Гранатометник Ігор Семак: "путін своїм росіянам тепер доводить, що це насправді не якась спецоперація, це – або ми, або вони. Або путін, або Україна"
Ігор Семак, прокурор Спеціальної антикорупційної прокуратури, попри бронь уже в перший день вторгнення рф вирішив, що не виїжджатиме з Києва, а разом з колегами і тодішнім виконувачем обов’язків керівника САП Максимом Грищуком записався до тероборони. І вже військовослужбовцю 112-ої бригади ЗСУ довелося освоювати нову спеціальність – гранатометника.
Ми говорили про оборону Києва і деокупацію Київської області, його службу і бойові завдання на Харківщині, псевдореферендуми і мобілізацію в рф й переглядали з вечора 25 лютого у хронологічному порядку фотографії. Бо ця війна чимало змінила для кожного з нас.
"Я ДОБРЕ ПАМ'ЯТАЮ ПЕРШИЙ ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ ЦИХ ТЕРИТОРІЙ ДЗВІНОК ВІД МАТЕРІ"
– Ігорю, я дуже добре пам’ятаю, як ми познайомилися. Ви коментували нашому виданню справу депутата Київської обласної ради Олександра Мефодія. Це був перший вирок з ув’язненням, який виніс Вищий антикорупційний суд. Тепер ми говоримо про війну, яка багато чого для нас усіх змінила, і ви пішли служити вже в лютому. А яка посада у вас зараз на війні?
– Я солдат-гранатометник у роті вогневої підтримки 128 батальйону нашої київської бригади територіальної оборони.
– Вам довелось усього навчатися? У вас же не було бойового досвіду до цього?
– Як, мабуть, і багатьом. Бо досвіду справді не було ні бойового, ні небойового. Я останній раз автомат тримав у руках у школі, на уроках захисту Вітчизни. Тому в перші дні доводилося вчитися його розбирати, збирати і чистити. Навіть куди там і як вставляти магазин. Але потроху воно все поприходило.
– З гранатометом легше, ніж з автоматом?
– Хіба що в тому сенсі, що він конструкційно простіший. Але там багато заморочок з боєприпасами і прицілюванням. Ну, і тактика тут важлива. Це вже зброя, яка може сильніше і щось серйозніше вразити. Тому треба з розумом підходити до того, як його застосовувати, де, в яких кількостях, в яких ситуаціях і з яких позицій. Ну, і шкоду можна завдати і самому собі, й оточуючим теж більшу. Тому з цього погляду він хоч і простіший, але вчитися доводиться трохи довше.
І перед кожним пострілом, чесно кажучи, серце починає так швидко калатати.
– Чому?
– Бо знаєш, що зараз буде дуже-дуже великий бум (посміхається, – авт). Тому доводиться себе контролювати, щоб поцілити.
– Ви сказали, що аби навчитися, потрібен час. Але ж його й не було особливо, з огляду на те, як стрімко все закрутилося.
– З однієї точки зору ні, з іншої – так. Ні, бо 25 лютого ми з Максимом Грищуком і ще з одним колегою з САП Сергієм Степаняном уже записалися в тероборону й тоді ж увечері виїхали на наші позиції, де до кінця квітня й сиділи. Це супермаркет "Леруа Мерлен" біля метро "Лісова".
Коли ми туди приїхали, росіяни вже підходили до Броварів. Тому кінець лютого і початок березня у нас минув в очікуванні того, пройдуть чи не пройдуть вони Бровари. Бо якби пройшли, то якраз вийшли б на нас. Ми були на другій лінії оборони. Уже б треба було щось розуміти й знати. Ми ж не розуміли і не знали. Як стріляє автомат, я вперше почув тільки на другий чи третій тиждень березня.
– А гранатомети коли видали?
– У нас були NLAW – в окремого підрозділу. А ті, з якими я працював, – це радянські класичні РПГ-7, іспанські С90 й інші схожі одноразові – нам почали видавати вже десь у середині березня.
