Володимир Дуда: Росіяни просто рівняють із землею. Недавно ми їздили в Бахмут до магазинів чи машини ремонтувати. Життя кипіло, а зараз цього вже немає.
Володимир Дуда з 2015-го три з половиною роки служив у "Азові". Був мінометником. Сьогодні воює в одному з підрозділів реактивної артилерії 80 ОДШБр. Працює із "Градами". У день, коли ми записуємо інтерв’ю, Володимир у себе на сторінці Facebook розмістив фотографію "робочого процесу": він стоїть у соняшниках біля БМ-21 "Град". Це зброя радянського зразка. Прошу охарактеризувати, якою є в роботі.
- Загалом непогано працює: точно, ефективно та результативно, - розказує. – Правда, часто ламається. Інколи трапляється, що машину потрібно ремонтувати прямо на бойовій позиції. Буває так: тиждень їздимо – два дні ремонтуємо. Тому що машини старі - виходять з ладу. Нові запчастини теж часто стають непридатними.
- Тобто проблем більше у справності машин, аніж у тому, щоб правильно скорегуватися та влучити в ціль?
- Корегування та влучання більше залежать від самого снаряду. Ми за цей час працювали з різними. Були й трофейні, які йшли під більш новіші машини, як-от "Урали". То нам доводилося щоразу прораховувати, як стріляють. Вони не завжди летіли в ціль. Тому ми ще робили пристріли: три штуки випустили – подивилися, тоді ще три – знову дивимося, робимо висновки та відпрацьовуємо. Як пристрілюється автомат, так само вивіряється машина. Тоді вона стріляє влучно й гарно.
"ХАЙ СПРОБУЮТЬ ПОВТОРНО ПІТИ НА КИЇВ. МИ ЇХ ЗУСТРІНЕМО!"
- Я вас про це розпитую, тому що сьогодні багато говориться про те, що нинішній етап протистояння з росією – це війна важкого озброєння та артилерії. Але військові нарікають на недостатню кількість зброї. Наприклад, у травні ваш побратим Ігор Фльорко мені в інтерв’ю сказав: "Зараз для нас робота "Граду" – це щось буденне й банальне. Уже хочеться потужнішого озброєння". Чого вам зараз не вистачає? З чим би краще працювалося?
- З HIMARS (всміхається. – О.М.).
- Я підозрювала, що ви так скажете! А окрім?
- Що може бути краще за "Град"? Наприклад, "Смерч". Там трохи більші снаряди. Знаєте, коли ми з хлопцями сюди йшли, говорили про те, що маємо робити ту роботу, яка приноситиме користь. Наразі ми працюємо ефективно та злагоджено. Дехто з наших мав уявлення, що таке артилерія, дехто – ні. Але за короткий проміжок часу всі стали професійними артилеристами (посміхається. – О.М.).
- Генштаб вже показував відео із роботою HIMARS. У вас їх ще не було. А обіцяють?
- Ні, про HIMARS не йдеться. Ми їх в очі не бачили. Але вони працюють. Ми чуємо. Дивіться, коли приходить подібна новітня зброя, її не міняють на ту, яка є, а навчають нових людей працювати на ній. А ми із нового можемо хіба що понадіятися на чеські "Vampire". Це ті самі "Гради", але новіші.
- Така назва цікава.
- Це так само, як є броньовані машини Шрек і Фіона. Теж назви такі веселі (посміхається. – О.М.).
- Коли згадують "Vampire", одразу виникає банальна асоціація із кровопивцями. Наскільки вони ефективні? Що вони роблять?
- Те саме, що ми зараз. Все залежить від снарядів, а не машини. Ми працювали з такими, які б’ють на 15 кілометрів і на 20. Ще нам розказували, що існують на 37, але ми їх не бачили. Ми можемо з однієї машини перевантажити снаряди в іншу й робити ту саму роботу. Просто "Vampire" новіші, мають більше місця та прохідність, а кабіна броньована.
- І є сподівання, що вони менше ламаються.
- Не факт! Ми на початках (десь у квітні) зустрічали такі машини. Правда, майже кожного разу, коли бачили, то її тягнули.
