Танкіст позивний Вовк: "Були такі села, де навіть жодного пострілу з танка не робили. Наша піхота зайшла, зачистила і рухаємося далі"

Автор: Ольга Москалюк

Командир танкового екіпажу ЗСУ Андрій із позивним Вовк потрапив на російсько-українську війну чотири роки тому, коли йому було лише дев’ятнадцять. Підписав контракт. Він закінчився п’ять місяців тому, але Андрій продовжує воювати та захищати Україну на Харківщині.

- Коли я прийшов в армію, війна була зовсім іншою, - згадує. – Тоді ж відвели танки з лінії фронту на Донбасі, тому ми просто стояли в тилу та прикривали. Тобто охороняли, щоб ворог не просувався далі. Нічого такого особливого не робили. Звичайно, у той час було легше.

"РОСІЯНИ З МОСКВИ ТА ПІТЕРА НЕ ПІДУТЬ ВОЮВАТИ. ВОНИ БОЯТЬСЯ"

- У той час відбувалася так звана окопна війна. Працював "режим тиші", якого нам потрібно було дотримуватися. Військові мені розказували, що дещо дратувалися, коли по них від росіян "прилітало", а відповісти вони не могли із зрозумілих причин…

- Так, пам’ятаю таке.

- Чи уявляли ви тоді, що може статися повномасштабна війна?

- Спочатку про це не думали. Але потім бачили, що з кожним роком вони все більше нарощували свої сили, через що у нас вже відчувався певний тиск. Тому напередодні наступу росії ми мали виїжджати із Харківської області, де перебували певний час до того, на Донбас, щоб змінити іншу бригаду. Були уже готові до виїзду, але тут нас якраз застала повномасштабна війна. І все – ми залишилися й стали на захист Харкова.

- Розкажіть про перший день оборони Харківщини.

- Ми прокинулися о четвертій ранку від вибухів – прилетіло по військовому аеродрому неподалік від нас. Потім почали обстрілювати нашу військову частину. Влучили у склади з боєприпасами. Гатили по полігону. Землю трусило добре. Ми якраз виїхали й стояли в лісі. Тікали, ховалися (посміхається. – О.М.). Потім дали команду, і ми розділилися: одні поїхали в сторону Куп’янська, інші – Харкова. Нас постійно обстрілювали. Дуже активно працювала авіація. Я таке бачив вперше, адже на Донбасі такого не було.

- Про що ви думали? Що відчували?

- Попервах нічого такого. Я взагалі у той момент просто лежав позаду на танку. А от коли по нас десь за два дні прилетіло вже в Харкові, було дуже страшно. Тому що три ракети впали поруч, а одна влучила у сусідню будівлю – танковий інститут. Повезло, що не в нашу, адже нас там в той час було дуже багато. Втратили через той приліт, здається, чотири танки та мали двох загиблих. А все могло бути набагато гірше.

- Росіяни знали, куди стріляти, чи вас здавали місцеві, які бачили, де ви розмістилися?

- Здавали. Таке часто буває. Ходять, дивляться, а потім скидають координати.

Так от росіяни тоді зайшли в Харків. А потім чи побоялися, чи ще щось – почали відходити. Дехто розмістився у одній зі шкіл (зараз вже не згадаю її номер). Не хотіли здаватися. Були перестрілки, потім – зачистка. У перші дні брали багато полонених. Здебільшого це були молоді хлопці – по 19-20 років.

- Що вони говорили, коли потрапляли в полон?

- Розказували ту ж саму відому казку: приїхали на навчання. При тому, що кожен мав нове обладнання та приціли нічного бачення. Спочатку у них взагалі все було. Як сьогодні – не знаю. Піхота, звичайно, продовжує брати росіян в полон. Але щось вони зараз не дуже хочуть здаватися.

- Нещодавно навіть Володимир Зеленський закликав росіян або тікати, або за першої можливості здаватися нам в полон. Так президент відреагував на оголошення часткової мобілізації в росії. Ви що подумали, коли дізналися цю новину про збільшення кількості противників?

- Ну, що?! Мобілізація, то мобілізація! Значить, буде більше потерпілих та вбитих. Я не розумію, навіщо.

- Слухайте, їх же там – десь 140 мільйонів! Можуть собі дозволити.

- Але ж призивають не росіян, а, в основному, якихось бурятів та чеченців. Дуже рідко можна зустріти такого, щоб хоча б був зовні схожий на росіянина (посміхається. – О.М.). Я взагалі не бачив, наприклад, уродженця Москви чи Санкт-Петербурга. Просто не зустрічав таких.

- Про що це свідчить?

- Складається таке враження, що спеціально влаштовують знищення їхньої нації.

- Пам’ятаєте, на початку епідемії COVID-19 був такий жарт: До магазину йде той з родини, кого найменше шкода (Андрій всміхається. – О.М.). Російське керівництво йде за такою ж логікою у питанні мобілізації?

