Останнє інтерв’ю. Доброволець-спецназівець Роман Косенко, позивний Яшка: "Як я зможу жити, не закінчивши війну перемогою?"

Автор: Віолетта Кіртока

Цього бійця на війні добре знають за позивним – Яшка Циганков. Про нього у 2014 році у Пісках ходили легенди. Саме він з ризиком для життя наводив нашу артилерію на позиції ворога та тиждень провів на вишці, яку називали Небом. У перші дні повномасштабного наступу Яшка разом із своєю спецназівською групою опинився в Ізюмі. І залишився там під завалами після авіанальоту росіян. Наступного дня після визволення цього містечка українською армією його друг шість годин руками відкопував тіло загиблого.

Це хіба не єдине своє велике інтерв’ю Яшка дав мені влітку 2019 року на Донбасі. І до цього дня воно не було опубліковане, хоча Народний герой України вичитав його і надіслав свої архівні знімки. Роман не вважав за потрібне його публікувати до нашої Перемоги. Боляче, що він її не побачить. Бо саме Яша – майданівець, доброволець, який згодом пішов у війська спеціального призначення, – робив все для розбудови країни, для її визволення від радянщини та російщини.

Про цього бійця знають всі, хто у 2014-2015 роках воював неподалік Донецького аеропорту. Він встигав усюди – і в аеропорт заїхати, і блог зробити, щоб залучити волонтерську допомогу, і з офіцерами Збройних сил домовитися про взаємодію. Але його прямолінійний характер не всім був до вподоби. Скільки разів виникали скандали за участі Яшки! Але ніхто ніколи не міг би закинути йому, що він був не правий чи не чесний. Різкий – так. Але і справедливий. Яшка норовливо відмовлявся від інтерв’ю декілька років поспіль. Наша несподівана для нього зустріч на сході виявилася настільки щирою, що він нарешті відповів на всі запитання. Ця розмова обов’язково увійде в книгу про Народних героїв України, яка готується до друку, тому що історію Романа Косенка, друга Яшки, мають знають всі, кому не байдужа доля нашої країни. Яшка – один з найгідніших її синів.

"ЗА ПРОФЕСІЄЮ Я КУХАР. ОБИРАЮЧИ ФАХ, ПОДУМАВ: ГОТУЮЧИ ЇЖУ І САМ НІКОЛИ НЕ БУДУ ГОЛОДНИМ"

— Яшо, чому ти обрав собі саме такий позивний?

— Коли я створював свій акаунт "ВКонтакті" ще в якомусь 2008 році, програма мене запитала: вкажіть ім’я та прізвище, обов’язково справжні. Зараз, — подумав я, - справжні і вкажу, аякже. Перше, що в голові з’явилося, те і написав: Яшка Циганков.

— Любиш це кіно?

— У дитинстві дивився. Та це було перше, що прийшло в голову. Міг написати і Змій Горинич, Василь Зайцев, що завгодно. А коли вже прийшов на Майдан і нас записували по боївкх, там було все просто. Приходиш в "Правий сектор" і говориш: хочу бути з вами. Добре, давай номер телефону і своє псевдо. Псе – що? Нікнейм. А, зрозуміло. "ВКонтакті" я Яшка Циганков. Пиши Яшка. І все, понеслося. З тих пір мене під цим ім’ям і знають.

— Чим ти займався перед Майданом?

— Якраз повернувся з подорожі автостопом. Їздив у Грузію на запрошення знайомої. Пожив там, попрацював адміністратором хостела. Потрібно було оформлювати людей і прибирати, коли вони виїжджали. Мені це не сподобалося, бо люди були неохайні. Там зупинялися ті, хто планував їхати далі в Європу. Можливо, я зараз спалю всю систему, але з Африки через Грузію існує шлях, яким можна потрапити до Німеччини. Директору хостелу платили наперед. Його це все влаштовувало, а мене ні. Прибирати за копійки – та ну. Я влаштував там мініреволюцію і порушив весь його бізнес. Після того, як я поїхав, цей директор збанкрутував. У нього працював непалець, якого він тримав у рабстві, бо той загубив документи і заробляв на нові. А хазяїн хостелу використовував цю ситуацію і платив йому копійки. Я загітував непальця кинути ту роботу. І бізнес став – без рабів нічого не рухалося. Непалець знайшов іншу роботу, зробив документи і поїхав додому, я також повернувся в Київ.

Вдома шукав роботу, але ніяк не знаходив її. За професією я кухар. Коли обирав фах, подумав, що готуючи для людей їжу, і сам не буду голодним. Але все не так просто. Кухарі насправді багато не їдять. Я намагався знайти роботу. І коли зрозумів, що нічого у мене не виходить, поїхав подорожувати автостопом.

