Стрілець Юрій Самсон: "Коли люди розуміють, що батальйон може повернутися в напрямку Херсона, мотивація підвищується. Всі хочуть звільняти Херсон"
За героєм цього інтерв’ю кореспондент "Цензора" "полював" кілька місяців, але безуспішно. Заважали різні обставини, розпитувати про які не хотілося: у командира стрілецького відділення стрілецької роти Юрія Самсона на війні вистачало і своїх справ. Аж ось його відрядили до Києва, де зустріч нарешті відбулася.
Юрій Самсон – людина багатогранна: викладач, редактор, автор статей; у мирний час наша розмова була б про українську мову та літературу, про соціо-культурну ідентичність українців. Але у кожного часу – свої теми. Цього разу Самсон розповідав про будні війни на Херсонському напрямку; про формування нових батальйонів для української армії, а також про те, чому мирний тиловий Київ – це правильно і добре для нас усіх.
А розпочали ми з такого питання:
- Нещодавно побачив на вашій сторінці у Фейсбуці пост, де згадується, що ви були трішки контужені. Можете розповісти, як це сталося?
- На щастя, це була легка контузія. Як наслідок того, що на фронті ми не завжди можемо вчасно сховатися в найближчому укритті. Частіше є така можливість, коли не ведемо активних бойових дій і чуємо вихід важкої артилерії, РСЗО. Але найпідступнішими є танки. Це доля секунди – і ти вже чуєш лише тоді, коли снаряд пролітає повз тебе і зараз ляже поруч… І от зі мною був той саме випадок: коли на відстані 1,5-2 кілометра – це якраз та зона, яка нас відділяла від позицій ворога, - виїжджає танк і стріляє. Типова ситуація. Того дня трапилося так, що вранці ми з колегами з інших відділень обговорювали якісь задачі на цей день і в якийсь момент почався обстріл: російський танк виїхав працювати по наших позиціях, і його перший постріл влучив за пару десятків метрів від нас. З огляду на моє розташування відносно падіння снаряду, то вибуховою хвилею трохи зачепило, не суттєво.
- Які були відчуття?
- На фронті дуже важливо не нехтувати правилами носіння засобів індивідуального захисту. Якби я був без бронежилету чи шолому, то, цілком можливо, якийсь уламок міг би влучити в тіло. Але, на щастя того разу, все просвистіло над і повз мене. Я не дуже пам’ятаю той момент, коли я впав і те, як мене ця хвиля накрила. Тобто падіння само по собі не спричинило шкоди, уламки не заділи тіло. До речі, якщо говорити про роботу Ваших колег журналістів, я періодично бачу публікації, у яких журналісти на передовій дозволяють собі бути без бронежилету. Звісно, в мене велике питання до того, чому ЗМІ не проводять інструктаж зі своїми фронтовими репортерами, а до моїх колег - чому їх взагалі допускають у такі місця без бронежилетів чи шоломів. Всі журналісти, яких в зоні боїв супроводжував я, завжди були належно захищені. Кожне життя цінне, і треба це розуміти. Я перепрошую, що від контузії перейшов до питання бронежилета.
- Ви зараз у Києві. Як вам столиця? Один із популярних фейсбук-срачів останніх тижнів стосується того, чи має Київ право на тлі Харкова, Миколаєва, не кажучи вже про Маріуполь, бути таким спокійним, а кияни – такими безтурботними. Ви як на це дивитеся?
- У перші дні мені було трішки незручно. В тому плані, що я не звик до цивільного життя в тилу. Банальний приклад – я просто не знав про перекриті станції метро в центрі. Мені треба було дістатися до своєї частини – а я не міг пересісти з гілки на гілку. Я просто катався колами і не міг зрозуміти, що відбувається!
А ще дещо вибиває з мого тимчасового столичного графіка повітряна тривога. Перебуваю на Лівому березі – і от я не міг вчасно дістатися у потрібне мені місце, бо ж повітряна тривога, наземна частина метро не працює. Тобто і в Києві життя не таке вже й "мирне".