Тому часу особливо навчатися нібито й не було. Але час нам виграли наші товариші з 72-ої бригади, які перед Броварами стримали росіян. І от через те, що вони не пройшли далі, у нас був якийсь час, щоб усе це освоїти, трохи навчитися.
– Але ж там не було полігону, умов, щоб стріляти. Тому це більше було в теорії, ніж на практиці?
– На околиці Києва, де є кілька просік, ми собі зробили тир для стрільби зі стрілецької зброї й навіть такий собі полігончик для стрільби з гранатометів.
– Те, що Грищук мав бойовий досвід, вам усім допомогло?
– Зараз ми про це говоримо, я подумки повертаюсь назад, і мені здається, що це нас просто витягло усіх. Причому починаючи ще з 24 лютого. Кілька чоловік поїхали з Києва, щоб вивезти сім’ї, але здебільшого всі вранці прийшли на роботу.
О восьмій годині він нас зібрав в актовій залі й дуже спокійно і методично почав пояснювати, що ми далі робимо. Що ми чекаємо вказівок з Офісу генерального прокурора, поки що на місцях, а потім, якщо буде вказівка, евакуйовуємо справи, формуємо колону, виїжджаємо організовано з міста. Хоча в людей, я бачив, починалася паніка. Особливо в тих, в кого є сім’ї, і хто їх ще до того часу не вивіз. А я йшов на роботу пішки повз вокзал і проспект Перемоги й бачив, що там був такий затор, що виїхати вже не можна було.
Та Грищук тоді нам настільки все розважливо втовкмачував, що це справді заспокоювало. З огляду якраз на бойовий досвід, він нам казав, що головне – пережити першу добу, коли дуже легко впасти в ступор або в істерію й наробити дурниць. А потім каже: будете озиратися назад, згадувати себе й навіть сміятися, чого так трусились і переживали.
Потім він став командиром нашого прокурорського відділення, бо до нас долучилися ще наші колеги з САП. Так сталося, що практично четвертина нашої прокуратури пішла воювати. Ну, і він нас як керівник і вже командир і навчав, і організовував. Наприклад, сам читав лекції з топографії, розказував, як координати визначати і передавати.
У нас ще один колега був з бойовим досвідом. Він із Луганщини, служив у період з 2014-го по 2018 рік і вже навіть мав звання старшого солдата.
– У прокурорів бронь. Тобто була можливість виїхати разом з тими, кого евакуйовували на Західну Україну. Чому не поїхали?
– Не знаю, чи було це в усіх органах прокуратури, але в Офісі генпрокурора і в САП керівництво ще в середині лютого почало з’ясовувати, хто що робитиме у разі нападу росії. Це не якісь офіційні списки, просто через керівників відділів з’ясовувалось, хто виїжджатиме, а хто залишиться.
– Щоб захищати місто?
– Тут більше нічого було б робити. Я спілкувався з колегами, які займаються аналітикою. Як я зрозумів, був розрахунок на те, що Київ оточать. І питання було в тому, зможе столиця витримати цю облогу чи не зможе.
Це просто так вийшло, що вони навіть оточити не змогли.
– Коли запитували, хто і що буде робити, ви як відповіли керівництву? Думали напередодні про виїзд?
– У мене в Київській області вся рідня, я сам із Києва. Тікати зі свого міста – це якось неправильно.
Знаєте, мій колега, який переїхав у Київ з Луганщини й напередодні вторгнення завчасно встиг вивезти родину на західну Україну, повернувся до нас і каже мені: "Що ж це таке, Ігорю? В Луганську будинок собі починав будувати, там усе захопили, все втратив. Приїхав у Київ і тут усе втрачаю, й знову ті самі росіяни".
Були і такі мотивації. Це, може, злість на всю цю ситуацію, небажання миритися, що тебе отак женуть на своїй землі.
Одним словом, у кожного своє.
Але бронь справді була, й зараз, до речі, вносять зміни в законодавство про те, що бронь бронню, але кожен, хто її має, може служити добровільно. А тоді запис відбувався таким чином, що вона особливого значення не мала. Прийшов у військкомат, дав паспорт, записали. Решта питань була не так важлива.
