Прикордонник, позивний Джої: "Перша колона була не дуже великою. Ми тоді підбили два танки, БМП і "Тигр". Щоразу колони з технікою і піхотою збільшувалися"

Автор: Тетяна Бодня

Прикордонник з позивним Джої захищав Україну на Донеччині з перших днів повномасштабного вторгнення росії. Йому разом із побратимами довелося неодноразово вступати в бій з ворогом, щоб не дати пройти далі колонам російської техніки, які рухалися з боку окупованого Донецька.

На жаль, під час одного з інтенсивних артилерійських обстрілів він зазнав настільки важкого поранення, що йому довелося вчитися ходити заново. Але наразі, проходячи реабілітацію, він мріє повернутися на фронт.

"КОЛИ ВОНИ БЛИЗЬКО ПІДХОДИЛИ І ВОРОЖА АРТИЛЕРІЯ ПРАЦЮВАТИ ПРИПИНЯЛА, МИ ЗАВ'ЯЗУВАЛИ БІЙ, ВІДБИВАЮЧИ АТАКУ ЗА АТАКОЮ"

– Ви зустріли цей повномасштабний наступ росії в Донецькій області, там же зазнали поранення. Як це сталося?

– Напередодні ми прийняли бій із третьою колоною й піхотою, і вони відступили, а наступного ранку ми отримали інформацію, що поруч з нами знову піхота – й вони можуть піти у наступ. Ми вдало відпрацювали з кулеметів за координатами, які отримали через перехоплення. Та коли зав’язався бій, піхоту підтримала артилерія, і ми ще з одним із побратимів ледь встигли сховатися в укриття. Я лише встиг відкинути кулемет убік і впасти на землю, як відчув у тілі таке тепло, наче щось обпекло. Заплющив очі й подумав, що треба спершу перевірити, чи працюють пальці на ногах. Спробував – рухаються. Посміявся про себе. Думаю, нормально, ноги на місці. Але тоді потріпало мене сильно. А побратим, який за пів метра від мене теж упав в укриття, на жаль, загинув. Коли вже зрозумів, що йому не допомогти, дістав турнікет, але нагнутися й накласти собі на ногу його не зміг, бо в мене влучило чимало уламків.

Річ у тім, що ми вдвох стояли на спостереженні. А коли пішла піхота, ми з кулеметами стали наче живим щитом перед ними. Решта наших хлопців не зазнали жодних поранень, ми як магніт притягнули все на себе.

– Хлопці змогли до вас дістатися і надати допомогу?

– Так, забрав мене звідти мій побратим Хохол. Потім уже були різні клініки. Зараз лікуюсь у Польщі.

– А де цей бій був? Поблизу Мар’їнки?

– У нас була окрема позиція – від Мар’їнки кілометрів на два вперед. Вся техніка, яка хотіла потрапити в Мар'їнку і на КПВВ, ішла трасою від дороги. Ми їх бачили. Було таке, що бачили, але не могли прийняти бій, бо дистанція не дозволяла. Якщо ж дозволяла, то приймали бій. Терпіли артилерію, а коли вони близько підходили й ворожа артилерія працювати припиняла, ми зав’язували бій, відбиваючи атаку за атакою.

– Тобто ви стояли не так і далеко від Донецька. Вони йшли великими колонами?

– Перша колона була не дуже великою. Ми тоді підбили два танки, БМП і "Тигр". Щодо живої сили не знаю, бо особливо не мали часу з’ясовувати це, просто робили свою роботу.

З кожним разом колони з технікою і піхотою збільшувалися.

– Вони постійно підтягували туди сили?

– Частина територій у Донецькій і Луганській областях окуповані вже 8 років. За цей час росіяни встигли натягати туди чимало техніки і підготуватися до всього.