- Саме так! Тим більше, росіяни ж – боягузи. Ці з Москви та Пітера самі не підуть воювати. Вони бояться. Ви ж подивіться навіть на відео з їхніх мітингів - коли бачать поліцейських, навіть не можуть щось сказати. Це ж смішно!

- Я ще звернула увагу: навіть коли на цих нечисельних мітингах відбувається затримання активістів, то решта просто стоять і дивляться. Максимум – знімають на мобільні, як поліція тягне когось до автозаку. Зловила себе на думці, що не уявляю собі таку ситуацію в Україні.

- Справді! У нас би відбивали усі разом! Але ж ми з ними різні.

- Повернуся до полонених. Кадирівці у вас були?

- Ні, не було. Хоча взагалі ми їх бачили. Були такі дні, коли вони вперед на блокпост відправляли цивільних, а самі позаду намагалися стріляти. Але у них як слід нічого не виходило.

- А що робити у таких випадках, коли ворог ховається за спинами цивільних?

- У тій ситуації цивільному реально повезло. Він вибіг із машини, впав на землю й усе. Наші його не зачепили. Розстріляли кадирівців, а чоловік не постраждав. Лише його авто. Ми з ним потім трохи поспілкувалися. Навіть дали бронежилет (посміхається. – О.М.), тому що почався обстріл. Довгих розмов не вели – на то не було часу. Треба було тікати, тому ми поїхали.

- Загалом маєте можливість періодично спілкуватися з місцевими? Що вони вам говорять?

- Періодично буває. Але ми стараємося не спілкуватися з місцевими. Тому що люди різні. Й ситуації бувають відповідні. У нас були випадки, коли поговориш із людиною, а потім прилітає туди, де ми живемо.

- Розкажіть.

- Так неодноразово було так, що приходили місцеві нібито щось нам допомогти, а потім в нас летіло. Інколи не зовсім зрозуміло, чи обстріл через те, що здали. Наприклад, було таке, що ми зайшли в село, а через пару днів нас бомбили шість годин. Повезло, що був хороший підвал. Росіяни не заспокоювалися, поки не загорівся наш будинок. Тоді вже припинили обстріл. Ми просиділи ще хвилин 15. Вогонь розгорявся все сильніше. Тоді ми почали виходити. Нас було більше ніж 20 осіб. На щастя, ніхто не постраждав. Правда, того дня ми їм теж трохи шкоди наробили (посміхається. – О.М.) – знищили склад з БК.

"РОСІЯНИ ЯК "ПІДІРВАЛИСЯ" ТА ПОЧАЛИ ТІКАТИ! ТІЛЬКИ НА РОСТОВСЬКІЙ ТРАСІ НАМАГАЛИСЯ ТРОХИ ВІДСТРІЛЮВАТИСЯ"

- Я так зрозуміла, що ваша бригада з початку вторгнення не змінювала напрямок і ці сім місяців перебуває на Харківщині?

- Саме так. Захищали і захищаємо Харків та Харківську область.

- Нещодавно ви визволили Куп’янський район. Розкажіть, якими були бої?

- Там надто запеклих боїв не було. Росіяни як "підірвалися" та почали тікати! То ж ми так швидко й просунулися на цьому напрямку. Вони не встигали навіть укріплятися. Не могли нічого зробити. Тільки на ростовській трасі намагалися трохи відстрілюватися. Але вони там втратили багато техніки.

- Що для вас тоді було найважчим?

- Були змучені та вимотані. Толком ніхто не спав і не їв. Морально також нелегко. Спочатку й страшно було, тому що до того також були спроби наступу, але не виходило. А тут пішли-пішли й не могли зупинитися (всміхається. – О.М.). Були такі села, де навіть жодного пострілу з танка не робили. Наша піхота зайшла, зачистила і рухаємося далі. Це ще більше спонукає – хочеться просуватися вперед якомога швидше.

- Як тікали росіяни?

- Кидали і своїх, і техніку. Її, справді, дуже багато.

- Що ви затрофеїли?

- У нас, наприклад, їхні танки та БТРи. Що у інших - точно не знаю.

- А ви воюєте на нашому танку чи на "віджатому"?

- На "віджатому"! (всміхається. – О.М.). Причому ще з середини квітня.

- Де взяли?

- Ми з екіпажем тоді підірвалися на трьох "ТМ-ках" – протитанкових мінах. Тож нам запропонували на вибір російські Т-64, Т-72 або Т-80. Ми обрали 72-й. Його "затрофеїли", коли відбивали Малу Рогань.

- Який він в роботі?

- Непоганий. Ще не підводив.

- Служить народові України.

- (сміється. – О.М.) Добре служить. Ми багато чого з нього підбиваємо. Були й цікаві ситуації. Коли ходили в наступ та відбивали села, в одному з них заїхали на ньому майже в тил. Розбили два танки росіян й виїхали. Вони ж не зорієнтувалися, що це ми. Правда, перші дні, коли ми на ньому їздили, було страшнувато, тому що коли зустрічали свої - ледь по нас не стріляли (посміхається. – О.М.). Хоч ми його замаскували та зафарбували їхні знаки – "Z-шки", але все одно одразу незрозуміло: а раптом це вони спеціально так зробили, щоб надурити?! Зараз уже нормально, тому що багато такої техніки. Ленд-ліз від росії добре працює (всміхається. – О.М.)

