Бойовий медик Тетяна Мозгова: "У мене не було такої мети – йти когось убивати. Звичайно, іноді дуже хочеться"

Автор: Ольга Москалюк

До 24 лютого Тетяна Мозгова навіть не могла уявити, що потрапить до армії. Однак той день змінив життя більшості українців та змусив приймати непрості рішення. Багатьом – щодо своєї участі у війні. Серед них була й Тетяна, яка стала бойовим медиком.

- Про повномасштабний наступ дізналася від мами, - розказує мені телефоном. - Вона мене розбудила й каже: "Таню, почалася війна!". Я спочатку не повірила. Відповідаю: "Та яка війна?! Не може такого бути!" Вмикаю новини, а там якраз показують, що відбувається у нас у країні. Для мене це все було несподіваним.

"ЯКБИ АРЕСТОВИЧ ХОЧ РАЗ ПОБУВ ПІД ОБСТРІЛОМ, ТО ЗНАВ БИ, ЧИ ХОЧЕТЬСЯ ДИВИТИСЯ НА ЖІНКУ, ЯК НА СЕКСУАЛЬНИЙ ОБ’ЄКТ, КОЛИ НАД ГОЛОВОЮ СВИСТИТЬ І ПОРУЧ ГЕПАЄ"

- Звідки взялося рішення йти до військкомату?

- Ми з мамою сиділи вдома та постійно читали новини. Бачили, що росіяни великими кроками наближаються до Києва. Я вирішила, що зараз саме той час, коли я можу бути корисною, навіть не маючи військової освіти та відповідного досвіду. У такій ситуації кожна людина може зробити свій внесок і допомогти. Якщо говорити банально: я не хотіла, щоб ворог постукав мені у двері.

- Вас не відмовляли? Мама як відреагувала?

- Сказала, що не в захваті від цієї ідеї, але розуміє, і чим зможе – мене підтримає. Тобто прийняла таке моє рішення. Тим паче, що тоді ситуація була дуже критичною – в Київській області уже відбувалися запеклі бої.

- В одному з інтерв’ю ви розказували, що у військкоматі вас пропустили без черги…

- (посміхається. – О.М.) Так, це був такий приємний бонус.

- Про що вас там розпитували?

- Спочатку спитали: "Навіщо ти, дитино, сюди прийшла?". Я пояснювала, як є: хочу допомогти та стати в нагоді. Розказала, що маю навички володіння зброєю. Зрозуміло, що непрофесійні, але ж і вони важливі! Направду, я була готова робити будь-що – готувати їжу чи стати медиком, аби лише бути корисною.

Ще запитували про базові речі – яка освіта, професія. Але тоді відбувалася така метушня, що кадрами сильно ніхто не перебирав.

- Ви сказали, що вмієте стріляти. Чому тоді стали бойовим медиком? Це був ваш вибір?

- Так, це було моє рішення. Дивіться, зараз здебільшого відбуваються артилерійські обстріли, а не стрілкові бої. Дуже багато військових гине через те, що їм просто не встигають надати необхідну медичну допомогу, зокрема у разі осколкових поранень та відірваних кінцівок. У мене є невелика медична практика з тваринами. Я вирішила: якщо з ними справлялася, то і з людьми впораюся. Я не боюся крові, м’яса, кишок. Не непритомнію від такого. А зараз вкрай важливими для нас є медицина і вміння копати. Дуже швидко і дуже глибоко (посміхається. – О.М.). Я не настільки хороший стрілок, щоб бути в тому більш корисною. У мене не було такої мети – йти когось убивати. Звичайно, іноді дуже хочеться. Але насамперед я прагнула допомагати військовим. Тому обрала медицину.

- Після затвердження на посаду, я так розумію, ви проходили навчання?

- У нас були внутрішні навчання в нашому підрозділі. Також ми виїжджали на різні курси, які проводять чимало організацій, зокрема Міжнародний медичний корпус. Приїжджають цивільні лікарі й військові парамедики й діляться з нами своїм досвідом. Це дуже кльово і корисно! Були такі періоди, коли за місяць у нас було по два різні курси, плюс тренування у нашому підрозділі. Тобто цим питанням займаються. Я особисто за ці трохи більше, аніж пів року, уже досить впевнено почуваюся у застосуванні медичних навичок – зупинці кровотечі, перев’язки, евакуації і так далі.

- Був шок спочатку?

- Звичайно! Думаю, він був у всіх (посміхається. – О.М.). Тому що життя перевернулося на 180 градусів. Багато хто з тих, хто потрапили зі мною у підрозділ, як і я, не мали військового досвіду. Було страшно та незрозуміло. Але згодом якось потроху звикли. Ти вже розумієш, що і коли треба робити чи куди переміститися.

- Ви до повномасштабного вторгнення працювали на СТО.