Послали образно 5 одиниць техніки і 30 чоловік – розбили. Наступного дня було цікаво: по нас почала бити артилерія, кілька годин відпрацювала, потім іде нова колона, тільки вже більша. Я думаю: вам що, не дійшло, що тут не пройти? Так смішно стало. Прийняли знову бій. Розбили їх. Вони відступили назад. Поки я там був, то ми прийняли бій із трьома колонами.

– Напередодні наступу багато говорили про масштабну війну, хоч не всі в це вірили. Ви особисто готувалися до нападу росії? Розуміли напередодні 24 лютого, що таке може статися?

– Останні роки цього чекали. Бо війна йде не один рік. І ми з побратимом Хохлом за змоги, коли мали час, окопувались, робили захисні споруди, запасні позиції для відкриття вогню.

Десь за два тижні до нападу був на позиції, не мінявся. А 24 лютого нас дуже сильно накрила артилерія і сусідів позаду мене – там була позиція метрів за сто.

Уявіть, що ви з супутника дивитися вниз. От наша позиція десь у районі двох кілометрів. І якщо дивитися з неба, то побачиш, що залишилась частина нашого окопу, а все навколо перекопане різного калібру мінометними снарядами. Тоді ж нас відпрацьовували й танки, і БМП.

– Били фактично впритул?

– Майже. Ми, на жаль, на ту мить нічого проти їхньої артилерії не могли вдіяти. Тому доводилося чекати в окопах і бліндажах, коли припинять бити. Трохи стихає, піднімаєш голову і дивишся, щоб ворог не підійшов з флангу. Бо вони робили так: спочатку артилерія накриває все вогнем, а потім іде піхота.

"З НІГ, РУК, ЖИВОТА УЛАМКИ ПОДІСТАВАЛИ, АЛЕ ЩЕ 12 ЗАЛИШИЛИСЯ В РАЙОНІ ПОЯСНИЦІ Й ВИЩЕ, І ЇХ УЖЕ НЕ ДІСТАНУТЬ"

– Отримане вами поранення, наскільки я розумію, дуже серйозне. Що кажуть лікарі? Які прогнози?

– Зараз прохожу реабілітацію, бо кістка ціла, але сильно порвало м’язи. З ніг, рук, живота уламки подіставали, але ще 12 залишилося в районі поясниці й вище, і їх уже не дістануть. Де бронежилет не захищав, скрізь попало.

Фактично зараз вчуся заново ходити. Зробиш п’ять кроків, а наче велику відстань пройшов, так втомлюєшся. Та й біль не припиняється. Але хоч маленькими кроками, та рухаюсь уперед, бо попереду ще багато роботи.

– Будете з цими уламками жити?

– Так, лікарі кажуть, що вони обростають м’язами і можна з ними жити. Хлопці жартують: мовляв, будеш заходити в супермаркет і дзвеніти.

– На фронт повернутися ви вже не зможете?

– Я сподіваюся, що зможу відновитися. Все залежить від лікарів і від того, як пройде лікування.

– Польські лікарі ставляться до вас добре?

– Так. Дуже багато цікавої апаратури. У плані лікування у них трохи інший підхід, ніж у нас. Результати є. Я з однією милицею можу пройти вже 150 метрів. І на двох ногах. Бо раніше на одній стрибав. Навіть наступити на другу не міг. А зараз із болем, зчепивши зуби, але йдемо до Перемоги.

– Деякі чоловіки платять шалені гроші, щоб втекти з країни, а ви хочете знову на фронт. Навіщо це вам?

– Я не розумію тих, хто тікає. Я служу не перший рік, усі ризики передбачувані були. Я хотів поїхати на Схід ще в 2014-ому, але не відпустили, бо була велика завантаженість на кордоні, не було кому служити. Тому довелося кілька разів писати і переводитися, аж доки не поїхав у Донецьку область.

– А скільки ви років служите в прикордонній службі?

– Майже 13.

– Де довелося служити за ці роки?

– "Зелений" кордон в основному, ловили контрабанду.

– Це були кордони з якими країнами?

