"Спочатку в мене було відчуття, що до осені все закінчиться. А зараз розумію, що затягнеться надовго", - боєць ССО

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Війна це не лише героїзм, сміливість і волонтерство. Тут також є місце і нахабству, і нечесному заробітку, і зраді, і людським потребам.

Цензор.НЕТ поговорив на умовах анонімності з бійцем ССО з позивним Кока, який зараз воює в Донецькій області. Про те, яка різниця в діях вагнерівців та солдатів з окупованих територій, про ставлення місцевих і френдліфаєр, про сон по дві години і навіть повій.

-Яка у вас зараз ситуація на Сході?

-Херачать зранку до вечора, виходити на позиції дуже проблематично – все палиться.

-Багато втрат, з огляду на те, що у тебе за останні два дні два похорони?

-Це в один день так прилетіло. Вийшли на завдання, розійшлись по різних посадках, одних побачили, інших – ні. Тих, кого побачили – просто протягом години обстрілював танк. Там тупо випадковий нефарт.

-Для тебе бути на війні не вперше, ти вже служив у 2014. Я чула порівняння, що зараз 2 тижні на Сході – це як в попередні часи два роки. Це правда?

-Ну, десь так. Зараз війна іде артою. Тоді такого не було. А зараз криють зранку до ночі. Сама бачиш, скільки ракет прилітає по Україні. Просто таке враження, що вони навчаються лупити або з гармати, або з танку. Якщо наші вчаться це робити на полігоні, то у них полігон - Україна. "Оскільки у вас боєкомплекту дох*ра, то стріляйте куди і як хочте" - така логіка росіян.

-Тобто це не прицільний вогонь?

-В нашому випадку стріляли і туди, де ми стояли, і як попало. Де військових взагалі нема. Погано те, що в Бахматі і Краматорську багато проросійськи налаштованих людей лишилось, і вони часто українських військових здають.

-Хм. А доводилось з цими людьми говорити, що вони кажуть?

-Буває зустрічаєш, а вони кажуть: "Скільки вони будуть стріляти, ці наші". А ти питаєш: "А наші це хто?". – "Ну як хто? Наші.." вони не кажуть – Україна чи росія, а кажуть наші, просто по їхньому виразу обличчя ти розумієш, хто їм "наші". Або буває, що є якась їжа, тушонка, яка зайва і ти можеш віддати. І от зустрічаєш когось на вулиці, кажеш: "Ось вам їжа". "Та, дякую, дякую, ми потім вас так само розберемо".

-Тобто там лишаються лише прихильники русского міра?

-Всі, хто хотів вийти, – вони вийшли. 20-30% залишаються. Десь 10% страшно виїхати, бо вони бояться. А інші так – чекають.

-А самі міста, села наскільки вони пошкоджені?

-Зі сторони Опитного і Соледара ідуть основні прильоти. На околицях міста є п’ятиповерхівки спалені. Там, де Зайцеве і Кодема, там вже нічого немає, там рівні поля стоять. Бахмут ще стоїть. Надовго – це питання.

Є підрозділи піхоти, які стоять на місцях, щоб там не було, хоч вони і вперше. Але вони розуміють, що треба окопуватись і триматись, інакше – жопа. А інші – приходять, "о тут треба копати…"… і тікати.

-Скажи, це ж у принципі всі ті набрані 24 лютого? Як стійкість залежить від того, чи прийшов сам, чи привели?

-Ми працювали з приведеними, мобілізованими, але вони були налаштовані працювати. Був один, який страшно боявся, але все одно ліз і робив. Просто, якщо мова про мобілізацію, то мені здається, що для багатьох після того як закінчилась "спека" навколо Києва, то чимало змінилось у підходах.

- Поговорімо про тебе, ти ж вперше пішов на війну у 2014. Яка тоді в тебе була мотивація? Адже тоді дуже мало кому було очевидно, що треба брати до рук зброю.

-Тоді у 2014 році я сидів вдома без роботи і тут, бац, повістка прийшла. Хоча я в армії не був. Я пішов у військкомат і потрапив у 12-й бат. Якщо пам’ятаєш, це той, який Бондаренко збирав для оборони Києва, а потім було трохи тренування в "Десні" і нас закинули на Схід, в Луганську область.

Потім у мене були контузії, поранення і мене списали у 2015.

-А 24 лютого?