Якщо ж говорити загалом про ситуацію, я не бачу нічого поганого в тому, що місто живе, люди зайняті. Це дуже добре, що працюють кав’ярні, що немає атмосфери страху. Так, безумовно, після Миколаєва - найближчого до нас прифронтового міста, де у другій половині дня все завмирає, особливо, якщо це не центральні райони, Київ може бути схожим на місто, де уже ніхто не пам’ятає про війну, і ніби все добре. Насправді після спілкування зі знайомими, з колегами я бачу, що люди все одно хвилюються. Просто це такий спосіб - компенсувати свій страх тим, що вони можуть десь піти потанцювати, поспівати, погуляти. Це нормально – тому нічого поганого в Києві я зараз не побачив.
- А якщо побратими вам кажуть: сидять, бухають, якось ведуть себе дуже безтурботно, а ми там. Що ви їм відповідаєте?
- По-перше, я жодної такої претензії не чув. Можливо, це так мені поталанило з моїми побратимами. Ми маємо розуміти, що є певне розмежування. Якщо хтось дійсно сидить, бухає - особливо в громадському місці, порушуючи законодавство, - це одна справа. А якщо люди збираються на святкування дня народження, ще з якогось радісного приводу і п’ють при цьому, і все відбувається в межах пристойності – нічого поганого я тут не бачу.
Тому Київ зараз має нормальний вигляд. Востаннє я тут був дуже давно і виїжджав з Києва, коли ситуація була приблизно така, як зараз в Миколаєві. Коли ще трохи далі від Києва стріляла артилерія, і кияни фізично чули, як росіяни відступали в білоруському напрямку. Люди тоді боялися. Значно частіше були повітряні тривоги. Значить, нині бачимо певний прогрес. Добре, що люди себе почувають трішки вільніше. Все це свідчення того факту, що ЗСУ добре роблять свою справу. Багато дітей я бачу. Хоча якраз щодо дітей у мене як у педагога є зауваження.
- А саме?
- Попри масову думку, що треба повертатися і діти мають ходити до школи, нехай і з онлайн-навчанням, я все ж таки вважаю, що поки існує ризик влучання ракет…
- …А він існує, навіть попри надійну ППО…
- Звичайно. Я все ж таки вважаю, що поки такий ризик існує, повертатися дітям не варто. Якщо дитина в безпеці з мамою, з бабусею – немає значення – хай краще вона залишається в безпеці.
Тому, з однієї сторони, мені радісно бачити, що діти граються і безтурботно себе почувають. Але з іншої – я розумію, що є небезпека. Ми бачимо це по багатьох інших містах, де росіяни влучають в цивільну інфраструктуру: торговельні центри, зупинки транспорту, гуртожитки, будинки. І там гинуть діти. Тому треба до цього ставитися більш відповідально. Ми ніколи не пробачимо ворогові вже сотні вбитих дітей, але ми не повинні дозволити цій цифрі зрости до тисяч, а головне, дорослі мають пам’ятати, що в разі трагедії з близькою дитиною, вони не пробачать собі легковажності чи невиправданої самовпевненості.
- Змінімо трішки тему. В Київ ви відряджені керівництвом. З якою метою?
- Щоб допомогти сформувати абсолютно новий батальйон, що називається з нуля, в межах нашої бригади. Це має бути… не хочу вживати слово зразково-показовий, але батальйон, який на шостому місяці війни буде вже абсолютно повністю укомплектований. Боєздатний, з тренованими військовослужбовцями. Ті, які не навчені, пройдуть всю необхідну підготовку. Цей батальйон буде укомплектований у Києві і пройде бойове злагодження настільки, наскільки це нині можливо. А потім (попередньо) вирушить на посилення Південного фронту.
- І скільки часу знадобиться, щоб зробити це by the book?
- Скажу відверто: ми вже трішечки відстаємо від темпів - тому що життя завжди диктує свої умови порівняно з тим, як це в наказі чи в теорії. Я думаю, що тиждень, максимум два потрібні для того, щоб зараз завершити процес формування. Принаймні в штатному розумінні формування батальйону. А далі вже - питання, як швидко пройдуть всі навчальні програми і всі залагодження. Тут я не можу сказати. Все залежить від того, де нас будуть готові прийняти, який підрозділ і куди географічно буде відправлений для навчання. Я, принаймні за цей напрямок, не відповідаю. Мій напрямок – робота з персоналом, пошук, оформлення необхідних документів, проведення співбесід, якщо потрібно.
- Як оцінюєте мотиваційний рівень новобранців?
