Військовослужбовець Олександр Хаджинов: "Кожен, хто прийде до нас зі зброєю в руках, має тут просто здохнути"

Автор: Ольга Москалюк

Олександр Хаджинов - один із тих, для кого російсько-українська війна почалася вісім років тому. Спочатку він волонтерив, а потім підписав контракт і пішов воювати. Наприкінці 2017-го звільнився. Розуміючи, що керівництво росії може втілити свої хворі фантазії та поперти на Україну, готувався та тренувався. Зрештою наприкінці лютого знову вдягнув військову форму, взяв до рук зброю і вирушив на Київщину зупиняти ворога.

"ЇМ ВЗАГАЛІ ВДАЄТЬСЯ УТРИМАТИ ПОЗИЦІЇ ЧИ ПРОСУВАТИСЯ ТІЛЬКИ ЗАВДЯКИ АВІАЦІЇ ТА КУПІ МЕТАЛОБРУХТУ, ЯКИЙ "ШМАЛЯЄ""

- Ми з тобою зустрічаємося в той час, коли в Києві п’яту годину лунає тривога. Напередодні росія масово обстріляла Україну, зокрема і столицю. Про що свідчить така поведінка ворога? Це демонстрація безсилля через те, що на фронті вони не мають успіхів, то за своєю "традицією" б’ють по цивільних?

- Це агонія. Ворог більше ні на що не здатен окрім того, щоб вбивати своїми далекобійними снарядами цивільне населення та влаштовувати в Україні Геноцид. Це ж їхня єдина мета. Вони зрозуміли, що безсилі на полі бою зі своєю купою металобрухту, стадом наркоманів, мародерів, ґвалтівників та вбивць. Усвідомили, що не можуть вести чесний бій. Тому влаштовують такі атаки. У них немає вибору, адже тільки так можуть завдати нам шкоди.

- Які емоції це викликає у військових?

- Русня уже давно, окрім ненависті, нічого не викликає. Просто нічого! Немає ніяких інших емоцій до цих створінь. Не існує "хороших русских" – живих, мертвих, ненароджених. Для мене вони усі однакові. Як можна жити, знаючи, що ваші громадяни у сусідній країні вбивають дітей, жінок, людей похилого віку і чоловіків, та нічого при цьому не робити – відсиджуватися й відмовчуватися, а ще гірше – підтримувати такі дії?!

- Справді, росіяни продовжують підтримувати цю війну. Хоча нещодавно путін оголосив часткову мобілізацію з відповідними наслідками для населення. Чи відчувається на фронті це поповнення їхніх лав?

- Не сказав би. Ситуація суттєво не змінилася. Розумієш, спочатку сюди прийшли найдосвідченіші. Вони закінчилися. Далі вже йде таке ж "м’ясо", але взагалі недосвідчене. Я впевнений, що тепер більше здаватимуться до полону. А решта помруть або втечуть. У них немає іншого вибору. Вони самі обрали собі таке життя. Їм страшно у себе вийти проти дубинок, які там залишилися? Але уже ж не так і багато тих "омонівців" та "беркутні". Та вийдіть, наваляйте їм, зніміть цього диктатора і живіть собі спокійно! Ми огородимося від вас і не чіпатимемо. Але замість цього вони все-таки вирішили піти на мобілізацію. Тобто прийти сюди й здохнути. Це єдиний для них варіант, якщо не здатися в полон.

- Проблема в тому, що вони якраз не хочуть відгороджуватися. Їхня мета – захоплення України.

- Так вони вже чудово зрозуміли, що у них нічого не вийде! Тому й така агонія, про яку ми з тобою говоримо, і летять ракети в наші міста. Це все, що вони вміють – вбивати здалеку. Це країна-терорист. Там і влада, і народ такі. Тому що дії, як і бездіяльність, свідчать про те, що ви – співучасники подій. Ті, хто просто спостерігають, нічого не роблячи, теж несуть відповідальність, тому що обрали ту владу. Навіть якщо за нього не голосували, у їхніх силах його зняти. Але не роблять цього. Значить, співучасники.