– Переважно Польща, але трохи довелося попрацювати і на кордоні з білоруссю. А потім здійснилась моя мрія – і я поїхав на Схід.

– Навіщо ви так рвалися на Донбас? Легше ж було залишитися в тих прикордонних областях, де точно безпечніше.

– Прикордонники стоять, так би мовити, на передньому краї, першими зустрічають бій, це наш обов’язок. Так, не всі цього хочуть, чогось бояться, у кожного свої страхи. Але ж ми давали присягу народу України і за всіх стоїмо. За малих, за великих, бо це наша праця.

– Коли шість років тому я була в Мар’їнці, познайомилася там з маленькою дівчинкою. І розмова з нею мене вразила набагато сильніше, ніж спілкування з більшістю дорослих. Бо в її розповіді – про те, як вони з мамою переживають обстріли, як вона ховає у ванній улюблену іграшку, щоб та вціліла, як дивляться під ноги на вулиці, аби не скалічитися, наступивши на щось із того, що заклали бойовики чи що "прилетіло". Війна – це точно не романтика. Тому з великою повагою ставлюся до людей, які, все це розуміючи, приймають рішення їхати на фронт.

– Так, війна несе за собою наслідки, це очевидно. Треба дивитися на ситуацію реально, ми військові, й може статися все, що завгодно. Можуть бути легкі поранення, а можуть статися і каліцтва або й смерть. Але цю роботу хтось повинен робити. Ми не можемо сказати, що ми ні до чого, хай на наше місце стануть Збройні сили чи територіальна оборона. Ми стали, зробили свою роботу, поки нас остаточно не спалили. Там навіть уже не було де всім перебувати, залишилось кілька метрів окопу на багатьох людей. А обстріли з артилерії тривали годинами. Вони не шкодували на нас снарядів. Бо саме через трасу хотіли безпечно зайти, а ми їм цього не давали зробити. Бо якби вони пройшли КПВВ "Мар’їнка", самі розумієте, що було б. По правий бік – Мар’їнка, по лівий униз іде дорога до Волновахи. Вони б просто пообрізали нас і все. Там купа перехресть, і потім лови всіх. Це стратегічний напрямок. І сама Мар’їнка теж.

Пам’ятаєте, як на початку наступу вони заявляли, що хочуть узяти Київ за три дні? Але я вважаю, що основним планом для них було забрати швидко Донецьку й Луганську області.

– Та хто ж насправді знає, що там у них за цілі. Навіщо загалом було пхатися на Київ, якщо їм потрібен був Донбас? Хіба що хотіли відтягнути туди частину нашого війська.

– Можливо, хотіли контролювати певні стратегічні напрямки і поповнювати свої резерви. Бо рано чи пізно закінчується й пальне, і продукти, й забезпечення персоналом – люди теж мають відпочивати.

– Бо якщо вони хотіли лише забрати Донецьку і Луганську області, чому вони не воювали лише там?

– Вони не чекали на таку відсіч. Очевидно, мали такі ж ілюзії, як 2014 року, коли досить швидко захопили собі шматок території. А зараз гляньте, скільки міст тримається, скільки всього відбувається. І Мар’їнка скільки років стоїть, вони не можуть її забрати. Так, вони дійшли до половини міста, але забрати її не змогли. Ніхто з них не очікував такого сильного опору від нас.

– Наскільки я знаю з розповідей ваших побратимів, у перший місяць було дуже важко. Коли горіли позиції, майже не було їжі й питної води. Не кажучи про холоднечу. Тут спробуй вижити, не те що воювати…

– Усе залежить від того, як до таких умов ставитися. Було таке, що одного дня через обстріл багато позицій згоріли, ми намагалися ліквідувати пожежу. А вже ввечері пили з побратимами каву, розмовляли й сміялися. Бо це війна і тут таке може бути будь-якої миті. Тому спокійно обговорювали, що може бути зранку: які стратегії, які позиції, які дії, хто чим має займатися. Бо важливо, щоб кожен робив те, що вміє найкраще. Адже не можна кулеметника ставити поваром, а повара – робити кулеметником. Люди займали свої посади і відповідно був результат. Підтвердження цьому – той факт, що Мар’їнку досі не забрали.