- Якщо говорити про новобранців, то у нас насправді буде не так багато людей, які ніколи не служили. Безумовно, через центри комплектування та соціальної підтримки (колишні військкомати) рекрути будуть добиратися на ті посади, яких не вистачає серед діючих військовослужбовців, резервістів чи тих, хто перебуває в запасі. Але в основному батальйон формується з тих, хто вже має досвід. Умовно кажучи, "відщипуються" на різних напрямках від інших батальйонів, з інших бригад. Тому що, якщо більшість особового складу будуть становити новобранці, стане дуже важко сформувати боєздатний батальйон. Крім того, новобранці мають більш ретельно пройти підготовку. А у нас між тим є певний дедлайн. Ми не можемо собі дозволити на місяці розтягнути підготовку.
Щодо мотивації. Безумовно, у всіх є мотивація – та чи інша. Є люди, які навіть за висновками лікарської комісії є обмежено придатні. Або ті, хто визнані непридатними для служби в польових умовах. Проте всі дуже хочуть. Особливо йти на Херсонський напрямок. Розуміють, що у нас там зараз є певні успіхи. І коли люди розуміють, що батальйон цілком імовірно може повернутися в напрямку Херсона, рівень мотивації підвищується. Всі хочуть звільняти Херсон.
- Типове запитання: як для вас почалася ця війна? Де ви були 24 числа і як все сприйняли?
- Я був в Ірпені. За кілька місяців до початку широкомасштабного вторгнення я вирішив переїхати з Києва до Ірпеня, головне через нове місце роботи. Тоді були вже певні розмови, що буде війна, донесення розвідок, ці російсько-білоруські навчання, які ніколи не закінчувалися. А ще чомусь мені так здавалося, що навіть з точки зору дій майбутнього воєнного театру в Ірпені буде, напевне, безпечніше, ніж у Києві.
- На жаль, дуже багатьом так здавалося.
- І 24 лютого я насправді прокинувся майже з початком війни. У мене вібрував телефон, звук був вимкнений. Будильник мав спрацювати значно пізніше. Але я крізь сон розумію, що, оскільки вібрує телефон і хтось телефонує, - значить, щось відбувається. Ще подумав: напевно почалася війна. Але я буду спати до того часу, на який у мене будильник. Коли треба буде, я прокинуся.
- Непогана у вас витримка.
- Я прокинувся з будильником, підійшов до телефону – і побачив, що дійсно почалася війна. А далі, поки я встигав думати і приймати якісь рішення, то побачив з вікна ось що. У мене в зоні видимості, за кілька кілометрів, – Гостомельський аеропорт. І коли я побачив, що ось воно – ворог летить, зрозумів, що війна почалась не в інтернеті, де я щось щойно прочитав; війну видно з вікна помешкання.
- І що ви зробили далі?
- У мене давно були зібрані документи та найнеобхідніше речі. Я ж розумів, що рано чи пізно, ось-ось, велика війна може початися. Тому я був максимально зібраний. Маму я завчасно вивіз з Києва ще за тиждень до того. Бо пам’ятаємо, що були розмови від союзників про 16 лютого як дату, коли може початися війна.
А далі переді мною стояло складне питання. Тому що я працюю в міжнародній школі в Ірпені, в якій діти тоді жили. Це перша класична бордингова школа, іншими словами – діти тут на повному пансіоні. Ми списалися у робочому чаті, і виявилось, що більшість колег не можуть виїхати з Києва. Тобто все - Київ стоїть, нічого не ходить, траса забита машинами. У школі залишилися вихователі, більшість із яких – 19-23-річні хлопці і дівчата, з нашими учнями. Тобто кілька десятків дітей і кілька юних вихователів. Я розумів, що не можу все зараз кинути, взяти речі і поїхати. Тому я пішов до школи як найстарший, і там цілий день проводжу з дітьми. Ми, до речі, дуже швидко перейшли в бомбосховище, яке у нас було завчасно обладнане.
- Переляк в очах дітей бачили?