-24… коли воно почалося я встав, поїхав на роботу на студію. День відефірили. Приїхав додому, не спиться. Думаю, що треба кудись іти. Іти в ТРО гарматним м’ясом не хотілось, хотілось чогось незвичного. Набрав одного чувака, він каже: "Приходь до мене". Ну я пішов, так тут і опинився.

-В перші ночі ти був в аеропорту "Жуляни".

-Ну так, поїхав туди вночі. Вже була комендантська година, а в мене собака і два мої стволи офіційні. Потім зранку зрозумів, що собаку треба комусь віддати, зброю свою теж завіз додому. І повернувся. Тут нам уже позакидали зброї. Ми чекали, чекали прильоту, було пару "вертушок", які заходили, але повернулись. Ну і з "Жулян" ми поїхали в частину оформлюватись.

-Тобто ви там недовго були.

-Два дні, потім Київщина, потім Схід.

-Що за ці місяці тебе найбільше вразило в діях росіян. Ми всі бачили фото з Бучі і Ірпеня, але ти бачиш щодня вживу.

-Те, як вони гатять по цивільних без розбору. На Харківщині здебільшого "ЛНР-ДНР" було і з ними було якось простіше, бо вони менш мотивовані. Їх приводили на позиції буряти, ставили на позиції, а потім самі відходили до кордону.

Вони ж тоді думали, що вони зайдуть у Харків і їм нічого не буде, але наші їх вибили. Пам’ятаєш такий "фельдман-екопарк", ми там теж потім були. В екопарку здається 8 березня зникло 2 людини, ми їх потім знайшли 200-ми в одному будинку. Росіяни гасять все касетними мінами – є такі протипіхотні міни ПОМ-2, ПОМ-3, вона зверху випадає там з цієї "кастрюлі" і радіусі 30 метрів завдає шкоди. Ще вона із сейсмодатчиком, і якщо ти десь в районі 7 метрів проходиш, то тобі хана. Тому ми вдячні тваринам з Фельдман екопарку, які порозбігались навкруги по лісу і ціною свого життя багато тих мін підірвали.

-Я уточню, тобто на Харківщині проти вас ісконно русскіє не воювали?

-На Харківщині відсотків 80 – це "ЛНР-ДНР" , вагнерівців не було, були ще тіктокери (кадирівці) і буряти.

-А тут?

-Тут діє "Вагнер". І дуже багато людей зникає безвісти.

-Думаєш, їх убивають чи беруть у полон?

-В полон можуть взяти капітана, майора, піхоту – ні.

-Були випадки, коли ми знаходили по 6 наших, які заснули вночі і їх зарізали. Так працюють вагнерівці. Або ми стояли біля річки Ізюм, де вони поставили сейсмодатчики. І ти виходиш з річки, тебе фіксують і починають по тобі лупити.

Вночі треба особливо вартувати. Дощ не дощ, вітер, все що завгодно, ти маєш пильнувати.

-Зараз часто бувають дощі?

-Періодично, в основному спека. Дощ – це час для ДРГ, в цей час менше працює арта - і наша, і їхня. В дощ важко пересуватись, бо не можна машиною, глина, багнюка, видно сліди.

-А в спеку, значить, ще й артилерія більше палить?

-Зранку до ночі бачу твої очі.

Ми були біля села N, бо ми ж Чіп і Дейл, безумство і відвага. Ми приїхали, подивились, що просто жопа, бо арта день і ніч працює, всі сидять по сховках. Ми там політали, придивились, отримали своє від арти, але нам треба було знайти одну людину. І от ми пішли шукати, а там дофіга мін валяється. І от поки ми йшли, зайшли в три не ті хати - чуєш генератор, значить є люди – а там ніхто тебе не чекає і за входом ніхто не дивиться. Тобто можна зайти і вибити всіх.

-Це ви до наших заходили?

-Так, і ця безалаберність вбиває – в прямому і переносному смислі.

-Я вже не раз чула про недбалість. А які ще баги людського фактору наших?

-Погана координація, поганий зв'язок і безалаберність і як наслідок френдліфаєр.

-Що роблять росіяни ще з небезпечного, що бачите ви?

-На вугледарській ТЕЦ вони поставили камери на трубах, і тепер вони можуть спокійно дивитись до Бахмута все.

-Як думаєш, наскільки там якісна картинка?

-Ну в нас звичайний Nikon, ти там бачиш нормальну картинку на 5 км. Думаю, так і у них. А від ТЕЦ до Бахмута там по прямій кілометрів 10.