- Ти мислиш, як українець. Але ми з росіянами дуже різні. Вони за ментальністю своєю раби, які звикли служити царю. Просто їхній господар нині інакше називається – президент…

- Так і є!

- Мене, наприклад, на початку вторгнення дивувала позиція деяких наших людей, зокрема і публічних осіб, які вважали: зараз російський народ усе зрозуміє, знесе владу, їхні війська вийдуть з України, і війна скінчиться. Пам’ятаєш, скільки було звернень і надій, що нас почують? І ми ж бачили реакцію – ще більшу підтримку дій путіна. Мені здається, одразу було очевидно, що у нас не було і немає іншого виходу, аніж знищувати їх, обороняючись.

- Ти правильно сказала: ми на боці захисту. І це найголовніше. Ми автоматично праві. Той, хто захищається, завжди правий. Це по-перше.

По-друге, рашка – це країна… Ну, як країна… Великий шматок землі, більшість якої становлять окуповані менші шматки. Якщо вони почнуть нарешті деокуповувати свої території і стануть нормальними країнами без рашистського правління, можливо, є шанс, що все нормалізується. Ми знищили більшу частину цих дебілів, безмозгих зомбаків, які окуповували їхні території. Так от якби зараз почалася ця деокупація – це було б ідеально! І вони б нарешті зажили нормально. Була б не рашка, а багато звичайних країн. Сьогодні росія намагається зробити з Україною те саме, що і зі шматком своєї землі – висмоктувати наші ресурси, маніпулювати через нас іншою частиною світу. Але вони не розрахували, що тут – українці (посміхається. – О.М.). Дикі та непідкорені, які поважають не тільки закон, але й волю, свободу і справедливість. Навіть після революції 2004 року, Майдану та початку АТО, ООС вони не врахували, який тут народ. Це їхня найбільша помилка.

- Я б зазначила, що все одно нам не варто сподіватися та очікувати на розпад росії. Ми маємо докласти максимум зусиль, щоб перемогти у цій війні. Причому не впадаючи в ейфорію, як-от після нашого наступу на Харківщині, адже ці локальні перемоги ми отримували дуже дорогою ціною – життями наших людей. Попереду ще багато роботи.

- Насправді, найжахливіше те, що ми втрачаємо найкращих. Знаєш, емоції зникли. Тому що у кожного – своя особиста втрата. Кожен загиблий чи безвісти зниклий – це трагедія. Вони – побратими, українці, земляки. Саме тому, як я сказав, до росіян більше нічого не відчуваєш, окрім ненависті. Кожен, хто прийде до нас зі зброєю в руках, має тут просто здохнути. Я в цьому впевнений. Тому не можна розслаблятися. Так, звичайно, попереду ще багато роботи. І найстрашніше, що й чимало втрат з нашого боку. На жаль, такою є ціна перемоги. Інакше її не здобути.

- Ти в нашій розмові уже дав характеристику нашим ворогам, що вони – мародери, ґвалтівники та вбивці. Пам’ятаю, ти навіть якось писав звернення до журналістів з проханням не називати росіян солдатами та не шкодувати для них епітетів, які ми ось проговорили. У цьому контексті згадаю ще один твій пост у Facebook: "Вони пиздять унітази і по рації називають нас "грязные". Це потвори, які до сих пір в більшості регіонів не мають центральної каналізації, і для них звичайний унітаз - це щось космічне. Це потвори, які не мають пральних машин та не знають, що таке ванна. Це потвори, які вбивають заради матрасу, ковдри чи одягу. І ці п@дари з зажопянска в рацію називають нас "грязные"… П@дари, які обирають здохнути, аніж жити в свому гівні та бомжатні, виховуючи таких же сраних бомжів, невігласів та аморальних потвор в такому ж гівні, заздрості та ненависті. І ці рашистські тварі називають нас "грязные"". Чи знаєш ти, чому вони обрали для нас саме такий епітет?

