"Я думаю, що для росіян це можливість вилізти з якоїсь економічної клоаки і дати тій частині населення, яка фактично на дні, себе реалізувати за рахунок пограбувань. Як колись орда грабувала і вбивала", – Андрій Олещук

Автор: Тетяна Бодня

Інженер за фахом, підприємець Андрій Олещук, який планував навесні запустити власний завод із переробки гумотехнічних виробів, щоб робити корисні речі для суспільства і покращити екологічний стан нашої країни, вже вранці 24 лютого вирішив, що його місце на фронті. Спочатку був серед тих, хто визволяв Київщину, нині ж служить у "Групі Тора", яка входить до зведеного батальйону патрульної поліції й виконує бойові завдання на півдні України.

"МИ З ПОБРАТИМАМИ В ОДИН ГОЛОС ПОСТІЙНО КАЖЕМО: "ТРЕБА ДО ЗИМИ ЦЕ ЗАКІНЧИТИ". МИ СТАВИМО ПЕРЕД СОБОЮ ТАКУ МЕТУ"

– Усі, хто воював на Донбасі чи займався волонтерством із 2014 року, розказують, що цей масштабний напад росії не став для них несподіванкою. Для вас також?

– У мене такі відчуття, що я воюю десь із грудня 2013 року. Як почалося наше протистояння на Майдані, так, здається, воно й не закінчувалося, це просто інша фаза, в якій ми теж отримаємо перемогу.

У 2014-2015 роках я не брав участі в бойових діях. Може, скажу неправильно, але я "загруз" у волонтерстві. У мене були плани, я хотів воювати разом із побратимами, але, як кажуть, кожен має бути на своєму місці у свій час.

Я до цього не займався волонтерством, не розумів, як це все працює, та ми зі знайомими зорганізувалися й поїхали на фронт допомагати і моїм друзям, й усім іншим. І хоч ми не брали участі в бойових діях, що таке вибух і що таке стрільба, я вже розумів.

– А яку професію ви маєте у мирному житті?

– За професією я – інженер-механік, але тривалий час займався сімейним бізнесом із виробництва дизельних генераторів. Тоді, 2014-го, ми максимально працювали на фронт у цій галузі, розробляли, виробляли, постачали дизель-генератори для армії в зону АТО, в інженерні війська, туди, де вони були потрібні. Навчали, ремонтували… Цим мій батько і досі займається.

А я далі пішов уже в свою історію. Маючи досвід в енергетиці, переробці сміття, навесні цього року планував запустити завод із переробки гумотехнічних виробів на крихту, на сировину, з якої далі можна виробляти корисні речі для суспільства, й у принципі покращити екологічний стан нашої країни.

– Натомість ви опинилися на фронті.

– Десь півтора місяця тому ми зустрілися з моїм компаньйоном і вирішили рухатися далі. Тому що, по-перше, великі кошти вже були в це вкладені перед війною і не можна просто так усе це залишити, адже ми можемо приносити користь суспільству. Бо зараз дуже багато всього зруйновано, розбито. Це все треба перероблювати, сортувати. Все це можна робити на нашому обладнанні. Тому ми зараз намагаємося запуститися, він займається цим питанням, налаштовує обладнання. Тож сподіваюся, що не тільки воюватиму, а й у мирному житті приноситиму якусь користь.

– Це класно, бо економічний фронт не менш важливий, ніж воєнний. І окрім сплати податків, бізнес чимало донатить на ЗСУ.

– Я це дуже добре зрозумів десь у червні. Тому що ми пішли воювати 24-го зранку, а вже на п’ятий день війни мої друзі й знайомі максимально нам допомагали і машинами, й дронами, й усім, чим тільки могли. Хоч там були великі суми. Це від самого початку так легко нам давалося, й за це я дуже вдячний тим, хто допомагав, ми досі використовуємо цю техніку.

