Мінометник Ілля Кононов: "Мені 22, за спиною у мене - лише військова кафедра, деякі вишколи - та й усе, і тут треба вести людей у бій"

Автор: Тетяна Галковська

"Копай - це рятує життя. Ще глибше - наскільки можливо. Броня і зброя заважають, але зняти їх зараз не можна. Втикаєш лопату в землю, зачерпуєш, відкидаєш, повторюєш. Нарешті готово - бодай якийсь схрон він імовірних осколків - чи не найбільшого паскудства цієї війни для вояка. Ось ти зробив ще один крок, від тебе залежний, щоб вижити. Форма і броня вся мокра, просякнута потом. Але нехай ллється піт - аби не кров".

Ця розповідь про дуже важку роботу наших військових - з посту 22-річного командира мінометного взводу, лейтенанта сил територіальної оборони ЗСУ Іллі Кононова. Наразі він перебуває зі своїм підрозділом на Харківщині.

- З того, що я чула про тебе раніше, то готувався до війни вже давно. Це так?

- Дійсно, з 13-го року я почав відвідувати різні вишколи, навчання, тренування з базових мілітарних навичок як-от тактика, тактична медицина. Тому що вже тоді було розуміння, навіть, перед Революцією Гідності, що, очевидно, буде якесь протистояння з Росією, причому, воно, скоріше за все, виллється у війну. І я також розумів, що мені, як громадянину, доведеться взяти в ньому участь. Тому також коли вчився в університеті на історичному факультеті, вступив на військову кафедру, де за два роки отримав звання і склав присягу. Це вже було влітку 21-го.

В ЗСУ потрапив 24 лютого – того ж вечора я прийшов записуватись у ТрО, ну і відтоді проходжу службу. Зараз я є командиром мінометного взводу.

- Ти десь вчився ще, щоб стати командиром?

- Це вийшло випадково. На військовій кафедрі я вчився за напрямком політологія, те, що раніше називалось "політрук", тобто отримав я дещо іншу військову освіту. Але була така необхідність, тому довелося опановувати мінометну справу.

- Як це сталося?

- Були навчання після розподілення, а вже на практиці повністю застосував свої навички в мій перший серйозний бій. Ми тоді накрили з мінометів ворожу ДРГ, яка підлізла впритул до позицій. І на додачу - російську мінометну позицію. Почався обстріл, і ми поспішили в укриття. І тут після мене влітає побратим і каже, що старшого офіцера поранено, і він евакуйований. Новину я усвідомив одразу, але перепитав, що саме сталося - потрібно було кілька секунд, щоб в голові склався пазл: тепер я маю прийняти на себе командування і зробити так, щоб група вижила і виконала завдання. От і виходить, що мені 22, за спиною у мене - лише військова кафедра, деякі вишколи - та й все, і тут треба вести людей в бій. Але що вдієш - треба, так треба. Так ми з побратимами дочекалися закінчення обстрілу, після чого знову, вже з більшою люттю, вдарили по тому клятому російському міномету, і ще й по цілій низці їхніх позицій. Загалом, щонайменше декількох тоді відправили на концерт до Кобзона. Таке от вийшло "бойове" хрещення.

- Війна змінила багатьох. Як змінилась армія, твої побратими?

- Майже всі ми ще вчора були цивільні. Хтось займався бізнесом і фінансами, хтось був майстром і мав своє невеличке виробництво, хтось вчителював чи був журналістом. Люди з різних сфер, з різними характерами, але обʼєднані ідеєю відстояти свій дім, захистити країну. Звісно, це створює певну злагодженість у колективі.

Якщо зараз дивитись на цю історію, то можна побачити, що ми пройшли довгий шлях від Києва, від того, як ми там готувались до оборони, і до Харківщини, де зараз виконуємо свої завдання.

Звісно, всі трохи змінились – як люди, як військові, бо вже отримали певний бойовий досвід. Тому я би сказав, що тут видно народне зрушення, яке і не дає росіянам просуватись далі, і завдяки якому ми переможемо.

- Які зміни ти побачив у собі?

- Став трохи впевненіше, більш стресостійким. Оскільки я вимушений був замінити пораненого командира, то довелось швидко доучуватись прямо на місці швидкості реакції та інших речей, які необхідні в критичних стресових ситуаціях. Ну і разом з тим, є якісь глибинні зміни, які важко описати чи сформулювати. Це глибинне відчуття, мабуть, зʼявляється у всіх, хто встиг тією чи іншою мірою побачити війну.