- Була така ситуація: одне з наших відділень відбило ворога під час прямого бою і "вальнуло" якогось їхнього командира. Забрали рацію, певний час слухали переговори русні і таке почули. От чомусь "грязные". І це кажуть тварини… Ні, які ж тварини?! Якісь створіння…

- Істоти.

- Так, назвемо їх істотами. От вони крадуть унітази у цивільних людей, які нічого їм не зробили, мирно жили у своїй країні за своїми законами та Конституцією – працювали, ростили дітей, насолоджувалися життям, хотіли дожити віку та побачити онуків. Тут приперлися ці істоти – вбили, зґвалтували дітей і жінок, а ще й покрали унітази. Після цього вони нас називають "грязными"?! Та це не країна, а якесь лайно, яке застрягло десь у Середньовіччі. Вони серуть на вулицях в дірки, в житті не бачили того унітазу, то він для них – щось неймовірне. Дивись, у нас же теж в країні є злочинці. Але коли вони йдуть на крадіжку, то їх цікавлять сейфи! Навіть наші злочинці бачили унітаз і не дивуються йому (посміхається. – О.М.). А це типу елітні війська российской федерации п@здять унітази й пральні машини. Більше того – навіть чавунні ванни! Нафіга?! Що про них взагалі після всього цього можна сказати?! Галімо, що у нас такий сусід… Коротше, вони – нелюди.

- Із свіжого я чула варіант федерасти.

- (посміхається. – О.М.) Справді, щось свіженьке, не чув ще. Ми їх по рації називаємо під@рами. А от ми, виявляється, "грязные". Причому, щоб ти розуміла, на позиціях ми знаходимося більш-менш в однакових умовах. Тільки у них ще розкидані пляшки від різного бухла, вкраденого уже у нас в Україні із заправок, магазинів, домівок. Вони п@здять усе, що бачать! От ти визволяєш територію, заходиш туди, а там купа порожніх пляшок. Бухають цілодобово.

- Від страху?

- Не знаю. Навряд. Від того, ким вони є. Думаю, вони самі себе ненавидять. Як можна любити своє життя, якщо ти ходиш в туалет в дірку, коли біля твоєї багатоповерхівки тхне лайном, а не чимось пахне?! Вони і є лайно! Та й звикли до цього. Тому і поводять себе відповідно.

- А в бою вони які?

- Деякі йдуть по трупах своїх же – ми вбиваємо передніх, а задні проходяться по них, а потім розбігаються. Які вони в бою? Вони також із м’яса та крові. Теж помирають.

- Військові мені розказували, що в Ірпені була їхня еліта, зокрема морпіхи. І вони були такі активні…

- Слухай, більшості з них "натрусили", що тут – бомжі й якісь недосвідчені бандугруповання: "Та легко зашли, все сделали и никаких проблем!". А коли вони стикаються з нашими бійцями, то здебільшого гинуть. Їм взагалі вдається утримати позиції чи просуватися тільки завдяки їхній авіації та купі металобрухту, який "шмаляє". Вони просто стирають території, на яких потім неможливо знаходитися та утримувати позиції. Якщо це посадка, від неї взагалі нічого не залишається. Просто в хлам! Але ж і це недовго продовжуватиметься. У них техніка так само знищується…

- Але вони в цьому плані досить підготовлені. Ми ж розуміємо, що ця підготовка йшла не рік і не вісім, а набагато більше.