– У вас родичі були десь під Києвом?
– Вони були в Іванкові – тому, що ближче до Чорнобиля, який потім окупували. На початку лютого у мене там були й батьки. Я їм казав: давайте обговоримо, що будемо робити, якщо таки підуть, бо якщо це станеться, то з білорусі точно підуть. А якщо з білорусі, то точно Іванків захоплять. Як воно потім і сталося.
Проговорювали, щоб вони потім з’їхалися до бабусі в село, сподівалися, що воно буде поза межами маршрутів можливого пересування росіян, але помилилися. Село розташовано під Бородянкою, куди їх основна частина й пішла. Якраз через це село вони і йшли. Оскільки мати поїхала туди, з нею зв'язок припинився десь на третій чи четвертий день після вторгнення росії, а батько залишився в Іванкові, куди вони дійшли практично в перший день. Хоча мости пробували підривати, але все одно пройшли. І теж зв'язок із ним припинився десь за тиждень чи півтора.
Батьки були в окупації, аж поки ці території не звільнили. Нарізно, без зв’язку.
– Уявляю, що ви пережили за цей час…
– Навіть коли знаєш, що там важко, але є якийсь зв'язок і ти можеш почути рідний голос, щось спитати, це одне, а якщо зв’язку немає, то найгірше. Пробуєш через якихось третіх людей щось дізнатися. Я вже думав просити місцевих із сусіднього села сходити до моїх, запитати, як вони.
Я добре пам’ятаю перший після звільнення територій дзвінок від матері. Ми були під "Леруа Марен", дощ іде, сидимо в окопах, я зі своїм гранатометом. І тут дзвонить телефон. І мамин голос у слухавці: "Сину, довго говорити не можу, але все нормально". Певно, якогось телефона у село привезли і, можливо, Starlink.
Батько на зв'язок вийшов трохи пізніше.
– Росіяни не приходили до батьків додому? Правоохоронці, які розслідують воєнні злочини, розповідають, що військові рф, заходячи в якийсь населений пункт, насамперед вишукували тих, хто воював на Донбасі, а також співробітників правоохоронних органів і їхніх родичів. Причому на декого вказували місцеві колаборанти.
– Батько такого не казав, а мати розповідала, що робили подворові обходи. Мої з ними не спілкувалися, пощастило.
Жителі цього села загалом багато різних історій розповідали. Казали, що там був якийсь російський офіцер, що й плакав, і вибачався. З іншого боку, після деокупації знайшли тіла кількох закатованих атовців у лісі під селом. Чи дізнавались із заготовлених заздалегідь списків, чи людей випитували, хто де живе.
А ще люди з села казали, що як тільки росіяни вийшли, вони одразу їхні окопи закопали (посміхається,– авт). У тих же все за книжкою, вони як заходять, то риють окопи, роблять укриття, перекопують усе, що можливо.
А ще розповідали, як наші військові їх потім доганяли. Кажуть, від Києва пішки йшли, не було техніки, мусили майже по 30 кілометрів доходити до цих сіл. Це, до речі, одна з причин, чому у росіян були не такі великі втрати під час відступу, як могли б бути.
– Ваш підрозділ боронив Київщину, потім ви поїхали на Харківщину?
– Я наприкінці квітня ще з групою товаришів поїхали навчатися працювати з гранатометами на Львівщину. А колеги в цей час отримали раптово команду кудись рухатись у східному напрямку. А вже на Полтавщині вони мусили понад тиждень чекати, тому ми встигли їх наздогнати після навчань.
Потім усі разом поїхали на Харківщину.
"НАЙКРАЩІ ЛІКИ ПРОТИ МЕМЧИКІВ – ПОБУВАТИ ОДИН РАЗ ПІД МІНОМЕТНИМ ОБСТРІЛОМ"
– Наскільки далеко перебували від переднього краю?
– Оця лінія Чугуїв-Балаклія проходить через великий земельний масив, де поля засіяні здебільшого пшеницею і соняшниками. Там багато сіл: Волохів Яр, Вовчий Яр, Мосьпанове, Благодатне. З травня ми були на цій лінії в одному з сіл.
