Віктор Бородулін: "Ця війна – справа не молодих, а людей із досвідом та морально стійких. Їхній середній вік – 35-40 років, а не 18-20"

Автор: Ольга Москалюк

За рік до повномасштабного вторгнення Віктор Бородулін записався у 130 батальйон Територіальної оборони. Був рекрутом. Проходив тут навчання разом з однодумцями.

- Ще з жовтня минулого року ми з хлопцями попереджали усіх у соцмережах, що повномасштабна війна неминуча, тому прокиньтеся та готуйтеся. Але нас вважали панікерами та параноїками. Тоді вже вистачало людей, які втомилися від війни на Донбасі. Ми ж продовжували підготовку, - згадує Віктор. – Чекали, що напад буде 16 лютого, тому були зібрані та напоготові. Цього не сталося. Але вже вранці 24-го мені подзвонили і повідомили, що відбувається. Я не панікував. Знав, що робити, куди йти і те, що не скоро повернуся додому. О 8.30 я вже був на пункті збору нашої ТрО. Одним із перших отримав автомат та був готовий до виконання завдань.

- Чому ви вирішили йти воювати?

- Розкажу передісторію: десь із 2007 року я намагався займатися громадською діяльністю та перебував у організації "Патріот України" у своєму рідному Івано-Франківську. За часів Януковича її учасників активно переслідували. Сьогодні вона має назву полк "Азов". Ще до 2014 року ми займалися психологічною та фізичною підготовкою. У лісах тренувалися воювати. Знали, що росія – наш ворог, якому доведеться протистояти. Я був інструктором. Основним моїм покликанням були агітація і популяризація патріотизму, який на той час ще не був настільки в моді, як сьогодні. Ми були своєрідними антитілами в українському організмі, які сигналізували про наявність вірусу і попереджали, що з ним потрібно боротися. Однак боролися з нами.

У 2014 році я не потрапив на фронт, хоч підтримував армію. Переїхавши в Київ, активно займався аналітичною та консультативною роботою. Хотів створити політичну силу. Але розумів, що наближається повномасштабна війна, яку я вже не пропущу – тепер буде моя черга йти воювати.

- Деякі військові, які пішли на фронт тільки у лютому цього року, а не 2014-го, інколи говорять про відчуття провини. Мовляв, мали бути тут ще вісім років тому. У вас було таке?

- У мене було відчуття провини. А мій друг, з яким ми тренувалися ще до війни, після повернення з Донбасу ще його підсилив. Сказав: "Ти ж нас тренував, готував, а сам не пішов!". Мене це зачепило. Я намагався мобілізуватися, приходив до військкомату, але мене розвернули. Виникали певні обставини, які цьому заважали. Потім я зрозумів, що це проявлялася моя певна неготовність. Але 24 лютого по всіх пунктах це вже було моє – психологічно, морально, фізично. Я був повністю готовий. Як виявилося, настільки, що уже під час бойових дій ставав для своїх побратимів психологічною підтримкою.

- На фронті це вкрай важливо, адже не кожен може морально бути готовим до того, що доведеться тут побачити.

- Я бачив, як люди тряслися, начитавшись новин про ядерний удар або офіційні повідомлення про атаку газами, зарином, зоманом і тому подібне. Часто люди йшли воювати на імпульсі, але він згодом згасав, інстинкт самозбереження брав своє й диктував психіці: ти ж можеш загинути. Таких доводилося виявляти, проводити з ними дружні бесіди, просити читати менше новин, заспокоювати та пояснювати: непотрібно бути таким напруженим, адже ця війна мінімум на два роки. Цой співав: "Война – дело молодых". Насправді, ця війна – справа не молодих, а людей з досвідом та морально стійких. Їхній середній вік – 35-40 років, а не 18-20.

- Ви говорите, що війна триватиме ще мінімум два роки. Маєте на увазі активну фазу? Оскільки в росії проводять часткову мобілізацію, складається враження, що буде гаряче. Чи можливе заморожування конфлікту?

