Позивний Кнопа: "У мене в планах навіть після нашої перемоги залишитися в лавах ЗСУ. Я зрозуміла, що це моє. І як би дивно це не прозвучало, але війна затягує"

Автор: Ольга Москалюк

До повномасштабного вторгнення вона працювала в столичному відділенні однієї з найбільших мереж ломбардів України. Про війну дізналася якраз дорогою на роботу. Того ж дня поїхала записуватися до Тероборони.

Не маючи військового досвіду та навіть не вміючи тримати автомат, але із шаленою мотивацією захищати свою країну. Сьогодні боєць на позивний Кнопа - заступник командира взводу. Виконує бойові завдання "на нулі". Служить у 130 батальйоні ТрО Києва.

- Розкажіть детальніше, як для вас почалося 24 лютого.

- Зранку я їхала до свого офісу. Розуміла, що запізнююся, адже на дорозі були страшні затори, яких раніше на цій ділянці шляху ніколи не виникало. Подзвонила керівниці, яка мені сказала: "В країні почалася війна. Не їдь взагалі!" Вона хвилювалася, щоб нічого не трапилося, адже наш офіс був на Академмістечку – околиці міста. Попросила мене повертатися додому.

- Ви послухалися? Чи одразу поїхали до військкомату?

- Оскільки я від’їхала не дуже далеко від дому, то повернулася. Маю попередній досвід окупації мого рідного Алчевська, то знаю, що ворог одразу б’є по інфраструктурі, щоб зупинити те ж водопостачання та знеструмити місто. Тому я спочатку вдома понабирала води, закинула у пральну машинку речі, а вже потім пішла до військкомату.

- Чому прийняли таке рішення? Звідки взагалі взялася ідея піти воювати?

- Це рішення давно назрівало. А коли почала ускладнюватися політична обстановка, і росія визнала ЛДНР (22 лютого. – О.М.), я зрозуміла: повномасштабна війна, скоріш за все, буде. Але припускала, що локально на сході – захоплюватимуть повністю Донецьку та Луганську області. Навіть не могла уявити, що вони діятимуть так зухвало! Тоді подумала, що в ЗСУ не візьмуть, то треба записуватися в Тероборону. Та й загалом бажання це зробити виникло ще за декілька тижнів до цього. Але на той час процес був довготривалий, тому що потрібно було пройти ряд медкомісій. А у мене було мало вихідних, то все відкладалося. Тобто цей план у мене зрів ще до нападу. Однак коли усе почалося, я, не вагаючись, пішла до військкомату.

- У нещодавньому інтерв’ю "1+1" ви розповідали, що тоді навіть не вміли тримати автомат. Думаю, коли вас записали в ТрО та видали зброю, ви навіть не розуміли, що з нею робити…

- Саме так у мене й було! (сміється. – О.М.). Якось повісила автомат на плече, але він почав падати, тому що достатньо великий у співвідношенні до мого зросту (155 см. – О.М.). Шлейка також була великою. Мені порадили підтягнути її, повісити автомат якось через плече. Я, справді, не знала, як його правильно тримати, з якого боку діставати патрон з патронника. Та й не уявляла собі, що це взагалі таке! Думала так: взяв, натиснув й вистрілив. Настільки от все було печально (посміхається. – О.М.).

- Ви одразу проходили навчання?

- Так. Нас навчали досвідченні побратими. Вони збирали таких, як я, й проводили навчання, починаючи з того, як правильно взяти автомат, як тримати, як з ним повертатися. Пояснювали, наприклад, що його потрібно опускати, коли ти змінюєш позицію (це треба робити, щоб під час повороту не зачепити нікого поруч), де тримати палець, щоб він при певних обставинах не зіскочив на курок, і ти його випадково не натиснув, коли не треба. Починали з таких азів.

- Було складно?

- На початках дуже! Автомат важкий. Було достатньо складно його тримати довгий час через таке навантаження на руки, особливо робити із ним вправи, опускати-підіймати. Тим більше, на тобі ж ще бронежилет! Мені спочатку було непросто навіть його вдягнути, тому що перед тим потрібно ж підняти, а тоді ще й ходити якось в ньому. Тому початок, справді, був такий сумненький (всміхається. – О.М.).

- Після навчання ви визволяли Київщину? Знаю, що там був ваш батальйон.

- Саме я ні, тому що не весь наш батальйон брав участь у визволенні Київської області. Туди намагалися відправити більш досвідчений бійців. Бойові дії для мене особисто почалися на Харківщині.

- Якими були перші враження після того, як ви туди потрапили? Адже ви – людина без бойового досвіду, ніколи не воювали, і тут приїжджаєте в одну із найгарячіших точок фронту.

- Знаєте, перші дві доби я взагалі не знімала бронежилет. Я навіть спала в ньому! А коли знімала каску, клала поруч біля себе. Було незвично і трохи стрьомно (посміхається. – О.М.). Взагалі коли ми заїхали, то якраз була гроза, причому без дощу. Я заступила на нічне чергування. Дивлюся на небо, а воно палає! І я не розумію: це "виходи", щось вже летить чи погодні явища?! Я тоді намагалася знаходитися неподалік укриття і вкрай рідко знімала каску.