Найближче село Вовчий Яр, де стояли росіяни, було на південний схід від нас за три кілометри.
– А це був уже "нуль" чи ще ні?
– Нуль визначається не за відстанню, а за тим, чи є ще перед вами якісь ваші позиції. Перед нами жодних інших наших позицій не було. Росіяни і з АГС підходили десь на півтора кілометра, й вертольоти застосовували. То вважалося, що це вже була передня позиція.
– Як часто росіяни підходили?
– Наше село не штурмували. Переважно обстрілювали з мінометів, ствольної артилерії й підходили з гранатометами. Кілька разів крили касетними боєприпасами. Ну, і їхніх дронів вистачало.
Штурми відбувалися з боку росіян північніше, в напрямку Чугуєва. В останній день, коли ми виїжджали з позиції, був штурм села Леб'яже з танками і піхотою. Але нічого у них не вийшло.
Ось так і минуло це літо.
– Які бойові завдання виконував ваш підрозділ?
– Здебільшого була розвідка, вогнева підтримка сусідніх позицій, патрулювання території і утримання цієї позиції.
По обидва боки недалеко від нас були два мости через річку. Така місцевість – іде річка через увесь цей земельний масив. Ми були по один бік річки, по другий – росіяни. І основне завдання було – тримати ці мости, щоб вони не перейшли на протилежний бік.
Також серед інших завдань була аеророзвідка – це ціленаведення, коригування і збір інформації для аналітичного центру. Наприклад, коли наші танкісти під’їхали на лінію, ми їм передавали координати центрів скупчення росіян, і вони їх вражали.
Загальна ж розвідка – це зайти на максимальну глибину позицій противника і постійно, бажано в безперервному режимі, знімати, що там відбувається, аби аналітичний центр міг робити оцінки того, чи є якась концентрація сил противника, чи вони кудись відходять, чи перекидаються спеціальні засоби і т. ін.. Ми кілька разів виловлювали специфічні засоби радіолокаційної боротьби, їхні позиції посилювались у цьому сегменті на цій ділянці. Теж могло про щось свідчити.
От такого плану у нас робота.
– Ігорю, під час ротації ви побачили вже інший Київ, не такий, яким він був навесні, особливо в перші місяці. Дехто поводиться так, нібито війна знову десь далеко. Вас це не дратує? Немає враження, що ми повертаємося до ситуації з АТО, коли окремі люди вважали, що це щось геть далеке і їх не стосується?
– Є, і дуже сильне. Я просто намагаюся дуже не судити за це нікого. Бо це, з одного боку, природно, ти всередині відчуваєш, що насправді війна – це для більшості людей стан неприродний, ненормальний. Навіть у населеному пункті, який був за 20 кілометрів від лінії з росіянами, куди ми іноді могли виїхати, щоб трохи відпочити, відчувалося, що люди відчайдушно хочуть від цього відмежуватися. У побуті, в повсякденні. А в Києві, звісно, ще більше можливості відмежуватися.
Але тут важливо, які це матиме практичні наслідки. Зловтішатися можна, що ти, мовляв, щось розумієш краще, ніж інші. Та головне, щоб у нас не було потім шоку. Коли розслабляєшся, думаєш, що все дуже класно, особливо в нашому інформаційному просторі, він дуже оптимістичний. З одного боку, це добре, з іншого – якщо потім будуть якісь проблеми, вони, з огляду на паритет спроможностей, неминучі, в сенсі не остаточного результату, в якому ми не сумніваємося, йдеться про шлях до нього, то бажано, щоб ця розслабленість не спричинила якогось різкого спаду настроїв чи глибокого розчарування. Треба до всього ставитися рівно. Без захвату від того, що відбується, і, відповідно, без страшних розчарувань.
– Тобто без надмірної ейфорії, яка періодично спостерігається у соцмережах, де дуже швидко поширюється інформація? Причому вона поширюється якимись хвилями. Іноді всі в унісон радіють, іноді плачуть чи сваряться. Добре, коли факти перевірені, а є ж і просто вкиди. Час від часу психічно всього цього не витримуєш. Таке враження, що в деяких людей щось на кшталт масового психозу.