Ще РЕБ у них дуже добре працює, глушать сигнали і рації часто можуть не працювати.

Авіація у них дуже активно працює.

-Знаєш, ти так це розповідаєш як якусь рутину. Я питала вже в хлопців, що у вас з почуттям страху, він притуплюється з часом?

-Погана людина та, в якої нема страху. Коли ми потрапили в частину, в нас були ті, що кричали з шашкою наголо, що давайте швидше їхати їх убивати. Багатьох з них вже немає. "Чувак, куди ти поспішаєш, ти хоч військову кафедру закінчував? В армії був? З автомата стріляєш?" – "Так, я в тирі був". Тобто, якщо в людини нема страху, то 70%, що її скоро не буде.

-Які почуття притупляються, а які відточуються на війні? Напевно, слух загострюється?

-Притупляється сон. За останні два тижні ми по години дві спали, а далі як зомбі. Енергетики не допомагають. В Бахмуті літр молока можна купити за 140 грн.

А їсте в основному сухпайок чи щось корисне? Чого не вистачає?

-О, тут можна підійти до теми волонтерів і ниття "волонтери, ріднесенькі купіть нам шкарпетки, труселя і снікерси, бо нам їсти нічого". Чуваки, ви отримуєте зарплату більшу ніж в себе вдома, 50 тисяч ви точно отримуєте. Ви не можете скинутись і піти купити одяг? А чому ми можемо? Так само ми можемо поїхати в місто і купити там все, що треба поїсти.

-Слухай, але коли я говорила з Лесею Ганжею і вона розповідала про Харків, то я зрозуміла, що м’яско на вогнищі не посмажиш.

-Ну так. На нулі ти м'ясо не посмажиш, але у вас все одно тачка виїжджає в місто поповнити бк, по воду, і ви можете щось купити. В нас хлопці загинули з-під Зайцевого, там їх зранку до ночі крила арта, але вони могли пожерти сосиски, чебуреки, шаурму.

-Ви вчасно отримуєте зарплатню, бо Леся мені казала, що в травні лише отримали першу?

-Ні, не вчасно. Але якось живемо. Питання бабла є, але якось живемо.

-А у вас є якийсь общак, у який ви скидаєтесь грошима? На їжу там чи ще щось?

-Їжу кожен окремо, але ми коли жили в одному домі, то ми платили комуналку. Бо коли ти живеш у будинку, то ти користуєшся водою, електрикою, газом і всім, всім, всім, тому ми вирішили платити. А коли ми з’їхали, то інша група не захотіла там жити, бо треба платити. У всіх свій підхід…

Є такі що мародерять навіть з убитих і ничкують до кращих часів, але ми все одно іноді про це дізнаємось.

-А на російський побут натикаєтесь, що можеш про них розповісти? Бачила в тебе якийсь ніж з аквафрешем.

-Їхній побут… Так само як на Київщині – де вони живуть, там і сруть. Я не знаю, може це якісь буряти, якути, у яких нема вбиралень або вони дідько зна де, і вони ходять де поближче. Реальний страч навколо.

Бо в нас у хлопців чисто навіть там, де під обстрілами і все горить. Ти залазиш до чуваків у бліндаж, а там гітарка може висіти, свічечки стоять. Все прибрано, охайно.

-Трофейні танки, БТР забирали?

-Тут нам не до цього, а під Харковом був, але його забрала інша частина. Ми його перші знайшли, передали інформацію, а далі в кого була тачка його забрати, той і забрав.

Так само на Київщині ми в останній день березня каталися, коли росіяни вже відступали, і знайшли танчик. Всі думали, що він замінований. Підійшли подивились, забрали.

-А знищеної техніки скільки?

-Десять-дванадцять десь.

-Як би ти охарактеризував свій стан?

За**ло все. Пів року без перепочинку важко. Ми вчора їхали з похорону, я речі відібрав – бо ж скоро зміна сезону – і зрозумів, що вдома був двічі. В травні був і вчора - шмотки залишив і поїхав.

Хочеться відпочинку, але…

Правда, немає такого стану як в 2014. Коли мене привезли у Харків у шпиталь, операція, розумієш, що з речей у тебе тільки футболка, штани і капці. Треба купити якийсь одяг. Я на прохідну, мене не випускають. Я тоді через паркан і на "барабашку". І от ти перескакуєш, а там дівчата ходять, кальяни, дискотеки. Зараз немає такого дисонансу.