- По-різному діти сприймали. Але треба сказати, що завдяки правильному підходу і психолога, і колег, і керівництва школи ми завчасно пропрацювали різні ситуації. У нас же ж батьки на відстані, а діти - з усієї України. Були навіть такі діти, у яких батьки перебували за кордоном…І ми мали підготовлену інструкцію на випадок початку бойових дій. Мовляв, якщо бойові дії починаються на відстані 300 кілометрів, у нас один алгоритм дії. Якщо на відстані 100 кілометрів – інший. Якщо ж небезпека зовсім безпосередня – третій алгоритм. Ми це все відпрацювали. Тому діти частково були морально підготовлені. Страху як такого сильного не було. Але я вважаю, що дуже добре, що я все ж таки прийшов. Тому що більше були, напевно, перелякані ці двадцятирічні вихователі - через те, що вони відповідальні за дітей. Тут же ж летять російські гелікоптери один за одним над головою, щось близько вибухає…
- Дуже розумію двадцятирічних вихователів. Я сам викладав у школі якраз у цьому віці – але в мирні дев`яності. А тут – такий тягар відповідальності…
- Але страх швидко минає і на його місце приходить лють та рішучість, коли бачиш дії озвірілого ворога. Тому багато з цих молодих людей одразу включилися в справу оборони України. Дехто пішов на фронт і заплатив найвищу ціну за Свободу. Один з наших вихователів (тьюторів) Study.ua Павло Наконечний загинув, захищаючи Україну.
- Розкажіть тепер, як ви потрапили на фронт.
- Отже, той день я провів у школі, з часом добралась директор і заступниця директора, ми майже всіх дітей відправили в безпечні місця. Разом із ними увечері одним з останніх вийшов зі школи. Поїхав, забрав, нарешті, маму. Нам вдалося більш-менш швидко вибратися з Києва. Потім кілька днів мені знадобилося, щоб відправити всіх, кого я хотів і хто потребував допомоги – рідних, знайомих, близьких, жінок з дітьми - за кордон. Я їх відправив і зрозумів, що мені тепер немає за кого хвилюватися, що вони тут не постраждають. Повернувся до Києва і вступив до лав Збройних сил України.
- Як так сталося, що ви стали командувачем підрозділу?
- Я не знаю, як це сталося і як це пояснити. Просто я, напевно, дуже відповідально ставився до свого перебування в лавах Збройних сил.
- І це помітили ті, хто приймав рішення.
- У мене був дуже досвідчений командир роти полковник Андрій Озерчук. Сам він вже поважного віку, успішна людина, громадський діяч. За віком та станом здоров’я він міг, наскільки я розумію, взагалі не йти служити, залишитися на пенсії. Але, як він нам потім говорив, "ми всі тут через одне: ми всі тут, бо патріоти". Насправді, у нас в роті були і багатодітні батьки, які могли не служити, і ті, хто міг не служити за станом здоров’я, студент денної магістратури Київського університету (який свій диплом захищав на фронті, прямо з бойових позицій). Зрештою, як і я, вчитель; у мене ж "бронь"; я і далі міг би собі викладанням займатися, не мобілізуючись. Але так сталося, що у нас у роті 90% ті, хто прийшли добровільно. Не призваних, не по повістці. Ті, хто з 24 лютого пішли воювати.
- То цей досвідчений командир вас і запримітив?
- Я так розумію, що він поспостерігав… Скажімо так, я ніколи не планував робити кар’єру в Збройних силах України. І навіть не думав, що мені доведеться служити. Але якщо я вже взявся за цю справу, то у мене не було ніяких напівтонів. І ось минуло кілька тижнів, він підійшов і сказав: так і так, Юро, я бачу, що ти один з тих, кого мені треба робити командиром відділення, тому що у нас там далі намічаються важливі справи.
- Коли була ця розмова?
- Ще коли ми були у першій лінії за Миколаєвом. Якраз планувалося поступове розширення лінії оборони Миколаєва, з переходом в безпосередню близькість до ворога. Тому, напевно, і стояло питання про те, що для вирішення таких серйозних задач бойові підрозділи мають очолювати люди відповідальні і якимось чином підготовлені. Я не просився, я цього не хотів. Але розумів, що треба брати відповідальність. Більше того, так сталося (я цього не планував), що у моєму відділенні опинився мій рідний брат Олег зі своїм сином Микитою - тобто з моїм племінником. І я розумів, що о`кей, нехай тоді для мене буде додатковою мотивацією те, що я ще за цих рідних людей буду брати відповідальність. Бо вони будуть в моєму підпорядкуванні.
- Де вони зараз?
- Залишилися там, на Херсонському напрямку.
- Хвилюєтесь за них тепер? Бо коли вони були під боком, було, мабуть, спокійніше.
