Поет, активіст і випадково єгер Максим Михайлик: Я тільки тут зрозумів, що обстріляний боєць – це не той, хто з автоматом кидається на танк, а хто в окопі. Іноді ми сиділи в окопі по два тижні

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Тиждень тому бійці 68-ї окремої єгерської бригади записали зворушливий ролик, у якому розповіли, за що вони воюють, читаючи вірш Павла Вишебаби "Доньці" та показуючи світлини своїх дітей. Ця бригада була створена лише в березні, але майже одразу опинилась на нулі. Про те, як зараз на передовій і чи легко там пишуться вірші, Цензор.НЕТ розповів боєць бригади Максим Михайлик.

- Як у вас там справи? Я подивилась, ви майже 15 годин не виходили на зв'язок.

- На роботі був. Там не міг вийти на зв'язок просто. Все гаразд.

- Це добре. Ми з тобою останній раз коли говорили, ти був активістом. А потім, я так зрозуміла, що ти поїхав в Польщу. І там ти зустрів війну. А чому поїхав?

- Якось вигорів. Я ж кілька років працював у громадській сфері. І якось в останній рік уже в принципі не бачив перспективи. Важко було. Все важче і важче було. І на особистому фронті були різні проблеми. Мирно розійшлися, дуже нормально. Спочатку взяв відпустку дуже довгу, я в БУРі працював. Потім поговорили, я вирішив зараз не повертатися. Але… типу, можливо, колись повернусь. Взяти для себе на невизначений термін перерву. І поїхав на просту роботу у Польщу. Працював на складі Амазону. Пів року я там був. Якось так.

- А потім? 24 лютого? Очевидно, що ти не прокинувся, як тут, від вибухів. Коли дізнався, що війна?

- Я жив там з моєю дівчиною колишньою. Перед війною у мене справді з нею дискусія була - вона хотіла повертатися до України, я не хотів. Я тоді чим далі, тим більше віддалявся. І чесно кажучи, на момент 24 лютого, до того, як почалась війна, я думав, що може до України ніколи не повернуся – не бачив я для себе перспектив, нічого.

Прокинувся я від повідомлень, сповіщень в телеграмі. Серце закалатало, все закалатало. Не став будити її. Але коли прокинулась, сказав, що так і так. Вона сказала: "Я їду". Я спочатку сказав: "Нікуди ти не поїдеш, будемо допомагати звідси". А потім пішов на обід в центр міста – це був Вроцлав - там був мітинг. Навіть не мітинг, а конференція міського голови, там були журналісти. Небагато людей, чоловік 50-100. Всі були поляки. Лунав Гімн України на підтримку нас. І вийшло, що нікого не було з українців. Я його сам проспівав. Просто в якийсь момент мене переключило і я подумав: ні, я так не зможу. І тоді вже коли побачився з дівчиною сказав: "Добре, ми повернемось". І все. Я повернувся.

- Сіли на потяг, автобус?

- Автобусом. Там більшість, відсотків 90 пасажирів були чоловіки, 30-40 років. Ми їхали і всі розмови були про те, що падлюки, не дозволю їм зайти в моє місто – більшість були з Харкова і Херсону. Верталися. Це один з перших автобусів. Ми коли їхали, в сторону України черги тоді майже не було. Тільки наш автобус. А в сторону Польщі – 15-кілометрова десь черга була. Ми їхали, махали у вікно і сміялися. Тоді ж ще всі виїжджали. Це такий епічний момент.

- А далі?

Першим ділом – на другий день - з самого ранку, я приїхав на світанку, з земляками у Львові побачився. Вирішили піти до львівських військкоматів, хотіли потрапити в один підрозділ. Але у мене на той момент не було документів. Я просто свої армійські документи – я не служив, у мене було тільки приписне - загубив, може, років 7 назад. Ще вчився, і так воно десь завалялось. Моїх хлопців тоді взяли, кого в тероборону, когось ще кудись. А мені сказали: у тебе нема документів, іди гуляй. Ми прийняли рішення піти в Правий сектор. Я походив до них на тренування десь тиждень. А потім Правий сектор хотів мене завербувати десь в штаб, бо побачили бекграунд громадського сектору і тому подібне. А я не захотів, сказав: не хочу, дякую. Якщо вже так, я краще буду з бурівцями, бо вони одразу сказали: "давай до нас, одразу, багато роботи". Я кажу: "Візьміть мене водієм, я хочу їздити країною на передок". Вони кажуть: "ні-ні, ми тебе туди не пустимо, будеш в офісі нам потрібніший". – О.К. Я почав працювати. А потім мене знайшли мої друзі-пластуни і сказали, що в одному з батальйонів вони створюють взвод, командир взводу набирає пластунів, скажи, що ти до нас, тебе пропустять. Я почав пробиватися. Мені, знову ж таки, на одному з етапів у військкоматі сказали: у тебе немає документів, не можемо. Потім через кілька днів подзвонили, сказали: можемо. Я знову пішов у військкомат. Без рішень. Тоді, ще пам’ятаю, що треба може щось уточнити чи що, вони якось так сказали. Почав проходити і потрапив не туди, а мене розподілили на єгерську бригаду 68-му. Так я став єгерем.

