Військовий лікар Всеволод Стеблюк: "Дістали маленький мішок. Я подумав, що там вугольки або фрагменти тіл. Розкрили, а там згниле оголене тіло дівчинки, напевно, років 10-11. Такі речі реально перевертають всю свідомість"

Автор: Ольга Москалюк

Доктор медичних наук, професор, військовий лікар, Народний Герой України Всеволод Стеблюк на власні очі бачив жахи "Іловайського котла", в якому також опинився у серпні 2014-го. Йому вдалося вивезти звідти понад 80 поранених бійців. Але тоді навіть не міг уявити, що за вісім років йому доведеться розбирати і описувати тіла цивільних людей, зокрема дітей в Бучанському морзі.

Ми говорили про це, коли Всеволод Володимирович ненадовго повернувся зі Сходу до Макарова. Тут свою діяльність розгорнув Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова, де Стеблюк - медичний директор.

- Зараз особисто я відповідаю за Харківський напрямок, - розказує мені. - Там перебувають наші люди, які допомагають медикам ЗСУ в наданні допомоги пораненим у найбільш гарячих точках, які сьогодні є на Харківщині.

У дворі стабпункту на Харківщині працівники ПДМШ надають медичну допомогу місцевому жителю після прильоту касети

"НАШ ШПИТАЛЬ – НЕ МІСЦЕ ДЛЯ ПЕРЕСИДЖУВАННЯ ВАЖКИХ ЧАСІВ ЧИ ЗРУЧНОГО КАР’ЄРНОГО ЕТАПУ"

- З якими пораненнями ви зараз найчастіше маєте справу?

- Ці поранення не є характерними для якоїсь окремої ділянки фронту. У переважній більшості, як і в решті випадків, це мінно-вибухові травми та осколкові поранення, контузії, закриті та відкриті черепно-мозкові травми.

- Розкажіть, чого вам не вистачає в роботі? Я бачила на вашій сторінці у Фейсбуці, що ПДМШ потрібен броньований "Ковчег".

- Річ у тому, що зараз у місцях, де наші вояки тримають оборону, де готуються і звідки наступають, дуже зруйновані будівлі, зокрема й медична інфраструктура. Тому нашим військовим доводиться закопуватися. У таких сьогоднішніх умовах дуже складно надавати домедичну й першу медичну допомогу, тобто зупиняти кровотечі, відновлювати прохідність дихальних шляхів та готувати пораненого до евакуації. Тому потрібен такий пересувний стабілізаційний пункт, який міг би під’їхати і стати у місцях, максимально наближених до лінії бойових дій. Саме в такому мобільному стабілізаційному пункті можна було б проводити перші втручання, спрямовані на збереження життя воїна.

- А загалом які проблеми маєте?

- Дивіться, сьогодні повністю не задіяний весь можливий потенціал ПДМШ, який ми маємо – польовий госпіталь, стабілізаційні пункти та бригади. Так, у нас є порозуміння щодо нашої роботи на місцях з командирами підрозділів, керівниками медичних служб. Встановлюються ділові стосунки, і ми працюємо. Тому що всі роблять одну справу. А от у питанні визнання на рівні командування медичних сил ми весь час натикаємося на опір та нерозуміння.

Чому ПДМШ ім. Пирогова за наявних людських та матеріальних ресурсів, унікальної клінічної бази та сталої системи логістики виявляється нікому з офіційних структур непотрібен? У мене на це є декілька припущень. Можливо, хтось їх спростує.

Перше, "кадри вирішують все". ПДМШ має чіткі критерії та процедуру кадрового відбору як персоналу на ротації, так і "стаціонарного" персоналу базового табору, польового шпиталю, дальніх та ближніх логістичних пунктів. Нам неможливо когось призначити "згори", по "телефонному праву". Наш шпиталь – не місце для пересиджування важких часів чи теплого, зручного кар’єрного етапу. Неможливі "блатні", "позвоночні" і тим паче "смотрящіє". Ядро, або, як зараз кажуть, менеджмент та управління здійснюють люди з біографією, яка може слугувати взірцем. Чесність, порядність, патріотизм та професіоналізм. Такими не покеруєш, особливо згори. Кадровий відбір включає попереднє вивчення надісланих матеріалів особової справи, дипломів, сертифікатів, перевірку за різними базами даних. Тільки після вивчення матеріалів кандидат запрошується в базовий табір, де на нього очікує співбесіда з тестуванням професійних знань та навичок, а окрім цього – професійний психологічний відбір, який до речі не всі проходять. Ми підбираємо команду, ми несемо відповідальність за кожного з її учасників – перед державою і перед його родиною.