- Чи виникали проблеми з керуванням? Тебе слухають? У твоєму взводі, напевно, є люди, старші за віком, які мають більше досвіду.

- Це дійсно було певним викликом в такому молодому віці, враховуючи, що в нашому підрозділі я з наймолодших. Лише один наш побратим молодше мене на рік. Напевне, у побратимів були якісь сумніви в тому, чи потягну я таку роботу – виконувати свої задачі, вести людей в бій та ще й показувати приклад. Але, як мені потім казали, що в тому ж першому бою всі сумніви у моїх колег зникли, і вони пересвідчились, що можуть мені довіряти.

- Виникали якісь суперечки, непорозуміння? Все ж таки, у підрозділі є люди зовсім різних поглядів та прагнень.

- Так, є група побратимів, з якими ми в цивільному житті не факт, що зійшлися б поглядами чи думками, бо маємо певні ідеологічні відмінності. Разом з тим, тут це абсолютно нівелюється і взагалі не створює якихось проблем чи конфліктних ситуацій. Тому можна бачити, як я зі своїми консервативними поглядами можу абсолютно спокійно виступати поруч з людьми, які симпатизують анархічним ідеям, наприклад, як в Нестора Махна. Зараз, я сказав би, що ми таким чином долаємо помилки минулого, коли займались взаємопоборенням замість спільної боротьби.

А суперечки якщо і виникають, то торкаються проблем побутових – як краще щось зробити, зорганізувати тощо. Я б не сказав, що існують серйозні суперечки на рівні ідентичності, світоглдядів чи чогось подібного. Все це знаходиться, думаю, в такому замороженому стані, бо так краще для виживання.

Скажімо, обговорюємо, чи варто додавати якійсь обвіс на автомат чи воно нам не треба. Хтось вважає, що необхідно поставити новіший приціл, а хтось вважає, що це недоцільне і зайве.

Пістолет зі зміненим руків'ям і кітель

 Нерозірваний "Град"

Шолом, залишений росіянами під Харковом

- Я так розумію, що таке злагодження відбувалось швидко?

- Була доволі цікава ситуація, коли ми вперше виїхали на "нуль". Тоді наша група сиділа в підвалі, тривав російський обстріл. Обстрілювали то зі ствольної артилерії, то клали міни прямо десь неподалік від нас. Це дійсно не просто, особливо коли воно прям поруч-поруч, а все, що ти можеш зробити, це максимально укритися, і сподіватись, що це спрацює і допоможе.

Приліт російської міни

І от ми сидимо в цьому підвалі, починається якась розмова про все на світі - від одягу до повсякденних звичок і інтересів. Потім настає така пауза, тиша, і тут один з побратимів починає співати народну пісню "Ой була в мене коняка". Її підхоплює половина групи, яка знає слова. Це все відбуваєься під обстрілами, коли прямо над нами гримлять ці вибухи. Багато хто майже вперше чує, як розриваються поруч міни, але нікому особливо і не страшно, бо ця пісня всіх заряджає силами. І далі так і почалося. Наступного тижня заспівали, потім хтось ввімкнув на телефоні теж музику українську, сучасну. Ось так під музику і пісні відбувалося наше перше злагодження, якраз перед доволі жорсткими боями.

- Справжня військова дружба.

- Так, є вже це відчуття плеча, розуміння, навіть на підсвідомому рівні, і я думаю, що це злагодженя буде і надалі, і буде дуже помічною при роботі.

- Судячи з твого фото з котиком, то серед побратимів є й пухнастики. Я так розумію, що котики в армії – це окрема бойова частина.

- Того котика віддали, бо виявилось, що він когось із місцевих. Просто заблукав і прибився до нас. Але свої тварини у нас є. Є бойова собачка на імʼя Джавеліна. Не знаю, чому її назвали саме так, бо в той час, коли її називали, був на "нулі". Але вона з нами наразі подорожує скрізь, супроводжує, коли ми переїжджаємо. Вона вірна і віддана посестра, яка до всіх добре ставиться і ще й нас трохи и охороняє.

Але історії с тваринами трапляються періодично.

- Ще хтось прибився?

- Якось після бою ми з кількома хлопцями ішли доволі небезпечною ділянкою. Крок - швидкий, дивимося по боках уважно. І тут, коли ми проходили біля озера, з очерету вийшов гусак і почав чимчикувати разом з нами. Став прямо посередині й уперто ішов своїми лапками, тримаючи той же темп. Ми вже вирішили, що він хоче податися в ЗСУ. Але біля наступного озера гусак повернув і пішов собі до води.