- Військовим потрібно пронести цю війну два роки, незалежно від її фаз. Треба бути в строю та готувати свою психіку до того, що це – тривалий процес. От ми приїжджаємо на нову позицію, проводимо утеплення й облаштовуємо побут таким чином, щоб було більш-менш зручно тривалий час. Немає такого: зараз артилерія відпрацює, і ми одразу просунемося далі. Тому маємо робити так, щоб нам було якомога комфортніше, враховуючи умови перебування. Тому що бойовий процес – це близько 5 відсотків від усієї діяльності на війні. Решта – той же побут, як-от, наприклад, пошуки, де попрати речі чи приготувати їжу. Я зараз говорю конкретно про нас, тому що, звичайно, цей відсоток різниться – є військові, які весь час ідуть на штурм.

- Ви сьогодні на Харківському напрямку. До того частина вашого батальйону була на Київщині. Зокрема Сергій Величанський. Мені в інтерв’ю  він так описував бойові дії росіян на той момент: "Там щодня стріляли будь-куди. Ми встановили, що вони встають о четвертій ранку на зміну й палять. Певне, їм казали: відстріляти стільки-то снарядів куди завгодно. І вони гатили по різних секторах просто так! Ми були готові до такого, перебували в окопах. Але вони використовували різні снаряди – від простих мінометних до фосфорних". Зараз ця поведінка змінилася? Військові розказують, що ворог часто робить висновки з невдач та намагається не повторювати своїх помилок.

- На жаль, вони досі стріляють так само багато, але влучно. У них дуже добре налагоджений зв'язок між аеророзвідкою та артилерією. Якщо їхній дрон тебе побачить, це означає, що туди одразу прилетить. Тут у них все чітко. Якоїсь панічної, розсіяної стрільби немає. Побачили ціль – відпрацьовують. Це уже не Ірпінь. Ми фактично, як кроти, дуже уважні та пильні. Тільки почули "пташечку" – одразу передаємо по рації, й усі ховаються, тому що 100 % прилетить. Тобто тут вони вийшли на професійний рівень.

- Після того, як ви зайшли на позиції росіян, у себе на Facebook написали такий пост: "Здалось, що ми воюємо з радянською армією. Все навколо нагадує про совок. Етикетки, речі побуту, ну і звісно свинство. Московія, як сибірський мамонт, замерзла в кризі історії і не здатна до еволюції. Бо мертва". Вам не здається, що вони продовжують деградувати?

- Я тривалий час вивчав історію, психологію, соціологію, пропаганду різних періодів. Тому розумію кожну думку, яку росіянам вкладають в голови, і навіщо це роблять. Вони створили штучне суспільство рабів, зруйнувавши усю людську індивідуальність. Тому це суспільство не може "народити" Ілона Маска чи Шевченка. Росіяни вміють лише виконувати команди. Ми бачимо деградацію їхньої естради, яка теж зависла в радянському періоді, тому кобзон у них – легенда, а газманов досі витанцьовує. У них усе від радянщини. Ті ж етикетки, сигарети, страви в сухпайках, як-от кабачкова ікра.

Нічого нового! Вони культивують минуле, тому що у них немає, чим пишатися, окрім того періоду. Ніяких досягнень та зрушень. Так працює диктатура. От у Північній Кореї звеличують Кім Чен Ина та його батька, вважаючи, що у них раніше був якийсь золотий період (хоч це не так), і рухаючись у світле майбутнє, якого ніколи не буде. Живуть якимись обіцянками загробного життя. Їм вкладають у вуха, що колись буде усе найкраще, а зараз потерпіть. Це дуже зручно, тому що сьогодні нічого хорошого робити непотрібно. Тому люди там живуть не теперішнім днем, а примарним минулим заради такого ж примарного майбутнього. Так і в росії. Тому зараз потрібно їсти мох та якусь баланду, а якось-то, може, буде щось краще. Нормальне цивілізоване суспільство живе сьогоднішнім днем і робить усе, щоб завтра було краще. Індекс щастя у таких країнах набагато вищий. Росіяни ж продовжують жити у совку. Причому їм вдалося якось синтезувати взаємовиключні речі по типу царизму й комунізму, які були протиставлені між собою, та діяти за несумісними шаблонами Третього Рейху. Отакі вони, скажімо так… недолугі. Але великим стадом тільки так і управляють.