А вже в червні я побачив, що люди не можуть так донатити, як раніше, хоч і є потреба. Тому розумію, наскільки важлива робота тих, хто намагається підняти за нинішніх умов економіку. Добре, що є фінансова підтримка міжнародних партнерів, та тільки на цьому ми довго не виїдемо.

– Запитаю у вас як у людини, яка розуміється на дизель-генераторах. Зараз багато хто переживає, що буде важка зима. Люди купують генератори, буржуйки, обігрівачі, спальники і багато іншого. А як на фронті зараз готуються до зими?

– Я з цього питання можу висловити тільки власне бачення, а мені на фронті важко думати далі, ніж на тиждень уперед. Не так давно закінчилося літо, якого ми й не бачили… А до того була весна, тепер осінь, за нею буде зима. Коли ти на фронті, то фокусуєшся на задачі, яка стоїть перед тобою завтра. Думаєш про те, що о сьомій ранку виїзд, потім через пів години – позиція, а далі ти взагалі не розумієш, що буде. Звісно, є глобальні плани, але я кажу про інше.

Як я готуюся до зими? Чесно кажучи, я не хочу, щоб війна затягнулася до зими. Ми з побратимами в один голос постійно кажемо: "Треба до зими це закінчити". Ми ставимо перед собою таку мету. Але зимові берці я вже замовив (посміхається, – авт.). Сподіваюся, що вони не знадобляться. Відносно дизель-генераторів для військових, думаю, що всі готові в цьому плані до зими.

– Можете пояснити, навіщо вони військовим?

– Є тилове забезпечення, є інженерні війська, є ремонтні бригади. Вони в принципі не можуть перебувати на передовій, вони перебувають десь на другій, третій лініях оборони. Але фронт така штука, що на другій, третій лінії теж може не бути світла. Такі підрозділи мають бути максимально замаскованими, схованими від очей навіть простих людей. На жаль, так вийшло, що ми воюємо з сусідами, і хочеш не хочеш – вони на нас схожі, а колаборантів і тих, хто нас здає, набагато більше, ніж ми думаємо. Тому потрібне резервне енергопостачання. Дизель-генераторна установка не залежить від електромережі, потрібно лише пальне. Таким чином, можна забезпечити електроенергію в будь-якому місці: в полі, ангарі тощо. Тобто суть дизель-генератора – це резервне забезпечення.

– Це дуже потрібна річ, особливо зараз, коли ворог постійно б’є в об’єкти критичної інфраструктури.

– Там, де ми зараз воюємо, немає світла, все розбито вщент. А будь-який обрив лінії електропередач на передовій відрізає декілька населених пунктів, а ремонтувати це під обстрілами ніхто не поїде. Лише після просування армії вперед. Тому побут хлопців, які перебувають на передовій, залежить від резервного забезпечення.

– Андрію, ви зараз воюєте на південному напрямку. Скажіть, а як місцеве населення ставиться до військових? Є ті, хто роздратований і хоче "руского міра"?

– У мене досвід спілкування тільки позитивний. Нас люблять, скрізь чекають, намагаються нагодувати, обіймають, допомагають. Тут війна відчувається зовсім інакше, ніж у тих регіонах, де немає бойових дій, її чутно. Відчуваєш її запах, а він є.

– Ворожа артилерія до населених пунктів теж дістає?

– Вони вже взяли собі як за норму просто аби куди лупити ствольною артилерією. Звісно, ми теж працюємо і відправляємо їм "подарунки", а вони так нібито нам мстяться. Це я так думаю, бо в цих обстрілах зі ствольної артилерії немає жодного сенсу. Страждають мирні люди, їхнє житло, інфраструктура.

– Газ хоч є? Люди можуть приготувати їсти?

– У Миколаєві все є, а там, де зараз "нуль", залишилися лише собаки й корови, місцевих мешканців немає, тільки військові, бо ворог знищив усі будинки.

