній зв’язок? Чи коли ти вже говориш і чуєш?

- Найважче відчувати сильну тривогу. Це вже перевірено: якщо у мене починається якась така сильна-сильна внутрішня тривога, то я знаю: щось відбувається. І зазвичай я одразу заходжу і дивлюся, коли він останній раз був на зв’язку. Я можу це відслідкувати, бо він інколи зв’язується з командиром чи з хлопцями по Телеграму. Зазвичай дивлюсь, коли він заходив. Якщо хвилин 15 тому, то розумію, що живий. Хоча там кожної хвилини може щось змінитися, але я маю приблизно час, коли він виходив на зв’язок. А якщо бачу, що не виходив годину-дві-три або не виходив з учорашнього дня, - це все… (заплющує очі)

- Найдовший період, коли не було зв’язку, коли довелося брати себе в руки, щоб дочекатися голосу?

- Зараз, хвилинку… (витирає сльози) Це коли вони виходили з оточення в Рубіжному. Добу я не знала, чи він живий. Бо зв’язку не було, списки не надавали, сказали просто, що є поранені і загиблі. А хто – ніхто не міг сказати.

- Він подзвонив потім? Чи це було повідомлення?

- Десяте-одинадцяте травня – найстрашніші мої дні. Пишу: "Що там? Як там?" - "Є втрати", - відповідають мені зі штабу. Перепитую: "Хто?" Ну, я ж всіх хлопців знаю, я ж з першого дня створення підрозділу разом з ними… Чи не з першого дня вийшла в штаб працювати, долучилася до добровольчого батальйону. Відповідають: "Поки невідомо". І на всі мої питання хоча б щось відповідають. І тільки на одне питання: "Вова живий?" - мовчання. І ніхто нічого не пише. Я знову питаю: "Вова живий? Хоча б напишіть – так, ні чи "не знаю". Адже ж можна відповісти "Не знаємо", так? Але на це питання мені взагалі немає відповіді, взагалі. І це було дуже важко.

- Сам вийшов на зв’язок? Написав?

- Подзвонив з якогось телефону, мені потім сказали, що це супутниковий телефон комбата. Перша фраза була: "Тільки ти не плач, я живий".

- Намагалися відмовити іти чоловіка воювати?

- Звичайно!

- Які наводили аргументи?

- Я відмовляла його йти воювати, йти на війну. Не тому, що я в нього не вірю. Але ж він ніколи не був військовим. Я знала, що він сильний, що він мужній. Але… Володя каже, що за два місяці до повномасштабного наступу я передчувала війну. А я не передчувала її – я відчувала, що ми маємо бути до чогось готовими. Не можу це пояснити.

- Це було щось внутрішнє чи аналізували дані, які приходили? Було ж багато інформації.

- Я дуже багато новин дивилася, слухала політичних і військових експертів. Мені це подобається, я, в принципі, дуже багато дивлюсь, читаю, слухаю. Це Володя не любить ці теми взагалі. А я… Навіть інколи люблю гуляти сама з собакою, тому що включаю військових експертів по зброї, по позиціях, по маневрах, пересуванню військ, по всьому… Все це слухаю. До війни це були політично-військові експерти. Причому я слухаю фахівців з різних країн, а не якусь односторонню інформацію. Володя каже: "Нащо воно тобі треба? Ти собі, як то кажуть, засираєш мізки" (сміється).