- Навіть після закінчення війни вони залишаться нашими сусідами - ми маємо спільний кордон. Ця їхня деградація нам на руку чи додає проблем?

- Росіяни прекрасно розуміють, що багатонаціональна країна, яка не з’єднана нічим, окрім поліцейського кийка і російської мови, не може довго існувати у будь-якій формі. Як тільки в росії до влади прийде демократія, країна почне сипатися та втрачати території. За законами імперії, вона має розширятися або розпадатися. Тому навіть захоплення Криму відстрочило загибель росії. Але це тільки продовжило її агонію, тому що процес розпаду вже запущений і неминучий. Імперії розпадаються, коли програють колоніальні війни. Нинішня для росії є саме такою. І росіяни її програють. Ми даємо їм дуже хорошу відсіч. Я у Facebook навіть наводив приклад: ви уявляєте, що Третій Рейх своїм танковим "кулаком" та усією потужністю 1 вересня 1939 року заходить в Польщу й отримує там люлей? Ніхто такого не міг уявити. А в Україні це сталося! Друга армія світу заходить в набагато меншу країну, плануючи взяти її бліцкригом, і обламується. Весь світ просто в захваті від українців. Тому що двадцять друга армія світу з величезним рівнем корупції, економічними проблемами (чим ми, звісно, не пишаємося) робить неймовірні речі. Це просто Давид, який жбурнув камінь Голіафу межи очі. Людям ця історія взагалі знайома з дитинства, коли, наприклад, невелика істота перемагає дракона.

- Росіяни теж знають, що програють. Недарма путін оголосив часткову мобілізацію. Думаю, вони ще сподівалися, що ми перелякаємося. Насправді, українці уже традиційно почали придумувати меми й жартувати на кшталт: потрібно діставати пакет з пакетами – вони дуже знадобляться. Ви теж з гумором відреагували на цю новину, написавши: "В дурці оголосили часткову мобілізацію. Жах! Іду поїм". Розумію ваш сарказм. Підозрюю, що ви між собою з побратимами обговорювали це рішення російського керівництва. Якою була реакція?

- Я не побачив переляку. Ми якраз стояли на блокпості неподалік кордону. Прочитали цю новину. Реакція була такою: Ну, добре, що ти ще вигадаєш?! Хімічною зброєю вже лякали. Ядерною теж. Про кадирівців страшні речі розказували, а вони виявилися пшиком – їх висміяли вздовж і впоперек. То чим ще дивуватимеш?! Придумайте вже щось нове. Можливо, скажіть, що знищите ядерною зброєю і Землю, і Місяць. Просто не знаю, що ви там ще можете. Але у вас не виходить нас здивувати. Усі їхні залякування та "козирі" ми вже "пережували". Це нас тільки смішить. До речі, про гумор. Я активно в інтернеті з 2004 року. Звернув увагу, що 2014-го українці не вміли влучно відповідати, не володіли сарказмом та іронією. Росіяни їх легко висміювали й фактично глумилися з них. Але потім ситуація змінилася. Тепер українці майстерно та вміло опонують. Просто молодці! Я захоплююся нинішніми поглядами на ситуацію наших людей! Ніхто не боїться, не перелякався й нікуди не тікає в паніці, а реагують із сарказмом. Мовляв, одні розмови на кшталт: "Мы еще не начинали!" Ну, то може вже почніть! (посміхається. – О.М.).

- Але погрози тривають. Навіть в цьому зверненні путін знову згадав ядерну зброю, додавши, що це не блеф. На кого це розраховано?