- Так, у мене такий свій маленький бізнес.

- Це здебільшого не жіноча справа. Звичка працювати у чоловічому колективі зараз допомагає на фронті? Адже не секрет, що є такі чоловіки, які вважають: місце жінки, якщо не на кухні, то точно в тилу, а не на передовій.

- Я була дуже здивована ставленням хлопців до мене. Адже прийшла із впевненістю, що буде пресування за гендерною ознакою, що до мене будуть грубі. Але виявилося не так! Можливо, десь є винятки. Однак всі дівчата-військові, з якими я знайомилася та спілкувалася, розказували, що у них така сама ситуація, як у мене. Так, хлопці – військові, сурові. Але нас оберігають, підтримують, допомагають. Нас ніхто не сварить так, як їх. Ставляться з повагою. Я навіть своїм хлопцям з роботи сказала: "Якщо ви до мене не ставитиметеся так, як тут мої побратими, то вам буде погано" (всміхається. – О.М.).Тож у цьому питанні у мене був такий приємний шок. Знаєте, якби дівчатам тут було погано, в армію ніхто не йшов би. Судячи із статистики, у нас цього року відсоток жінок-військових значно збільшився.

- Про що це свідчить? Змінюється ставлення чоловіків до жінок на фронті чи того вимагала ситуація?

- Думаю, це залежить від ситуації. Чимало хлопців здивовані такими рішеннями дівчат, які покинули все, залишили своїх дітей на батьків та пішли на війну, адже, як я, не хотіли впускати в свій дім ворога. Багато хто з них навіть зброю в руках не вмів тримати, тому довелося ще й освоювати нову для себе професію. Це викликає повагу. Звичайно, важко всім. І умови для всіх однакові. Але хлопці намагаються допомагати, як можуть. Наприклад, найм’якіші матраци йдуть дівчатам, а вони сплять на підлозі. Можливо, є підрозділи, де інакше. От Арестович давав "чудове" інтерв’ю, що дівчатам в армії не місце, їм тут погано. А я вважаю, що без нас хлопцям було б набагато важче. Навіть у тій же адміністративній роботі, яку ми завжди можемо підхопити.

- Ви випередили моє питання. Якраз хотіла поговорити про цю заяву Арестовича, що жінка в армії – це жах. Дослівно: "По-перше, тебе насправді не вважають за людину. По-друге, це проблеми гігієнічного та іншого характеру. Потім тебе намагаються зробити об’єктом сексуальних домагань. Це упереджене ставлення тягнеться ще відколи жінок не пускали на Запорізьку Січ". Що б ви йому відповіли?

- Якби він хоч раз тут побув під обстрілом, то знав би, чи хочеться дивитися на жінку, як на сексуальний об’єкт, коли над головою свистить, поруч гепає, і ти не розумієш, куди прилетить наступний снаряд. Він просто не тямить, про що говорить! Я так підозрюю, він не бував на фронті, тому озвучив свої думки зі стелі. Не коментуватиму те, що я думаю з цього приводу, тому що виховання та цензура забороняють (всміхається. – О.М.). Скажімо так: то були геть некомпетентні висновки, взяті невідомо звідки.

- А чи ображає таке ставлення? Жінка полишає все, йде воювати, постійно ризикує своїм життям, а її ось так на загал знецінюють.

- У Арестовича серед військових зовсім немає авторитету. Якби мої подружки-цивільні не скинули посилання, я б цю заяву навіть не побачила. Ми його не дивимося. Тому що не бачимо необхідності в тому, щоб слухати ту маячню. Людина такого рівня, на яку орієнтуються інші, не може озвучувати подібні речі. Це неправильно і некоректно. Особисто мене воно не зачепило. Можливо, коли закінчиться війна, мине тривога й зникне розуміння, що зараз дуже відповідальний період, і ми не можемо розсіювати увагу на "арестовичів" чи інших діячів, які піаряться, то жінки-військові згадають йому це інтерв’ю, і він отримає відповідь.

- До речі, чи є у вас якісь лайфхаки, як жінці вижити в таких непростих польових умовах?

- Тут знову ж треба віддати належне хлопцям, тому що вони звертають увагу на гігієнічні питання. На різних локаціях там, де є можливість, для дівчат обов’язково виділяються окремий туалет та душ. Це навіть не обговорюється. Буває, що умов взагалі немає, як-от наприкінці лютого – на початку березня, коли у нас була лише крижана вода і все! Хлопці нас прикривали, і ми ще з однією дівчиною, як могли, так би мовити, "милися". Зараз є такі кльові штуки – душ в пакеті. Це така волога мильна мочалка, після якої ти витираєшся рушником, і вважається, що ти помився (посміхається. – О.М.). Тобто він не замінює повноцінні водні процедури, але для загальної гігієни працює. Бувало таке, що по два-три дні ми не мали можливості помитися. Тоді ми взагалі навіть не роздягалися й не роззувалися, тому що постійно лунали тривоги і потрібно було збиратися за секунди. Тому знімали лише броню, ставили поруч зброю й лягали. Особисто я тоді про душ зовсім не думала (посміхається. – О.М.).