За два місяці до війни я почала говорити Володі про зброю. Що треба якусь зброю купити додому, хоча б для себе, щоб захиститися, коли це треба буде. Він відмовлявся. Він завжди мені казав: "Тільки не починай, прошу, тільки не починай про зброю! Ти мені просто псуєш весь день наперед!" І так сталося, що десь за два тижні або навіть за тиждень до війни, дуже чітко пам’ятаю цей день: він іде до ванної, потім повертається і каже: "Слухай, тільки не починай про зброю!" Я іду за ним, а він повертається: "Тобі, мабуть, не пощастило з чоловіком. Ну, от якийсь я такий, в твоїх очах, мабуть, недомужик. Тому що я зброю не люблю, в ній не розбираюся, не вмію нею користуватися. Ну, крім кіношної – вона нібито серйозна, але там все-таки набої не бойові. Мені це нецікаво, давай закриємо цю тему назавжди. Для мене – спорт, музика, театр, кіно… Тобі, мабуть, треба було вийти заміж за військового". Кажу: "Добре, закриваємо тему". І ми закрили тему…

І от 24-те. Полетіли ракети. Прокинулись від вибухів. В перший день були трошки "вроздризг", не знали, що і як. Бачили в новинах черги в військкомати. А у Володі навіть немає армії за плечами. Тобто, у нього військовий квиток, в якому от-така от червона печатка "Непридатний до військової служби навіть під час війни". Тому що колись у нього був перелом хребця, і таку печатку поставили. Куди ти підеш? І я йому тоді нагадала: "Яка зброя?! Тобі це нецікаво, ти в цьому не розбираєшся, не вмієш користуватися, і взагалі, ти не військова людина…"

Перший день у нас пройшов у пошуках – Володя поїхав в різні підрозділи... А потім ми згадали: у нас же є "Свобода", комбат батальйону Петро Кузик! Тим більше, Володя у виставі "Говорить небо", режисеркою якого мала бути Марія Мага, грав би Апостола – саме Кузика. Кажу: "Йди до наших, йди до хлопців". Коли ми спілкувалися, нам дуже сподобалися їхня позиція, їхні цінності, що дуже важливе життя кожного солдата, за кожного солдата треба боротися, що не можна без навчання, без якихось тренувань випускати на "передок", тому що це одразу загибель… Тобто, ці цінності, суто людські, нас сильно вразили. Я розуміла, що цим людям я можу довірити, тому що вони чесні, відповідальні, вони нікого не кинуть як гарматне м’ясо. І коли він мені з дочкою сказав: "Зберіть мені речі", ми почали його відмовляти. Хоча Катюша мене заспокоювала: "Мама, треба просто бути впевненими в тому, що він повернеться, - і він повернеться, все буде добре". Ми наплакались, звичайно.

Два головні моменти у нас були. Перший - коли я йому нагадала: "Ти не військовий". А другий – коли він мені сказав: "Якщо я не піду на війну, якщо буду сидіти вдома, як ти зі мною далі жити будеш? Як ти взагалі будеш на мене як на мужика дивитися, який війну просидів у тебе під спідницею? Ти мене перестанеш поважати, ми просто розійдемося – і все".

- Я ще спитав: "А як би ти вчинила на моєму місці?" - додає Володимир, який чує нашу розмову.

- Я відповіла: "Мабуть, так само". Тому ми його зібрали. Але він обіцяв, що повернеться. Він не сказав, але з першого дня він був командиром взводу. Потім трохи був командиром роти, тому що тому треба було десь відлучитися. На Луганщину він також поїхав командиром взводу, а фактично останні два-три тижні був командиром роти. У нього було 142 людини в підпорядкуванні.

- Був момент, коли ви зрозуміли, що ваш чоловік – таки військовий?

-В Броварах… Вони ж були тільки з автоматами і коктейлями Молотова. І це був єдиний блокпост фактично, який вони самі зробили і який тримали. Мені було дуже страшно, коли на Броварському напрямку вони стали на відкриті висоти. Як на мене, позиція була небезпечна. Я там не була, але по розмовах хлопців чула: "Стоїмо там, як на белебні". Це було страшно.

Вперше я відчула, що це людина, яка дійсно приймає військові рішення, коли він сказав: "У нас сьогодні за 300 метрів від нас була колона танків". Я дуже злякалась. Що вони можуть проти танків з цими автоматами і коктейлями Молотова? А він мені: "Я готував хлопців по команді займати окопи з коктейлями". - "А що це дасть?" - "Ти шо! Ми ж з окопів їх всіх зупинимо!" Я зрозуміла, що у нього мізки починають думати, як в цій даній ситуації вчинити, щоб і хлопців зберегти, і ворога зупинити.