- Ти був здивований, що є ще єгерська бригада у нас?

- Так, я був здивований. Але вона тільки формувалася, тому на старті було дуже важко. Із забезпеченням, і з усім. Але нічого.

- Були хлопці, які мали бойовий досвід? Чи вас заново повністю всіх навчали?

- Якось так сталося, що у нас були підрозділи, в яких були хлопці з бойовим досвідом, були в яких не було. В моєму не було. Але буквально за кілька тижнів ми вже попали на передок. Мій підрозділ поставили на першу лінію. А ті підрозділи, де більшість була з бойовим досвідом, поставили на нуль.

- Ви одразу потрапили на Схід?

- Так. Поки нас організовували, поки всі моменти, документи, присяга, броніки, зброя – то ми ще були не на Сході, ми ще були не в зоні бойових дій. Але 6 березня ми створилися, а десь з кінця березня ми вже були на Сході. В 20-х числах. І все. І потім ми були першою лінією, а от уже мабуть другий чи третій місяць ми на нулі.

- Як змінювалася для вас картинка бойових дій за цей час?

- Перше, коли їхав Україною, ще військкомат, думав, що хоч би Київ вистояв і Харків, поки я доїду. Воно все так виглядало дико, нічого не зрозуміло. Про наші ж дії нічого не повідомлялося. Повідомлялося тільки про дії Росії там. Це нормально.. але ж нічого не знаєш – що, як, де. Постійно на зв’язку. Дуже страшно за те, що відбувається і Правий сектор теж, вони питали, хто готовий їхати на передок і воювати? Я кажу: я готовий. – В тебе досвід? – Нема. – Ти стріляв? – Ні. – Ти не готовий. Якось так. А потім уже коли потрапив у зону бойових дій, ще щось, ще щось, все одно мало інформації було. Зараз вже десь більш-менш орієнтуєшся і розумієш тактичну ситуацію на своїй ділянці плюс-мінус…

- Страшно було?

-З кожним наступним днем ставало менш страшно. Хоча з кожним наступним днем попадав все в більшу передрягу… ближче до нуля, і на нуль. Зараз бої кожного дня маєш.

- Не питатиму, які ваші дії, але спитаю, який вигляд мають дії росіян зараз, їхні атаки?

- Обстріли позицій і обстріли населених пунктів. Просто знищують все. Мирних і військових – вони все це обстрілюють. Відповідно на деяких ділянках пробують застосовувати техніку і піхотою ходять і пробують займати наші позиції. Але успішно відбиваємо їх. За цей час навіть кілька сіл звільнили. Вже було у нас в публічному доступі це. Села – не те, що ми, але ті, що звільнялись, то кілька з них наша бригада звільняла.

- Там ще є люди чи всі вже виїхали?

- Ще є. У мене злість і нерозуміння до батьків. Бо ми їдемо на позиції через населений пункт, який обстрілюють кожного дня, до якого навіть міни долітають, не кажучи вже про такни, гради, САУ – ми їдемо, а там – опа! – діти на скейтах катаються по дорозі. Я не розумію.

- Ви пробували поговорити з цим людьми – що вони думають, чому вони не їдуть?

- Так. Кажуть: "А куди ж їхати, а що ж там тоді?" Дехто нас підтримує, дехто, можливо, чекає приходу росіян.

- Можеш якось оцінити це в відсотках? Тому що мені після окупації Чернігівщини багато хто казав: ви не порівнюйте свою ситуацію і те, що на Сході в ставленні.

- Я те саме можу сказати. 50 на 50, я думаю. Бо я пішов після обстрілу села, привітався, злякалася мене жінка і каже: "А хто це обстріляв?" – "В смислі, хто це обстріляв?" – "А я не знаю". – "Ну дивіться з якої сторони прилетіло. Що ж ми б по собі стріляли?" – я вже не витримав. Вона знову: "Та я не знаю"… Тобто людина дивиться російсьскі канали, відповідно вірить в російську пропаганду.

- Який вигляд мають населені пункти? Скільки там вцілілих будинків, якщо це села?