- А ви взагалі вмієте на них працювати?
- Постоїмо дві годинки, подивимося, думаю, там немає нічого складного.
- Недавно російське міністерство оборони "прозвітувало" про знищення ними цілого "взводу" HIMARS. Очевидно, що такі повідомлення направлені на їхнього внутрішнього споживача, адже мислячі люди в світі все прекрасно розуміють. Коли ви дізнаєтесь про подібні заяви, про що думаєте, що говорите між собою?
- Це все настільки набридло, що у нас навіть не обговорюється. Просто хтось прочитав, посміялися і все. За їхніми зведеннями, вони нашу армію перемогли вже не раз, а зараз йдуть по третьому колу.
- Водночас, вони продовжують нам погрожувати, зокрема повторним наступом на Київ…
- Хай спробують повторно піти на Київ. Ми їх зустрінемо! Зараз б’ємо одну кількість москалів. Підуть з Білорусі, просто покладемо ще більше й усе! Поки їх усіх не переб’ємо, ця війна не закінчиться.
- То ви не виключаєте, що білоруси все ж вступлять у війну проти нас?
- Думаю, планується подібний повномасштабний наступ, а не просування потроху. Рано чи пізно таке можливо. Але у нас всі готові, чекають. Дамо відсіч!
- Взагалі артилеристів називають богами війни. Відчуваєте себе таким?
- (посміхається. – О.М.) За роки служби в "Азові" я працював зі всім, що було – автоматом, кулеметами різних калібрів, СПГ, їздив на БТР і так далі. Скажімо так: від артилерії ти не сховаєшся. Максимум, що зможеш – копати бункер.
Щоб себе відчувати богом війни, то аж такого немає. Ми знаємо, що ми завдаємо їм чималу шкоду. Вони нас бояться. Це, справді, так. Але щоб бути богами… то навряд.
- Але ми вас так називаємо, такими вважаємо і дякуємо за вашу роботу. Я дивлюся ваші відео, де ви показуєте, як працюєте. Під одним з них у себе на Facebook зазначили: "Треба жити так, щоб про тебе писали пісні". Вас перепощують та розміщують на різних інформаційних ресурсах. Це підбадьорює? Додає мотивації те, що вами захоплюються та висвітлюють у інформпросторі?
- Звісно ж! Буває, ти не виходиш два дні на зв'язок, заходиш, а люди в Instagram чи Telegram пишуть: "А я от бачив тебе на одному з пабліків". Такі відео потрібні, щоб підбадьорювати людей, щоб вони бачили: ми працюємо, все у нас добре.
- Ви не просто працюєте, а ще не втрачаєте почуття гумору та залишаєтеся на позитиві, попри те, що перебуваєте в найгарячіших місцях. Звідки це береться?
- У нас тут більшість військових, які вже проходили службу роками, в тому ж полку "Азов". Коли почався повномасштабний наступ, ми зустрілися і вирішили, що робити далі. У нас в колективі уже був такий побратимський настрій – ти знову з друзями в своїй компанії. Тому й сприйняття відповідне. Потрібно знаходити час, щоб повеселитися, вишукувати (хоч це й тяжко на війні) хоч якийсь позитив та відповідно себе налаштовувати. У нас колись з другом була розмова про загиблих. Я сказав: "Якби я сидів і плакав за кожним побратимом та другом, яких втратив на цій війні, то не мав би часу навіть поспати". Знаєте, ми тримали зв'язок з нашими побратимами та друзями, які були на "Азовсталі". Коли переписувалися, вони нам цитували командира Редіса (Денис Прокопенко. – О.М.): "Зараз треба воювати, а плакати будемо потім".
- До речі, я хотіла вас запитати про "азовців" з "Азовсталі". Що ви подумали, коли дізналися, що вони отримали наказ здатися в полон?