"Я РОЗУМІЮ, ЩО ВІН ГЕРОЙ, АЛЕ ВІН МЕНІ ПОТРІБЕН ЖИВИМ. МЕНІ ЙОГО ГЕРОЙСТВА НЕ ТРЕБА"

- Володя завжди чесно каже, де він і що він? Чи ви дізнаєтеся це бічними шляхами, а потім кажете: "Я знаю, де ти, кажи, як є"? Адже чоловіки, як правило, намагаються захистити рідних, кажуть, що не в такому гарячому місці…

- Саме ту інформацію, яка може мене дуже розхвилювати і збентежити, він не говорить. Про це мені розповідає його комбат або хлопці - вже потім.

- Це про що – про поранення?

- Та про все. Наприклад, про вогневе оточення в Рубіжному. Я дізналася такі подробиці… Знала, що є вогневе оточення, що один з підрозділів їх підставив, вийшовши з позицій і, коли там уже були кацапи, підрозділ все ще повідомляв по рації "Плюс-плюс, ми на позиціях", а їх там уже не було. Це був дуже підлий вчинок. Якраз після цього комбат підрозділу на один день терміново виїхав у Київ, йому треба було з кимось цю ситуацію обговорити і вирішити подальші дії. Я його побачила біля штабу, він підійшов, мене обійняв і каже: "Твій Володя герой!" Я злякалася, тому що так зазвичай кажуть, коли людини вже немає. Дуже схвилювалася: "Чому ви так кажете?" Далі він мені уже розказав подробиці, сказав: "Те, що Володя робив, коли ми виходили з вогневого оточення, я бачив тільки в найстрашніших бойовиках. Я людина військова, з досвідом, але такого у мене не було. Як він під кулями виносив поранених, і виходив, і нас прикривав… Ми всі в броні, а вони заскакують на броню зверху – і на великій швидкості ми від’їжджаємо, а вони вкругову відстрілюються, даючи нам можливість відійти". На це я сказала: "Знаєте, я розумію, що він герой, але він мені потрібен живий. Мені його геройства не треба". Комбат дуже важливу річ мені сказав: "Віко, коли він вискочив на ту броню зверху, в ньому було стільки віри і впевненості, вона була настільки непохитна, що це, мабуть, врятувало життя. Кулі просто пролітали мимо…"

- Як ви дізнались про поранення чоловіка?

- Коли він приїхав додому. Точніше, я трішечки "пошерлокхолмсила" раніше. Я зазвичай передаю на фронт то техніку, то речі, то амуніцію. Ми зі штабом збираємо то їжу, то ще щось, перевозимо, перебираємо. Є у нас один мужчина, який не викриває себе. Він з нами зв’язується і зазвичай передає то форму, то взуття, то допомагав нам з прицілами. І от він передав форму і найголовніше – 40 сорочок військових, там вони найбільше потрібні. Саме синтетичні, бо вони швидко висихають. Я телефоную Володі, кажу: "Є 40 убексів. Вам передавати зараз на фронт? Вони потрібні?" Він каже: "О-о, дуже потрібні, моя якраз порвалася". А він отримав нову форму, і досить цупку, хорошу. Питаю: "Як порвалася? Вона ж нова, тільки купили, тільки тобі передала!" - "Та там трошки порвалася…" - "Де?" - "На руці". Кажу: "Як вона могла порватися на руці, коли на руці цупкіший матеріал, ніж на грудях, де хебешечка?" - "Ну, так порвалася". Я йому в лоб: "Куля чи уламок?" Він одразу: "Та шо ти… Вікусь, перестань". Питаю: "Куля чи уламок?" - "Нічого, все нормально". Тоді кажу: "Супер, все добре. Тільки сфотографуй мені, будь ласка, рукав форми, де порвалося, і надійшли мені фото". Каже: "Без питань". Додаю: "І руку – в тому місці, де рукав порвався". Шерлок Холмс… "Добре. Але руку не сфоткаю – вона замотана". Так я дізналася, що він поранений. Питаю: "Чому ти не кажеш?" - "Та воно тобі треба?"…

І так про все, що не спитаю. "Як ви виходили з вогневого оточення?" - "Воно тобі треба? Вийшли ж, слава Богу".