- Безумовно, незважаючи на те, що це мій старший брат, і у нас велика різниця у віці (відповідно його син не набагато молодший за мене), я за них хвилююсь. Бо раніше я знав, що коли вони поруч, я завжди можу за ними пригледіти. Навіть мамі написати, що у нас все добре. Я там головний був на цьому напрямку – написати раз на день чи на кілька днів (бо не завжди є зв'язок). То я за всіх трьох писав, що у мене, брата, племінника все добре, все нормально. І мама тепер періодично мені скаржиться: щось вони мені не пишуть, що там у них, дізнайся…
- Мовляв, з тобою поруч краще було, більше інформації?
- Саме так. Тому хвилююсь, звісно. Але я знаю, що вони відповідально до всього ставляться. Інша річ, що коли ми були поруч, дуже часто доводилося, як кажуть, включати командира; розказувати, що я не як брат тобі кажу чи як дядько. До питання про бронежилет: я наказую, йдеш хоч і від лінії фронту, але все одно вдягай бронежилет.
- Скільки людей було у підрозділі під вашим командуванням?
- Відділення - це найменше формування в Збройних силах України. У моєму було 7.
- На якій лінії ви перебували?
- Остання лінія – ми її називаємо нулем – це позиції за 1,5 (на деяких ділянках – 2) кілометри від ворога. Фактично під постійним обстрілом. Між нами оця сіра зона. Її навіть сірою зоною важко назвати. Тому що майже щоночі, у них це ніби за графіком було, коли зі своїх дуже добре укріплених позицій вони виїжджають технікою – танки, про які я вже згадував, БТРчики, БМП. Вони наближаються трохи – і починається прицільний обстріл.
- Ви відповідали?
- Безумовно, ми намагалися якось протистояти, але це була не наша зона відповідальності. Тому що ми стрілецьке відділення. Так, у нас є засоби протитанкові - зокрема і завдяки союзникам. Але прицільна дальність у них 300-500 метрів. А ворог – за кілометр-півтора. Тобто по них відпрацьовували інші наші колеги – з мінометних розрахунків, протитанкового відділення та інші.
- У Фейсбуці на вашій сторінці є фото вашого окопу-нори. Самі копали, не підлеглі?
- Ні-ні-ні, такого немає щоб хтось копав для інших. Єдине у нас може бути: коли хтось погано себе почуває – бувають різні ситуації - тоді йому допомагають інші.
- На цьому фото важко розгледіти розміри нори. Яка вона за метражем?
- Якщо говорити про ту "нору" з архітектурними витребеньками…Коли вже там мав трішки часу, я вирішив її зробити дещо нестандартною. Але треба розуміти, що над цією норою є вал, яким іде зрошувальний канал. Тому було зручніше копати, бо частина накриття - це ти фактично копаєш льох, не треба там 2 метри вглиб.
- Та ви просто вже готовий фортифікатор!
- (Усміхається. – Є.К.) Нехай так. Отже, сам спуск там десь метра півтора, але яма по суті йшла в глиб (це ще метра 2-2,20). Тобто я частково викопав в довжину і вглиб, а частина десь півтора метри – це вже зверху насип каналу, тобто товщина земляного укриття до 3-4 метрів доходила. Плюс бетонна плита зі сторони каналу як додатковий захист. Це насправді дуже важка робота. Тому що якщо верхній ґрунт чорнозему легко знімається, то коли ти доходиш до цієї миколаївської глини (пам`ятаєте славнозвісний Миколаївський глиноземний завод?) – то ця глина неймовірно важка для копання. Важко, але нічого. Піддається. Головне – правильна і загострена лопата і правильний темп.
- І що у вас там було всередині?
- Я спочатку заслав цю нору очеретом, який в каналі росте. Але виявилося, що він в цих умовах дуже швидко гниє. А потім я просто повернув голову - і зрозумів, що у мене за спиною пшеничне поле, яке через обстріли ніхто не прибере, і рано чи пізно пожежа його спалить… Я викладав фото якраз на тлі цього поля, яке горить, і видно канал та очерет…
І я тоді просто нарвав пшениці. І крім головного свого призначення - теплоізоляції (бо спальник сам по собі на глині не рятує від втрати тепла, навіть якщо ще каремат покласти), прошарок пшениці дав можливість "пом’якшити" поверхню. А ще перші дні у нірці був стійкий запах соломи, що нагадувало безтурботне дитинство. Я дитиною в селі багато часу прожив…
- Не боялися, що вас у цій вашій норі може завалити? Не уявляли собі такого?
