Скрипаль і військовослужбовець Мойсей Бондаренко: "У роботі з АК немає нічого складного. Я кілька разів його ретельно почистив, вивчив, пройшов тактичні заняття і все! Він тепер, як друга скрипка"

Автор: Ольга Москалюк

Мойсей Бондаренко почав грати на скрипці у 13 років. А в 15 вже заробляв своєю грою в ресторанах. Був вуличним музикантом – виступав на так званому "мості Кличка" в Києві. В армії ніколи не служив. Але після повномасштабного вторгнення росії в Україну на певний час взяв до рук автомат. Скрипку довелося відкласти. На щастя, ненадовго.

 Для того, щоб відволіктися самому та розрадити побратимів, знову заграв. Сьогодні ж Мойсей – зірка соцмереж. Відео, де він, вдягнений у військову форму, виконує відомі світові композиції, мають тисячі переглядів та перепостів. Правда, сам музикант дуже шаріється, коли запитую, як сприймає свою нинішню популярність.

- Взагалі про це не знав. Мені друзі присилають посилання або розказують, що бачили мої відео, - говорить. – Але я радий, що якомога більша кількість людей може почути мою музику. Мені дуже хочеться грати для них.

- Особисто я вас побачила на одному із пабліків. Там так підписали відео, на якому ви виконуєте композицію шотландського виконавця Льюїса Капалді "Someone you loved": "Так звучать музика і війна". А ви б якою композицією охарактеризували війну? Яка найпершою згадується при думці про те, що зараз відбувається в Україні?

- Я б не сказав, що це якась окрема композиція. Знаєте, коли у мене з’являється вільний час на відпочинок, я часто спускаюся у свою спеціальну місцину і там граю, імпровізую, про щось думаю. Мене в такі моменти ніхто не чіпає. Я щось пишу, музично описую свої емоційні скачки. У мене є мелодії, які створювалися у певні складні моменти чи після перегляду важких новин. Можливо, колись вийде їх записати та випустити. А так я б хотів, щоб була тиша. Дуже її люблю (посміхається. – О.М.).

- Ця любов до тиші з’явилася вже після початку повномасштабної війни?

- Так. Тепер у мене є таке велике бажання просто відпочити в тиші.

- Яку роль для вас грає музика на війні?

- Я бачу, що моя музика допомагає людям. Особливо моїм побратимам. Іноді до сліз. Я не особливо надавав значення своїй грі. Просто грав. А воно так сталося, що когось надихає, інших заспокоює, для декого є медитацією – хлопці слухають і думають кожен про щось своє, і їм потім легше сконцентруватися. Це вони мені таке розказували. Я сам був в шоці!

- Вони часто вас просять зіграти?

- Постійно! Ті побратими, з ким я з 26 лютого, кожного дня.

- Ви – такий антидепресант.

- Виходить, що так (посміхається. – О.М.). До речі, коли з’явилася інформація про захоронення в Ізюмі, в соцмережах писали: після таких жахливих новин допомагає послухати Мойсея Бондаренка і постили моє відео Льюїса Капалді, про яке ви згадували. Мені, справді, приємно, що для когось моя творчість стає таким антидепресантом. Взагалі я часто не можу висловити свої емоції потрібними словами. А скрипка – той інструмент, який допомагає мені показати їх людям. Вони ж накопичуються. Скільки бачиш мам, які втратили своїх дітей, поранених хлопців і тих, хто дуже втомився... Просто хочеться їх по-братськи обійняти та допомогти виплеснути їхні почуття та переживання. Тому я просто беру скрипку й граю.

- Часто зустрічаю у соцмережах відео із композицією "Arcade" співака з Нідерландів Дункана Лоренса, яке змонтовано таким чином, що спочатку ви, вдягнені у костюм, граєте біля моря, а потім - в підвалі вже у військовій амуніції. Я так розумію, перша частина знята ще у мирні часи…

- Це було у Греції десь за рік до війни.