- Були змішані відчуття… Ми з хлопцями сиділи, читали новини, дивилися відео, як здавалися в полон, на яких впізнавали своїх. Якось навіть відняло мову. Ніхто не хотів говорити. Це був такий важкий та мовчазний день. Але ми сподівалися на краще. Однак, бачите, як вийшло в Оленівці…
- Так, це жахливо. Я якраз акцентую увагу саме на дні виходу з "Азовсталі", тому що, справді, тоді було якесь стійке відчуття тривоги. Було зрозуміло, що росії вірити не можна. Ми, як ніхто, знаємо ціну її словам та бачили, як вони "дотримуються" домовленостей. Але хочеться вірити в диво. Та сталася Оленівка, де загинуло понад 50 бійців. Їхні імена ми досі офіційно не почули. Ви вже знаєте, чи є серед них хтось із ваших знайомих?
- Так, є один підтверджений: по татуюванню на фотографії видно, що це він. Хлопець із Криму.
- А поранені?
- У списках поранених є наші побратими з підрозділу, яких ми дуже добре знаємо. Один мій друг – однокласник, з яким ми також служили. Але яке у нього поранення, що з ним зараз, ми не знаємо. Зв’язку взагалі немає.
- А востаннє коли ви з ними спілкувалися?
- У день виходу з "Азовсталі".
- Що вони говорили?
- Подробиць не розголошували. Просто казали: "Скоро побачимося!" Але ж у них не було вибору. Там було чимало поранених. Вони розказували: "100 грам каші на день. Ходити взагалі негодні. Що вже говорити про медикаменти та ліки". Цей вихід давав хоч якусь надію (і досі дає, ми все ще сподіваємося) на те, що їх обміняють, і вони повернуться.
- Влада нас інформувала, що наші військові здаються в полон під гарантії безпеки зокрема від "Червоного Хреста". Але днями в організації заявили про те, що не брали на себе таких зобов’язань. Як ви поставилися до цієї заяви?
- Та як до такого можна поставитися?! Хорошим словом це не назвеш. Вони зняли з себе відповідальність. Хоча з самого початку у нас була інформація від наших хороших знайомих, які знали більше деталей про те, як відбувалася здача в полон. Вони сказали, що третьою сторону якраз був "Червоний Хрест", які ручалися за те, що полонених не катуватимуть, а годуватимуть та надаватимуть медичну допомогу. Однак це було не публічно і не було задокументовано. Тому тепер можуть відмовитися від усього.
Але я мав нагоду поспілкуватися із батьками одного з побратимів, які через знайомого із "Червоного Хреста" дізналися, що представники організації все ж приїжджали й бачили його там і сказали, що з ним все добре. Цьому джерелу ми довіряємо.
"УСІ "АЗОВЦІ", ЯКИХ Я ЗНАЮ, ПОВЕРНУЛИСЯ І ЗАРАЗ ВОЮЮТЬ"
- Як ми вже озвучили, ви на цій війні не вперше. Розкажіть, коли і де воювали?
- З 2015-го по січень 2019 року. Переважно це маріупольський напрямок. Знали там кожну хату, кожну стежку. Були, як вдома.
- Тоді ви розуміли, що Донбасом усе не закінчиться і війна буде по всій країні?
- Так, були такі думки. Після звільнення у мене вдома весь час були бронежилет, каска, амуніція, рюкзак. Мене дружина запитувала: "Навіщо?" Я відповідав: "Побачиш, вони ще знадобляться".
- І от 24 лютого знадобилися. Розкажіть, як для вас почався цей день? Як ви дізналися про напад росії? Що робили одразу?
- Цей день я пам’ятаю дуже добре, напевно, як і всі українці. У нас маленька донька. Вона розбудила нас з дружиною десь о 5.30 ранку. Поки я її годував, дружина почала читати новини в телефоні і сказала: "Пишуть, що на нас напала росія". Я увімкнув телевізор, побачив, що відбувається, обертаюся до дружини, дивлюся на неї, вона на мене, і ми розуміємо один одного без слів. Я одразу почав збиратися. Зателефонував до побратимів в Маріуполь. Запитав, як у них обстановка, чи їхати? Сказали: "Самі достеменно не знаємо. Хлопці збираються по обласних центрах. Більшість їде до Києва. Не знаємо, чи встигнете в Маріуполь". Здзвонився з іншими. Домовилися зустрітися у Львові. Спочатку думали, куди направлятися: до Києва або одразу у 80 бригаду. Подзвонили в столицю. Виявилося, що людей дуже багато. Скажу вам, що усі "азовці", яких я знаю, повернулися і зараз воюють. Ми дізналися, що на всіх бажаючих навіть не вистачало зброї. У декого були свої автомати, але вони не мали набоїв. Ми з хлопцями порадилися. Серед нас були дуже хороші професійні артилеристи. Домовилися: "Будьмо корисними на цій війні - йдемо у 80 бригаду".