А щодо побуту, про який ви кажете, то так, по-різному було. Головне – не втрачати оптимізму. Наприклад, коли від холоду вода замерзала, ми розтоплювали лід і робили чай, так мали змогу чогось гарячого випити.

Загалом треба вміти жартувати, розряджати обстановку. Це теж рятує на війні. Бо люди ж постійно в напрузі, розуміють, що будь-якої миті можуть загинути.

– Але ж люди не сидять і не чекають найгіршого.

– Сидіти й чекати на війні не можна, треба працювати над собою, розвиватися, коли є час, вдосконалювати свої навички.

– Що ви порадили б хлопцям, які стоять на кордоні з білоруссю, щоб їх не заскочили зненацька? Адже про можливий напад кажуть постійно.

– Як розвиватимуться події, достеменно невідомо. Тому поки є час, треба окопуватися, визначати, де є стратегічні напрямки, важливі розвилки, куди можуть піти, щоб спробувати контролювати ситуацію. Треба провести аналітичну роботу, подумати, куди у разі чого перемістити людей. І не забувати про цивільне населення.

– У лютому з Мар’їнки місцеві жителі активно виїжджали?

– Не можу сказати, я ж був за містом попереду, а в бік окупованого Донецька точно б не їхали. Загалом, думаю, виїжджали, бо обстріли не припинялися.

Я знайшов одну позицію за сто метрів від себе. І там було видно підступ до однієї з доріг. Якраз тієї, якою до нас їхала техніка. Я забрав свою зброю, вийшов туди і там чергував, дивився. Якщо до обіду не йшли, то під вечір уже ніхто не пхався. Але із засідки спостерігати за нашими діями могли. І як зараз пам’ятаю: приходжу до хлопців зі Збройних сил України, привіталися, кажу, що йду на пост, щоб знали, що буду там чергувати. І тут чую якийсь дивний звук. А до цього ми вже відбили дві колони танків, але це було щось інше.

Дійшов до позиції, дивлюся звідки на Мар’їнку, а на позиції хлопців залітають три ворожі гвинтокрили і два літаки. Думаю: "Ого! Ще з авіацією не воювали". Та стою з кулеметом і розумію, що не можу нічого зробити, бо вони високо і далеко від мене. Вони покружляли, нас трохи полякали…

– Хлопці, які воювали на Донбасі в 2014-2015 роках, розповідають, що авіації тоді не було. Зараз усе набагато масштабніше, ворог використовує більше зброї.

– Добре, що нам допомагають зі зброєю міжнародні партнери. Надали, навчили, працюємо і є результати.

– Деякі світові лідери періодично заявляють про те, що Україні потрібно вести перемовини з росією і домовлятися про якісь компроміси. Як ви вважаєте, можливі компроміси з росією?

– Перемовин і компромісів бути не може, нам потрібно повернути усі захоплені території. Якщо ми якийсь маленький шматочок нашої землі їм залишимо, все може повторитися знову.

– Якщо війна розтягнеться на роки, люди на фронті й у тилу витримають морально?

– Переконаний, що ми стоятимемо до останнього. Як і люди, які зараз не на фронті. Подивіться, скільки з них волонтерить, допомагає військовим, чим може. Вони нас підтримують і фізично, й морально. Вони наша опора.

Ми маємо перемогти, бо росіянам віри немає, вони не дадуть нам спокою. Вісім років ми жили в умовному перемир’ї. В що це вилилося нині? Скільки молодих хлопців і дівчат ми вже втратили на фронті? Скільки загинуло цивільних людей? А дітей?!

Тому жодних домовленостей із росіянами бути не може. Єдине, що в нас є спільного, – це кордон. На жаль, так розпорядилася доля.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"