- Уявляв. Насправді в цій своїй нірці я не встиг зробити дерев’яні підпорки, бо потім - на жаль чи на щастя - ми там буквально кілька тижнів побули - і почали рухатись вперед, на Херсон. Я просто не встиг зробити те, що планував. Але за цей час у мене було своєрідне тренування цього відчуття: я навіть собі не уявляв, скільки у степу буває різних жучків, комах, гусені. Вони в ґрунті риють собі нірки - і вся ця земля падає на тебе. Це так кумедно було. Коли прилітає снаряд - це одне. Він упав, десь потрусило, щось упало. А оці комахи постійно наривали землю…
- Можете стисло описати звичайний день командувача підрозділу Самсона у Херсонській області?
- Все залежить від того, чи був я на чергуванні вночі. Бо якщо нічне чергування, то мій день має трошки інакший вигляд. Якщо ж говорити про типовий день, то, безумовно, зранку є певні обов’язкові речі. Не в хронологічному порядку: по-перше, поставити до сонячних панелей на зарядку тепловізори. Це обов’язково, бо коли ти забуваєш, то наступної ночі шанс не виявити ворога зростає в рази. А те, що він підбереться близько і зможе зробити свої погані речі – це питання життя. Тому тепловізори треба або самому поставити, або нагадати, позбирати їх по позиціях.
Йдемо далі. Передні позиції у нас були "на нулі", а ще були так звані "відступні" на відстані близько кілометра, краще укріплені, де зберігався частково провіант, запаси води, деякий бойовий комплект тощо. А між нашими бойовими позиціями було від кількох десятків до 100 метрів – у лінію фронту до кілометра. І все це необхідно було обійти, подивитися, чи всі на місці, чи ні з ким нічого не трапилося.
Окрім цього, серед важливих речей протягом дня може бути доведення якихось бойових розпоряджень, актуальних на сьогодні – хто чим має займатися, що ми робимо; чи змінилися позиції зліва і справа; обговорення інформації, яка у мене є. І тут треба бути уважним, щоб ні про що не забути. Бо, наприклад, сьогодні з лівого флангу ми знаємо, що там четверта рота, а на наступний день я знаю, що вони пішли, і туди ніхто не зайшов, бо зараз у них якась ротація відбувається. Тому мені треба на своєму лівому фланзі попередити кулеметника: будьте уважніші, посилити пильність, поставити додаткового солдата туди.
А загалом кожен сам знає, що йому робити. Але бувають такі моменти, коли командир відділення тимчасово командує всім взводом. Тоді у мене не 7, а 20 людей. У такому разі потрібно усіх обійти, комусь віднести води чи їжу (і таке робив без жодних для себе проблем).
Ще є вирішення господарських питань: хто піде по воду, принесе продуктів з "відступних позицій". А вода потрібна завжди і багато. Її не везуть до лінії фронту, бо це небезпечно, та й туди проїзду немає. Привозять за 2 км, скидають швиденько, машина вертається, далі треба нести. А це літо, спека...
А ще треба пам`ятати про розписування чергування, доведення завчасно до особового складу: хто на наступну ніч, який період, особливі інструкції. Щоб люди планували: якщо вночі на чергування, щоб він міг вдень покимарити, якщо буде така можливість.
Це основне. А можуть бути й інші справи. Наприклад, якщо хтось виїжджає в Миколаїв чи в штаб, то на мені ще підготовка якихось розпоряджень: щось передати, забрати, привезти, організувати збір речей на прання тощо. А ще командування розуміло, що навчання, навіть на нулі, важливе, тому ми часто їздили на стрільби (автомати, кулемети, РПГ, кидання гранат) та короткі курси: керування безпілотниками, а я, наприклад, пройшов курс коригувальника вогню артилерії.
І наостанок скажу, що у мене з’явилася – особливо останні півтора-два місяці, коли ми від Миколаєва швидкими темпами рухалися до Херсона – певна паперова робота.
- Яка саме?
- Треба було малювати карти вогню, наприклад. Сідаєш, малюєш; добре, якщо в цей час нічого по тобі не стріляє. Це, звісно, трохи незвично для мене, - але командування вимагало, щоб це було. Бо кожен має знати, куди йому стріляти і що робити.
- Яким був психологічно найважчий день цієї війни?