- Ви волонтерите чи підписали контракт?

- Я підписала контракт з добровольчим батальйоном.

- З батальйоном "Свобода"?

- Так.

- Ваша функція?

- Я працюю більше як волонтер. Хоча навіть їздила на стрільби, просилася на навчання, але Володя мені не дозволяє. Він сказав: "Тобі тут не місце. Мені спокійніше, коли ти там". Але я хотіла. Надіслала відео, де я стріляю, він каже: "Нащо воно тобі?" - "Поїду тебе захищати". Сміявся: "Ну-ну, давай…"

- Волонтерство дає можливість триматися в цей період?

- Перші два місяці війни я фактично прожила в штабі. Була вдома раз на п’ять днів – погодувати кицьку. Кожен день була на кухні, годувала бійців. Ми були на роздачі, готували, накладали салати, їжу. У нас було дуже багато роботи. В перші дні було по 500-800 солдатів. Новачки приходили, потім ішли на навчання, приходили інші новачки. Потрібно було годувати штабних людей. До нас приїжджали волонтери, які щось привозили, – ми їх теж годували. Медики, інколи просто люди з вулиці… Всіх потрібно було в той період погодувати. Тому перші два місяці я фактично там працювала і жила. Вставала о шостій, і ми починали на кухні готувати. Лягала о першій, тому що ввечері треба було все прибрати, помити столову… Було дуже багато роботи. На перших порах було дуже важко, потім якось вже втягуєшся. Але це дуже відволікало, в тому сенсі, що, по-перше, я завжди тут, я володію інформацією, завжди можу як мінімум забігти в штаб і дізнатися, чи Володя виходив на зв’язок, що з хлопцями…

Коли в Броварах у нас ще був зв’язок, обов’язково зранку він мав мені написати, що він прокинувся, що живий… Спочатку інколи я вивчала його графіки, коли він працював, коли спав, а потім збилася з рахунку. Тому що було таке, що він по 70 годин не спав. Тому питати: "Чи ти сьогодні спав?" було якось недоречно. Більше турбувало питання: "Чи в тебе буде можливість поспати?" Це більше стосується вже Луганщини. А в Броварах у нас було обов’язково зранку: "Я живий, все нормально" і обов’язково ввечері, перед сном.

А коли він був у Ірпені, котрийсь з бійців мені ляпнув: "Ну, Ірпінь – це так, на фарт". Типу там багато розтяжок, багато замінувань. І треба, щоб підфартануло, щоб повернутися звідти. Я думаю: "Як це – на фарт?" Одна справа – ти бачиш ворога і з ним взаємодієш, а інша справа – ти навіть не бачиш, щось може бути приховано. І там мені було страшно, бо зв’язку не було взагалі, їм не можна було вмикати телефони, бо це координувало прильоти. Він вийшов на зв’язок з якогось іншого номера десь на п’яту чи шосту добу. Зранку подзвонив. Але ці п’ять діб… Мені здається, я посивіла за ці п’ять діб. Було дуже страшно.

- Ви повернулися до професії?

- Ні.

- Чому?