— А до цього де був?

— У кацапії. Хотів добратися до Байкалу, але доїхав лише до Волгограду — дорога виявилася дальня, погода змінювалася. І я вирішив перенести подорож. Чому вирушив на Байкал? Якось задивився на заставку озера на моніторі комп’ютера у когось і подумав: отак ніколи не поїду в гарні місця, не побачу нічого. Все життя буду сидіти в офісі. Ні! Якщо я сам не зроблю перший крок, так нікуди і не вирушу. І давай записувати інформацію, що потрібно для подорожі на Байкал. Все знайшов і через пару тижнів виїхав. За два дні опинився вже у Волгограді. Починався вересень, а далі їхати потрібно було через тайгу, я міг замерзнути. І от коли я вертався додому, подруга сказала: їдь у Грузію, тут південніше, тепліше. Я додому заїхав, навіть речі не розібрав, і поїхав у Грузію.

— Контраст між цими країнами відчутний?

— росія — це країна, де люди грубі і застигли в "совкє". Там навіть іномарок я не бачив. А Грузія квітуча, європейська. Хоча там багато арабів. Якби я там жив, став би грузинським расистом, — сміється Яшка. – Грузія дуже красива. Я її полюбив. Там до українців, як до братів ставляться. Саме там я почав читати книжку про УНСО, яка воювала і в Грузії. Дізнався, що українці допомогли грузинам під час війни. І з часів голодомору, коли людей переселяли, грузинам допомагали українці. Був приємно здивованим щирістю грузинів по відношенню до українців. Тільки казав, що я з України, мене відразу називали українулі.

Коли вертався через кацапію в Україну, спілкувався з прикордонниками, міліцією на кордоні, бо я їхав у військовій формі. Вони питали: що ви тут забули? Що Україна зробила для росії? Нормальне питання?! Ні. "Дякую, що ви подорожуєте" - ні."Що ви скажете, які у вас емоції?" - ні. Контроль документів і прикольчики: коли будете за газ віддавати? Я тоді не був ще таким патріотом, щоб розуміти, що росіяни наші вороги, але такими фразами мене підштовхували в бік українського патріотизму. Я почав ставити їм зустрічне питання: а що росія зробила для України?

— Чому ти був у військовій формі?

— Військова тема цікавила мене з дитинства. У соціальній мережі я був підписаний на різні військові сторінки типу "Як стати розвідником за 5 хвилин". Читаєш і розумієш: ти ніколи цим займатися не будеш, але все одно вивчаєш. Ну де я міг взяти автомат? Але цікавився так, ніби ось-ось почнеться війна, і я маю бути до неї готовий. Я навіть шкодував, що Україна ні з ким не воює. Єдина можливість була – поїхати воювати в Чечню… Наче не логічно: навіщо готуватися до війни, якщо Україна ні з ким не воює? Але я тренувався, бігав, стрибав, хотів бути витривалим для бойових дій. Купив собі камуфляж, німецький бундес був тоді найдешевшим. За 300 гривень можна було купити штани, кітель і парку. В цьому одязі я і подорожував.

— Це генетичний код у чоловіків – готуватися до війни, любити зброю?

— Думаю, так. Тому що мала дитина, якій не показували ні автомат, ні іншу зброю, бере в руки палку і говорить "тищ-тищ, я тебе вбив". Де він цього навчився? Чому саме так поводиться?

"У НІЧ ПОБИТТЯ СТУДЕНТІВ МЕНЕ ВРЯТУВАЛА ДІВЧИНКА, ЯКУ Я ВИВІВ ЗА КОРДОН МІЛІЦІЇ. ЯКБИ НЕ ВОНА, Я БУВ БИ СЕРЕД ПОБИТИХ"

— Де тебе застав Майдан?

— У Грузії. На мітинги вийшли всі мої знайомі, а кацапи сміялися з цього: "Що, хохли, в Європу хочете?" Огидно було це чути, хоча я ще не зовсім розібрався в ситуації. Так, хочемо. І що? Навіть якби ми хотіли в Африку – це ж наше рішення.

Коли я повернувся в Україну, першою справою закрив сесію в інституті. Чесно кажучи, планував повернутися в Грузію. Але знайомий запропонував: "Хочеш піти на мітинг? УЄФА забороняє кричати речівки, прапори піднімати на стадіоні". Я, зовсім не ультрас, вирішив з ним піти. І мене зарядила атмосфера, в яку я потрапив. Людям не все одно, що їм забороняють піднімати прапор країни! Це ж круто. Після цього мітингу ми пішли на Майдан... Це ще був євромайдан на Європейській площі. Мені було там дуже цікаво. Це не були однакові люди з однаковими прапорами. Там був зріз суспільства. Наступного дня я одягнувся у невиразний одяг, щоб у випадку двіжа можна було легко сховатися. Взяв термос, сало, хліб – на випадок, якщо все це затягнеться. Потім я всю їжу передав туди, де її не вистачало...