- По кількості так. Ти ж бачила, яка у них величезна територія окупованих країн колишнього радянського союзу. І в кожній - склади, де купа техніки. Звичайно, вони це все позбирали, підготувалися, виготовили щось нове і зараз цим займаються. Тому й "беруть" цією купою металобрухту, яка, на жаль, ще "шмаляє", снарядами, які розриваються. Правда, багато й таких, що не розриваються. Особливо коли попадають у м’яку землю. Якби не ці усі запаси, ми б їх давно стерли на порох. Але із кожним прибуттям західної допомоги нам стає трохи легше й безпечніше.

"ЗАВДЯКИ ЦІЙ ПОВНОМАСШТАБНІЙ АТАЦІ МИ СТАЛИ БІЛЬШ УКРАЇНІЗОВАНІ"

- Ти був на Бахмутському напрямку. Загалом ситуація на Донбасі залишається складною?

- Так. Чесно кажучи, важкувато. Однак хлопці молодці - утримують позиції якомога довше, на жаль, ціною свого життя, кров’ю та потом. Але інколи стає неможливо це робити, тому, звичайно, доводиться змінювати позицію на більш вигідну. Інакше ніяк.

- Ворог через це радіє?

- Вони вже нічому не радіють. У них повна деморалізація! Бачать, як їхніх пачками вивозять звідти вантажівками. Їх змушують сюди йти, хоч вони й не хочуть. Але це їхні проблеми. Вони – злочинці, терористи, мародери та ґвалтівники.

- Серед них є й українці – жителі Донбасу…

- Ти маєш на увазі істот, у яких є наш паспорт? Це не українці! Вони – зрадники! Така ж руснява фігня, яка має здохнути. Змусили їх йти воювати чи ні - неважливо. Скільки років у них була можливість виїхати, але ж вони сиділи?! Весь цей час бачили, що таке "русский мир". Якщо їх влаштовувало, і вони були готові жити у лайні, то це не українці. Вони прекрасно знають, хто ці роки по них "шмаляв". Ми за вісім років війни ні Луганськ, ні Донецьк не бомбили. Вони в курсі, що заяви про це - пропаганда. Або вони тупі та без мізків. Мені не шкода жодного з них. Взагалі!

- Мізки там, справді, промиті. Причому не лише прямою російською пропагандою. Була й опосередкована багаторічна через українські політичні партії, як-от ОПЗЖ, до того – Партія регіонів і так далі. Вкладали у вуха, що Донецька та Луганська області годують всю Україну. Казали: "Донбасс порожняк не гонит". Тепер це нам, вибач, "виходить боком"…

- Я згоден з тобою. Так і є – "виходить боком", життями наших побратимів та громадян.

- Як від такого промивання убезпечитися на майбутнє? Ми ж розуміємо, що спроби все одно будуть.

- Уже запущений такий механізм, який не зупинити. Ми певною мірою вже перемогли! Зокрема у питаннях пропаганди та українізації. Все у більшої кількості людей з’являється розуміння реалій. Завдяки цій повномасштабній атаці ми стали більш українізовані. Українізація почала рухатися так стрімко, що її вже не зупинити! Дивись, не усі ж в Україні – військові. Є волонтери або ті, хто підтримують економіку тощо. І кожна людина важлива та виконує роботу на своєму фронті. Я якось записав відеозвернення: "Якщо ви не можете воювати, допомагати донатами чи ще якось, то зробіть також дуже важливу річ – українізуйтесь та українізуйте своїх дітей. Це вже буде добре". Розкажу тобі, що думаю щодо цих усіх мовних сварок. Я особисто повністю почав писати українською у 2015 році, а минулого року остаточно перейшов на неї у спілкуванні. Сім років не наважувався користатися розмовною. Насамперед, мені було соромно розмовляти ламаною мовою - за те, що я її так калічу. Мені дуже подобається, коли люди говорять чистою українською. Наприклад, приїжджаєш до Львова, насичуєшся атмосферою і починаєш трохи заздрити: "Хотів би я так розмовляти" (посміхається. – О.М.). А це ж легко – візьми і вивчи! Зрештою сьогодні навіть коли зі мною розмовляють російською, я не переходжу на неї, а продовжую говорити українською. Оце і є найважливішим. Так от щодо мовних сварок: я ніколи не скажу нічого поганого про побратимів, які спілкуються російською. Це їхній вибір. По-перше, вони своїми потом, кров’ю, часом та життями виборюють собі своє право. Але, до речі, це їм не заважає українізувати своїх дітей. По-друге, ми – демократична країна. По-третє, наразі я не бачу великої необхідності нам усім через це сваритися. Чимало побратимів, які поруч з тобою тримають у руках зброю, говорять російською. Але вони так само ризикують життям, відбивають та знищують ворога. Якщо вони поки обрали для себе варіант говорити російською, повторюся, це їхнє право. Хоч на мою думку, усі мають перейти на українську. Першочергово держслужбовці…