- Яка історія у другої частини?

- А от це якраз та місцина, про яку я вам розказував на початку розмови, де я проводжу вільний час.

- Хто вас знімає?

- Спочатку я сам встановлював телефон і знімав. Потім попросив одного хлопця, який інколи проводить професійну зйомку тих подій, що відбуваються у нас. Сказав, що хочу показати підписникам свою ідею. Він погодився і вийшло таке відео. Загалом це можуть бути різні люди – ті, хто мають можливість приділити час для зйомки.

- Ви готуєтеся до записів? Чи це буває спонтанно?

- Максимально спонтанно! Те відео із композицією Льюїса Капалді зняте на Донбасі, коли я просто побачив, яка краса навколо. Попросив побратима, і ми за п’ять хвилин записалися та поїхали далі.

- Звідки берете натхнення, щоб грати, з огляду на умови, в яких перебуваєте?

- Ти змінюєш локації, спілкуєшся з різними людьми бачиш чимало ситуацій, які до сліз тебе пробирають. Це тебе надихає. По суті, ти граєш те, що "взяв" у інших людей. Я просто так розділяю їхні переживання. Звідти й натхнення.

- Олександр Ярмак мені в інтерв’ю розказував, що інколи ви теж виступаєте перед військовими та пораненими у складі "Культурного десанту". Що це для вас означає?

- Знаєте, у мене не було бажання, щоб наші поїздки перетворилися на якісь концерти. Я хотів, щоб коли ми приїжджаємо, хлопці бачили в нас своїх – тих, з якими можна поспілкуватися та відволіктися. Заодно ми можемо щось заспівати та зіграти. Таким чином підтримати та спробувати "витягнути" з реалій, в яких ми зараз усі живемо, щоб вони трохи розрядилися і з новими силами повернулися до бою.

- Як обираєте репертуар, що й для кого зіграти?

- Навіть коли я в 15 років грав у ресторані, обирав саме те, що мені всередині відгукується. Навіть не знаю, як це описати словами... Просто чую якусь композицію і хочу її відтворити по-своєму. Граю те, що мені подобається. Тобто немає якоїсь системи. Отак все відбувається на рівні відчуттів! Так би мовити, під настрій. Наприклад, та ж пісня Льюїса Капалді ніяк же не пов’язана з Україною та нашою ситуацією. Але музика – це інтернаціональна річ, яка може описати емоції та показати стан людей усьому світу.

- Знаю, що початок повномасштабного вторгнення застав вас в Одесі, куди ви приїхали з концертом у складі проєкту "Всесвітні полонені" у ніч з 23 на 24 лютого. Зранку мав бути check up, але він не відбувся, тому що у місто полетіли російські ракети. Що перше подумали, коли дізналися про наступ росії?

- Я взагалі по життю дуже позитивна людина. Тому мені одразу було складно повірити, що таке відбувається. Мене усі почали будити й говорити, що на нас напала росія. А я сильно хотів спати (посміхається. – О.М.). Тому дуже поверхнево до цього поставився. Подумав: певне, відбулася якась провокація, нічого страшного, адже неможливо, щоб у ХХІ столітті одна країна вторглася в іншу. Які танки і літаки?! Які ракети?! Такого просто не може бути! Зрештою я пішов на сніданок. Ми обговорювали ситуацію. Не могли повірити, що таке може бути. Але з кожною годиною все більше переконувалися: х@йло, насправді, з’їхало з глузду, тому все серйозно.

- Якою була Одеса в той день? Якою ви її запам’ятали?

- Ми з Миколою Сєргою вийшли на вулицю. Час від часу гриміло. Ми не розуміли, звідки і що – наші чи ні. Вирішили поїхати до його батьків.