- В мені борються дві абсолютно різні штуки. З одного боку, я дуже сумую за професією. І мені це все дуже потрібно… Точніше, навіть не потрібно, а страшно втратити те, що вмієш і знаєш. Хоча, здається, за всі роки стільки надбано, що, можливо, не втратиться. Більше за все люблю репетиційний процес, а не результативність. І мені цього дуже не вистачає. Це з одного боку. А з іншого боку, я не знаю, де шукати ресурс? Я намагаюсь уявити собі той день, коли почну працювати в професії. Якщо це станеться після нашої Перемоги – одне. А якщо зараз, знаючи, що відбувається? А особливо знаючи, де мій Володя? А особливо розуміючи, що я тут зараз буду… (робить руками танцювальні рухи), а він під кулями? Для мене це просто несумісні речі! Я поки не розумію, де мені брати цей ресурс. Я вам скажу, мені навіть немає де брати ресурс просто так радіти. Я розумію, що життя триває, розумію, що треба жити, радіти кожній миті… Мені поки нема коли радіти. У мене дуже багато справ, дуже багато.

"ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВЕРНУСЯ. НАМ ЖЕ ЩЕ РАЩУКА НАРОДЖУВАТИ"

- А ваше ставлення до того, що нарешті почали переглядати репертуари, відмовляються від російських авторів?

- Прекрасне. Я в цих питаннях дуже радикальна. Я не можу пробачити жодному російському напрямку, чи то політичному, чи культурному…

- Пушкін, Достоєвський – це ж було дуже давно…

- Чому ми маємо пропагувати їх, якщо у нас свого достатньо, свого, яке забуте або відкинуте? А воно гідне, щоб про нього знали, щоб на ньому виховувалися діти, щоб про це ставили в театрі і знімали в кіно. Це гідна як література, так поезія, драматургія. Це гідні матеріали. Але вони відкинуті. Їх не пропагують так, як російську культуру. Чому? Я вважаю, що зараз це абсолютно недоречно. Не хочу чути і не хочу читати нічого російського. Не хочу це бачити. Я хочу, щоб наші хлопці залишились живими і повернулися. А далі розберемось. Дали побачимо, далі вже будемо вивчати, хто гідний нашої уваги, а хто її не гідний. Зараз ми маємо полюбити себе перш за все, почати поважати себе, свою країну, своїх діячів культури. У нас дуже багато талановитих людей, про яких ми чомусь мовчимо. В нас завжди кращий той, хто не свій. А своїх у нас багато хороших.

-Ви розуміли, що чоловік майже в оточенні в Сєвєродонецьку?

-Я дослухалася до Володі, до того, що він мені розповідав. Тому що дуже часто новини не збігалися з тим, що він розповідав. Те, що я читала в якихось новинних каналах… Одразу йому пишу: "Як буде можливість, вийди на зв’язок". Мені було дуже страшно. А потім Володя виходить на зв’язок і каже: "Ну, Віка, ну в якому оточенні? У нас ще там відхід, там відхід…"

Коли я дізналася, що мости підірвані, у мене була паніка, я плакала: "Господи, як вони будуть виходити?! Що це таке? Як їх рятувати?" Я до комбата, а він: "Та є в нас відходи, та зараз човни організуємо. Віка, не парся". Володя виходить на зв’язок, я йому в істериці кричу: "Як ви будете відходити?! Це ж небезпечно!" Він: "Тю! Віка, я тебе прошу… Зв’яжемо пластикові пляшки, зробимо собі якісь плоти і будемо відходити". Вони так до цього спокійно ставились, так впевнено говорили, що я не мала права не вірити, не довіряти. Він дуже логічно пояснював: "Дивись, ми ось так… А ми будемо от так… А потім буде ось так… А якщо буде так, то буде отак…" Кажу: "Ну добре, тобі краще знати, як там".

На Схід я його відпустила, тільки коли він пообіцяв: "Обов’язково повернусь, бо нам ще треба Ращука народжувати". І я йому нагадую: "Ти пам’ятаєш, що нам ще Ращука народжувати?" - "Я все пам’ятаю, я ж тобі сказав".

- Є якась порада або внутрішньо сформована теза, яка допоможе таким само жінкам, які чекають з боїв, з війни своїх чоловіків?