- Дивіться, обивателю може здаватися, що відступ на Харківщині має такий вигляд: вони взяли свої речі й пішли. Як і на Київщині. Насправді, це не так. Коли ми були за 250 метрів від їхніх позицій, чули, як вони кричали: "Быстро, бл@дь, быстро!". Тобто збиралися швидко й у паніці. Свій відступ прикривали артилерією. Чому вони пішли? У них на нашому напрямку метою було взяти Харків. Але натомість ми крок за кроком вибивали їх з позицій. Тому реалізувати цю їхню ціль стало просто неможливо. От вони "насипають" артилерією, потім посилають диверсійну групу перевірити, чи ми усі живі та здорові, чи не потікали. А ми з них робимо "філе". Вони в шоці, як це так?! Ми обстрілювали вас з мінометів, танків, гвинтокрилів, а ви все ще на місці! Ви що, безсмертні?! Знову повторюють те саме і йде чергова група, але повертається без двох-трьох людей. Не можуть нічого зробити. А ми ж у відповідь теж "насипаємо". Вони зазнають втрат і розуміють: окопної війни не вийде. Їхній відхід був від безсилля просунутися й щось зробити. Тобто вони не пішли, тому що їм набридло, а тікали через те, що мали чималі втрати та не могли втриматися. А на фоні цього безсилля для внутрішнього споживача потрібно дати хоч якусь надію на великі перемоги. Мовляв, усе так сплановано і мало бути: "Спецоперация идет по плану". Щоб середньостатистичний споживач "боярышника" не вдався в паніку, що "все пропало", помахали ядерною "палицею". І тоді він подумав: "Так все ж нормально! Мы победим, только другим способом". Але ж весь світ сприймає ці заяви серйозно. Хоча зрозуміло, що росіяни цього не робитимуть, тому що це самогубство. Ми це теж усвідомлюємо. Навіть якщо припустити, що все ж наважаться, то ми між собою жартома це так сприймаємо: "Ми ж цього вже не побачимо" (посміхається. – О.М.). Непотрібно витрачати свої нерви на те, що ти не можеш контролювати. Звичайно, можна стати посеред вулиці під дощем і розказувати: "Я не хочу, щоб дощ ішов. Зупинись!". Але це не змінить ситуацію. Він ітиме. Так само й з ядерним ударом: буде, то й буде. Якщо ні – воюватимемо й надалі. Все просто.

- Розкажіть, якими були відчуття, коли ви вийшли на кордон із росією?

- Оскільки я – командир відділення, то постійно коментую якісь дії, тобто віддаю команди, які всі уважно слухають. В той момент я звернув увагу на себе й сказав: "Хлопці, ви йдете по щойно визволеній землі. Відчуйте цю насолоду!". Це дуже приємні відчуття. Ти повернув те, що було вкрадено. Дивишся на кожну травинку й розумієш: це наша земля, яку ми відвоювали. Але, на жаль, і ціною життів наших побратимів…

Коли ми підійшли до кордону, багато хто жартував: "Все, дорога на Бєлгород відкрита!" (посміхається. – О.М.). Але це рішення не від нас залежить. Хоча, насправді, ми ще з квітня, коли зайшли на Харківщину, маримо Бєлгородом. Розуміємо, що стратегічно для того, щоб не били по Харкову, треба взяти це місто. Нехай краще в разі чого обстрілюють наші позиції там, аніж гатять по Харкову. Тому що він вже назавжди в наших серцях. Ми його дуже полюбили. Став нам рідним за цей час, поки ми його захищаємо. То ж нам хотілося, щоб надійшов наказ перейти кордон. Але, на жаль, є чимало нюансів, які від нас не залежать. Однак ми пам’ятаємо, що Бєлгород – це історично українська земля. Зайшовши туди, ми були б не окупантами, а визволителями. Ні, у наших хлопців немає загарбницьких настроїв, як-от: "Візьмімо Урал!" Бєлгород з Кубанню – так, із зрозумілих причин. Донбас і Крим – теж не обговорюються. Вони й так наші. Про півострів – взагалі окрема історія. Ми всі хочемо наступного літа покупатися в Криму та скуштувати місцевої смачної кримськотатарської кухні. Це одна з наших маленьких мрій, які дають нам наснаги.