- Зараз іноді чую, що хоч союзники нам і допомагають, але все ж таки зброї недостатньо.

- Зброї багато не буває. Допомога Заходу відчувається, скоріше, по загальній обстановці на фронті, бо все ж таки основне озброєння, що нам передається, воно розраховане на здобуття оперативної і стратегічної переваги. Зрозуміло, що на тактичному рівні, на місцях у росіян значна перевага в артилерії та боєприпасах. Але зараз, що ми можемо бачити, і тут, і на інших напрямках, росіянам стає вже важче просуватись, вести наступальні дії, починаються проблеми з логістикою саме завдяки таким системам, як Хаймарс. Тому воно відчутно, але, звісно, не завжди прямо в окопі це можна побачити безпосередньо.

- Побоювання, що Україна може програти, є навіть на заході. Останнім часом все частіше можна почути заклики надати нам максимально ефективну зброю в тій кількості, яка потрібна.

- Дійсно, якщо порівнювати з озброєнням росіян, то у нас його менше, і через це складніше. Але я би не сказав, що глобально або в перспективі це може означати нашу поразку. Навпаки, ми бачимо, що наша армія активно використовує нове озброєння, і в принципі, навіть якщо ми не завжди можемо це відчути, буде якийсь злам, який поступово буде наставати завдяки ефективним діям, попри те, що у ворога зараз є перевага в озброєнні, особливо кількісно.

- Останнім часом багато розмов про те, що треба було враховувати дані західних розвідок і готуватись до війни. Тим більше, що Зеленський зізнався, що не тільки знав про ці повідомлення, але й не вважав їх пустими.

- Ми дійсно бачили дуже різну реакцію, різну риторику від посадовців. Ми це і відзначали в нашій організації "Рух опору капітуляції", речником якої я був до 24 лютого. Але завдяки тому, що армію очолював генерал Залужний, людина беззаперечно авторитетна і компетентна, все ж таки, я вважаю, вдалося, правильними, грамотними діями ЗСУ в перші ж дні стримати наступ російських військ, почати втілювати оборонні плани. Звісно, зараз ми можемо багато чого казати, що можна було зробити, що ні. Я не уповноважений говорити про якусь військову стратегію, не той рівень компетентності наразі, але, як на мене, можливо варто було більше комунікувати проблему, можливо, варто було десь відкритіше говорити із суспільством. І так само з західними партнерами.

- Як, на твою думку, розвиватиметься "Рух опору капітуляції" після війни і чи повернешся ти до його лав?

- Під час війни він дещо переформатувався. Тепер це вже "Рух вільна Україна". Ще до війни були певні розмови про майбутні формати, і зараз я не все можу сказати, можливо, не все знаю, але точно знаю, що зараз всі люди Руху при ділі. Багато хто воює на фронті безпосередньо, хтось займається волонтерською діяльністю, хтось тримає інформаційний напрямок. Тому вважаю, що ця спільнота, ця велика родина, вона і після війни залишиться обʼєднаною, дружньою, і буде діяти в громадсько-політичному вимірі. Також займатиметься питанням протидії російській агресивній політиці, яка нікуди не дінеться. І також буде слідкувати, щоб українські національні інтереси були тут, в Україні, дотримані.

- За освітою ти історик, і мабуть маєш свій погляд на сучасні події.

- Не обовʼязково бути істориком, щоб говорити про це. Якщо казати, як назрівала ця агресія, то ми бачили таку повзучу непряму окупацію, особливо в часи Януковича, коли відбувалась російська експансія в усіх сферах політики, економіки. Не кажучи вже про Харківські угоди.

А сама підготовка до війни тривала довго, і її було видно, тому українці все одно готувались, навіть якщо хтось десь міг і не помічати цих тенденцій.

Певна доля нашого суспільства, досить численна, ще з 90-х років розуміла, що Росія – це ворожа держава, і попри те, що вона перефарбувалась з червоного прапора на триколор, це мало що міняє. Бо Росія залишається Росією, а Москва – Москвою. Це така система, де завжди для її снування потрібен тиран, який буде здійснювати агресію до сусідів. Тому я вважаю, що загроза і війна (чи війни) ще будуть тривати доти, доки Росія існує в теперішньому своєму вигляді як така собі тюрма народів.

Відповідно, дезінтеграція цієї тюрми народів, звільнення поневолених народів, вважаю, буде одним з ключів до вирішення цієї проблеми. Ну і, разом з тим, необхідно постійне посилення нашої обороноздатності.

 Тетяна Галковська, Цензор. НЕТ