Друге, "все навкруг колгоспне, все воно моє". Все майно ПДМШ або подаровано, або придбано на кошти, які були надані донорами. Тобто людьми, які довіряють та жертвують нехай не останню, але таку незайву копійку. Звісно, ми бережемо його і з нами не проходять такі номери як передати якусь частину польового шпиталю чи обладнання з нього до якогось іншого лікувального закладу чи підрозділу за вказівкою "згори". На жаль, ми маємо сумний досвід з отриманим в 2016 році мобільним модулем EMEDS, який являв собою комплекс наметів з обладнанням для передової хірургічної групи з можливістю надання допомоги за стандартом НАТО Role 2. Він так і не був використаний в повному обсязі, а обладнання, медикаменти, наметовий фонд поповнили собою інші лікувальні заклади. Ми готові допомогти на важкій ділянці розгортанням свого підрозділу у різних варіантах, посилити медичне забезпеченням своїм санітарним транспортом і персоналом, але ми ніколи не віддамо по частинках власне майно. Ми за нього відповідальні перед тими, хто допомагає в цей важкий для країни час.

Третє, "орудія у них не тє - безоткатниє". Як я зазначив, система постачання ПДМШ налагоджена таким чином, що ми не здійснюємо закупівель за бюджетні кошти. Все, що маємо – даровано, сплачено донорами, від простого студента чи пенсіонерки до доларових мільярдерів, які можуть подарувати два новенькі, з конвеєру, в целофані "Хамві", і просити не називати їх імена. Тому система нашого забезпечення – безвідкатна. Тобто на нас не заробиш. Це принципові позиції, на яких ми стоїмо. Можливо (заперечувати, коли не знаєш на 100 відсотків, не буду), якісь не зовсім чисті на руку псевдо-волонтери, збирачі коштів чи "рішали по машинах" десь, колись, інде і відщипнули на свою кишеню, але жодного разу підпис та печатка від ПДМШ не засвідчувала "липові" акти прийому-передачі. Напевне, тому нам довіряють та донатять.

От принаймні три положення, чому ми виявляємось зайві в єдиному медичному просторі, в системі медичного захисту на фронті та в тилу. Бо за здоровим глуздом та логікою втрачати можливості реально значного посилення спроможностей у виконанні завдань за призначенням в медичних службах сектору безпеки та оборони – це або зрада, або невігластво. Тим більше що ми пропонуємо, а не просимо. Не просимо коштів, не просимо високих посад, нагород чи звань. У кожного з нас є найвище звання – український доброволець!

Геннадій Друзенко - керівник ПДМШ ім. Миколи Пирогова, Всеволод Стеблюк - медичний директор та його заступник Світлана Друзенко

- Як ці питання можна вирішити?

- Ми пропонуємо взяти нас у певні силові структури і готові прийти на службу, але за дотримання умов, які я вам назвав. Я сподіваюся, що нам вдасться це зробити. Коли ми розгорнули шпиталь в Макарові, надіслали листа до всіх силових відомств та Міністерства охорони здоров’я про те, що пропонуємо включити нас в схему лікувально-евакуаційних заходів, пропонуємо себе для медицини катастроф та як навчально-методичну базу з військової медицини і медицини катастроф. Ніхто не відгукнувся та не відповів, що готові з нами працювати і використати ці можливості.

- А коли ви розгорнули шпиталь у Макарові, спілкувалися із керівниками медичних служб?