Того дня була перша бійка біля Кабміну. Ми майже видавили "беркутню" з будівлі, але вийшов Яценюк і сказав: "На хвилі патріотизму не провокуйте. Ідемо на євромайдан". Половина людей пішла з ним. А міліція перегрупувалася і добре підготувалася до наступних сутичок.

— Ти в той момент зрозумів, що знайшов своє місце?

— Так! Ти нічого не їси, не п’єш, а сил і енергії стільки, ніби крила за спиною. І всюди твої друзі, такі ж люди, як ти.

— Під час побиття студентів на Майдані Незалежності…

— …я був там в ту ніч. Мені пощастило, я зміг звідти вийти. Поряд зі мною була дівчинка, вона стояла з нами всю ніч. Коли на нас почали рухатися силовики, переживав: зараз дитину задавлять. В якийсь момент зрозумів: ще доля секунди і ти або йдеш з усім натовпом на махач, або виводиш дівчинку, у якої вже був страх в очах. "Тримайся за мене і пішли", — сказав їй. Ми пройшли повз міліцію, через коридор. І так врятувалися. Точніше, вона мене врятувала. Якби її не було, я б був серед побитих, або тих, хто бив міліцію.

Тоді у мене з’явилося дивне відчуття: я, киянин, переховуюсь від міліції у Михайлівському золотоверхому монастирі, який прихистив на своїй території майданівців, що рятувалися від силовиків. Середні віки якісь. Все, що відбувається, із паралельного всесвіту якогось. І ці думки мене потім не залишали. Це я чи не я? Це все мені сниться? Це зі мною все відбувається? Це не пояснити тим, кого там не було. Ніякі розмови, відео, інтерв’ю, роліки не пояснять, що тоді відбувалося.

— Скільки часу ти проводив на Майдані?

— Ходив ночувати додому, лише коли захворів. Думаю, всі, хто там був, пам’ятають, що таке майданівський кашель. Здавалося, у тебе сухоти, ти вихаркуєш свої легені. Якось я цілий тиждень провів вдома — лікувався. Але вдома мене діставали фразами: що ти хернею страждаєш, іди працюй. Я довго не витримував і повертався на Майдан.

— Як ти потрапив саме в "Правий сектор"?

— Коли ми з другом побачили прапори "Правого сектору", вирішили: ми ж теж праві, йдемо туди. Залізна логіка! Це було 1 грудня. Друг Гонта записував бажаючих стати до лав "Правого сектору". Тоді і записали моє псевдо.

Ми зайняли п’ятий поверх Будинку профспілок, жили там. Декілька днів провели спокійно, їли смачно. Але мене це не влаштовувало. І я взяв хлопців Полтаву, Шахту, Динаміта: "Ідемо подивимось, де ми потрібні". Підійшли до барикади: "Ми підкріплення від "Правого сектору". "О, хлопці, дякую. Людей не вистачає. Нас ніхто не міняє", — нам страшенно зраділи. Прості люди охороняли за своєю ініціативою Будинок профспілок і вхід в нього. Їх ніхто про це не просив. Вони самі так вирішили. І так багато хто робив – просто знаходили собі місце на Майдані.

Це була цікава робота, — сміється Яшка. — Хороших людей, які тобі подобаються, ти пропускаєш. А які не подобаються – не пускаєш. А якщо бикує хтось – за шкірку і за територію. Уже не даремно простояв. Ломилися в будівлю багато хто. Треба було відсікати…

Я там навіть примудрився зламати руку. Прийшов якийсь неадекват. Ми його вивели, він давай шарпатися. За територію Майдану його взагалі витягли. Я дав йому копняка і у мене зламалася… рука. Нога дала імпульс руці…

— Можеш вирізнити найяскравіший спогад про Майдан?

— Є смішний… Коли на п’ятому поверсі стався вибух – "добрі люди" принесли вибухівку під виглядом ліків — мого друга Динаміта так контузило, що одне око у нього перестало бачити. Його вирішили вивезти через знайомих у Львів до хірурга. Ми його супроводжували до виїзду з міста. По дорозі хтось мені телефонує: "Як ви?" Я й кажу правду: "Супроводжуємо машину з Динамітом". Відбиваю дзвінок і кажу: "Здається, я щось не те сказав". Набираю того, з ким говорив, а там регіт: "Ти чув, що сказав? Конспіратор хрєнов".