- Після оприлюднення інформації про масове поховання людей в Ізюмі, ви запостили фото з ексгумації тіл і написали: "Я це вже бачив... На околиці Івано-Франківська, я вже бачив на власні очі, ексгумовані тіла українців, закатованих і розстріляних в червні 1941 року при відступі більшовиків. Тепер ми всі в шоці від того, що знайшли в лісах Ізюму. Це справа рук онуків і правнуків все тих же нелюдів з тією ж антилюдською ідеологією. Чи зробили українці якісь висновки з попереднього разу? Чи виробили стійкий імунітет від "братньої опіки", "культури", простору? Ні! Ні! Ні! І це жахливо! І це зло повторилось". Як нам виробити цей імунітет? З огляду на те, що в Україні все ще залишаються люди із проросійськими настроями або байдужі – кому все одно, хто при владі, тільки б їм було добре.

- Як риба гниє з голови, так і будь-які ініціативи мають починатися зверху. На жаль, зараз відбувається навпаки – все йде з низів. Державна політика у нас завжди є якось непроукраїнською. Не скажу, що антиукраїнською, тому що була такою не повсякчас. Але так і не стала повністю проукраїнською. Ті, хто керують нашою державою, зазвичай не розуміють народ - того, з ким мають справу. Той же Янукович про це дуже сильно пошкодував. Думав: тут радянський постколоніальний народєц, яким можна керувати, як путін росіянами, а лукашенко – білорусами. Але історично це не так. Недооцінили українців, тому що вважали, що це можна буде робити через певну масу людей. Ні, насправді завжди є актив із творчої інтелігенції, митців, "зірвиголов", які несуть національну ідею. Її неодноразово називали нацизмом, але це насправді здоровий націоналізм, який прагне самобутності. Це і є той захисний механізм, який перетворює народ в націю. От чому сталінські репресії насамперед торкалися підприємців, яких називали куркулями, поетів, художників та науковців? Це ж якраз і є той цвіт нації, здатний сколихнути мільйони. Тому що умовний працівник заводу цього не вміє і не знає, як це робити. Він – руки народу, а не голова. А війни спочатку виграються саме в голові, що певною мірою і вдалося на Донбасі, після чого росіяни просто туди зайшли. Сьогодні ми поки зайняті бойовими діями. Війна ще не закінчена, хоча на нашому напрямку ворог уже вийшов за кордон. Але ми навіть тут зараз бачимо, що, на жаль, у національній політиці зверху не відбулося глобальних змін. Від багатьох хлопців чую, що вони хочуть після війни виїхати за кордон, щоб жити спокійно. Тому що втомилися роками робити Майдани та боротися, коли в результаті мало що змінюється. Можливо, в тилу думають, що при владі всі уже проукраїнські. Але це не так. Державна система працює так само, як і раніше. Тому ці хлопці вже не хочуть вести ще одну війну на громадсько-політичному полі. Воліють краще поїхати. Особливо люди старшого віку. Тому що у них немає надії на те, що Україна стане такою, як вони б хотіли. Я із тих, хто все одно залишиться тут для того, щоб "лупати сю скалу", - як писав Іван Франко, та пробувати провести зміни. Я розумію: як тільки закінчиться війна, дехто із тих, хто зараз говорить про те, як обожнює Україну, знову повернуться до проросійських наративів, якщо звідти литимуться фінанси задля дестабілізації ситуації. Люди вчергове голосуватимуть за того, хто краще подасть картинку, і в кого є на неї гроші. Але навряд це робитимуть достойні кандидати. А хотілося б, щоб до влади прийшли ті, кому, як раніше, так і зараз небайдуже на нашу країну. Це ті, хто шкірою відчули, що таке бути українцем та стояти до кінця. Щоб не було такого, як з деякими поліцейськими. Коли росія напала, вони потікали, а після визволення територій повернулися й починають на блокпостах зневажливо ставитися до військових, перевіряти їх, коли ті тільки приїжджають з-під обстрілів. Дехто зривається й запитує: "А де ви були раніше, що тепер качаєте права? В Буковелі? Хіба так має бути?!". От і політиків нам теж хочеться запитати: "Де ви були до 2014 року, на початку війни чи у 2018 році? Ви ж мімікруєте "під погоду"". Я пам’ятаю, коли ми поверталися із Дементіївки, мали дуже багато поранених. Я був смертельно втомлений – тягнув через усю посадку пораненого побратима на евакуацію. Бачу, хлопці дивляться виступ Вілкула. Придивляюся, а у нього український прапор на кепці. Я аж закляк. Повний шок! Людина, яка на обласному та всеукраїнському рівні тягнула сюди цю війну, раптом стала таким патріотом! Просто хочеться взяти автомат, погрузити хлопців й сказати: "Поїхали на Кривий Ріг, є справа". Тому що ця вся ситуація не лізе ні в які ворота! Таке враження, що тобі приставляють до печінки ніж, поки ти відстрілюєшся. Це неприємне відчуття. Це зрада.