- У нас було спілкування з місцевими медиками. Тоді ситуація була такою, що лікарня не працювала, не могла приймати пацієнтів. Лікарям не було де працювати. Ми узгодили всі ці моменти. Місцева влада нас тут дуже добре сприймає. Ми зараз дружимо та співпрацюємо із Київською обласною військовою адміністрацією. Вони нам допомагають. А от на рівні Міністерства охорони здоров’я, всеукраїнського Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф і командування медичних сил у нас співпраці немає.

Всеволод Стеблюк у Макарові надає допомогу місцевому жителю, у якого забита рана голови

На місцях, на фронті координуємося з усіма начальниками медичних служб секторів та оперативних командувань. Всі нас знають. Ми зустрічаємося і вирішуємо усі питання.Річ у тому, що ми на себе нічого не тягнемо. Ми допомагаємо! У нас працюють ті, хто роблять це на совість і хочуть стати в нагоді. На практичному рівні у нас повне порозуміння. А от щодо стратегії ми поки що залишаємося зайві. Знаєте, яке найчастіше питання нам там ставлять?

- Яке?

- "А чому не в армії, якщо такі патріоти?! Мобілізуйтеся й приходьте на службу". Я поясню, чому ті, хто працюють у ПДМШ, не перебувають у лавах ЗСУ чи Нацгвардії.

По-перше, "бронювання" спеціалістів високого рівня, які необхідні для функціонування закладів критичної інфраструктури. Це було особливо гостро в перші дні та тижні війни, коли дуже багато медичних керівників різних рівнів кудись зникли, чи героїчно керували ввіреними закладами (управліннями, відділеннями) з далекого тилу чи зарубіжжя. Мене особисто "закріпили" за лікарнею, що була найближчою до чи не найбільшого об’єкту транспортної інфраструктури Києва та "центру прийняття рішень" військового напрямку. Бо ж залишилось там на вечір 24 лютого… трохи більше десятка медичних працівників! Ніхто зі свідомих управлінців охорони здоров’я не "відпустить" кваліфікованих хірургів, анестезіологів, фахівців медицини невідкладних станів в умовах, коли під ударом перебуває практично вся територія країни! Тим більше, що сьогодні розмежування військової чи цивільної ланки медицини досить умовне, і цивільний сектор охорони здоров’я надає допомогу захисникам Вітчизни на рівні з госпіталями силових структур.

По-друге, відсутність посад для кваліфікованих фахівців у медичних підрозділах сил оборони. Це реальна проблема, з якою я так само стикнувся. Нова структура медичної роти не передбачає кваліфікованої медичної допомоги! Тобто там, де є посади – вони для лікарів загальної практики-сімейної медицини. Починаючи з госпітальної ланки знайти місце хірурга, анестезіолога, невролога, чи іншого "вузького" спеціаліста досить складно. Це підтверджено моїм власним досвідом та досвідом ще величезної когорти фахівців.

По-третє, відсутність військово-медичної підготовки та звання офіцера медичної служби запасу. Переважна більшість військових кафедр в медичних університетах була ліквідована в 2009 році, а поновлення кафедр військової медицини та медицини катастроф почалося тільки у 2015-му. Нагадаю, що надзвичайно важливу роль в цьому відіграла діяльність комітету з охорони здоров’я Верховної Ради, який очолювала професор Ольга Богомолець (вона, до речі, після складання депутатських повноважень служила в одному з мобільних госпіталів). Спільними зусиллями військово-медичного департаменту Міноборони (генерал-майора медичної служби Андрія Верби), департаменту освіти та науки (генерал-майора Ігоря Толока) під науково-методичним керівництвом Української військово-медичної академії (полковника медичної служби Валерія Савицького) разом з медичними університетами було проведено велику роботу, але майже десятиліття "провалу" далося взнаки. Лікарі, фахівців найвищого рівню та початківці, якщо не мають звання офіцеру запасу – зараховуються на посади стрільців, саперів, водіїв. У мене в підрозділі такі були на посаді кінолога. Ситуація потроху виправляється проведенням прискорених офіцерських курсів, але тут знову на перший план виступає друга причина – відсутність посад кваліфікованого медичного персоналу.