Ми продумували тоді запасні шляхи, залишали один одному номери телефонів рідних людей, бо ми постійно були в оточенні. Зараз наче смішно про це згадувати, а тоді не було смішно. Але саме там народжувалося братерство, дружба, яка існує досі.

"ЛЕГЕНДАРНИЙ ТАНКІСТ АДАМ ПРИСІВ І, ЯК У ФІЛЬМАХ ПРО ВІЙНУ, ПАЛЬЦЕМ ПО ЗЕМЛІ НАМАЛЮВАВ, ХТО ДЕ ЗНАХОДИТЬСЯ: "ЦЕ МІЙ ТАНК, Я ПРИКРИВАЮ ПІХОТУ, А ПІХОТА – ТАНК". ДОБРЕ, ПОГОДИЛИСЯ МИ, БУДЕМО ТВОЄЮ ПІХОТОЮ"

— Ти розумів, що буде війна?

— У мене і, думаю, у більшості виникала така думка. Ми навіть обговорювали, що росія введе війська. Коли ми бачили, що вже хтось воює, а ми ще ні – заздрили.

— Не було ніколи думки: я киянин, все, що міг, для країни зробив…

— У мене ніколи. Як я можу дати задню, якщо не пішов на Інститутську 18-го числа? В ті дні нас відвели з Майдану…

— У першій бій на війні ти потрапив біля Карлівки?

— Так. Ми прийшли туди натовпом і якби впала хоча б одна міна, половина з нас загинула б. Бо це все було неправильно, не по-військовому. Зайшли натовпом у село, постріляли по блокпосту і відійшли.

До речі, я міг в той бій не потрапити. Перед виїздом нас пошикували. Сказали: у кого є зброя той і йде. А ми, у кого не було, сидимо, ненавидимо весь світ, злі. Люди збираються на війну, а ми їм заздримо. Дивлюся, сидить друг Тихенький. У нього в руках РПГ-7. Класно, думаю, мабуть буде по танках стріляти. Іду до себе в кімнату, відкриваю інтернет і абсолютно випадково знаходжу пост і декілька знімків – використання РПГ-7. Читаю: бойовий розрахунок – дві людини, заряджаючий і помічник. Зриваюсь з ліжка до того бійця: "Це у тебе РПГ-7? А де твій другий номер?". "А у мене немає другого номера", — відповідає. "Як це?" — "Так. А ти шариш в РПГ?" — "Звичайно". – "О, давай, тебе візьмемо". Миттєво я вдягнувся і поїхав помічником гранатометника.

Не знаю, на що ми розраховували, коли несли на собі такий заряд. Зараз я вдягаю свою амуніцію, і розумію, що багато не пробіжу. Але вона вже в три чи чотири рази легша, ніж та, яку я носив тоді. А ще ж на собі перли зброю, боєкомплект… Тоді якась сила, дух країни давав все це переносити, майже не відчуваючи. Хоча хребет мав тріснути після першого ж підйому чи перебіжки.

Пам’ятаю, як ми тягнули того ж Тихенького після його поранення. Йому розривна куля влучила в ногу. Я взяв його гранатомет, на мені ще вся амуніція. Розподілили на чотирьох все його майно. Несемо за руки-ноги. А повз нас пробігають "правосєкі", стріляють в бік противника і біжать далі. А ми залишаємося. І відповідь просто по нас могла прилетіти. На них кричимо: "Ви ж на нас викликаєте вогонь".

В тому бою було все: невідомість небезпеки, стрільба, артобстріл, виносили пораненого. Все як на війні.

А у звільненні Пісків я не брав участі, бо всі хотіли повоювати, і ти, повернувшись після бою, мав віддати зброю іншому. Була така своєрідна ротація...

— Але ж у славнозвісних Пісках ти провів багато часу. Що для тебе тепер значить це селище?

— Влітку 2014 року навіть не зрозуміло було, що це таке. Якісь Піски біля Донецька… Подолянин мені розказував, як зайшли в село, витисли сепаратистів з "Вольво-центра", але сепари почали крити його артою, то довелося відійти. Команди іти далі не було... Через декілька днів - наступний виїзд на Піски. Я вже був разом з усіма.

Ми зайшли через республіку Міст – так називається позиція під недобудованим мостом. Під ним були залишки сепарів, їхня агітаційна література, речі, АГС покинутий. Пішли далі в самі Піски, не знаючи, хто там, що там. І тут буквально з-за рогу на нас виїздить танк. Пушку наводить! Ми думаємо – це ж, мабуть, наш танк. Але вони думають, що ми сепари. Дістаю прапор України, який возив з собою. Фух, по нас не стріляють. Так ми зайшли в селище. Армія вже там була, але ні окопів, ні укріплень, — нічого ще не було.