Південь має свої особливості. Якщо, наприклад, на Київщині великі села, то тут степова місцевість, і села маленькі, на три-чотири вулиці, тож у середньому це до тисячі чоловік. Таке маленьке село російська артилерія просто рівняє з землею. Вони пристрілюються. Росіяни ж воюють за радянським статутом. Там є такий пункт – карта пристрілки. Вони собі малюють таку карту і отак працюють по вулицях, по перехрестях.

Ми в квітні заїжджали в один населений пункт, він уже тоді був пристріляний, але ще цілий. Зараз там просто руїни, вони розбили його повністю.

– А що ж там худоба робить?

– Ходить чередою полями, живе диким життям.

– Я погано розуміюся на сільському господарстві, але думаю, що зараз тим коровам дуже сутужно.

– Так, на жаль…

– Андрію, ви сказали, що не брали участі в бойових діях на Сході в 2014-2015 роках. А яким був ваш перший бій цього року?

– О 6.30 24 лютого я посадив в автомобіль свою родину, всіх обняв, сказав, щоб їхали обережно й були на зв’язку. Досі вважаю, що це моє головне досягнення, що встиг їх вчасно відправити на Західну Україну, бо завдяки цьому зміг перелаштувати себе, свій мозок, свої емоції на те, щоб бути готовим до першого бою.

Загалом того дня я прокинувся о 5 ранку. У нас будинок у Київській області, в районі Ірпеня. І я чув прильоти по Гостомелю. Хвилин 10 посидів, подумав, зрозумів, що все почалося. Тож відправивши родину, взяв свій рюкзак і поїхав додому до кума на зустріч із друзями, ми з ними заздалегідь проговорювали план дій на випадок, якщо щось таки почнеться. Зараз, до речі, разом з кумом воюємо в одному підрозділі.

Ми до першого бою готувалися щодня. Якщо зараз у нас уже є якась толерантність до війни, бо вибухів, до стрільби, тоді все якось інакше відчувалося.

А наш перший бій був 24 березня. Ми перебували в авангарді в Київській області – села Лук’янівка, Перемога, Нова Басань.

У нас була така серйозна команда – більше ніж сотня людей і чимало техніки.

– Морально були готовими?

– За кожного не скажу, я був. Звісно, хлопці, які воювали в 2014-2015 роках, відчували себе впевненіше, як, так би мовити, ментори війни. Але і в кожного з них свого часу був перший бій.

Я для себе тоді зрозумів, що головне – це холодна голова. Тому що паніки вистачало, бо й перша кров була, і трьохсоті, і постріли, й дим. Та треба розуміти, як поводитися, як правильно рухатися, як слухати командира.

Ще з 2014 року я зрозумів, що або мене покличуть на фронт, або фронт наблизиться до нас, тому треба не лише займатися волонтерством, а й тренуватися на випадок, якщо доведеться воювати. Тобто, бути готовим. Тому розбирався у військовій справі, в прикладній стрільбі.

Окрім того, я маю військову освіту як лейтенант запасу. Але моя військова спеціальність – це командир системи типу "БУК". Це така серйозна штука, і так просто з військової кафедри потрапити на "БУК" нереально. І, чесно кажучи, не дуже мені цікаво.

Тому я фізично і морально був готовим, думав, що розумію, як правильно себе вести в першому бою.

"ЗВУКИ ВІЙНИ – ЦЕ ОКРЕМА ІСТОРІЯ. ЇХ ДУЖЕ БАГАТО І ТАКИХ БІЛЬШЕ НІДЕ НЕ ПОЧУЄШ"

– Ви були в групі, яка мала заходити першою, правильно я вас зрозуміла?

– Так. З нами працювало тоді багато різних підрозділів. Що цікаво, на війні не має значення, наскільки близько ти знаєш людей. Це просто така миттєва колаборація, миттєве розуміння, кому що і як робити. Тому що всі роблять правильні речі. І нам тоді пощастило, у нас була крута команда. Ми правильно заїхали, нормально рухалися, тримали все чітко по сторонах – працювали згідно з планом.