- Перше – жінкам обов’язково треба об’єднуватися і підтримувати одна одну. Коли Володя поїхав на Схід, на другий день він мені надсилає телефонний номер. Питаю, що за номер: "Це номер дружини такого-то нашого бійця. Подзвони їй, бо вона дуже плаче". – "О’кей". Через день Володя надсилає ще номер: "Подзвони і цій дружині, вона теж дуже плаче". Я кажу: "Давай зробимо таким чином. Ти мені кинь телефони всіх дружин твого взводу чи вашої роти, всіх, кого можливо – у кого дружини, у кого дівчата, мами, бо у нас багато молодих неодружених хлопців. Я їх зберу в одну групу і будемо комунікувати. І кожного дня я зранку обов’язково писала їм: "Володя вийшов на зв’язок, всі живі-здорові". Просила Вову: коли є можливість, скидати хоча б якусь фотографію, хоча б когось. І ми почали розміщати в групі фото, відео. Є якісь хороші новини з фронту – ми одразу туди посилання кидали, щоб дівчата могли подивитися. Також дівчата могли кидати туди якісь панічні речі, наприклад: "Ой, в новинах написали таке-то, Боже, як це пережити, давайте щось робити!" Я відразу Вові пишу: поясни, аргументуй таке посилання. Він записував мені голосове: у нас все добре, ті-то там-то, ті – на тій позиції, всі живі-здорові. Я зразу в групу повідомлення від Володі. Всі заспокоїлись.

- Але не всі були живі-здорові…

- Коли у нас були втрати… Розумієте, є така процедура: не можна говорити, поки не буде офіційного підтвердження. Це по-перше. А по-друге, це має повідомляти штаб. Вони намагаються, звичайно, максимально швидко реагувати, але інколи я дізнаюсь першою, трошки раніше. В такий день мені надзвичайно складно в групу заходити. Я не можу писати нічого. Дівчата питають: "Ну, що там? Хтось виходив на зв’язок?" А я не можу написати, що всі живі-здорові. Не можу. І це дуже складно. Звичайно, мене можуть звинуватити в тому, що я не сказала. Я просто писала: "Зараз у них гаряче. Чекаємо". Або: "Як тільки буде щось відомо, одразу напишу".

- Як спілкуватися з тими, хто отримав таку страшну новину?

- Вони зазвичай мені одразу пишуть в особисті: "Це правда?"

- Як відповісти на це?

- Якщо я знаю, що їм вже повідомили офіційно, кажу: "Так, на жаль". Зідзвонюємося, зустрічаємося, підтримуємо. Я пишу, звичайно, слова підтримки і співчуття. Але вони не передають того, що я насправді відчуваю.

- Немає таких слів…

- Так. За два місяці ми втратили 16 бійців. Це з наших двох рот. Тому що Володя поїхав у складі п’ятої роти, а потім для підкріплення до них приїхала ще шоста рота…

-Ми платимо занадто велику ціну за нашу перемогу...

- Як виміряти, скільки насправді важить воля, свобода, перемога? Яка їй ціна? Хто це може сказати? Як вимірювати це?

Знову-ж таки, якщо ми повернемося до того життя, яке було до війни, то це надто велика ціна. Якщо щось зміниться, то це, як сказав Володя, священна війна і священна ціна. Вона важка, вона дуже велика. Вона надто велика. Але без неї неможливо було б прийти до того, до чого ми прагнули. А якщо все повернеться на круги своя, те, що було до війни… Я маю на увазі: влада, корупція, продажність – оце все. Якщо ми повернемось до такого самого, то… Не було сенсу, люди просто померли задарма. Тому треба, щоб щось змінилося. Треба, щоб люди стали свідомішими. Треба, щоб кожен - абсолютно кожен – прийняв це, як власний біль, як власну ціну. А не так: це мене не торкнулося, тому це не моя війна. Якщо кожен українець стане свідомим і зрозуміє, задля чого все це відбувається… Починайте працювати чесно, поважати один одного, боротися за чесну владу, за справедливість, іти до тих цінностей, за які люди зараз. Якщо ми до цього прийдемо, то ціна хоч і важка, але священна.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