- Якщо села, я б сказав, що принаймні 30%... В деяких і до 50% доходить, а відсотків 10 знищені будинки. Якщо говорити про інфраструктуру більшу – школи, ферми, ще якісь будівлі – вони майже всі пошкоджені або знищені.

- Я спитаю про ваш побут. Тому що зараз тут – на Київщині ідуть сильні дощі. А як у вас на Сході? Як ви справляєтесь?

- У нас теж бувають дощі. Коли дощі, дуже важко. Тому що чорнозем, а далі прокопуєш – там глина. Було таке, що заливало повністю окопи дощем. Якось доводилося викручуватися ночувати. Дуже важко проходити, в плані рухатися. Долати ці всі дороги важко. Коли дощ, то складно. Але якось адаптуємось.

- Просуваєтесь ви ж все-таки на автомобілях, не пішки. Це не асфальтовані якісь дороги, так?

- Ну да. Або розбитий асфальт, або грунтовка.

- Як часто втрачаєте автомобілі?

- Це залежить від інтенсивності. Коли інтенсивніше, то, буває, втрачаємо. Залежить від інтенсивності бойових дій реально. Кілька є втрачених, від обстрілів переважно. Але буває, що трошки зачепить і відремонтуємо. Ми стараємось по максимуму їх берегти, ремонтувати, наскільки це можливо.

- Оскільки ви були новосформованим підрозділом, наскільки ви були забезпечені державою, скільки допомагали волонтери?

- На початку нам видали форму. Форма гарна. Ми нею користуємось. Всі теплі елементи одягу типу фліски – теж. До форми питань немає. Броніки, каски, зброю видали. А що стосується тепловізорів, біноклів, то з ними були проблеми – в цьому волонтери дуже сильно допомагали. Програма "Будуємо Україну разом", я з ними контактував, Оборона Полтави, журналісти Полтавської хвилі – це ті, кого я зараз пригадав. Вони багато допомагали. І аптечок вони теж передали. Те, що вони передали, цілу нашу роту ми забезпечили, а то і на інші роти ми ділимося - і тепловізорами, і всім.

- Можеш розповісти, чим ти займаєшся? Це якась розвідка?

- Моя роль зараз – я про це писав у Фейсбуці, можу сказати – розвідка. Тобто керую маленькими безпілотниками, в основному. Працюємо над виявленням ворожих позицій, коригуванням вогню.

- Я писала інтерв’ю з Віктором Тараном. Він розповідав, як вони вчать цього. Можеш від себе розповісти, наскільки це важливо для вас, у вашому просуванні вперед.

- Це навіть при обороні дуже важливо. Ще до просування. Навіть якщо просування вперед неможливо за наявної кількості відповідної техніки і озброєння. Ми просунулися наскільки могли. Зараз у нас більше така задача - ми тримаємо позиції. Інколи вдавалося виявити ворожу піхоту, яка вже доходила до наших позицій, або виявити їхні шляхи постачання. Як вони під’їжджають, де вони, виявити техніку і спробувати її підбити. Це дуже важливо. Тому що з позицій всього так не побачиш, як з висоти пташиного польоту.

- А знищувати ворожу техніку вже доводилось?

- За коригування нашої групи – так, підбивали.

- Я хотіла тебе спитати про Пласт. Я розумію, що це певна культура. Я думаю, що дуже багато пластунів пішли до війська. На тебе саме цей досвід сильно вплинув?

- Тоді, коли я співав той гімн у Вроцлаві, я пригадав ті присяги, що я складав. Колись, ще у 12 році ми з друзями організовували осередок Соколу, це молодіжна громадська організація. Я потім з тої організації вийшов, бо вона більш політизована. Мені більше Пласт підійшов з такого руху. Я ще тоді складав обітницю - ми тоді зібралися вночі біля Нових Санжар на Полтавщині, нас було чоловік 10. Ми склали присягу воїнів УПА. І знову ж таки, коли склав Пласту присягу, присягу студента Української академії лідерства, то кожна з цих присяг була про вірність Україні. Настав такий момент просто, коли в перший день війни, здавалося, що все, хана, якщо не захищати її зараз зі зброєю в руках, то України може не стати. А Україна для мене це всі люди, з якими я пов'язаний, яких люблю. Навіть тих, кого не люблю, з ким сварюся – якось сусіда чи знайомого, але то мій сусід чи знайомий, з яким сварюся. Я його не готовий віддавати і не буду віддавати москалям. Тому так - то все дуже вплинуло на формування ідентичності.

- А якісь навички більш практичні з пластівських часів знадобились – вартування, розвідка та ж?