-Зараз же теж і кафе працюють і хтось відносно спокійно живе.

-Все одно не так. От на Донеччині, наприклад. В жодному магазині навіть пива не знайдеш, на Новій пошті копи сидять і перевіряють посилки, щоб не було. Але наші військові все одне знаходять самогон.

-Ой, цивільні теж у нас знаходили нормально. Тут же теж до травня був сухий закон, а з-під поли нормально продавали.

-Так от, ми коли не працюємо, ми ходимо в цивільному, щоб не палитися. Іду я такий собі по ринку – до речі, тут на ринку дешевше ніж в магазині – творожка придбати, він тут по 100 грн. Іду, нікого не чіпаю. Тут така бабка з-за прилавку з ковбасою винирює: "Слиш, ваєнний, піва єсть. 40 гривень, будеш брать?" Питаю: "А з чого ви взяли, що я військовий?" "Та тут з молодняка только ви воєнниє і осталісь". Іду далі, думаю: "Мда, фігові ми конспіратори, якщо нас місцеві палять".

Деякі на цьому бізнес роблять. Їдеш в якусь Лозову, витрачаєш на дорогу і закупівлю пива тисячу гривень, повертаєшся – заробляєш 4. А якщо до цього ще повій додати…

-Йой…

-… так, є такі, що їх замовляли і за 6 тисяч, і вони приїздили в Краматорськ із Дніпра, на ніч. Отаке от.

-З інсайдів, я знаю, що ти воюєш поряд з братом. Це легше чи важче?

-Це зай*бує зранку до вечора (сміється). Нормально. Ти знаєш його, він - тебе. Знаєш, чого чекати.

Так, от продовжимо про волонтерів. От їду зараз, гортаю стрічку, бачу запит на турнікети. Питаю, а вам як – купити чи безкоштовно? Нормальний турнікет, він же 20-30 євро коштує. "Звичайно, безкоштовно", - пишуть. В нас перші аптечки американські, але ми в них самі потім докупили турнікети. В мене немає зарплати в 100 тисяч, у мене 25, бо переводили з частини в частину, але я можу відправити на дитину, заправити тачку (так, ми іноді заправляємо за свої) і купити необхідне.

-До речі, коли росіяни розбомбили кременчуцький завод, як у вас була ситуація з пальним?

-Воно було, але якість соляри була така собі. Хтось частину продав, потім чимсь долив, розумієш. Одна тачка, яку нам пригнав друг, вона накрилась мідним тазом якраз через соляру. А зараз нормальна. Періодично тачка може не їхати, ти її ничкуєш, ідеш там відпрацьовуєш завдання, приходиш, а вона обстріляна. І ти сідаєш, заводиш, а вона як новенька. "Давай, давай, швидше звалюєм звідси". Таке буває.

Перші місяці я від’їздив на своїй машині на Київщині. І тоді були перебої з бензином, але місцеве населення активно допомагало. Мені ще один знайомий від американців передав дві тачки, але їх перегнали на Харків, коли ми вже звідти пішли. Я їх передав на інший батальйон – 131 – але в них тепер проблема як їздити, бо це бензин.

-Багато машин втрачаєте?

-Машини втрачаються під час артобстрілу. Якщо вона не схована, то це 90%, що ви її втратите, а якщо схована, закидана нормально, то вона буде жити. Втрат небагато, але є.

І я б заборонив волонтерам тягати тачки.

-Чому?

-Бо є запити, як на шкарпетки і снікерси. На кшталт, от нам треба капсулу – це броньований бус – бо в нас суперзадача. А насправді це якась піхота на другій лінії, якій сцикотно їхати в магазин.

-Ну, наскільки я знаю, той же "Повернись живим" він верифікує потреби на передовій. Але, звісно, коли через родичів, то може бути по різному.

-В нас поки не було перегнаної моїм другом, командир домовився десь про тачку, дружина зібрала грошей у селі. І чувак привіз. Але ще нам треба був причіп. І от чувак купив причіп без документів – купив дешевше, а нам назвав дорожчу ціну. Тобто для багатьох війна – це час заробітку.

Я знаю людей, яким привезли два джипи, вони з ними сфоткались, покатались і продали.

-Різниця в ставленні населення в різних регіонах сильно відчутна?