До кінця дня я вже мав план, щоб виїхати назад до Києва. Олександр Ярмак, про якого ви говорили, це мій друг, авторитет і поважна. Я до того слідкував за його соцмережами і бачив, що ще за декілька днів до повномасштабної війни він вже готувався, хоч теж до кінця не вірив, що таке можливо. Я також сумнівався, тому спокійно поїхав на концерт в Одесу. Так от у мене був такий план: їхати до Києва, зв’язуватися з ним і просити, щоб допоміг потрапити до ЗСУ чи ТрО, щоб я, зрештою, почав щось робити. Але на той час вже з’явилися проблеми із бензином. На виїздах з Одеси були неймовірні затори. Виїхати неможливо. То ж ми залишилися на день у батьків Миколи. Весь час дивилися новини. Зрозуміли, що так довго можна сидіти. Тому я дуже зрадів, коли Микола повідомив, що знайшов, як стати до лав захисників. Ми сіли в машину та поїхали до військової частини. А нас там уже й залишили. Видали речі та сказали зустрічати десант. Все вирішилося за кілька годин.

- До повномасштабного вторгнення ви не мали жодного стосунку до армії.

- Взагалі не мав!

- Чому тоді вирішили піти воювати?

- Тут все дуже просто, і немає нічого героїчного. Моя логіка була такою: якщо ти здоровий хлопак, який не має проблем зі здоров’ям, то повинен з усіма взятися до справи. Нічого кориснішого, аніж піти на захист країни, на той момент я би точно не зробив.

- Але були такі, як ви кажете, хлопаки з відсутністю проблем зі здоров’ям, які перевдягалися в жінок та намагалися так перетнути кордон…

- (посміхається. – О.М.) Це було дуже смішно.

- Були й такі, хто підробляв документи та виїжджав або навіть просто залишалися вдома, нічого не роблячи. Ви ж обрали інший варіант.

- Що там робити за кордоном? Ховатися? А життя ж йде! От ти жив в країні, будував плани, про щось мріяв, а тут така справа, що треба було вирішити, що для тебе найкраще. По суті, це був егоїстичний вибір. Я ж розумів, що мені треба обрати той варіант, де моя душа буде спокійною. Так, в перші дні служби в ЗСУ було дуже страшно. Але мав стовідсоткове відчуття, що ти на своєму місці. Здається, у мене такого ніколи раніше не було. Завжди виникали якісь сумніви. А тут я був впевнений, що зробив правильний вибір.

- Якими були перші враження, коли ви потрапили до ЗСУ? От ви вже сказали, що було страшно…

- Було дуже страшно! Годинами можна розповідати про перший день в ЗСУ (всміхається. – О.М.). Майже кожну хвилину щось відбувалося. Ми реально спочатку з хлопцями навіть не знали, що робити. Тільки переглядалися! Але я дуже радів, що бачив біля себе цвіт нації. Знаєте, у мене немає нічого такого великого, що можна втратити. Я ризикую лише своїм життям. А зі мною були бізнесмени та багатодітні батьки, на яких тримаються сім’ї та інші люди. Їм морально було набагато важче. Я пишався, що був з ними поруч. Ми були усі на рівних. Вмотивовані. Брали зброю та готувалися воювати. Це було дуже круто й виглядало по кіношному. Але все одно усім було страшно. Тому що ніхто не думав, що все буде так швидко – вусики гранати порозкручували, поклали біля нас. Я її в руку боявся взяти, а мене вже вчили, як кидати. Причому це все під історії, що вона раз через раз сама вибухає (всміхається. – О.М.). Думаю: "Як же так?! Мені ж руки потрібно берегти. Як же я на скрипці гратиму?!" (посміхається. – О.М.). Трохи через це хвилювався. Але, зрештою, все нормально. Правда, у перший же день біля вуха був такий вистріл, що його заклало – певний час нічого не чув. Мені сказали: "Чувак, це норма. Звикай, тут буде багато таких звуків. Просто старайся берегтися". За пару днів слух повернувся.