- Вони взагалі зобов’язані за законом.

- Звичайно! Це гидко, коли якийсь чиновник десь виступає чи дає інтерв’ю російською. Або коли він говорить ламаною мовою, як ті ж Азаров, Аваков та Тимошенко. Я вважаю, що ми можемо щось вимагати від тих людей, які не тримають зброю в руках, не допомагають армії та не беруть активну участь у цій боротьбі. Зробіть хоча б це – українізуйтесь!

Але коли бійці починають сваритися між собою через мовне питання – це неправильно. Взагалі нині особисті сварки не на часі. Я, наприклад, раніше із багатьма людьми мав протилежні політичні погляди й сперечався через це після виборів. Однак зараз не хочу цього робити. Сьогодні не до цього. Як ніколи, потрібно об’єднатися та відбиватися разом. Тоді все вийде. А чвари деморалізують і морально пригнічують.

- Я погоджуюся з тобою, що абсурдно зараз вимагати від військових вивчати українську та спілкуватися лише нею. Але ж є цивільні, про яких ти згадав, які також не налаштовані на зміни. Думаю, ти також чув подібні "пояснення": "Почему я должен переходить на украинский, если ребята на передке тоже говорят по-русски, как я?!". Що б ти сказав цим людям?

- Що їхня поведінка жахлива. Спитав би: "А ти хіба на передовій? Ти зі зброєю в руках? Чи, можливо, ти донатиш? Якщо так, то чи не хотів би зробити ще більше? Ти ж можеш!". Це треба, щоб більше не повторювалася сьогоднішня ситуація, щоб років за десять не довелося воювати нашим дітям. Не треба прикриватися військовослужбовцями або маніпулювати ними.

- Бачила відео військового Ігоря Шолтиса про мовне питання. Він там звертає увагу на те, що українці продовжують слухати російську музику. А ми ж з тобою розуміємо, що існують платні платформи. Тобто такі люди навіть грошима підтримують росію…

- На жаль, є й таке. Інколи навіть серед бійців. Але що ти скажеш?! Людина може загинути у будь-яку секунду. Тому я і прошу цивільних допомагати на тих фронтах, на яких можливо. А прослуховування російської музики – це не допомога, а навпаки: ви купуєте кулю для того ж бійця та ракету для себе і своїх дітей. Більше того, ваших сусідів вбивали та ґвалтували російськомовні. Про що взагалі може йтися?! Ми Україна чи як?! Давайте, якщо ми вже сплачуємо таку високу ціну, поводитимемося нарешті, як українці та формуватимемо свою країну заради майбутнього, наших дітей, незалежності та справедливості. Інакше навіщо гинути такій кількості людей? Можна ж було просто підняти цей російський "прапор": "Разговариваем по-русски". Адже вони ж казали, що не обмежуватимуть українську, у що я не вірю. Звичайно, робили б це та продовжували Геноцид українського народу. Але якщо ми платимо цю ціну, то маємо ставати справжньою країною.

- Ми її платимо ще з 2014 року. Війна для тебе теж розпочалася саме тоді – ти був волонтером, а наступного року підписав контракт. Чому ти вирішив піти воювати?