Найцікавіше, що я виніс із першого бою, – це тактична медицина. Скільки ти її не вивчай, скільки до неї не готуйся, не факт, що зробиш усе так, як було під час навчання. Я бачив тоді хлопців, які отримали поранення, і перші їхні емоції.

Коли почався наш наступ, ми йшли вулицею, розосередилися по обидва боки у шаховому порядку. І так вийшло, що я був зліва. А хлопець, який теж ішов зліва, якраз отримав осколкові поранення. Тоді перше, що він зробив, просто кликав медика. Хоч нас вчать, що треба оглянути себе і якщо можеш – наклади джгут, максимально перекрий кровотечу, а далі вже за протоколом. Тому мої побратими його відтягнули, переджугутували, я повідомив медикам, які запросили евакуацію.

Тоді я й зрозумів, що навчання навчаннями, а в бою все інакше. Якщо з якогось тактичного погляду ти нормально себе можеш взяти в руки, відпрацювати, пам’ятати, що таке укриття, що його в першу чергу треба знаходити, а потім уже вести вогонь або оборонятися, то коли тебе поранили, тут емоції вже зовсім інші.

– А що ще запам’яталося на рівні емоцій?

– Коли працював наш танк, я був за п’ять метрів від нього. Бажаю вам ніколи не відчути таких емоцій. Це просто двигтить земля під тобою, пил летить в обличчя, запах керосину, пороху і дуже-дуже гучно…

– Я чомусь у перші дні запам’ятала найбільше звук літака, який летів чи над нашим будинком, чи дуже близько, бо чутно було сильно. Не знаю, наш був чи ворожий. Але він мене тоді налякав. Ми сиділи в коридорі, поруч була собака, автоматично притиснула її до підлоги і накрила всіх ковдрою.

– Звуки війни – це окрема історія. Їх дуже багато і таких більше ніде не почуєш.

– Цей перший бій був без втрат ваших друзів, знайомих?

– Друзі, знайомі – це якийсь такий вираз із цивільного життя. Звісно, в мене є друзі, з якими ми прийшли на війну. Тут заводити нових друзів – це важко, тому що є втрати, і я кажу не про перший бій, а взагалі. Люди зовсім різні, й усі вони твої побратими, яких важко втрачати.

Коли ти розумієш, що буквально три години тому був із людиною на брифінгу, де розподіляли фланги, сектори, і хоч це не твій друг і не твій знайомий, ти пам’ятаєш цього хлопця в обличчя і важко переживаєш його смерть. Це не ламає тебе, та на душі недобре. На жаль, ти вже нічого не зміниш, крім того, щоб бути максимально ефективним у цій війні, з холодною головою йти далі вперед і не допустити ще більших втрат.

– Вас не дратують пости і перепости в соцмережах, коли люди, не знаючи загиблих і не перебуваючи на фронті, пишуть: "помстимося"?

– Люди мать право на емоції, а ми помстимося без перепостів.

– На початку цього повномасштабного наступу росії у нас було чимало мотивованих людей, які вистоювали довжелезні черги у військкомати, щоб піти на фронт, але замало техніки. Яка ситуація зараз? Доходить обіцяне міжнародними партнерами?

– Основні завдання нашого спецпідрозділу – це штурмові дії, розвідка, дорозвідка. Та зброя, про яку, мабуть, ідеться, те, що ми в руках уже тримаємо і з чим працюємо, – це протитанкові засоби. Британські, шведські, німецькі. Такі, як NLAW, Javelin, Stinger. Це круті речі, які класно працюють. Ми за це щиро дякуємо нашим союзникам.

– Від хлопців часто чую, що ворог не шкодує снарядів, а артилерія працює без упину. Тому нам теж потрібно більше зброї й снарядів.

