Ілля Кротенко: "З огляду на всю лють і ненависть українського народу до росіян, сьогодні будь-які слова про смерть російського окупанта вселяють позитивні відчуття"

Автор: Ольга Москалюк

"Можливо, ви знаєте мене в минулому як мандрівника, вчителя, громадського активіста чи міністерського працівника. Але останні чотири з половиною місяці я знову в армії, як і в 2014-2015 роках. Не те, щоб я сюди сильно хотів і носити військову форму мені подобається. Просто такий обов’язок. А до своїх обов’язків я звик ставитися відповідально", - так Ілля Кротенко написав про себе на своїй сторінці Facebook у липні.

 Сьогодні він воює на Донбасі, де точаться запеклі бої й дуже спекотно. Нам вдалося поговорити вранці 7 вересня. Під час розмови чую потужні вибухи. Цікавлюся, чи почався обстріл.

- Так він у нас і не припиняється, - спокійно відказує Ілля й продовжує відповідати на поставлене до того запитання.

"ЩОБ ВІДБИТИ ТАКЕ МІСТО, ЯК ХЕРСОН, ПОТРІБНО ПОКЛАСТИ СОТНІ ЖИТТІВ НАШИХ ВОЇНІВ"

- Ворог все ще сподівається повністю захопити Донбас?

- Зараз саме на нашій ділянці фронту ворог відступає і обороняється. Ми йдемо вперед.

- Це контрнаступ?

- Я б так не назвав. Скоріше, це повільне методичне вичавлювання росіян з нашої території, з нашої землі. Ми не форсуємо події. Просуваємося вперед по 100-200 метрів. Але ворог обороняється. Однак, наголошу, це виключно на тій ділянці, де я знаходжуся. Я не можу коментувати, що відбувається північніше чи південніше від нас.

- Ситуація по всій лінії фронту різниться?

- Саме так. На нашій ділянці фронту було гаряче місяць тому. Потім ворог зрозумів, що йому не по зубах захопити місто, яке ми охороняли. Не знаю, чи це у них була погана ротація, чи переведення військ на інший напрямок (наприклад, на Південь), але тут залишилися другорядні сили. Фактично росіяни відійшли, полишивши лише мобілізованих з днр, лнр та ще якісь резерви їхнього бойового армійського резерву типу "барса", де служать пенсіонери 50+. Тому у нас була можливість "перевести подих" та піти вперед. Правда, зараз, коли вони побачили, що ми на них тиснемо, почали підтягувати свої резерви.

- Поговорімо про тих, з ким ви воюєте. Днями з’явилося відео, на якому російські зеки передають вітання своїм "колегам" - іншим засудженим у росії, розказуючи, що вони тут "долбят укропов". Ви говорите, що на вашій ділянці фронту є мобілізовані з ордло та пенсіонери. У них там просто "цвіт нації" зібрався?

- На нашій ділянці це було тимчасово, адже тут мали відносне затишшя – ніхто не просувався, а відбувалися артилерійські перестрілки тощо. Я так розумію, тому звідси були відведені серйозні сили. Як тільки ми пішли вперед, підтягнули росгвардію, чеченський батальйон "Ахмат". Тобто з’явилися більш серйозні супротивники.

А щодо тих елдеенерівців, то нещодавно наші хлопці за два дні взяли в полон 18 таких. Більшість із них становлять примусово мобілізовані, яких схопили на вулиці та відправили на війну. Вони, в принципі, не хотіли воювати й здалися у полон за першої ж можливості. Щоправда, не всі встигли це зробити – частина загинули в боях. Я не розумію, для чого вони воюють. Але вони є частиною армії, яка нам протистоїть.

- Що вони говорять? Як пояснюють, що тут роблять?

- Я особисто з ними не спілкувався. Але ж те, що їх примусово мобілізували - це відомі факти.

- А втекти, щоб не мобілізували – не варіант?

- Зараз ситуація зовсім інша, аніж у 2014-2015 роках, коли працювали різноманітні пункти пропуску. Тепер лінія фронту досить щільна. Мені здається, для мешканців окупованих територій єдина можливість виїхати попрямувати через росію, Білорусь, потім через європейські країни, а тоді вже якось в’їжджати назад в Україну. Така подорож має бути досить коштовною.

- То у них безвихідь?

- Хтозна. Не був по той бік, щоб сказати, що це безвихідна ситуація. Думаю, завжди є варіанти.

- Ви, до речі, писали про російського військового, який потрапив до нас у полон. Процитую ваш пост: "Хлопці взяли полоненого. Росіянин, офіцер, майже три дні провалявся поранений у посадці, вже черви почали їсти. Свої по нього так і не повернулися. Якби наші на нього не натрапили, то так би й згнив там. Розказав багато цікавого. Тепер піде в обмінний фонд". Чи можете переказати щось із дозволеного, що він говорив?