Підготовка нової ротації перед виїздом на Схід

По-четверте, чому не в армії науково-педагогічні та науково-практичні працівники. Розказую. Наукові співробітники установ Національної академії медичних наук України, НДІ системи МОЗ, професорсько-викладацький склад державних медичних університетів щоденною працею вносять свою лепту у справу збереження та відновлення здоров’я українських вояків. І найтяжчі випадки потребують найвищої кваліфікації фахівців, концентрації високотехнологічного обладнання, тих саме сил та засобів, в установах, які і в мирний час були на передньому краю боротьби за здоров’я людини. Академіки, професори та доценти, викладачі і молодші наукові співробітники - це наш медичний спецназ! Треба навчити, передати знання та вміння студентам, інтернам, слухачам та курсантам, підготувати зміну тим, хто віддав своє життя заради порятунку побратимів, хто зазнав поранення та потребує відновлення. Саме тому ця категорія медиків "не в армії", хоча сьогодні професорів та доцентів все частіше можна зустріти в прифронтових госпіталях та передових хірургічних групах. Справа професора Миколи Пирогова живе і житиме в Україні!

По-п’яте, стан здоров’я. Майстерність та клінічний досвід лікаря практично будь-якої спеціальності приходять десь у 40 років. У хірургів, анестезіологів, персоналу швидкої вони приходять не самі, а з артеріальною гіпертензією, стенокардією, транзиторними ішемічними атаками, патологією опорно-рухового апарату. Лікарі не люблять розповідати про свої хвороби, але вони нікуди від цього не діваються. Ми втратили на цій війні побратима – анестезіолога ПДМШ, чудового фахівця Беліловця Віктора (Фентаніла). Втратили не через кулю ворожого снайпера. Його серце не витримало. Вже тут, на мирній землі, після чергової ротації…

Ось так все просто. Не в армії! Але коли душа болить за Україну, коли серце кров’ю обливається за кожну рану, за кожне неврятоване життя, коли ночі проводиш в шаленому безсонні в суперечках з власним сумлінням, розриваючись між емоційним та раціональним – ось тут приходить рішення приєднатися до медичних добровольчих формувань. Бо українські добровольці – це сила! А добровольці медичних формувань, чи просто ті, що прийшли на допомогу медикам сил оборони без "офіційного оформлення відносин" - це розум, сила, знання та навички, бажання перемагати смерть, рятуючи життя воїнів та цивільного населення, що страждає у цій війні.

Наразі ми пропонуємо всім добровольчим медичним формуванням створити координаційну раду для обміну інформацією, вироблення єдиної стратегії та тактики, єдиного інформаційного простору. Міністр охорони здоров’я та командувачка медичних сил ЗСУ виявили готовність зустрічатись для унормування питань, що потребують вирішення. Ми віримо, що зрештою здоровий глузд, професійне бачення ситуації та любов до України переможуть!

"ТЕ, ЩО ВІДБУВАЛОСЯ НА КИЇВЩИНІ ТА "АЗОВСТАЛІ", СВІДЧИТЬ: МИ МАЄМО СПРАВУ З ОСАТАНІЛИМИ ТА БЕЗДУШНИМИ СТВОРІННЯМИ"

- Ми з вами говоримо у річницю трагічних подій в Іловайську – найзапекліших боїв початку війни 2014 року. Ви були їхнім учасником. Під час спроби вийти з Іловайська ваша колона була розстріляна. Тоді вам довелося ризикувати власним життям та йти до росіян, щоб спробувати домовитися. Вони могли вас вбити, але, на щастя, цього не сталося. Ви змогли досягнути домовленостей із російським офіцером, щоб забрати поранених. Зрештою вам вдалося вивезти більше ніж 87 бійців. Після повномасштабного вторгнення ви бачили якісь подібні історії?

- Ні, таких не було. Характер війни змінився. У 2014-му відбувалося перше вторгнення обмеженої кількості росіян на окремих територіях України. А в нинішніх реаліях подібні моменти, як ви описали, неможливі. Ви ж бачите, як рашисти нині абсолютно нехтують усіма правилами і звичаями війни! Те, що відбувалося на Київщині та "Азовсталі", свідчить: ми зараз маємо справу взагалі з осатанілими та бездушними створіннями.