-Дивись, ми були на похоронах, на Житомирщині всі вийшли прощатися, всі стояли на колінах. Потім поїхали під Черкаси, там трохи менше, але люди виходили і стояли на колінах, але я не бачив ніде прапорів на кладовищах. В Харкові кладовище біля аеропорту – воно все в прапорах.

-В Бахмуті десь можна зустріти український прапор?

-Ні, хіба що при в’їзді, на залишках техніки. На держорганах висить, а на вулиці нема.

-Ми коли були малими і питали дідів про війну, вони переводили тему. Ти будеш розповідати?

-Та ні, мала і так знає, що війна. Скажу, що писарем в штабі відсидівся.

-Чому ти так?

-Бо краще цього не бачити і не чути.

Мені було важко на відспівуванні, не витримую наші ритуали з півчими та оркестрами, я б краще хоронив як афроамериканці або під джаз. Бо ти втратив друга, тобі боляче, але ти розумієш, що не можна на цьому зациклюватись, бо нічого доброго з цього не вийде.

-Наче дуже спрощується ставлення до життя.

-Ще й як… Ти вже геть по-іншому відчуваєш наявність чи відсутність води питної, міни – то таке, фігово тим, хто палить, особливо, коли heets закінчуються і за ними треба п**ти хз куди.

-Частіше палите?

-Раніше була пачка в день, тепер півтори.

-Що ти мав на увазі, коли казав про воду, що доводиться пити просто з річки?

-Так. До речі, де були наші, можна відрізнити по сміттю і баках води, яку завозять. Бо коли залишаєш позицію, то воду за собою тягти не будеш. В принципі, води вистачає, але якщо заходиш в село, тобі там треба знаходись пару днів, а там немає ні світла, ні води. Тоді це фігово.

-А колодязів нема?

-Ні.

А їжа?

-У нас прикольні сухпаї, крім картоплі. От так і напиши. Є гороховий суп, каші всякі, а є картопля з м’ясом і таке враження, що вона вся прокисла.

-Що ще розкажеш?

Тваринок тут багато хто заводить. До нас, коли були в Харкові, прибилася кошара, тепер з нами їздить.

-Складно з ними, як вони поводяться?

-Котяру ми з собою не беремо, але коли ми втратили двох, він реально всю ніч сидів біля кожного і нявкав. Не відпускав. Якось вони це відчувають. Буває всяке, бувають хрінові виходи, коли не все гладко, то ми по ньому вже орієнтуємось.

Або їхали на завдання, і чувак, який був за кермом, не побачив камінчик на дорозі – півтонни десь камінчик – і в нього врізався. Ну і автоматом в нас нема тачки, а потім з’ясувалось, що добре, що ми туди не поїхали, бо там всіх перебили.

Тобто бувають моменти, коли щось тебе ніби тримає. І думаю, якщо так, то не треба його робити зараз, потім зробиш. Але при цьому в церкву в нас ніхто не ходить, навіть на прощанні зі своїми не заходили.

-А в що вірите, якщо не в бога? Щось же має тримати…

-Сам себе тримаєш.

-Справедливість, віра, що росіяни мають програти, бо вони кончені?

-Ну є таке, але цього недостатньо.

-Тому і питаю, що мотивує і тримає?

-Я малу хочу побачити, яку пів року не бачив і невідомо коли побачу, бо вони за кордоном, а так просто не виїдеш.

-Але знаєш, приїхали ми на похорони і я думаю, а що тут робити? Бо на фронті все зрозуміло.

-Бо тут є місія - ти захищаєш свою землю. Мені було дуже важко їхати з окупованого села, бо мені здавалось, що я здаю свою землю.

-Я пам’ятаю, 1 квітня під Бородянкою, росіяни тільки відступили, а люди о 7 ранку вже на городах щось садять, вікна вставляли, дахи лагодили. Це вразило.

-На Харківщині теж бачили, як народ починає кооперуватись і лагодити будинки. Спочатку один полагодили, тепер інші. Але вітаєшся до них "добрий вечір", а вони тобі "зравствуйтє", і ти відразу відчуваєш їхнє ставлення.

-Інтуїтивно, скільки, на твою думку, може тривати війна?

-Київ навряд чи вони візьмуть, ракетами закидати – це можуть, їх в них ще лишилось. Спочатку в мене було відчуття, що до осені все закінчиться. А зараз розумію, що затягнеться надовго, рік так точно. З тим озброєнням, яке прийшло по ленд-лізу, стало легше. Але воно все одно затягнеться.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