- Як психологічно налаштовувалися на війну? Мені навіть чоловіки з досвідом зізнавалися, що спочатку було страшно.

- Важливу роль зіграло те, що побратими, яких я поважаю і вважаю авторитетами, поводилися досить спокійно. Я тоді зрозуміла: велике значення має спокій командира – в якому психологічному стані знаходиться він, таким будеш і ти. У всякому разі, у мене це так спрацювало.

- Як вас зустріли бійці-чоловіки? Жінки-військові в інтерв’ю нашому виданню розказували, що спочатку до них ставилися скептично. У вас були якісь, так би мовити, гендерні нюанси?

- Було таке спочатку (посміхається. – О.М.). Знаєте, коли я прийшла, у мене були довжелезні гострі нігті. Враховуючи, що я їхала до військкомату, так би мовити, "після роботи", то була ще й нафарбована. На мене так подивилися, коли я подавала документи (сміється. – О.М.). Запитали: "А що ви вмієте?" Кажу: "Нічого, але я швидко вчуся". Перепитують, чи треба воно мені? Пояснюю: "Я – з окупованої території, то дуже сильно вмотивована. Тому навчатимуся швидко".

Перший місяць мене хотіли розмістити в штабі – посадити на папери. Також були невдалі спроби затягнути мене на кухню. Довелося трохи прибрехати. Сказала: "Окей, але моїм варивом лише кацапів годувати, щоб швидше здохли" (посміхається. – О.М.). Так через жарти намагалася від цього трохи відсторонитися. Ходила на тренування. А документацію вела вже як замком взводу, що входило у мої безпосередні обов’язки. Це вже для мене було нормально, тому що знала: мене вже сприймають як бійця.

- Чи є, окрім вас, жінки у вашому батальйоні?

- У батальйоні так. А у взводі й навіть в роті немає. Наскільки я чула, я – одна з буквально декількох дівчат із нашого батальйону, які були "на нулі". Але у достовірності цієї інформації я не впевнена, тому що ми своїм взводом стояли трохи відокремлено. А лінія фронту тут достатньо велика, тому я припускаю, що хтось із жінок, окрім мене, теж був "на передку".

- Як ви це сприймаєте? Пишаєтеся собою?

- Звичайно! (посміхається. – О.М.). Я ж до цього прагнула! Коли ми були в Києві, мене не брали на завдання, тому що я була ще непідготовленою. Зараз, озираючись назад, я усвідомлюю, що також не взяла б із собою таку людину, тому що існує велика ймовірність, що вона одразу стане "200-м", адже не вміє поводитися зі зброєю, не знає тактику. Тобто сьогодні я розумію, чому хлопці мене не брали. Але тоді у мене сприйняття було не таким, як зараз (посміхається. – О.М.).

- Було образливо?

- Просто маю такий характер, що мене це ще більше спонукало до дій. Мені хотілося довести, що я не слабша. Я ще старанніше навчалася, ходила на всі тренування, де потрібно було реально викладатися на всі сто. Я так і робила!

- І от сьогодні ви вже – замкомандира взводу. Скільки людей у вас у підпорядкуванні?

- Взагалі взвод був із 26 бійців, враховуючи мене й командира. Тобто у підпорядкуванні – 24. Але ми в процесі переформатування.

- Складно керувати?

- Моїм взводом ні. Так склалося, що тут зібралися дуже гарні хлопці. У мене реально класний колектив! Тому ним керувати нескладно. Можливо, з якимось іншим були б труднощі. З цим, повторюся, їх немає.

Звичайно, має бути й хист до керування. А я завжди була активісткою. Ще зі школи. Тому з організаційними здібностями проблем немає. Хоча навіть за їхньої наявності при поганому колективі вони б не допомогли. Але у мене хлопці – просто зайчики (посміхається. – О.М.).

- Як мило! Ви так ніжно до них ставитеся. Більшість із них ще й старші за вас…

- Дійсно, більшість старші. Але ж ми стільки з ними вже пережили… Знаєте, вони не ставлять палки в колеса, не пручаються, завжди готові прийти мені на допомогу. Наприклад, коли треба швидко зібрати якісь дані для документації. Бувають і такі випадки, коли пропонують понести мій РПГ (ручний протитанковий гранатомет, який важить більше 6 кг. – О.М.). Я відмовляюся. Це ж моя зброя! Тож я і маю її носити.

- Знаю, що ви не тільки із РПГ стріляєте. Із чим ще вправляєтеся?

- АГС. Це автоматичний гранатомет. На відео, яке показували "Плюси", я стріляла з нього. За ним взагалі працює четверо. Так як на навчаннях я, не хотілося б хвалитися, але найкраще впоралася, то мене навіть рекомендували як командира розрахунку АГС. Скоро навчатимусь працювати ще із протитанкового гранатомета СПГ-9. Це величезна труба, яка виглядає, як дуло танка.