- Якогось такого особливо важкого психологічного дня пригадати не можу. Хіба що був один момент (не знаю, чи це підходить під ваше питання): коли ми стояли під Миколаєвом, ми чули запуск ворожих ракет. Тих навіть РСЗО, що працюють по Миколаєву. Або бачили проліт крилатих ракет. Бачимо - і нічого не можемо зробити. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити; що за кілька секунд, хвилину вона впаде на Миколаїв. Оце важко.
- А взагалі з якими видами їхньої зброї ви мали справу?
- "Улюблена" їхня важка зброя – це "гради". Я навіть у Фейсбуці постив відео і говорив: "ніколи так не робіть" - бо знімати таке дуже небезпечно. Там видно, як вони криють посадку "градами". Коли фактично не залишається жодного метра, де ти можеш заховатися. Якщо, звичайно, ти не дуже глибоко під землею під додатковим накриттям.
Ще вони застосовують постійно касетні снаряди, я про це теж писав. Хоча були такі дні, коли навіть я дивувався, адже вони випускали снаряд за снарядом, снаряд за снарядом, ти не можеш навіть вловити паузу!
Були і фосфорні боєприпаси. Пару раз вони кидали касетні снаряди з гострою шрапнеллю. Авіація ворожа безпосередньо до нас, слава Богу, не долітала. Але по наших сусідах з іншої бригади працювала, на превеликий жаль, ми це бачили… Хоча останніми дні, коли ми почали активніше працювати по мостах через Дніпро, по Херсону, вони почали випускати масовано свою авіацію – гелікоптери, літаки – дуже близько до нас.
Ну, і танки, БМП, БТРи, міномети, артилерія – фактично все. Кулеметні бої – щодня, щоночі.
- Юро, я в своїх інтерв’ю прошу людей розповісти про одного зі своїх друзів, побратимів, підлеглих, що загинули в оцій війні. До цих мікророзповідей ми додаємо фото. Вважаю, наші полеглі заслуговують на таку пам'ять.
- Так сталося, що одним з тих, кого ми втратили у нашому підрозділі, був боєць, який зовсім нещодавно до нас прийшов. Він перевівся з іншого підрозділу. Етнічний грузин, Лука його звати. Він пробув з нами десь близько місяця від моменту, коли прийшов. Наскільки я розумію, він навіть не громадянин України. У нього була посвідка на проживання, але він давно в Україні, дружина – українка, і він так швидко став серед нас своїм. Не знаю як, чи це особливість грузинського характеру, відкритість і дружелюбність - але він був дуже своєрідною людиною, не схожим на нас. Швидко знайшов друзів, одразу почав щось організовувати: чого у кого немає, мовляв, у нього є знайомі волонтери, зараз все організує. Дуже швидко! І на одній з фотографій, яку я збирався днями опублікувати, ми з ним разом їдемо в машині. Один-єдиний журналіст – італієць - наважився до нас туди приїхати. Ми веземо його на машині, забрали його з Миколаєва. І журналіст знімає відео та робить фото. Він попереду сидів, а ми з Лукою ззаду. І він зробив таке селфі, куди потрапили я і Лука, який показує пальцем знак "все добре", а я в цей момент посміхаюсь.
І за кілька днів після цієї фотографії його не стало. Це – важка втрата.
- Як він загинув?
- Я не можу розкрити всіх подробиць. Він помер у лікарні у Миколаєві, хоча ми не могли подумати, що його стан внаслідок виконання бойового завдання буде настільки несумісним з життям. Це дуже сумна історія і в цьому плані (бо ми вважали, що він вчасно потрапив у лікарню – а значить все добре), і в тому, що він вписався так швидко в колектив…Ми ж всі давно разом у взводі, всі тут ще з Києва – і разом з тим він одразу став "нашим".
Він мене, звісно, знав, як підкупити (посміхається. – Є.К.). Казав: ти класний командир, ти мені сподобався, мені у тебе подобається, ти розумний командир…Знаєте, незважаючи на те, що він був з нами не дуже довго, я пам’ятатиму його завжди.
- Юро, про бої на Херсонському напрямку ви, думаю, обізнані набагато краще за більшість читачів "Цензора". Не питатиму про деталі, але поясніть, будь ласка: чому керівництво Збройних сил має рацію, обмежуючи інформацію щодо наступу наших військ?