- По-перше, я багато чого навчився на передовій, завдяки підрозділам, із якими співпрацював, як волонтер. По-друге, я бачив чимало абсурду, який можна змінити, та перетворитися на більш професійну армію. Це змусило мене піти та підписати контракт. Хоч, насправді, мені було важко це зробити, тому що із 2004 року я був списаний - у мене вирізана половина легені. Тому мені у 2015 році довелося фізично доводити, що я спроможний. Зрештою, я отримав свій бажаний військовий квиток. Основною моєю метою було створення професійної та правильної армії на прикладі нашого підрозділу. Нам це вдавалося і з комбригом, і з комбатом, і з цивільними, які нам допомагали. Це було неймовірно! Я настільки був натхненним цим підрозділом. Його багато хто знає. Усі чули про бригаду швидкого реагування 3018 НГУ. На мою думку, це один із найкращих підрозділів України. Хлопці кожного дня доводять свій професіоналізм. Їм, як кажуть, дали відірватися. Хоча вони теж, звісно, платять за це високу ціну.

- Якщо порівняти період початку війни й лютневий наступ, окрім масштабності та ракетних атак мирних міст, чим вони ще відрізняються?

- Русня "поливає" нас цілодобово. Просто знищують усе! Спочатку авіацією, потім артилерією, далі намагаються пройти. А коли не виходить – відходять і знову гатять уже по спалених позиціях. Звичайно, в таких умовах набагато важче. Але мусимо і маємо протистояти. Ніяк інакше.

"МИ БАЧИЛИ ТІЛЬКИ РУСНЮ, ЯКА ЦІЛОДОБОВО БУХАЛА, СМАЖИЛА ШАШЛИКИ, КУРИЛА КАЛЬЯН І ГАНЯЛА НА ТАЧКАХ ПО ТРАСІ"

- Ти звільнився наприкінці 2017 року. Чи було у тебе ці роки відчуття, що насувається щось глобальне?

- Звичайно! Ми з моїми друзями, товаришами, побратимами, братами готувалися до цього. Знали: рано чи пізно таке станеться. Тому їздили на різноманітні вишколи, постійно проводили злагодження. У нас був свій полігон. Навіть восени почали оформлюватися. Але трошки не встигли.

- То ж не було несподіванки…

- Несподіванкою була хіба конкретна дата. Думали, що трохи пізніше. А так ми усвідомлювали, що може статися. Особливо, коли почалися ці навчання на нашому кордоні.

- На початку вторгнення ти був на Київщині. Розкажи про цей період.

- Спочатку це був Ірпінський напрямок. Потім ми попросили відправити наш підрозділ далі. То ж опинилися на Житомирській трасі. Працювали в районі Лісного.

- Тоді в новинах була інформація, що росіяни масово перевдягалися в українську форму. Ви зустрічалися з такими "ряженими"?

- На Бахмутському напрямку від деяких підрозділів чув історії, як русня перевдягалася та заходила на позиції. Навіть є відео, на якому стоїть "вагнерівець" в мультикамі, з українськими шевронами, стягом України на плечі та розповідає, як вони захопили Вуглегірську ТЕЦ. Тобто самі ж це підтверджували. Тому, звичайно, нам тут потрібно бути уважними.

А тоді у нашому секторі ми таких не зустрічали. Ми бачили тільки русню, яка цілодобово бухала, смажила шашлики, курила кальян і ганяла на тачках по Житомирській трасі.

- Це так розважалися?

- Не знаю, що вони робили. Але це у них швидко закінчувалося (всміхається. – О.М.).

Найжахливіше, що вони розстрілювали цивільні машини. Причому впритул…

- На той час це було масове явище.

- Так. Тому ще раз повторюю: це істоти, яких потрібно утилізувати.