– Мені наш ротний лікар казав, що це явище називається терміном маніакально-депресивний синдром. Це коли у вигляді синусоїди відбуваються різкі спади – від маніакального стану до депресивного.
Ну, й те, що у нас зовсім випадає з поля зору, – це контрнаступ. Ми обговорювали, наприклад, те, що відбувається на херсонському напрямку. Й усі так заявляють, мовляв, нарешті, ми цього чекали. Але випало питання, якою ціною це досягається. Бо на відміну від тієї ж Харківщини, на Херсонщині росіяни не виводили сил, а якраз концентрували. Ми знаємо, що там дуже тяжко все. І на інших напрямках дуже тяжко. Й на Харківщині теж непросто. Хоч у росіян фронт обвалився після першої лінії, та все одно воно нічого даремно не дається.
Хтось робить і хтось за це все платить. Платить найвищу ціну. А з цими звістками про мобілізацію, зрозуміло, що легше не буде. Що техніки в росіян у принципі як було багато, так і є. А от людей у них може збільшитися вдвічі чи втричі. Побачимо, звісно, як ще пройде у них ця мобілізація, але такий ризик є.
Тому люди мають це усвідомлювати й готуватися до можливих випробувань уже зараз.
– Складно поки що уявити, як воно буде, бо офіційно вони заявляють про план мобілізувати 300 тисяч, потім російські ЗМІ дають інформацію з посиланням на нібито джерела в кремлі, що збираються призвати понад мільйон. І хоч, як ми бачимо, багато хто з потенційних вояк намагається втекти з країни, не усім це вдається. Тому оновлення людьми точно буде, і погоджуюся, що треба більш тверезо оцінювати ситуацію. Мемчики і жарти – це класно, але як усе далі може розгорнутися, ніхто не знає.
– Найкращі ліки проти мемчиків – побувати один раз під мінометним обстрілом.
– Але ж на фронті військові теж жартують.
– Безперечно жартують. Але одна справа – жартувати вже після цього, зберігаючи розуміння, що ти все одно до цього серйозно ставишся, і жартуєш просто для того, щоб себе підбадьорити. Й зовсім інша, коли жарт є проявом нерозуміння ситуації, бо ти з цим не стикався.
– Серед ваших хлопців втрат не було?
– Серед наших, на щастя не було, але на сусідніх ділянках – у батальйоні, в цьому селі на Харківщині, були. Бувало, і ракети прилітали в місця зосередження наших людей.
– Чула від військових, що дуже важливо, коли на війні поруч є надійні люди. Для вас теж?
– Це не просто дуже, це жерсть як важливо. Тут навіть не так має значення, як окремий солдат може прицілитися і наскільки влучно вистрілити. Як те, як усе це організовано і вміло керується й наскільки люди спроможні виконувати дисципліновано накази у зв’язці з іншими підрозділами. Бо це дуже важливо, тим паче в наступальній операції.
Наприклад, біля Чугуєва є містечко, його наші кілька разів улітку намагалися штурмувати, й жодного разу їм не вдалося його взяти. І під час зустрічі з керівниками взводів ми обговорювали цю ситуацію. Наскільки все насправді було добре спланованим і що пішло не так. Ми ж проговорюємо все: яка рота має куди рухатися, яка рота за якою йде, коли артилерія має підтримати, які вогневі засоби мають бути для підтримки. Та потім у цьому плані якась деталька "ламається"…
У нас була ситуація, коли одна з двох рот, які мали йти, тільки-но вирушила в напрямку цього містечка, як поранило її командира. І вся рота просто залягла. А друга пішла. І отримала набагато гірше, ніж було б, якби вони пішли разом. Бо було б удвічі більше сил. Тобто ти не тільки сам щось не виконуєш, а не виконуючи те, що маєш виконати, ти зазвичай підставляєш товариша. Хоча ти навіть можеш цього й не усвідомлювати. Це складний механізм, коли треба все синхронізувати, щоб усі працювали як одне ціле. Це запорука того, що вдавалися великі операції.