- Наведу один з прикладів. Коли почався оцей шум навколо наступу на Херсон, якісь блогери почали щось постити: мовляв, те звільнили, туди наступають. Потім з’являється інформація CNN про 4 звільнені села - і всі починають поширювати цю новину. От, CNN повідомило, звільнено 4 села… І у цьому переліку згадується, зокрема, те село, яке за півтора кілометра від нас. Я ж то точно знаю, що воно ще, на жаль, не звільнене, що ми працюємо, що поряд з нами під’їхала і наша артилерія, і союзницька техніка працює активно, як ніколи раніше, й інші нетипові речі. І я розумію, що ми тільки починаємо цей процес. І що зараз піде артобстріл наш ще масованіший. Але це лише початок. Тому я лише сміюся з таких блогерів, хоч і більше злюсь. Але насправді мене більше турбує інше – що люди починають мені писати: ну що там, де, коли, ви вже біля Херсону? І я не знаю, що відповідати. Я розумію, що багато хто хоче, чекає цього, але цей шум – шкодить.
От ми з хлопцями посміялися з цієї новини CNN. Але чому не треба такого публікувати? Тому що, по-перше, навіть розганяючи оці пседооптимістичні штуки, які потім, виявиться, не відповідають дійсності, ми працюємо на ворога. Тому що після цього у нас буде стан упадку, зневіри. Бо людина повірила, що наші Збройні сили вже ледь не біля Херсону…
- І цим гойдалкам варто запобігати…
- Так. Все має відбуватися планово. Безумовно. Це перше. А по-друге, ті, хто дають якісь назви населених пунктів, підрозділів, - теж вносять певну дезорганізованість. Тому що і військові читають, і цивільні, і люди, які там живуть, - теж можуть це бачити, якщо у них доступ до зв’язку. І чи марні сподівання матимуть, чи вийдуть з укриття? Це дуже складний момент. Я цілком як військовослужбовець і як людина довіряю зведенням Генштабу. Я розумію, що хочеться більш детальної інформації…
- Хочеться – перехочеться.
- Безумовно. Просто кожен наступ - це величезні і зусилля, і на превеликий жаль, втрати. Тому коли з таким захватом ледь не онлайн пишуть, я розумію, що ця ейфорія недоречна. Тому що навіть якщо йде наступ, без втрат не обійдеться по-любому. Тож дайте можливість працювати. Вивісять прапор над Високопіллям, мине пару днів – все дізнаєтесь. Почекали стільки - почекаємо ще.
- Юро, цими днями у мене всі інтерв’ю завершуються одним прямим питанням. Скажіть, ми переможемо в цій війні?
- Ми переможемо однозначно.
- А чому ми переможемо?
- Бо в нас немає альтернативи. Бо якщо ми програємо, то програємо все. Україна перестане існувати. Але я абсолютно переконаний, що в цій війні нарешті ми переможемо. Бо з точки зору глобально-історичного розвитку України як держави і націотворення, було дуже багато битв, де ми вигравали - але головну війну так і не виграли. Я думаю, що оце буде головна війна, коли ми нарешті переможемо. А що означає це "нарешті"? Росія має припинити існування.
- Це таке ваше персональне формулювання перемоги України в цій війні? Росія має припинити своє існування?
- Безумовно.
- Бо дехто каже: перемога для мене - це якщо у них не буде можливостей на нас тиснути і нападати.
- Не як військовий, а як людина з досвідом і знаннями, розумію, що наша остаточна перемога буде лише тоді, коли Росія як державне утворення припинить своє існування.
***
УВАГА! Охочі допомогти новому батальйону Юрія Самсона можуть зробити помірну пожертву на нову автівку. Ось як про необхідність такої машини каже сам Юрій:
"Попередня машинка, яка відмінно відпрацювала на південному фронті разом зі мною кілька місяців, таки стає на тривалий і вартісний ремонт (тривалий і за складністю, і через необхідність пошуку нового двигуна).
Нині я займаюсь кадровим формуванням нового батальйону. Незабаром ми вирушаємо на посилення фронту. Легкій піхоті не можна без авто, яке спроможне долати розмоклі осінньо-зимові ґрунти. А в умовах наступу, коли потреба пересуватись є вкрай актуальною, тим паче авто рятує життя.
Відтак збираємо на новий кросовер (пікап) для виконання бойових завдань.
Реквізити збору на авто:
Монобанк:
https://send.monobank.ua/jar/2R2PHSZVPH
Номер картки Приват:
5363 5423 0780 4089
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