Займаємо позицію. До нас під’їжджає танк – це був легендарний Адам. "Ви хто?" — питає. А я йому: "Чого стоїмо, чого не ідемо на Донецьк?" Він затягується сигаретою: "А ви взагалі хто?" — "Правий сектор". Будемо тут воювати". — "А ви знаєте, що потрібно робити?" Присідає і, як у фільмах про війну, пальцем по землі малює, хто де знаходиться. "Це мій танк, я прикриваю піхоту, а піхота – танк", — пояснює. "Тоді ми робимо тут позицію і будемо твоєю піхотою", — вирішив я. Наступного дня чи через день дізнаюся, що цей танкіст дістав поранення. А наступного разу вже аж у Києві взимку читаю про героя війни Адама, який на танку творив чудеса в аеропорту. Дізнаюся, що його звати Євген Межевікін. Бачу фотографію і впізнаю того дядька, що нам розказував, як воювати. Я з ним списався: "Пам’ятаєш нас?" Навіть в його інтерв’ю прочитав про наше спілкування.

— Чим запам’яталися Піски?

— Було мирне містечко, що жило собі своїм життям. І тут увірвалася війна…

Коли ми заїхали в Піски, не розуміли, де передній край, де сусіди. Ми зайняли недобудований будинок, де ночували. З вікна роздивився: можна піти далі, вивчити, що розташоване поряд, за деревами. Це як у дитинстві. Тобі кажуть: тільки через дорогу в жодному разі не перебігай. І ти думаєш: а що там? Здається – всесвіт. Все найцікавіше саме там. І ти йдеш, бо цікаво. Так і я ще з хлопцями пішов вивчати місцевість. Підійшли до будинку, що горить. Прилетіла міна і підпалила його один кут. А всередині будинок ще пахне людьми. Годину тому вони ще були тут. По слідах видно, що поспіхом збиралися. Чисто все, гарно. Якби не війна, я б зняв взуття, заходячи, настільки там було гарно. А тут – війна! Уламки скла. Мені було так лячно, наче це мій дім горить. Відчуття страшне: жили ж люди, з дітьми, бо ось дитячі речі розкидані… Це фізично був дім, куди прийшла війна в прямому сенсі цього слова. Прилетіла міна. Показала їм — поспішайте, бо скоро нічого не залишиться від вашого життя.

Ми в Пісках провели пару тижнів. Нічого не копали, не робили позицій — які окопи, ми ж на Донецьк підемо вже завтра. Несподівано нас повернули на базу, і ми отримали інше завдання: їхати на Савур-Могилу. Там, під Степанівкою, я вперше побачив, що таке "Гради"…

Трохи огледівшись на війні, я зрозумів, що хочу потрапити в розвідку, до Шведа, Вольфа. Ти не вмієш щось робити? Іди до тих, хто вміє, вчись, допомагай їм. Не сиди та канапки не жери, а будь корисним – це правило ще з Майдану добре засвоїв. З Фантомом пройшов співбесіду: "Розумієте, що розвідка — це дорога в один кінець". "Розумію, — відповів, — де розписатися?" — "Розумієте, що це страшно?" — "Так. Давай вже щось робити".

На базі ми переїхали в будівлю, де жила розвідка. І відразу почали планувати розвідвихід. Потрібно було замінувати дорогу, якою їздять сепарські "Гради" і обстрілюють наші позиції. Ого! Це завдання, — зрадів я. Будемо зараз воювати. Їдемо. Мене питають: розумієш, як розбиратися з навігатором? Так. Будеш другим іти. О. Я вже навігатор. Я не знаю, де ми, де знаходимося, але я вже навігатор, — сміється Яшка. — 2014 рік був дуже особливим. Все відбувалося дуже швидко.

"МОЯ КАСКА, ЯКУ Я ВІДДАВ БІЙЦЮ, ЖИТТЯ ЙОМУ ВРЯТУВАЛА"

— В інтернеті вже з’явилася інформація про аеропорт, - продовжує Яшка. - Гіві корегував вогонь по терміналах. "Есть, сняли украинского корректировщика", — чуємо в перехватах. А я ж в Пісках перед від’їздом також корегував. І думаю: нічого собі. Це ж і по мені ракета могла прилетіти. Бах, і немає людини. Коли з бази ми збиралися їхати в Карлівку, спитав: "На скільки їдемо?" "На пів години, багато з собою не беріть", — почув відповідь. Ці пів години для мене розтягнулися на п’ять місяців. А на базі стільки важливих та корисних речей залишилося! Перед моїм від’їздом з Києва ми з татом встигли пройтися по магазинах, купили сербську каску, наколінники. Каску я потім Шмелю віддав, і вона йому життя в аеропорту врятувала – стіна на нього впала.