- Ні, не можу.

- Який у вас взагалі в цьому плані "улов"?

- За останній місяць мені відомо про ці два епізоди, які я озвучив: цей поранений російський офіцер та 18 елдеенерівців.

- Про що свідчить таке ставлення до військових? Росіяни залишають і своїх поранених, і вбитих.

- Це приклад цивілізаційної відмінності між українською та російською арміями. У них немає розуміння та сприйняття життя, як цінності. Не тільки в цілому, а й конкретно своїх же людей.

- Кількість загиблих в Україні російських військових перевалила за 50 тисяч. Судячи з того, що війна триває, для 140-мільйонної росії ці втрати неважливі. Скільки ще нам потрібно знищити росіян, щоб вони звідси пішли? Чи російська влада та суспільство не зважають на ці смерті?

- Не знаю, яка кількість росіян тут ще має загинути. Але у мене є розуміння, коли це число буде критичним – коли в росії почнуться масові акції протесту. Ми ж пам’ятаємо їхню історію, як сотні тисяч виходили там на мітинги, на яких навіть були серйозні сутички з правоохоронцями, як-от протестні рухи 10 років тому. У той момент, коли ми побачимо, що в росії люди починають масово виходити на вулиці та протестувати проти війни, це і буде та достатня кількість ліквідованих окупантів, щоб змінити ситуацію. Поки ми не бачимо якихось змін у самій рф, війна триватиме. Я не вірю, що щось може змінити смерть путіна чи те, що ми навіть звільнимо усі наші території. Все одно вони не дадуть нам спокою та на такий мир не підуть. Тому допоки в самій росії не почнуться титанічні зміни, ліквідовуватимемо окупантів.

- Судячи з того, що досі більше ніж 80 відсотків росіян підтримують війну в Україні, це буде не скоро. А якщо ще пригадати сюжети, як в росії купують машини за "гробові" – компенсацію за загиблого військового, то складно повірити, що там можливі такі зміни в найближчі роки. Навіть якщо економічна ситуація погіршуватиметься, навряд чи протягом року щось там "вибухне". Як думаєте?

- Значить, війна триватиме ще рік.

- Якісь неоптимістичні прогнози ми з вами робимо.

- А я себе готую до найгірших сценаріїв. Якщо війна не закінчиться до кінця цього року чи на річницю повномасштабного вторгнення у лютому 2023 року, я не засмучуватимуся та не розчаровуватимуся, адже буду підготовлений.

- Який для вас найгірший сценарій з усіх?

- Це безперервна війна, яка не завершуватиметься. Вона може за певних обставин трохи "затухати", але потім поновлюватися. Це може тривати до того часу, поки російська федерація не припинить своє існування.

- А найоптимістичніший є?

- Я такі прогнози стараюся навіть не давати. Думаю, це все триватиме не менше двох років.

- Насправді це звучить більш реалістично, аніж заяви про те, що за місяць відіб’ємо Південь, а за два повернемо весь Донбас...

- Так. Бачите, у соцмережах пишуть: "Вже тиждень, як звільнили Херсон". Або "визволяють" міста, навколо яких ще точаться бої. Це все особливо цікаво читати, коли знаєш, що просування йдуть по 100 чи 200 метрів. Не треба забувати, що кожне звільнене село – це втрати і з нашого боку також. Щоб відбити таке місто, як той же Херсон, потрібно покласти сотні життів наших воїнів.

- Як ви на фронті сприймаєте цю ейфорію, яка інколи виникає в тилу? Ті ж меми в соцмережах, коли цивільних просять мовчати про наші успіхи на полі бою чи про проведення операції, однак вони не слухаються.

- Життя має тривати. Людям потрібні якісь емоційні розрядки. Якщо вони відчувають якісь позитивні емоції від того, що поширять подібну інформацію чи запостять мемчик про херсонські кавуни, то нехай буде. Так, я розумію, що це може негативно сприйматися рідними тих військових, які воюють на тому ж херсонському напрямку. Але в цілому ми для того тут і знаходимося, щоб цивільні могли почуватися у певній безпеці та вести якесь відносно нормальне життя. Тому що ця війна іде зокрема й на емоційне виснаження. Тобто населення якої країни перше почне вимагати від своєї влади поступок у мирних переговорах, та і програє. Ми не можемо собі дозволити бути тут першими.

- Певне, це теж одна з причин, чому летять російські ракети по наших цивільних містах, руйнують їх та вбивають мирне населення. Так схиляють до такого сценарію.