- Чи погоджуєтеся ви із оцінками, що у нас, починаючи із 24 лютого, щоденно "новий Іловайськ" по втратах?

- Ні. У нас таких добових втрат, як 29 серпня в Іловайську, наскільки я знаю, не було, немає і, сподіваюся, не буде. Тоді протягом двох годин загинуло більше ніж 300 бійців. Тому неправильно говорити, що у нас щоденно такий Іловайськ.

- Докладніше про Київщину. Ви були серед тих, хто одними з перших заходив у звільнені населені пункти…

- Так, спільно із спецназом Національної гвардії. Ми супроводжували і заходили у звільнені села та міста.

Біля Бучанського моргу разом із американським судовим медиком-волонтером Альоною Губкою, яка вийшла з Бучі на початку березня та приєдналася до команди ПДМШ

- Опишіть ту першу картину, яку ви побачили.

- Це страшно! Мертві міста, де немає людей, із поодинокими людьми похилого віку. Під колесами покинутої техніки - трупи російських солдат. Напевно, чавили своїх же, коли намагалися втекти. На вулицях – безпритульні тварини. Ми підібрали кішку, яка сиділа біля розстріляної машини. Тіла людей звідти забрали, а її залишили. Не знаю, скільки часу вона так просиділа – два тижні чи більше. Усе, що ми побачили, було жахливо і боляче.

Друга хвиля тих страшних емоцій була тоді, коли ми в Бучанському морзі перебирали та описували тіла.

Майя Макарівська

Вася Гостомельський

Вовчик Бородянський

- Підозрюю, ви подібного в своєму житті не бачили.

- Не бачив... Думаю, до того моменту в Україні ніхто з подібним не стикався і навіть не міг подумати, що таке взагалі можливо.

- Судячи із характеру ушкоджень, від яких помирали люди, як би ви охарактеризували тих, хто чинив весь той жах? Це садисти?

- Розумієте, коли описуєш тіла, ти перелаштовуєшся на професійну хвилю і намагаєшся відсторонитися. Але був момент, коли я не зміг "виключитися". Дістали маленький мішок. Я подумав, що там вугольки або фрагменти тіл – таке теж бувало. Розкрили, а там згниле оголене тіло дівчинки, напевно, років десяти-одинадцяти... Ось такі речі реально перевертають всю свідомість. Ти уже не можеш бути професіоналом, який просто виконує свою роботу.

- Як вам із цим справлятися? Взагалі вважається, що лікарі мають більш стійку психіку, аніж представники більшості інших професій, адже і у мирному житті вони часто стикаються з людськими стражданнями та смертю. Але ж ви – теж живі люди...

- Безумовно! Ти переживаєш через усі смерті. Якщо вам скажуть, що ми – черстві, не вірте! Все це відкладається, залишає певні "рани" та абсолютно не покращує стан здоров’я. Інша справа, що саме необхідність переключитися на виконання професійних завдань, скажемо так, ставить такий захисний "бронежилет". Тобто ти закриваєшся своєю професійною діяльністю. Але є певні моменти, коли тебе все одно прошибає. Зокрема, коли ти йдеш на упізнання своїх друзів. На жаль, в цій війні мені доводилося таке робити. Це люди, які тобі дорогі, яких ти усім серцем щиро любив, які були важливою частиною твого життя… а ти їдеш в Мечку (Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова. – О.М.), щоб відкрити чорний пакет і подивитися, він там чи ні. Це дуже боляче.

- Вибачте, що я вас змушую це знову переживати.

- Нічого. Це ж нормально. Просто це дуже боляче. Ми ж з 2014 року були разом, пережили Іловайськ, а зараз "зустрічатися" в такий спосіб вкрай тяжко…

- За ці вісім років війни були моменти, коли ви розуміли: росія не зупиниться, тому повномасштабний наступ на Україну рано чи пізно відбудеться?