Приїздимо ми на той виїзд, переночували під Карлівкою. Ще одна наша група приїхала з Пісків, зачистила район, знайшла трофеї, хлопці допомогли дістати загиблих з танка. Коли ми заїхали в Піски на наше старе місце, дізнався, що там вже стоїть 1-ша штурмова рота, а розвідка, з якою я був, верталася на базу. "Та куди? – не погодився я. — Залишаюся із штурмовиками. Вони тут двіжують". Крім того, я розумів, що є вишка, з якої потрібно корегувати вогонь артилерії.

А як я став корегувальником? Сиділи ми в тому недобудованому будинку. З горища нічого не було видно, але добре чутно. От би мені сюди радєйку, я б чув і корегував, — сказав якось я. "То піди візьми у військових, — хтось порадив. Я знайшов штаб військових. Заходжу до них: "Хто тут командує всім цим безпорядком?" У відповідь — тиша. А на мені британські штани, тільняшка, бронік, пов’язка на голові і калаш за спиною. Уявляю, як це військовими сприйнялося. Ще й такий зухвалий. Але тут встає здоровий чоловік із сивою бородою: "Ну я". "Давайте рацію, я буду корегувати артилерію". – "Ти корегувальник?" — "А шо тут корегувати". — "О. Іди сюди". Їм вже потрібна була така людина. А тут сам хтось хоче лізти вище і допомагати.

Підійшов ще й артилерист 93-ої бригади, мінометник. "Ти шариш як корегувати?". — "А як?" - "По "уліткє" вмієш?" — "Нагадай". – "Ну, розбивається карта по клітинах". – "Звичайно, знаю. Давайте мені карту". Вирізає мені той чолов’яга шмат карти – ту місцевість, яку я буду бачити із своєї точки. І почалося. "По "уліткє" 9". – "Давай". – "Не, 8".

Потім я почав давати орієнтири: хатка, зупинка, велике дерево… Якось з одного будинку по нас стріляв снайпер. Іноді свистіло близько, іноді далеко. Судячи з усього, він нас не бачив, але орієнтовно стріляв туди, де знаходилися ми. В тиші було чутно, як гільзи котяться по шиферу. Дистанція явно була близькою. Ми не відповідали, бо розуміли – не попадемо, а себе розкриємо. Таке відбувалося декілька днів поспіль. І я не витримав. Вирахував, звідки він міг стріляти. Ось цей будинок, — навіть пояснити не зміг, а тому показав артилеристам. "Та ні, — не повірили вони. — Дуже близько. Вас зачепить". "Та ні. Давай, стріляй туди. Ми притиснемо голови", — наполягав я. Міна прилетіла чітко в ціль, розвалила той будинок на частини. Із сусіднього будинку миттєво виїхали місцеві. І по нас перестали стріляти. Хочеться вірити, що ми знищили снайпера.

Я там так матюкався! Але без матюків нічого не працює. Коли ти говориш: вогонь, то ефекту немає. А якщо кричиш: "#бать на #уй вогонь!", то все прекрасно виходить. А ще у нас був профілактичний вогонь. Ми проводили "профілактику сепаратизму", проходячись артилерійським вогнем по визначених точках. Завдяки цьому до нас ніхто не сунувся. Кожного вечора і ранку так робили.

Розуміючи, що у мене дуже непогано виходить корегувати, мені запропонували залізти ще вище. Сказали: тут, у Пісках, є вишка, з неї далеко видно, але небезпечно на неї забиратися. Коли перший раз по ній підіймався, весь час думав: "Зараз як "#обне… Ні, зараз. От зараз - точно"... Два переходи на цій вишці були в зоні прямого бачення ворога. Ми залазили туди, ставлячи перед собою бронік як захист для голови. Наверху були рельси, які тримали конструкцію цілком. Вони і захищали від куль.

Але там було таке відчуття, що всі снайпери світу дивляться саме на тебе і чекають, коли ти висунешся. Страшно було по-справжньому. Зі мною на вишку ще піднімався і снайпер. Ми знайшли зручне місце, звідки все було класно видно. Я навіть селфі там зробив. Ми полежали декілька годин, вирішили спуститися вниз, а залізли вже на ніч. І вночі ми зрозуміли, наскільки це чудова позиція. Зверху видно все – кожний спалах. У нас була рація, нічник та тепловізор. Бінокль не потрібний там був. Ти лежиш і бачиш спалахи, дивишся по карті, де приблизно вони могли бути. І даєш координати артилерії: квадрат такий, по "уліткє" такі цифри. І вже бачиш, куди приходить наш снаряд. Корегуєш, ще куди можна здвинути. Але все було зрозуміло — ми кудись попадаємо, вони перестають стріляти. Значить, перемога! Можна спати спокійно.