- Чи відрізняється техніка супротивника, з якою ви стикалися на початку війни, від нинішньої?

- Що тоді, що зараз техніка різна. Нещодавно знайшли їхній покинутий Т-90 (сучасний російський бойовий танк. – О.М.). От такого на початку не було. Напевно, вже кидають сюди все, що мають.

- А правда, що у росіян зараз більше старої розконсервованої техніки?

- Не знаю. У нас тут навпаки – ще новіша. Взяти ті ж Т-72 – зараз тут модифіковані Т-72Б3М. Ми вчора такого знайшли - стоїть у нас цілий.

- З технічної точки зору чим вони кращі?

- Більш вдосконалені – кращий приціл, потужніший двигун, є тепловізор, що полегшує роботу. Але ж це таке – хто до чого звик. Ми як пересіли на свій із 64-го, то здавалося, що він не такий зрозумілий. А тепер назад і не хочемо пересідати (всміхається. – О.М.).

"У ШПИТАЛІ МОРАЛЬНО ВАЖЧЕ ЗНАХОДИТИСЯ. ХОЧЕТЬСЯ НАЗАД, ЩОСЬ РОБИТИ"

- Ви – командир екіпажу. Для успішного виконання завдань вам важлива злагоджена робота команди. Як взаємодієте?

- У нас все налагоджено на відмінно. Знаєте, як кажуть? Не командир обирає екіпаж, а екіпаж командира (посміхається. – О.М.). Якщо одразу налаштувати нормальні стосунки, то надалі буде тільки легше – і в бою, і поза ним.

- Ви у нашій розмові згадали, що підірвалися на мінах всередині квітня…

- 16 чи 17 квітня. Запам’ятав, тому що у мене 14-го був день народження, а за пару днів ми підірвалися.

- Коли людина знаходиться на межі смерті, той день прийнято вважати ще одним днем народженням. У вас от вже два підряд. Чи ще є?

- Насправді, якщо порахувати, то за час війни їх вже багато (посміхається. – О.М.).

- Знаю, що ви тоді в квітні відмовилися від госпіталізації. Чому? Фізично якось постраждали?

- Взагалі ні. Тільки у механіка було розсічення на лобі, трохи подряпало. Командир дав нам пару днів морально перепочити, а потім нам передали "віджатий" танк і все – почали вже ним займатися.

- Але після повторного підриву ви вже опинилися в шпиталі. Що тоді сталося?

- Ми їхали в бій. Також підірвалися на міні, але ситуація була складнішою. Тому нас відправили до шпиталю. Днів десять я там пробув, адже отримав контузію.

- Замало для лікування такого ураження.

- У шпиталі довго ніхто нікого не тримає.

- Деяким військовим після поранення буває психологічно важко знову повертатися на фронт. У вас такого не було?

- Не було. Мені здається, у шпиталі морально важче знаходитися. Хочеться назад, щось робити. А тут сидиш, нічого не можеш (посміхається. – О.М.). Я двічі був у такій ситуації. Ще одну контузію отримав, коли ми потрапили під артилерійський обстріл. Відвезли лікуватися, тому що було погано. Потім знову ж повернувся.

- Ви сказали про артобстріл. Зараз їхня інтенсивність змінилася?

- Зараз обстрілів стало менше. Десь місяць вже точно – з того часу, як ми почали нормально підривати їхні великі склади.

- Якраз місяць тому на Харківщині ми й почали активний контрнаступ. Як думаєте, це був переломний момент у війні?

- (задумується. – О.М.). Важко сказати… Скоріш за все, так, тому що ми кожного дня просуваємося і потроху йдемо вперед.

- Ви ці сім місяців були на ротації?

- Ні, нас не відпускають на ротації. Можна хіба видихнути на пару днів.

- А будуть? Чи ви тут, як кажуть, до переможного кінця?

- Напевно.

- Часто говоримо з військовим, що ця війна – не спринт, а марафон. Ви на яку дистанцію налаштовуєтеся?

- Важко сказати, наскільки це все ще затягнеться. Думаю, в активній фазі десь пів року це все точно триватиме. А там побачимо. Або все закінчиться, або перейде у фазу "окопної війни", як на початках.

- Якщо реалізується другий варіант, ви залишитеся в армії надалі?

- Навряд. У мене і так контракт закінчився ще п’ять місяців тому. Хочеться вже додому.

- А де ви бачите себе після війни?

- Поки не знаю. Буде видно. Ще не будую планів, тому що для початку хочеться морально та фізично відпочити. Треба набратися сил, а тоді вже обирати, що робити далі.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Вовком