- Окрім "вагнерівців", заходили й "кадирівці"…

- Щоб ти розуміла, коли вони висадилися у Гостомелі, отримали п@зди від строковиків і зрозуміли: коли приїдуть контрактники – їм "гайки". Я їх на передній лінії не зустрічав. Вони були позаду, знімали ролики. Оце вилізуть, отримують п@зди й усе. Страшні лише у себе на відяшках. Вони таке ж м'ясо, яке незрозуміло куди та навіщо приїхало. Нащо ви лізете на чужу землю?!

- Так "освобождать" же!

- Кого й від кого ви "освобождаете"?! Та і хто ви такі, щоб таке робити?! Ви – якийсь типу народ без своєї держави. Це купка м’яса, васали росії. Вони не мають своєї нації та ідентичності. Вони приїжджають у чужу країну – вільну, незалежну Україну когось "освобождать"? Та краще ви світ від себе "освободите"! В принципі, чим вони і займаються, коли приходять на передову. За що ми віддаємо своє життя - зрозуміло. А вони?! Взагалі не можу осягнути!

- За гроші?

- Я б так не сказав. Скоріше, за відсутність мізків, ідіотизм, тупість, жадібність та заздрість. Та всі про це говорить! Як вони знищували наші будинки повсюди, де могли. Адже у нас навіть на Сході хати набагато кращі, аніж у них навколо Москви й Пітера. От від’їжджаєш від цих двох міст – все! У нас у Донецькій та Луганській областях люди жили набагато краще за них. Хоча тут було таке сприйняття життя, як у русні: як є, так і нормально. Не було такого розуміння, що хочеться краще, адже для цього потрібно щось робити. А русня взагалі уся така! Чим у них гірше, тим більше їх влаштовує. От лайно, значить, житимемо в ньому. Тому я й звертаю увагу на їхню заздрість. Вони коли у Київській області побачили, як наші люди живуть навіть в селах, то ох@рели. Звичайно, почали усе тягнути. Думають: "Оце унітаз вдома з’явиться". Хоча я впевнений: от привозить цей ванька унітаз до себе, заходить у свою дерев’яну та вонючу будку на вулиці, просто його ставить і все! Полюбе він не знає, що туди можна підключити воду і вивести каналізацію (всміхається. – О.М.). Колись він на відео бачив, як людина сідає на цю білу штуку, але, певне, не додивився, що потім ще натискає кнопочку, щоб змити. То, звичайно, йому потрібно десяток унітазів, щоб вони були зйомними. Забруднився один – поставив новий. І задоволений.

- А сюди припхалися, як на свято - із парадною формою.

- Парадна форма залишилася тут (посміхається. – О.М.). Як і вони самі. Повірили у те, що їх тут зустрічатимуть із прапорцями. Та ви ідіоти! Ви заїжджаєте на танках у чужу країну, а вам тут раді? Ви що, не бачили в Інтернеті, що таке українці?! Куди ви поперлися?! Та тікайте ламайте ноги, стріляйте один в одного, побийтеся чи, зрештою, пограбуйте магазин і сядьте!

- Так потім зеків все одно сюди притягнуть – воювати ж немає кому.

- Добре, нехай цей варіант вже не працює. То ламайте ноги! Видаліть нирку, з однією проживете!

- Ще й заробите.

- (всміхається. – О.М..) То ж так! Розвивайте свій чорний ринок. Але не пхайтеся у цивілізовану, сильну країну, яка з кожним днем стає потужнішою. Як не крути, цей процес вже не зупинити – ні рашці, ні комусь іншому, ні тим, хто у нас ще розмовляє російською. Тому, повернуся до того, про що ми з тобою говорили: не треба сварок. У нас зараз одна ціль – перемогти та знищити ворога, який прийшов на нашу землю. А що буде далі – потім розберемося: плануватимемо, будуватимемо й розвиватимемо. Україна вже немає іншого шляху, окрім як стати однією з найсильніших і найуспішніших країн світу.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Олександром Хаджиновим