Така війна починалася з шостої вечора. З часу до трьох ночі були зоряні війни. Всі позиції стріляли. В якийсь момент я подумав: навіщо буду постійно говорити координати, якщо можна точки, звідки працює ворог, називати кодовими словами. І буде відразу зрозуміло. Так виникла карта, по якій ми далі працювали. Називав точки грубо, але зрозуміло.

— Ти кожну ніч працював?

— Все злилося в пам’яті. Не можу сказати точно, скільки часу там провів. В якийсь момент збився з рахунку. Виходив о п’ятій вечора, в шість залазив. Якраз сонце світило сепарам в очі. Поверталися звідти о п’ятій чи шостій ранку. Спав до години дня. Прокидався, готувався до нового виходу. І так по колу.

Я дуже хотів знайти собі заміну, щоб можна було нормально відпочити. Мені давали нових людей, але вони нічого не розуміли, і казали: та це скучно, я не хочу тут сидіти, це не цікаво. А я розумів важливість тієї роботи. Не знаю, чому у мене так легко вийшло корегувати, я не бачив складності цієї роботи.

— Хто назвав позицію Небо?

— Це сталося вже пізніше, коли з’явився Апостол. У нас була чудова атмосфера тиші. В ефірі ніхто нічого зайвого не казав. Це була робоча зона, рації застосовувалися лише для важливого. А потім почалося: перевірка зв’язку, гімн, слава Україні. Навіщо це все робити?

Потім, коли мене якийсь час не було в Пісках, на вишку затягнули багато всього, поставили кулемет Максим, хоча сенсу в цьому не було. Почали завішувати плащпалатками, килимами. Утворився циганський табір на висоті. З одного боку це було непогано. Влітку метал за день розігрівався, і вночі лежати на ньому було тепло. Я міг заснути там, на висоті, і не мерз. А восени вже холодно було там знаходитися, висоту утеплили. Але у мене вночі огляд був 360 градусів. Я лежу і бачу все навкруги. А коли позавішували все, залишили лише віконечка, почали там варити їжу, читати книжки… Рація питає: "Стрілянина, звідки?" "Я не бачу", — відповідає Небо. А я голову піднімав, і бачив спалах. Правда, Апостол вже корегував з планшетом. Це було також круто.

В той час класно, що тільки щось вистрілить в наш бік, як через п’ять хвилин туди вже летіла наша міна. Відповідь була миттєвою. Ти не бачиш ворога, але знешкоджуєш його. Як тільки з’являлася нова позиція у ворогів, мені доводилося залазити на вишку і вираховувати її.

"ПРО ТЕ, ЩО ЗІ МНОЮ ВІДБУВАЛОСЯ В ПІСКАХ, Я Б ХОТІВ, ЩОБ БУЛО ЗНЯТЕ КІНО"

— В аеропорт ти хотів потрапити?

— Коли планувався виїзд в аеропорт штурмової роти, вперед попросили вийти бажаючих туди їхати. Всі вийшли зі строю. У нас вже були загиблі. Ми розуміли, що будемо заїжджати і виїжджати в термінал під обстрілами. Фантазія малювала якийсь Афганістан. А на мені вже були деякі зв’язки з волонтерами. Якраз мала приїхати партія речей. Тому я вимушений був залишитися. Мені стало дуже образливо. Але ту саму допомогу ми переправляли в аеропорт, своїм. І я дізнався, що до наших, в старий термінал, допомога не доходить. Я поїхав, щоб розібратися в цьому. Приїжджаю. "Хто тут старший?" — питаю. А там всі тихі, як миші. Я привіз допомогу: "Це правосєкам. Зрозумів? Якщо моїм не дійде, я і вам більше нічого не передам". Вночі мені написали, що посилка дійшла, але води все одно було мало.

Взимку я вже не витримав. Люди там воюють, а я сиджу в Пісках... Підійшов до десантника Майка: "Я корегувальник, їду в аеропорт. Коли конвой?" — "Впевнений?" — "Так. Беру ще снайпера". Вночі приходжу на точку, де збиралися перед виїздом. Зима, холодно, а я в модних волонтерських получеревиках, хоча мав бути у валянках. Ні, я ж модно маю воювати.