– Ворог має дуже великий запас снарядів ствольної артилерії, міни, системи С-300. Спадок радянського союзу в них залишився по всій країні. Якщо танки – це передова зброя, то артилерійські снаряди і ракети для систем типу С-300 знаходяться далі, й нам їх вразити складніше. Так, якась частина снарядів відсиріла, і не факт, що кожна ракета відпрацює чітко, але у них їх справді дуже багато. Тому ми насамперед страждаємо від їхньої неточної зброї і її великої кількості.

Якщо ми коригуємо танк і у нас є десять пострілів, і ми максимально влучно намагаємося працювати, то російський танк може просто кожен день по десять-дванадцять снарядів кидати в якийсь квадрат діаметром до пів кілометра, і для них це нормально. Ми думаємо, що вони просто згідно з радянським статутом відпрацьовують снаряди. Командир приїхав, сказав, що потрібно сьогодні закинути 10-12 снарядів у цей квадрат, і вони це роблять. А влучили чи не влучили, байдуже. Наше ж завдання – прицільно влучити, щоб був результат, а не галочка для командира.

А ми – не вони, у нас зовсім інший підхід до війни, ми цінуємо людей, боєкомплекти, які в нас є, ретельно продумуємо свої дії.

"У ЇХНІХ ДУМКАХ ЦЕ ВІЙНА НА 30 ДНІВ"

– Якщо подивитись на те, що відбувається, складається враження, що люди для них мало що значать, нікого не шкода. А як ви їх загалом оцінюєте?

– У їхніх думках це війна на 30 днів. Згідно зі статутом, 30 днів на полі бою, а потім ротація. Вони і їдуть із думками про те, що ці 30 днів десь в окопі чи захопленому у мирних жителів будинку відсидяться, отримають зарплату і поїдуть на ротацію. Може, ще й щось поцуплять. Вони ж бачили, як інші навесні повернулися з награбованим, і це цих виродків мотивує. Тому вони не зацікавлені самостійно воювати. Був час, коли ми просто вже знали, коли саме працюватиме ворожий танк. У нас була позиція "Елеватор", ми були добре закріпленими й у безпеці, але знали, що десь із одинадцятої до першої години ночі буде працювати танк. Десять-дванадцять пострілів щодня. Ми вже з гумором на це чекали. Бо якби він працював удень і прицільно, то міг би кудись і вцілити.

– Це вже коли ви були на південному напрямку?

– Так.

– Андрію, ваш будинок на Київщині вцілів?

– Пощастило. Сусідній будинок через ділянку від мого розбили. Можливо, зі ствольної артилерії влучили в стіну. Наш будинок цілий, тільки паркан посікло уламками. Та порівняно з тим, що трапилося в інших людей, це просто нічого.

– Ваш підрозділ на момент окупації цієї території ще був у Київській області. Ваші сусіди не дзвонили вам, не просили допомогти вибратися? Там же жах що відбувалося.

– Я дуже важко переживав цей час, тому що коли відправив родину, ще мої родичі приїхали до нас. На початку вторгнення вони були в Києві, і тоді не було зрозуміло, куди саме росіяни підуть. І троє моїх родичів вирішили, що в нашому будинку їм буде безпечніше, ніж залишитися в Києві на п’ятому поверсі хрущовки. У нас нормальний підвал, були запаси їжі, автономне опалення.

А вже на початку березня це була дуже важка історія, як я їх по телефону намагався вивести через блокпости. Бо на дорозі в напрямку "Бабусиного саду" людей просто розстрілювали, і якби вони повернули на виїзді наліво, то, може б, уже нікуди не доїхали. Але завдяки тому, що знав плюс-мінус, яка ситуація на Житомирській трасі, я допоміг їм вибратися. Це на той час було для мене маленькою особистою перемогою.

Так само у мене були родичі і в Бучі. Вони сиділи в підвалі, і коли там три евакуації провалилися, я дуже важко це переживав, тому що не міг ніяк допомогти.

– Вижили?

– Так, вижили. Коли вони звідти вибралися, я зміг уже виключитися з теми переживань за близьких і включитися у військову справу.