- Вартування, можливо, навіть, насамперед. Тому що це людині, яка не знає, здається, що війна – це коли ти постійно стріляєш з автомату, десь бігаєш, воюєш, взриваєш гранати, навколо тебе все взривається. Але більшість часу – це нудьга. Ти маєш просто сидіти і пильнувати. Зараз я фактично добився, що у мене роль стала останній цей місяць в аеророзвідці, то більш активна роль. До того просто піхота. А піхота це дуже важлива роль. Ти маєш утримувати позиції. І кілька місяців це було таке, що ми просто були на позиціях, чергували, щоб не зайшла ворожа ДРГ, щоб не під’їхала ворожа техніка. Вона не під’їжджала. Але обстріли бували. І ти просто сидиш і якусь частину часу - залежно від кількості людей- ти чергуєш і слідкуєш за всім. Коли слідкуєш, ти щось робиш, і трохи відпочиваєш. Відпочиваєш в плані спиш. Коли не спиш, ти щось робиш. Бо треба постійно окопуватися глибше, обладнувати позиції, побут, комфорт.

Я тільки тут зрозумів, що обстріляний боєць –це не той, хто з автоматом кидається на танк, чи підбив танк чи щось ще, там обстріляв ворожу піхоту. Обстріляний боєць – це той, що стоїть на позиції під обстрілом, коли біля тебе снаряд взривається за десять метрів, і ти розумієш, що наступний снаряд може прилетіти в тебе. А ти все одно стоїш, тримаєш позицію.

- Ви більшість часу проводите в окопах чи є якісь більш людські умови проживання?

- Було таке, коли ми були більшість часу в окопах. Або тиждень, або два тижні сиділи там. А зараз такий стан, що ми плюс-мінус 50 на 50.

- Як у вас з їжею? Що їсте? Забезпечені продовольством чи волонтери передають щось?

- На початку було важко. Була новостворена бригада. Ті, що у нас відповідали за продовольством, тільки почали за це відповідати, ніколи цим не займалися. Поки це все налагодилося, було важко. Дуже виручило, коли перші поставки від волонтерів приїхали. А потім, навіть було таке, що нам привозили їжу, а ми казали: "Ні-ні, нам треба, бо ми не знаємо, нам немає де її складати, змінюємо дислокацію. Нам ніяк її з собою возити, віддайте комусь іншим або людям роздайте. Було і таке. Зараз дуже гарно працює і наша частина, яка відповідає за матеріальне забезпечення, і самі собі готуємо. У кожного підрозділу свої запаси продуктів. Щось можемо докупити, коли є можливість десь в магазин сходити або поїхати кудись.

- Як часто вдається спілкуватися з рідними? Я розумію, що зв'язок обмежений і взагалі не варто світитися перед ворогом, вмикати мобільні. Стараєшся відписуватися щодня чи як доведеться?

- Коли на позиціях – то ні. Залежить від позиції, яка лінія і тому подібне… Бувало таке, що тиждень не виходив на зв'язок. Але зараз в принципі раз у кілька днів точно можна вийти.

- Єгері – вони ж люди лісу. Як їм зараз в степах? Це ж не зовсім їхня територія…

- Ну як... тут справді дуже багато серед нас колишніх мисливців. Тих, що мисливством займалися, єгерством займалися, дуже багато старших дядьків. Є такі, як я, новобранці, без ніякого досвіду. Є різні. Вчимося тут шукати якісь дерева.

- Взагалі можеш розповісти про своїх побратимів? Впевнена, є якісь цікаві історії.

- Є, звісно. Є, наприклад, кілька таких старших за мене хлопців, в яких родини, діти, … один, наприклад, є з Іспанії. Іспанська група їх називають. Один 10 років жив в Іспанії. У Валенсії у нього свій барбершоп-салон. Коли почалася війна, він все кинув, поїхав сюди. Там у нього працюють українці зараз і вони як штабом стали, почали від іспанців приймати допомогу, щось відправляти в Україну, біженцями допомагати. Він приїхав, воює тут і нас стриже дуже гарно.

- О, ви забезпечені навіть такою розкішшю…

- Да, він дуже файно стриже. Чим є – є машинка, є ножиці. Ще один теж у нас є, теж у нього іспанська така доля частково. Бо він їздив в Іспанію, там років 8 жив, із сім’єю був там. А потім в якийсь момент, прочитав, що Майдан, він після Майдану повернувся до України і навіть був одну чи дві каденції сільським головою у себе в селі. Потім знову їздив до Іспанії. Зараз він знову, як почалася війна, сюди приїхав. Він мисливець. Теж про нього публікація була. Є хлопці з Сум, з Харкова, свої родини вивезли за кордон чи у Львов, а самі поїхали… Бо у нас переважно військкомати з заходу країни мобілізувалися, десь там у Львові чи десь пішли до військкомату і призвалися.