– Готові до того, що війна буде затяжною?
– Ми зараз на ротації, дечого навчаємося. Та як нас змінили хлопці з нашої бригади, так і ми поїдемо їх змінювати. Але буде інше місце й інша погода (посміхається, – авт.). Ні в кого з нас немає ілюзій, ми усвідомлюємо, що війна буде довгою і ще мінімум один, а то й два тури буде. Противник є, в нього зберігається перевага в техніці. У нас нині чисельна перевага певна є, але він буде це трохи виправляти. І якщо вони кинуть наступи і почнуть окопуватись із формуванням лінії оборони, вибивати їх уздовж усієї лінії буде не простіше, ніж на Херсонщині. Тому це закінчиться, але не цього року. Ні в кого немає відчуття, що це може бути цього року.
– Тобто до зими не встигнемо точно?
– Я не можу казати, встигнемо чи ні. Я просто кажу, що ні в кого з нас немає такого відчуття.
– Один військовий сказав мені в інтерв’ю, що вони з побратимами хочуть закінчити все до зими. Але зимові берці він уже купив.
– Хочеться, щоб не було з боку суспільства тиску невиправданих очікувань, і може якогось політичного, щоб вимагали від військових чогось нереального. Що може, в свою чергу, змусити йти на не зовсім правильні кроки з погляду тактики. Бо все має розвиватися за своєю логікою.
– Не думаю, що є якісь завищені очікування. Якщо в перші кілька місяців люди слухали Арестовича і вірили в 2-3 тижні, то нині більшість намагається оцінювати ситуацію тверезо.
– Так, 2-3 тижні це ж уже мемчик просто. Зиму точно треба перебути, й зима буде важкою.
– Ці псевдореферендуми ускладнять ситуацію?
– Думаю, практичного значення вони не матимуть. Вони можуть ускладнити з погляду конструкції, але з погляду того, хто і що буде робити, ми робитимемо те саме, що й робили, росіяни – теж. Тобто ми будемо рухатися за своїм планом, вони – за своїм.
А те, що буде після цього, як їм потрібно буде відкатувати зміни в конституції рф, то це нас, може, й не повинно було б хвилювати. До того ж, із часом у росії будуть такі кардинальні зрушення, що коли все це почне тріщати, це буде найменшою з їхніх проблем.
Так, це крок до ескалації. Я, наприклад, вважаю, що для росії, для путіна – це боротьба екзистенційна, він від нас просто не відступиться. Я думаю, що він нагадав багатьом із нас, особливо тим, хто розслабився, подумав, що щось заморозилося чи вони відступили, що це не просто так. Що це буде або – або. Це гра з нульовою сумою.
Путін і своїм росіянам, своїм підданим тепер доводить, що це насправді не якась спецоперація, це – або ми, або вони. Або путін, або Україна.
Все стає більш чітким, кристалізується, проявляється. Немає ніякого туману, жодної неоднозначності. З цього погляду, можливо, навіть і краще.
– Але хочеться перемоги якнайшвидше, щоб люди припинили гинути, зазнавати поранень, щоб жінки з дітьми, які виїхали, рятуючись від війни, поверталися.
– Швидка перемога і щоб припинили гинути люди – це нормальні бажання, та на практиці це можуть бути протилежні речі. Бо, можливо, для більш швидкої перемоги треба більше людських жертв – навалитися, як роблять росіяни.
Так само на Херсонщині. Через ці три лінії оборони можна їх відрізати, виснажувати їхні склади на правому березі, ведучи поступові наступальні дії, а можна все зробити раптово і все завалити нашими людьми. Чого ми не робимо і що насправді правильно.
Ми праві й нас усі підтримують. Щодо росіян, то в них, як на мене, немає особистої вигоди. Їм провели лоботомію, але коли цією мобілізацією почнуть зачіпати за особисте і буквально висмикувати людей із сім’ї, то місяців за шість у них почнуться більш-менш серйозні збурення.
Та сподіватися треба не на це, а на те, що ми самі можемо реально зробити.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