- Так. Але й тут між нами з росіянами є цивілізаційна відмінність. На них такі дії можуть вплинути. Вони були шоковані, коли у їхніх містах почалися вибухи. А у нас подібне навпаки викликає злість. Навіть цивільні розуміють, що таким чином нас силою хочуть примусити до капітуляції. Жодних інших емоцій, окрім ненависті до агресора, це не викликає. Можливо, у мене є своя "інформаційна бульбашка", однак я не відчуваю, що ці ракетні обстріли, дійсно, змушують українців якимось чином тиснути на владу, щоб поступитися на переговорах нашими національними інтересами.

"РОСІЙСЬКА АРТИЛЕРІЯ НЕ Є ТОЧНОЮ Й НІКОЛИ ТАКОЮ НЕ БУЛА. КОЛИ ВОНИ ТУТ ПОЧИНАЮТЬ ОБСТРІЛ, ЦЕ ШКОДИТЬ УСІМ – І ВІЙСЬКОВИМ, І ЦИВІЛЬНИМ"

- Чи спілкуєтеся ви із місцевими на Донбасі? Я так розумію, ви маєте змогу інколи виїжджати туди, де є хоч якась цивілізація, працюють магазини.

- Більш, аніж за місяць, я лише раз полишав лінію фронту. Я маю таку змогу, але не користуюся нею часто.

- Чому?

- Мені тоді треба було на пошту, то я й поїхав. Але, мабуть, я ще не настільки тут втомився, щоб просто їхати покататися, зайти в магазин чи попити кави в кафе.

- Я згадала про місцевих, тому що хотіла спитати у вас, які там зараз у них настрої? Вони ж взагалі у "пеклі".

- Я не розумію цих людей, адже у них є можливість виїхати звідси. Чому вони цього не роблять – питання до них. Я навіть не хочу шукати відповіді на ті запитання, які у мене до них виникають. Я взагалі намагаюся з ними не спілкуватися, щоб не прив’язуватися. Боюся, що в якийсь момент, коли вони загинуть чи з ними щось трапиться, щоб емоційно не переживав це, як якусь особисту втрату.

- А як вони поводяться? Пам’ятаю, кілька місяців тому Петро Кузик розповідав мені, що в Рубіжному були місцеві, які здавали ворогу, де розміщуються наші військові чи техніка. У вас сьогодні немає таких прецедентів?

- Ми розміщені там, де місцевим буде невигідно здавати наші позиції, тому що їм же прилетить. Адже російська артилерія не є точною й ніколи такою не була. Коли вони тут починають обстріл, це шкодить усім – і військовим, і цивільним. Не виключаю, що є такі люди, як ви описали, але ними займаються компетентні підрозділи.

- Зацитую ще ваш нещодавній пост у Facebook: "Що на Донбасі зараз мені подобається, так це нічне зоряне небо. Коли навкруги на десятки кілометрів жодного джерела світла, окрім кількох пожеж - воно прекрасне. Фотографією з мобільного не передати. Я таке небо бачив тільки у горах та в Чорнобильській зоні". Чи є ще щось, що вас захоплює чи допомагає розслабитися? Наприклад, природа. Зрозуміло, що військовим також за можливості потрібно якось відволікатися від війни. Чи є у вас тварини? Можливо, котики чи собачки. Бачила на вашій сторінці лише, як ви написали, "бойову гуску".

- Справді, наш підрозділ має частинку біологічної зброї проти росії – "бойову гуску", яка вирощена для того, щоб знищити окупантів (всміхається. – О.М.). Є таке. Котиків і собачок тут повно. Їх постійно підгодовують. Деякі котики вже навіть не бігають, а перекочуються (посміхається. – О.М.). Тваринам дістається навіть більше їжі, тому що у них немає можливості, як у місцевих жителів, звідси виїхати.

Повертаючись до вашого питання, я б не сказав, що чимось тут особливо захоплений. Так, вранці та ввечері спостерігаєш гарні краєвиди, як і всюди в світі – сонце сходить і заходить. Просто раніше це не настільки цінувалося та впадало в око. А тут вже здається, що і сонце світить яскравіше. Хоч я розумію, що це самоомана.

- Ви не вперше на цій війні – були тут і в 2014-2015 роках. Для вас особисто, окрім масштабності та інтенсивності бойових дій, чим різняться ці два періоди?

- Передусім, моєю роллю в ній. Тому що у 2014-2015 роках я був у підрозділі протиповітряної оборони. Більшу частину року я провів фактично в тилу на охороні стратегічного об’єкта, тому не відчув усіх "радощів" протистояння з окупантами. Зараз воюю у піхотному підрозділі – перебуваю у вирлі подій. Це зовсім інше. Тут більша небезпека і відповідальність за все, що робиш.

- Піхоті в нинішніх умовах вкрай нелегко. Як ви психологічно справляєтеся?