- Про це думалося, тому що я був на військовій службі. Ми аналізували можливі варіанти. Але, чесно кажучи, на 100 відсотків не був готовий це все сприймати і усвідомити, що доведеться стикатися із ордою в такий спосіб, як сьогодні.

- Ми з вами згадували наслідки подій у Бучі. Коли ті жахливі кадри облетіли весь світ, усі притомні люди здригнулися від побаченого. Пам’ятаю, у одному з нещодавніх інтерв’ю ви сказали, що цивілізований світ винен у тому, що проспав утворення 140-мільйонної фашистської держави, наповненої бидлом та поколінням смерті…

- Так, я це казав Дмитру Тузову. Розумієте, ми ж бачили усі ці загравання – пробачили Абхазію, Придністров’я, Грузію, Сирію. Були дуже занепокоєні тим, що у нас сталося у 2014 році в Криму і на Донбасі. Здавалося, так посварили: "Ну, з ким не буває?! Велика ж країна". А потім трапилася така трагедія, що прийшла війна із застосуванням усіх видів зброї (хіба що окрім ядерної та хімічної). Причому це відбувається на порозі цивілізованої Європи! Думаю, зараз світ задумався. Ми це бачимо по тій підтримці та допомозі, яку сьогодні отримуємо. Тобто нам вже не просто співчувають, а намагаються допомогти, тому що розуміють: крокодила не можна задовольнити - він все одно накинеться і жертиме далі.

- Бажано його тримати в клітці.

- Абсолютно!

- Важливу роль в подібних ситуаціях мають відігравати міжнародні організації. Хотіла вас запитати, як ви сьогодні розцінюєте діяльність та допомогу зокрема Червоного Хреста? Адже деякі їхні дії та заяви, як-от щодо гарантій безпеки наших полонених з "Азовсталі", м’яко кажучи, викликають питання.

- Представники Червоного Хреста з 2014 року робили багато корисних справ якраз саме по обміну полонених. Але зараз вони, як і інші міжнародні організації, продемонстрували своє безсилля і те, що не мають ніякого впливу та авторитету, коли йдеться про фашистську державу. Це не стільки Червоний Хрест слабкий, скільки механізми світового правопорядку, ідеалів гуманності та людяності. Вони усі перевернулися і перекреслені. Організація Об’єднаних Націй виявилася абсолютно безсилою. Окрім засуджень, немає жодного впливу на агресора. Я вже не кажу про ОБСЄ, яка не бачила злочинів, поки виконувала місію на Донбасі. А поведінка Amnesty International мені взагалі була незрозумілою! То був сто відсотків замовний і продажний звіт про тактику ведення бойових дій українськими військовими, поданий під виглядом правдивого і неупередженого погляду. Світ опинився у такій ситуації, коли старі інституції не працюють. І це в той час, коли ми маємо справу з країною-агресором, де навіть не армія, а 80 відсотків населення налаштовані на знищення всього, що не вписується в їхні рамки розуміння та прийняття. Тут потрібно створювати абсолютно нову систему безпеки. Скажений пес розуміє тільки силу. А ще краще його пристрелити.

- Світ до цього готовий?

- Ми стоїмо на порозі того, що підтримка буде ще більш серйозною. Зараз фактично усі надії покладають на Україну, ЗСУ, інших наших силовиків, український народ. Сподіваються, що ми зможемо довести справу до завершення – руйнації цієї російської військової системи до того моменту, коли вони стануть менш небезпечними. Не знаю, якою буде ціна - скільки заради цього ще буде покладено людських життів. Але іншого вибору у нас просто не залишається. Ми мусимо це робити.

P.S. Якщо ви бажаєте підтримати ПДМШ ім. Пирогова та долучитися до придбання для наших медиків мобільного стабілізаційного пункту "Ковчег", переходьте за посиланням: https://www.medbat.org.ua/uk/help1/

Пожертву також можна переказати через PayPal Геннадію Друзенку, співзасновнику й голові Наглядової ради ПДМШ, на його рахунок [email protected] чи 380632232999

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Всеволодом Стеблюком