"ТУТ НІХТО НЕ СМІЄТЬСЯ, ЯКЩО ХТОСЬ ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ СТРАХАМИ ТА ПЕРЕЖИВАННЯМИ. АДЖЕ ВОНИ У НАС УСІХ ОДНАКОВІ"

- Чи були ви на ротації?

- Якраз збираємося.

- Тобто додому ви не їздили?

- На початку, поки у нас було місце дислокації безпосередньо в Києві, нас періодично відпускали додому. Банально для того, щоб прийняти душ, як нормальна людина, а не витиратися серветками. Зараз ми в іншому місці. Тому навіть спілкуємося із рідними, коли з’являється можливість, і є зв'язок.

- Я уточнюю, тому що інколи військові, які йдуть на ротацію, розповідають, що відчувають сильний контраст у неприфронтових містах. Мовляв, як і до повномасштабного вторгнення, люди живуть там безтурботним життям. Здебільшого навіть на тривоги не реагують. Звичайно, багато хто втомився від війни. Емоційне вигорання виникає й у цивільних, але не всі можуть з ним впоратися…

- У мене взагалі специфічне ставлення до цього. Інколи дратує така ситуація, коли цивільні поводяться безтурботно та забувають про військових, які ризикують життям не заради себе, а заради всієї країни та наступних поколінь. Буває, накипає й хлопці висловлюються з цього приводу. І я їх розумію. Ти не миєшся, їси консерви, приїжджаєш на ротацію, а там така картина. З іншого боку, я усвідомлюю: життя в тилу є важливим. Якщо зараз наша країна повністю сконцентрується суто на війні, і все населення заточиться під неї, буде дуже важко. Зокрема діткам, яких не хочеться у це все втягувати. Їм не треба це все бачити. Нехай ростуть і думають, що все більш-менш нормально. Добре, що ми не Іран і не Сирія, які повністю воєнізовані. У наших людей є можливість переключитися і відволіктися. Особливо у тих, хто виїхав з окупованої місцевості. Адже у цивільних, як і у військових, виникає посттравматичний синдром – в голові дуже сильно "підгорає", тому потрібно змінювати обстановку. Тобто тут така двояка ситуація: це ніби і потрібно, і водночас, буває, що дратує тих, хто у складних умовах на фронті. Таке от непросте питання…

- А як ви знімаєте стрес?

- У мене певний час іде накопичення емоцій. Потім я сіла, максимально виплакалась, зібралася й все. За весь цей час таке було двічі. До речі, в стресових моментах хлопці також підхоплюють дуже швидко. Вони розуміють, що в деяких моментах нам трохи важче. Можуть посидіти поруч, побути таким собі психологом або хоча б вислухати. Зараз взагалі немає можливості розклеюватися та якось інакше знімати стрес. Може, коли закінчиться війна чи перейде на якусь іншу стадію, і з’явиться можливість трошки видохнути, я зможу інакше розслабитися. Як там у дівчат зазвичай? Пляшка шампанського, караоке й погнали (всміхається. – О.М.). А зараз мені взагалі не хочеться якихось розваг із цивільного життя.

- Змінилися пріоритети?

- Так, дуже. Усвідомилися ті речі, про які, якби не війна, навіть не задумалась. Зараз є чітке розуміння, що у той чи інший момент будь-якої людини може не стати, то вже інакше ставишся і до сварок, і до непорозумінь. Уже немає дрібних образ чи чогось подібного. Причому це усвідомлення стосується не тільки смерті іншої людини, а й своєї. Тут ніхто не застрахований. І це все залежить навіть не від бойових навичок. Тому що зараз потужно працює артилерія – гинуть і військові, і цивільні. Наприклад, ситуація, яка сталася вчора (3 вересня. – О.М.) у Чернігові, де нічого не віщувало біди, аж раптом вибух! Не виключено, що це кимось спланована диверсія… Тож замислюєшся про те, що треба цінувати кожну людину та кожен момент свого життя. Я точно можу сказати, що люди один до одного стали добрішими та лояльнішими. Звичайно, у кожного є свої особливості та недоліки. Але зараз ми всі робимо спільну справу та зацікавлені у перемозі, збереженні територіальної цілісності нашої держави та країни в цілому. Тому на чимало моментів просто закриваються очі, тому що вони взагалі в такій ситуації не є важливими.

- Ви говорите, що хлопці психологічно також вам допомагають. А ви їм? Очевидно, що жінці здебільшого простіше проявляти емоції, аніж чоловікам, які часто тримають все в собі.