- Свою роль відіграють досвід і характер. Я просто досить спокійно все сприймаю, намагаюся не панікувати та діяти виважено у будь-якій ситуації.

- Розкажіть, як для вас почалося 24 лютого?

- Близько п’ятої ранку мене розбудив дзвінок матері. Вона сказала, що почалося. Я жив у столичному Святошинському районі. А перші прильоти були не по Правому, а Лівому берегу – в районі Борисполя, Броварів. Тобто у нас спочатку не було відчуття: все - бомблять. Ми з дружиною спокійно зібрали речі. Взяли кішку й собаку та вирушили до моїх батьків в інший район. Мені було спокійніше, щоб усі мої рідні були разом. Плюс, у них закрита територія та хороший підвал. Я залишив там дружину та пішов до військкомату. Близько 10 ранку вже був там. Я, власне, і так там мав бути 24 лютого, адже напередодні мене як військовослужбовця оперативного резерву першої черги повідомили про мобілізацію. Спочатку відправили за моєю першою військовою спеціальністю до зенітно-ракетного полку до Білої Церкви. Поки ми туди доїхали, поки нас прийняли, адже спочатку привезли не в той підрозділ, то весь штат в моєму був набраний. Мені запропонували йти стрільцем у резервну роту. Я спитав, чи можу я не погодитися. Мені відповіли ствердно. Тоді я вирішив повернутися до Києва та боронити його, тому що на той момент вже ішов наступ на столицю. З 27 лютого потрапив у роту охорони центру комплектації. Служив там.

- А потім?

- Після того, як бої за Київ закінчилися, у травні мене перевели до 54-ї бригади, яка на той момент вже воювала на Сході і нині продовжує це робити.

- Коли 23 лютого вам повідомили про мобілізацію, чи було у вас відчуття, що ми напередодні повномасштабного наступу росії?

- Ні, я в це не вірив. Можливо, видавав бажане для себе за дійсне. Але у мене було таке враження, що відбудеться серйозний наступ на Донбасі – спробують захопити усі території Донецької та Луганської областей, адже визнали "лнр" і "днр". Однак очікування, що буде настільки масштабна війна, у мене особисто не було.

- Ви постили інтерв’ю майора, Героя України Кирила Вереса, який на війні з 2014 року. Він зізнався, що має такий девіз: "Вбий москаля – не проживи день дарма". Ви маєте щось подібне?

- Ні, не маю. Але я задумався. Пропозиція цікава (посміхається. – О.М.).

Щодо Кирила Вереса – хлопці з його підрозділу брали участь у навчанні нашого батальйону, коли я сюди потрапив. Тому він мене зацікавив. Я подивився з ним інтерв’ю та вирішив поділися ним в соцмережах.

- Це надихає?

- Знаєте, з огляду на всю лють і ненависть українського народу до росіян, сьогодні будь-які слова про смерть російського окупанта вселяють позитивні відчуття.

- Ви були активним учасником Революції гідності. Чи могли тоді подумати, що з часом доведеться захищати свою свободу і країну на фронті зі зброєю в руках?

- Чесно кажучи, так. Зі мною навіть сталася цікава історія. У 2013 році я був активним організатором студентських протестів, відповідно публікував багато інформації в соцмережах, зокрема "Вконтакте". У мене на той час були сотні повідомлень від росіян з нецензурними словами чи якимись погрозами. Але якось мені в приват написав один житель росії, який намагався аргументовано довести мені свою проросійську точку зору. Я чомусь почав із ним дискутувати. І в якийсь момент я йому написав, що боюся не Януковича і його влади, а того, що коли ми переможемо в Революції гідності, росія не потерпить втрату свого впливу в Україні і введе сюди свої війська. Я вже тоді розумів, що така ситуація може бути, і після перемоги над внутрішніми проросійськими силами нам доведеться протистояти ще й зовнішнім.

- Ваш опонент тоді щось відповів на ці слова?

- Посміявся. Написав, що ніколи такого не буде, щоб росія напала на Україну. Але ми ще у 2014 році побачили результат.

- На вашу думку, які висновки ми, українське суспільство, маємо зробити з нинішньої ситуації? У нас майже дев’ять років війна, пів року з повномасштабного нападу росії. Який урок повинні винести?

- Що повинні бути якомога далі від Москви. Все, що стосується росії, її культури та мови, має просто зникнути з території України. Я вже говорив про наші цивілізаційні відмінності. Ми чітко провели межу: ось на сході України проходить кордон цивілізацій – західного світу та шовіністичного, загарбницького російського. Єдина можливість вижити як країні, нації, полягає в тому, щоб відкинути усе російське, включно з "пушкіними", "булгаковими", пам’ятниками Катерині, радянською спадщиною, морозивом по двадцять копійок та подібними речами.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: Facebook Іллі Кротенка