У той день нас з Миколою відправили на одну локацію. Ми питали командира: можливо, нам потрібно розбитися та кожному бути із кимось досвідченим? Він нам сказав: "Та все нормально, ось вам гранати, тепловізор. Небезпека може бути звідти і звідти". Все! Ми стоїмо й думаємо: "Капець!". Коли стемніло, я у кожній гілочці бачив людину (всміхається. – О.М.). Мені здавалося, що ось-ось вилізуть ДРГшники, чи я ще щось важливо пропущу. Справді, було дуже страшно (посміхається. – О.М.).

- Взагалі у подібних ситуаціях не бояться лише божевільні. Інстинкт самозбереження – це про здорову людину. Минув час. Цей страх має тепер іншу форму?

- Так, ти всередині з ним працюєш. Це як стрибати з висоти: вперше страшно, а потім з кожним разом все менше. Ти просто розумієш, що страшно, але знаєш, як з цим впоратися.

- Як ви розібралися зі зброєю? Ви ж працюєте з АК?

- Насправді, там немає нічого складного. Я кілька разів його ретельно почистив, вивчив, пройшов тактичні заняття і все! Він тепер, як друга скрипка.

- Важко було навчатися?

- Хотів би я сказати, що ні, все легко (посміхається. – О.М.). Але насправді було важко. Однак з часом втягуєшся. У нас є спільна мета, яка зігріває та мотивує. От коли ти щось робиш і не знаєш, навіщо, то це вже гірше.

- Як вас зустріли військові?

- Все було пречудово! Взагалі не було ніяких питань один до одного. Ніхто ні про кого на той час нічого не знав. Просто усі робили те, що можуть та вміють. Користь була від усіх. Так, від когось більша. Я в той момент пошкодував, що раніше не займався військовою справою. Зараз уже всі зрозуміли, наскільки це важливо. Тим паче, в нашій країні. Треба бути підготовленим.

- До речі, нам в інтерв’ю  Микола Сєрга розказував, що його батько – військовий, один із командирів бойової бригади Тероборони. У перший день, коли ви були у них вдома, він вам давав якісь поради, настанови?

- Я достеменно не згадаю. Пам’ятаю, що він говорив фундаментальні речі. Радив кілька разів подумати перед тим, як щось зробити, щоб на емоціях не вийшло якихось дурощів, зокрема у поводженні зі зброєю. Він – досвідчений військовий. У нього у підпорядкуванні чимало людей. Нелегка у нього робота.

- Коли ви вперше взяли до рук скрипку? Пам’ятаєте, за яких обставин це сталося?

- Я відклав на свою поличку два концертні костюми, які брав з собою, і скрипку. Коли був на позиції, взагалі про неї не думав. Якщо не помиляюся, на третій день ввечері, коли мали час для відпочинку, Микола дістав гітару, я – скрипку, і ми грали для хлопців. Так потім періодично збиралися в закритому приміщенні. Приходили, хто може і не спить, тому що треба було відпочивати, адже на сон було мало часу взагалі – по дві-три години. Коля часто жартував, співав веселі пісні. Я виконував більш ліричні композиції, щоб хлопці могли згадати мирних час та своїх близьких. І нам було простіше відволіктися. А потім такі зустрічі стали все частішими, і ми зрозуміли, що вони дуже допомагають. Тоді й почали їздити по інших частинах, коли мали можливість.

- Ви будуєте плани на майбутнє? У вас є розуміння, коли може закінчитися ця війна?

- Інколи я абстрагуюся від війни й кажу: "Мені хочеться колись зробити концерт в Нью-Йорку! От після війни обов’язково!". Хоча, насправді, я не знаю, коли це може статися. Взагалі не думаю про завтра. Живу одним днем. Але все ж мрію і проговорюю, чого б мені хотілося після війни.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Відео: YouTube Мойсея Бондаренка

Фото: соцмережі Мойсея Бондаренка та Колі Сєрги