На точці стояли три БТРа, під зав’язку забиті бійцями 90-го батальйону. Мені кажуть: командирське місце в башті вільне. А я не люблю, коли люди в броні, як оселедці в бочці. Боявся, що при влучному ворожому пострілі там і залишуся. І тут бачу, ще один БТР стоїть — пустий. "Ти куди ідеш?" — "На вишку". – "О, нам туди". Починається рух колони. Нічого не видно, темно. І в цій темряві вигружають консерви, банки. Ми випали з броні, нічого не зрозуміло. Звідкись нас звуть. Біжимо, наче з заплющеними очима. Там, на вишці аеропорту, ми простирчали п’ять днів.

— Ти там також корегував артилерію?

— Так. У мене вже був планшет "Армії SOS". Знайомство з ним було дуже цікавим. Коли він потрапив мені в руки, я зрозумів головне – наводиш курсор на точку, вона видає чарівні координати. Більше мені нічого не було потрібно. Почав ставити позиції, точки. Працюємо по монастирю, де засіли сепари, і поцілюємо туди. Побувши на вишці, побачивши місцевого корегувальника, зрозумів, що йому потрібен планшет, зігрівайки, а мені – нове нормальне зимове взуття. Я про все це написав у фейсбуці. Допомога з Дніпра зібралася швидко. Я розумію, що те, що мені передадуть, "загубиться" на Карлівці, тому треба їхати за передачею самому. Я питаю: "А що – БТР не кожного дня на Піски їздить?" — "Та ні, — шуткують десантники. — Раз на рік". "Мені потрібно швидше. Посилка чекає", — відповідаю. Добре, наступного дня була "мотолига". І от те, що зі мною відбувалося дорогою в Піски, я б хотів, щоб колись хтось зняв в кіно.

Біла злітна полоса. Зима. МТЛБ розвертається задом до вишки, вигружає звідти найважливіші речі на війні: консервовані огірки та помідори. Саме це гріє душу солдата і насичує його білками та вуглеводами в холодній вишці! Водій кричить: "лізьте всередину". Дивлюся туди: це більше схоже на похоронне бюро "Мотолига". Ні, не сьогодні. Лягаю зверху на броню. Машина заводиться – і стала. Знову запустили її – і знову стала. Викликає БТР з-під Тоненького. Той приїжджає, розвертається, чіпляє "мотолигу". Їдемо. І несподівано знову зупиняємося по самому центру злітки. Я лежу і дивлюся навкруги: вишка, вдалині аеропорт. Все біле. Красиве. І тут з крайнього термінала в наш бік полетіли кулі калібру 12.7. А водій мені: тільки не стріляй у відповідь. А кулі все ближче лягають… "Беха" завелася. Поїхали. Лише одна куля дзенькнула об броню...

Приїжджаємо в Піски – а там все зовсім по-іншому. Енергетика така була – відпочинок, релакс, комфорт. А аеропорт – зона жертвоприношення.

— Ти забрав передачу?

— Так, у Карлівці мене всім необхідним завантажили, але не так просто було все те передати своїм в аеропорт. Щоб не забули забрати, довелося контролювати виїзд БТРів, нагадувати, щоб планшет передали Вороб´ю в руки… І тут я дізнаюся, що мого друга посадили в карцер. У мене зірвало дах. Я написав про це пост, який отримав тисячі перепостів. Всі командири в шоці. Комбат мені каже: "Ти дописався! Їдеш відпочивати на карцер". Поки мене везли туди, я написав ще один пост. Вже мільйон лайків. У мене забрали телефон і посадили в карцер. Але було запізно.

Мене там навідували друзі — Спікер, Собр… Обох вже немає в живих. На стінах карцеру були написані позивні тих, хто тут вже побував. Багато знайомих відзначилися… А потім мені командири сказали: ти завоювався, потрібно відпочити. Через місяць приїдеш, це наказ. Мені розписали, що в підрозділі будуть безпілотники, потрібно навчитися ними управляти. І я погодився. Повернувся на війну вже після Дебальцевого… Воював з підрозділом там, де це було потрібно. А потім знайомий переконав мене, що потрібно легалізуватися, підписати контракт зі Збройними силами України. І я, зваживши всі за та проти, так і зробив. Поки не шкодую про це. Я продовжую розпочату справу, бо якщо опущу руки, то навіщо загинуло стільки людей, моїх друзів? Як я зможу жити далі, не закінчивши війну перемогою?

15 вересня 2015 року в Житомирі Романа Косенко було нагороджено орденом "Народний герой України"

Прощання з Романом Косенком відбудеться у неділю, 18 вересня, на Майдані о 10.00. 

Поховання 12:30 Лісове кладовище, Алея Слави

Прийдіть віддати шану Герою.

Для допомоги батькам бійця публікуємо номер картки сестри Романа 5375 4141 2269 9985 Монобанк.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