- А ви ще буквально останній тиждень запам’яталися своїм відеороликом, коли читали вірш "Доньці". Я так розумію, у вас ще зібралося нормально поетів?

- Да, вірш донці читав Павло Вишебаба. Він – цікава особистіть, тому що він еко-активіст. Павло, він все життя був екоактивістом, дуже відомим в Україні. Він боровся з браконьєрами, незаконним полюванням і взагалі полювання не схвалює. І от він потрапив до бригади мисливців, уявіть.

- І як? Вони його тролять, розповідають йому свої мисливські байки?

- Я з ним познайомився, бо я колись давно його спікером на свій захід кликав, він мене запам’ятав. Я його давно знаю. І теж питав: як тобі? Він каже: ой, не питай, доля вміє жартувати. Але нічого, він дуже багато допомагає теж нашій цілій бригаді, записує вірші. Я теж інколи пишу вірші. От вчора написав, сьогодні на світанку. Натхнення тут приходить частіше, ніж зазвичай.

- Це тому що є постійний ризик смертІ, які почуття мотивують писати?

- Я б сказав, що як погані, так і гарні надихають. Бо сьогоднішній вірш добрий, він про побратима. Якось зранку ми чергували перед світанком, вже почало світати і він щось… мій побратим, з яким чергували, запропонував кави, печива. У мене така добра емоція вдячності була, що я у вірш вилив.

- Я ще питала своїх співрозмовників, якщо є вільний час і безпечно, то чи є бажання читати і що читаєте? Читаєте Фейсбук, чи, можливо книжки?

- Я тут починав читати книжок з 5, мабуть, одну тільки завершив. І в мене було це десь навесні, квітень-травень я читав. У червні щось у мене відбилася охота. Я підсів на ігри на телефоні. Бо навіть тоді ще були на першій лінії і там якось навіть якщо обстріл, то в принципі ти знаєш, що тобі треба пересидіти і все. А тут уже треба пильнувати, бо може і піхота, і ще щось. А коли ти на відпочинку, то зазвичай чимось зайнятий, часу немає. У мене стало менше можливості зосередитися. А це треба для книжки. Більше хочеться щось таке, з чого можеш швидко переключатися: погратися, відео на Ютубі подивитись. Неважливо. Бо читання для мене це більш… я туди цінність якусь вкладую. Хоча є хлопці, які читають.

- З твоїх дописів у Фейсбуці я зрозуміла, що тобі в районі дня народження вдалося побувати дома. А взагалі як часто хлопці отримують відпустки у вас?

- Це перший раз ми отримали відпустку. За цей весь час. Ще не всі з’їздили, до речі.

- Періодично виникають на нефронтовій території якісь дискусії про те, чи треба всіх чоловіків долучати до служби, чи не треба. Вам, як тим, хто стоїть на нулі, як ця ситуація?

- Я скажу, що всіх не треба. Серйозно. Кілька моментів хочеться сказати. Перший момент. Так, ротація потрібна. Якщо я на початку, навіть ще місяць тому я говорив, що краще добути вже до переможного кінця і все, зараз розумію, що переможний кінець бозна коли настане, а багато хлопців психологічно не витримують. Всі по-різному реагують. Психологічно важко – постійно під обстрілами. Тому багато вже… скажу, втомилися. Втомилися і то в різних боях виявляється. Тому потрібен відпочинок.

Що стосується ротації чи заміни, то я вважаю, що передусім нам потрібно звернути увагу на тих людей, що хочуть воювати і готові воювати, на підготовку кадрів. Я противник того, щоб брали недосвідчених і кидали на передок. На початку я до того з розумінням поставився –добре, тоді неясно було, що взагалі відбувалося, повна ср*ка, наступають з усіх сторін. А зараз вже в принципі ситуація більш-менш зрозуміла. Мені здається, є можливість готувати людей і вже людей з підготовкою, їх вже відправляти на позиції, щоб вони знали, як користуватися зброєю, як воювати.

Можливо, не одразу на нуль, але щоб люди точно були готові і вмотивовані. Тому я дуже і дуже противник примусової мобілізації. Тим більше це роздавання повісток по барах, по парках половині людей, це взагалі капець, тому що більшість людей, яких таких ловлять, вони потім тут невмотивовані і це проблема командирів. Частина з них просто невмотивовані. Частина – аватарами стають. А воно нафіг не потрібно.

 Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