- Буває, що і у хлопців накипає. Як я сказала, на них йде більше фізичне навантаження, аніж на нас. Звісно, їм буває важко, хочеться виговоритися. А ми ж живемо разом. Стали сім’єю за цей час (посміхається. – О.М.), позвикали до характерів один одного. Хлопцям теж інколи необхідно виплеснути емоції. Тому що усім однаково страшно. Той, хто скаже, що йому не страшно, або дурник, або бреше. Тому ми один одного підхоплюємо психологічно. У нас така взаємна моральна підтримка. Тут ніхто ні з кого не сміється, коли хтось ділиться своїми страхами та переживаннями. Адже вони у нас усіх однакові. Просто хтось про них говорить, а хтось – ні.

- З пораненими як справляєтеся? Ви – тендітна, невеликого зросту, а хлопці бувають і по 120 кілограмів.

- До укриття я більшість хлопців зможу дотягнути на собі. На адреналіні та емоціях сили беруться нізвідки. Плюс, є евакуаційні троси. Якщо хтось геть великий, я можу підповзти, зачепити за карабін, а хлопці прямо з укриття його підтягнуть. Тому в цьому плані мої габарити не лякають. Завжди можна щось придумати та знайти вихід. Тим паче, що у нас постійна практика. Ми один одного регулярно таскаємо, тому що у нас медицина – обов’язкові заняття для усіх хлопців. Мені, як інструктору, доводиться неодноразово показувати, як робити правильно, щоб потім вони могли один одного рятувати. Тому тут є метода (посміхається. – О.М.).

- Коли людина поранена, може по-різному себе поводити. Наприклад, матюкатися чи навіть відбиватися. Як в таких випадках бути?

- Справді, реакція буває різною. Хтось поводиться максимально стримано та спокійно. Скаже: "Ок, зрозумів, я сам собі допоможу, а ви працюйте далі". У декого бувають істерики. Але ж ми всі дуже добре один одного знаємо, тому в критичних ситуаціях справляємося. Або розмовою, або тими ж матюками. Таке буває, наприклад, коли хтось пручається і говорить, що сам все зробить, а ми бачимо: через 30 секунд знепритомніє, йти не зможе, то треба буде ще й нести. А якщо б’ється, то можна прикрикнути, а іншого – скрутити, перемотати та відпустити. Тому все ситуативно. Різне буває. Але ніхто не ображається. Складно, коли потрібно робити тампонаду. Це дуже болісний процес. Тут треба, щоб хтось тримав. Навіть найспокійніша людина реагує на цей пекельний біль. Але що поробиш?! У нас стоїть завдання насамперед врятувати життя, тому на все інше в критичних ситуаціях не зважають.

- У мене нещодавно було інтерв’ю із військовим лікарем Всеволодом Стеблюком, який чимало вже бачив на цій війні ще з 2014 року. Ми з ним обговорювали, як медики сприймають усі ці жахіття, з якими їм доводиться стикатися. Він на прикладі розказував, що треба налаштуватися на професійну хвилю і спробувати відсторонитися. Але не завжди виходить, як-от у нього було під час опису тіл у Бучанському морзі, коли в пакеті принесли згниле тіло дівчинки років 10-11. У вас був якийсь момент, коли вас, так би мовити, "накрило"?

- Не було. Дуже сподіваюся, що і не буде. Я розумію, що побачити понівечене тіло дитини – це вкрай важко. У такому випадку мене б точно накрили емоції. Взагалі у мене досвіду із надто жахливими пораненнями немає. Я дуже сподіваюся, що не доведеться бачити речі, які мене можуть сильно зачепити. Поки я емоційно тримаюсь.

- Також я говорила із дівчиною на позивний Кнопа, яка зараз воює. Вона сказала, що має намір після перемоги залишитися у ЗСУ, тому що це затягує. Ви щось подібне плануєте? Взагалі будуєте якісь плани на майбутнє?

- Я дуже боюся, що мені це все сподобається (посміхається. – О.М.). Справді, це життя затягує. Воно взагалі інше! Але поки не знаю, як складеться. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна, та якою ціною ми здобудемо перемогу. Відчуття, що я дуже хочу на гражданку, немає. Але й усвідомлення, що я бажаю до кінця життя бути військовим, також. Однозначно хочу бути в резерві, проходити збори, навчатися та тренуватися, щоб не втрачати навички. Не виключаю, що захочу залишитися та працювати надалі інструктором з тактичної медицини або їздити світом у складі миротворчої місії. Поки живемо сьогоднішнім днем. Ми не знаємо, де будемо завтра і якою буде ситуація. Тому я далі, аніж на 15 хвилин, планів не будую (посміхається. – О.М.).

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Тетяною Мозговою