- І де ви були спочатку?
- Перші тижні війни ми готувалися. У нас не було техніки. Вона розконсервовувалася. Також ремонтувалася, тому що була така, що не могла їхати. Ми вирішували ці проблеми, а також із амуніцією, зв’язком – з усім! Це було морально важкувато, тому що зв’язувалися із побратимами, які воювали. Дехто з них гинув, а ми чекали, коли нам дадуть техніку. Коли це сталося, почали працювати. Спочатку були на південному напрямку. Наприкінці березня переїхали на Донбас.
- Тут ситуація залишається дуже важкою. На цьому в неділю у своєму щоденному зверненні наголосив і президент. Як у вас сьогодні?
- Зараз відносно тихо. Вночі, скажімо так, "веселіше".
- Один із військових, який також воює на Донбасі, розказував: було таке, що за день нарахували 4600 прильотів. Ваш підрозділ як обстрілюють?
- Конкретно нас обстрілювати дуже важко, тому що ми оперативні, навчилися працювати з "Градами": виїхали-відпрацювали-сховалися. Деколи намагаються нас ловити. Але все ж більше б’ють по піхоті. Конкретно у нашому підрозділі за ці п’ять місяців – жодного пораненого чи загиблого. Тут велика заслуга нашого командира. Він – адекватний та професійний військовий. Розуміє, як працювати.
А ще вони рандомно стріляють по селах. Деякі населені пункти просто рівняють із землею. Той самий Бахмут. Зовсім недавно ми їздили туди до магазинів чи машини ремонтувати. Там життя кипіло. На даний момент цього вже немає.
- Як місцеві налаштовані? Доводилося чути, що є такі, хто прямо говорять в очі нашим військовим: "Ми вас сюди не звали!". Це ті, хто чекають на "русский мир"…
- Щоб прямо в очі таке сказали, я таких не зустрічав. Але є місцеві з подібними настроями. Коли ти йдеш їм назустріч, вони відводять погляд. До речі, коли ми були на Півдні, то там зовсім інші люди. Коли ми приїжджали у якийсь населений пункт, нас зустрічали, запрошували до себе жити, щоб був дах над головою, самоорганізовувалися, створювали якісь їдальні, готували нам їжу, а у чергах в магазинах просили заплатити за нас. Коли ж ми опинилися на Донбасі, то побачили іншу картину. Дуже довгий час жили в лісі, по посадках. Тобто де стали, там і живемо. Уже хотілося прокидатися не від крапель дощу, нормально помитися, а не витиратися серветками. Поїхали по селах. Заїжджаємо в одне, звертаємося до голови і запитуємо, де можна пожити (адже дехто виїхав та залишав ключі зокрема й для таких потреб). Але тут люди вже крутили носом, не раді були: "О, знову приїхали, вас і так багато".
- Вас це ображає, зачіпає?
- Ні. Уже звик. У нас у підрозділі не тільки "азовці", а є й мобілізовані у лютому, то для них це дико. Вони не думали, що бувають такі люди. А залишилися з місцевих саме ті, хто переважно чекають на "русский мир". Їм розбомбили хату, стріляють по них, намагаються вбити, а вони все одно чекають. Раніше я подібні заяви чув і в Маріуполі.
- Так вони ж говорять, що це українські військові їх обстрілюють, а не росіяни!
- Як і росії пропаганда придумує різні історії, так і тут люди в усьому знайдуть якусь відмазку. Говорять: "По нас стріляють, тому що ви тут знаходитеся. Якби вас не було, то й не стріляли б".