- Ви не тільки воюєте, але й продовжуєте навчання та вдосконалюєтеся?

- Звісно! Хороший боєць повинен вміти стріляти зі всього, що є в наявності. Ти ж не знаєш, що може трапитися "на нулі". Не дай Бог, прилетить уламок, і "АГСник" буде "300-м", то комусь потрібно ставати за його гранатомет. Або ми взяли "трофей", то треба розуміти, що з ним робити.

- Я бачу, що ви – скромна людина. Але про свої здобутки та досягнення треба говорити. Похваліться, що ви вже назбивали?

- Коли мене на "Плюсах" у прямому ефірі запитали про підбитий танк, я аж трохи розгубилася. На жаль, такого у мене ще не було. Мій танчик попереду. Поки десь їздить і чекає на мене (всміхається. – О.М.). Але я корегувала артилерію, завдяки чому були результати. Наша аеророзвідка запускала дрон і я наводила, виходячи з тієї інформації, що бачила. Щоб отак вибігти на танк та гепнути його з РПГ, то такого не було. Я намагалася, але він був далеченько. РПГ стріляє максимум на 500 метрів. А це був той випадок, коли танчик по нам працював на відстані приблизно кілометру. Із того, що ми мали на той момент, нічим його дістати не могли. Вони взагалі тоді близько не підходили. Кацапи – такі боягузи, що намагаються десь подалі стати й бити артилерією. Танчики у них теж сцикливі – близько не наближалися. Тож поки на моєму рахунку танка немає.

- Ще все буде!

- Звичайно! На жаль, але мені здається, ця війна ще надовго. Тим більше, я навчатимусь на СПГ-9, яка працює на більші відстані. У мене є мрія – підбити танк, БТР та усі ці їхні російські "бляшанки".

- Коли ви працювали "на нулі", стріляючи у ворога, бачили його обличчя?

- Як правило, це була ніч і лісочки, тому ні. Вони заходили й через кущі та дерева починали одразу відкривати по нас вогонь. Кулі до нас долітали. Але безпосередньо обличчя кацапів ми не бачили. Крили їх вогнем у відповідь дуже сильно, щоб вони відступили. Ми не давали їм зайти на позиції, які на той час оберігали.

- Ви до того ніколи не стріляли в людину. Що відчували в той момент взаємних обстрілів "на нулі"?

- Давалося взнаки те, на що ви звернули увагу – я не бачила обличчя, як снайпер бачить свою жертву. У нас такого не було. Навкруги - посадки і поля. Їхніх кацапських, вибачаюсь, пик не було видно. Тому стріляти не так вже важко. Окрім того, ти в такі моменти особливо не задумуєшся, тому що по тобі йде вогонь з автоматів, кулеметів, мінометів і танків. Ти розумієш: якщо не ти їх, то вони тебе, і працюєш.

- Що для вас найважче на війні? Чи є щось, до чого ви досі не можете звикнути?

- Важко, коли ти знаходишся на позиції чи в окопі, по тобі безперестанку працює артилерія, а ти нічого з цим не можеш зробити. Немає кацапів – вони знаходяться за кілометр-два від тебе й ближче не підходять, тому що усвідомлюють, що їм тут навтикають. Треба визнати, що вони гарно працюють артилерією і дуже добре влучають. От ти сидиш і розумієш, що нічого не можеш вдіяти проти цього. Найважчою є ця безвихідь. Коли штурмують, і то легше, тому що вони йдуть на тебе, і ти маєш можливість їм відповісти. А коли тебе постійно обстрілюють із артилерії – це жахливо. Вони просто "прасують" наші позиції. Зруйнували чимало наших "хатинок". На тій території, де ми стояли, немає живого місця. Така у них улюблена тактика бою. Тому що вони – сцикуни! Бояться вийти з нами на прямий стрілковий бій.

- Поставлю вам досить важке питання: ви не боїтеся смерті?

- Питання взагалі неважке. Смерті я не боюся. Для мене жахливіше потрапити в полон. Я – дівчина, то добром це не закінчиться. Якщо так відбудеться, навряд чи я звідти вийду. Смерть колись станеться з кожним із нас. Ну, прилетить уламок – то помреш швидко й безболісно. А про те, що робитимуть в полоні, навіть думати не хочеться. Я знаю, що вони люблять катувати просто заради задоволення…

- Тому що садисти.

- Так, це садисти. Через це я більше боюся полону. Тому із собою завжди є граната. На випадок, якщо буде безвихідь. Я сказала, що ніколи їм не дамся.

Також боюся смерті товаришів. Це складно морально винести. Хоч з часом до всього начебто звикаєш, але все одно це дуже важко.

- Ви у нашій розмові сказали, що ця війна надовго. Справді, українцям потрібно визнати й прийняти, що, ймовірно, швидко все не скінчиться. Ви до якого моменту готові бути на фронті?

- До перемоги! Скажу більше, у мене в планах навіть після неї залишитися в лавах ЗСУ. Я зрозуміла, що це моє. І як би дивно це не прозвучало, але війна затягує.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Кнопою