– А батьки також виїхали десь у західні регіони країни?

– Мама теж живе під Києвом, але навесні цей напрямок видавався відносно безпечним. Ми в березні вважали, що там нічого погано не може трапитися. Та так трапилося, що цей будинок – крайній у селі. І коли закінчився мій перший бій, ми вже повернулися в Київ і придумали собі таке, що заслужили на відпочинок, я вирішив, що поїду з ночівлею до мами, дідуся, бабусі, яких не бачив з початку наступу росіян. Я не зміг їх евакуювати, бо бабуся лежача.

І от я дзвоню мамі, кажу, що їду вже до них, і питаю, як у них справи. А вона у відповідь: "Сидимо у підвалі, до нас "прилетіло", повиносило вікна, двері". І цей мій перший бій продовжився ще на добу.

Я приїхав туди до них, і з’ясувалося, що неподалік від їхнього будинку була система "Бук", і росіяни прицільно били в цей бік, тому й повилітали вікна і двері. І я приїхав вже не відпочивати, а допомагати родині, забивати все це дошками, ночувати з ними.

Мама дуже сильна жінка, вона не панікувала, все було нормально. Зараз ми вже поставили і вікна, й двері. Маю надію, що все буде добре і більше нічого туди не прилетить.

– А ви допускаєте, що білорусь може все ж таки піти у наступ чи росіяни разом з ними з цього боку?

– Допускаю, бо не допускав цього у лютому. І вже не маю права на таку помилку. Коли в країні війна, я бачу, як швидко можуть змінюватися події, якими вони можуть бути раптовими, коли ти нібито зараз у безпеці, а за секунду все може змінитися. Як, наприклад, ми нещодавно їхали з позиції, а над нами летіли російські бомбардувальники. Я не розумію, чому вони по нас не відстрілялися. Мабуть, відпрацювали чи ми не були для них пріоритетною ціллю, але все могло просто за секунди змінитися.

Київська область від білорусі не так далеко, як здається. За кілька годин може все змінитися. Тому я не виключаю такої ймовірності. Краще буду готовим, ніж розслаблюся на цю тему.

– Ви сказали, що хотіли б із хлопцями закінчити цю війну до зими. Я теж хотіла б. Але як це зробити? Чи можливі якісь домовленості з росією і компроміси з нашого боку?

– Навіть не хочу цього коментувати. Жодних договорів із росією бути не може. Я вірю Головнокомандувачу, вірю, що він такого не допустить. Бо я на власні очі бачив, що росіяни зробили з нашими людьми, з нашими містами. Він теж усе це бачив. Я не розумію, про що можна домовитись. Тільки Перемога.

– Нещодавно Пєсков заявляв, що вони готові домовлятися, але лише на своїх умовах.

– Що б вони не казали, це постійна брехня. Насправді вони хочуть нас знищити. Прагнуть повернути якесь "велічіє". Правда, я не розумію, "велічіє" чого. Я думаю, що це їхня можливість вилізти з якоїсь економічної клоаки і дати тій частині населення, яка фактично на дні, себе реалізувати за рахунок пограбувань. Як колись орда грабувала і вбивала.

Але це не наш сценарій, а їхній, і ми так не допоможемо їм жити краще. Тому повторюся: жодних компромісів – тільки перемога.

Я не знаю, коли насправді закінчиться ця війна, але намагаюся робити все, щоб це сталося до зими. Щоб не мерзнути тут у степах (посміхається, – авт.).

От кілька годин тому повернулися з бойового завдання, трохи їм "подарунків" накидали на позиції, подивилися в дрон на результати. І з посмішкою поїхали відпочивати. Тому що завтра новий день, нові задачі. Ну, як нові? Ті самі задачі. Хочеться, звичайно, рухатись, але, на жаль, вони добряче вкопалися й сильно розтягнулися по лінії фронту, ми десь чекали довше, ніж хотілося, на далекобійну артилерію. Та зараз не час скаржитися, треба боротися.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"