- А ви не вірите в те, що люди змінюються?

- Ні. Люди пристосовуються до тих чи інших обставин, але не змінюються. Я ці висновки роблю не тільки по собі, але й спостерігаючи за іншими. Вивчаючи психологію, ти розглядаєш конкретну людину, як об’єкт спостереження. За роки я побачив, що люди не здатні кардинально змінюватися. Я зрозумів, що таке можливо тільки від надпотужних життєвих ударів. Але це скоріше виключення. Еволюційно або через війну люди просто пристосовуються. Я, наприклад, не міняв свої погляди з дитинства. У моєму рідному Івано-Франківську люди завжди знали, чому вони не любили росіян задовго ще до 1933 року. Але потім в житті неодноразово бачив, як люди "купалися" в цьому "русском мире". Вони мені розказували про "не все так однозначно", "главное, чтобы человек был хороший", "мы за мир во всем мире", "лишь бы не было войны". А за цим усім викрилися жахливі речі – Буча, Ірпінь і тому подібне. А я і раніше знав, про що ці завуальовані слова.

Знаєте, я дуже багато спілкуюся із цивільними. Вважається, що вони б мали морально підтримувати військових. Як це не дивно, у мене відбувається навпаки – це я їх заспокоюю і працюю з їхніми проблемами. Думаю, що це правильно. Тому що ми є як фізичним, так і моральним щитом для тих, хто за нашими спинами. Адже люди налякані та досі не готові до сьогодення. Багато хто не усвідомив, що відбулося. Не можуть прийняти. Психіка блокує. Реагують на тригери, як-от "приліт" у торговий центр. Тоді метушаться. Але ця метушня не має припинятися у вас всередині. Тому що зло повторюватиметься. Навіть якщо між війнами буде перерва у 20 чи 50 років. Ви маєте готувати своїх дітей до цього й розказувати, що трапилося, і найголовніше – чому. А ці причини на телебаченні вже починають "замивати". Як тільки стихне зброя, усе забуватиметься. Так не повинно бути. Як я писав, для мене не відбулося нічого дивного. Я про це все читав, дивився фотографії та відео. Чому люди цього не роблять?! Чому не сприймають?! Тому що не хочуть це бачити. Живуть в світі ілюзій. Їм так зручніше. Тому й повторилося те, що вже було в історії України. Адже люди забули, що з їхніми батьками-дідами робили 50-80 років тому. А непокаране зло повертається і робить те саме, що і раніше. Ми маємо пройти цей урок історії і зробити так, щоб наша держава більше такого не допустила. Тому ті, кому дорога Україна, повинні зайти в політику та почати зверху повністю змінювати усю систему, починаючи від освіти, яка є глибоко радянською, закінчуючи олігархічною складовою, яка не дає країні розвиватися. Весь час чуєш: "Наведіть порядок в країні!", але ніхто цього не робить. Як у будь-якій справі: якщо хочеш хороший результат, потрібно все робити самому. Якщо у нас вистачить сил, то зробимо.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото зі сторінки Facebook Віктора Бородуліна