- Ви намагаєтеся їм пояснювати, що насправді відбувається? Чи це вже немає ніякого сенсу?
- У нас нещодавно був діалог з одним місцевим. Ти йому наводиш аргументи, що тобі ця війна не треба – краще б вдома був із сім’єю, бавився з дітьми. А він у відповідь: "Ви тут через те, що у вас зарплата – 100 тисяч!". Ми пояснюємо: що краще працювати за 10 тисяч, але у себе вдома, повертаючись кожного вечора до свого дому. Але ж ніхто цього не чує й не хоче розуміти! Говорять: "Вот вы приехали с запада Украины. Сначала здесь у нас воюете. Потом у себя будете воевать". Отакі думки. До речі, дехто інколи спілкуються з нами українською. Вони там усі вміють добре нею розмовляти. Але не хочуть того робити.
- Це сумно, насправді. Ви сказали, що подібні заяви чули й в Маріуполі…
- Так. Але там люди менше так висловлювалися, тому що боялися нас. Наведу приклад. Ми жили неподалік села Павлопіль. У нас був сусід – старий дідусь. Він працював на котельні. Кожного вечора приносив нам хліб з їхньої їдальні. Постійно до нас ходив. Ми з ним навіть подружилися. А потім хтось знайшов відео в інтернеті: коли Павлопіль у 2014 році ще був окупований, той самий дід обнімається з сєпарами, вітає їх і кричить: "Мы вас ждали!" Той самий дід! Тобто є такі, яким паралельно, з ким бути. Я б сказав, що тут таких більшість. Але, справді, є й такі, хто чекають на росіян. Хоч їх і менше.
- Однак вони небезпечні - можуть здавати ворогу наші позиції.
- Вони можуть здавати, де живуть військові. А інформація про те, де позиції й техніка, від них приховується. Особисто я не довіряю тут на Сході нікому. Практика навчила: людина може бути нормальна й свідома, але це не панацея. Це як із "хорошими русскими" – можливо, вони десь і є, але на фоні решти їх просто немає.
- Ігор Фльорко нещодавно запостив спільне з вами фото й підписав: "Незмінне товариство на все тому ж східному фронті. Етап війни - завершальний".
Сьогодні багато говориться, що війна затягнеться. Можливо, навіть на роки. Дехто навіть вважає, що можемо отримати заморожений конфлікт. Ви як думаєте?
- Якщо конфлікт буде заморожений, вони зможуть перегрупуватися, залишаться ті, хто навчилися воювати, причому на своїх помилках. Це нам не на руку. Я особисто вважаю: пан або пропав! Ми маємо здійснювати контрнаступ на ворога. Це може відбутися або восени, або влітку наступного року. Дуже довго війна тривати не може. Як показує минула практика з 2014-го, перший рік люди хвилювалися, допомагали, а далі усе перетворилося у буденність. Кожного дня вони вмикали новини, чули про загиблих й перемикали далі. Якщо війна затягнеться, таке знову може статися. Причому це стосується не тільки українців, але й світу, більшість країн якого нам сьогодні допомагають. Вони теж можуть втомитися. Скажуть: "Робіть же щось, ми вам уже стільки допомогли! Скільки можна?!" Тому я даю максимум рік. Подивімося на офіційні цифри російських втрат. Ми з них сміємося, так як знаємо картину по своїй роботі та наших колег, що це набагато більше, аніж офіційно озвучується. Скільки там було – 40 тисяч?
- Майже 43 тисячі.
- Я думаю, що вже більше 100 тисяч. Крім того, у них зменшується кількість техніки, але не прибавляється так, як у нас. Вони розконсервовують, ремонтують стару і йдуть нею воювати, але й вона ж закінчується, розумієте?! Хіба можуть зробити спробу - такий "останній ривок" й піти з Білорусі, про що ми з вами говорили. Тоді ми їх розвалюємо та йдемо у контрнаступ і за рік усе завершується. Це один із можливих сценаріїв.
- Це такий більш-менш оптимістичний сценарій.
- У нас не має бути негативних! Треба бути у бадьорішому настрої, щоб мочити всю ту русню!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото і відео: із соцмереж Володимира Дуди
