Артилерист Володимир Голованюк: "Багато людей врятувала моя чуйка. Я зразу зрозумів: якщо не будемо все робити як треба, буде нам погано"

Автор: Віолетта Кіртока

До повномасштабного нападу батько чотирьох синів готувався: розумів, що велика війна буде. Але у 2014 році воював лише Володимир, а тепер у лавах Збройних сил Україну боронить і його старший син.

Портрет: Роман Ніколаєв

Володимир, який носить високе звання Народний герой України, завжди сповнений оптимізму. Жартує, згадує смішні історії зі свого життя, намагається не розказувати про важкі моменти, які він переживав неодноразово. Скільки його знаю, стільки він носить тільняшку – служив у десантних військах, виборов її чесно у випробовуваннях. Прийнявши всі зміни, які сталися в українських десантно-штурмових військах, Володимир свою тільняшку залишив і носить постійно. Це його особиста історія. Про Полтаву і життя міста, про те, як повномасштабний наступ зустрів Володимир і його сини, ми і поговорили.

"МІЙ СТАРШИЙ СИН – ЙОМУ 24 РОКИ – ВОЮЄ НА ІЗЮМСЬКОМУ НАПРЯМКУ"

-Ми готувалися до того, що сталося, - розповідає полтавчанин Володимир Голованюк. - Два з половиною роки нас тренували як диверсійну групу, як партизанів. Ми знали заздалегідь, що буде велика війна. Та й ознаки того були.

Війна в країні іде з 2014 року. І всі розуміли, що вона активізується. Тільки не розуміли, що аж до Києва дійдуть, що столицю будуть намагатися взяти. У нас в Полтаві до того і територіальна оборона готувалася, в перші дні наступу добре спрацювали військкомати, побудували та облаштували укріпрайони. Волонтери, орендатори – всі включилися. Полтава дуже згуртованою виявилася. За півтори доби були готові оборонні плацдарми. Ми розуміли, що з Харкова можуть іти до нас. Та й Охтирка, Гадяч – наш напрямок.

По факту, росіяни зайшли через Суми з харківського боку до Охтирки та Тростянця. Одне угруповання потрапило в Гадяч. Думаю, вийшовши із Тростянця, вони прощолкали поворот. Бо не зрозуміло, навіщо їм був Гадяч, якщо вони хотіли дійти до Києва. Є ж пряма дорога, траса. По прямій на Київ можна вийти.

-Що ви робили в кінці лютого?

-Нашим завданням було тримати полтавський напрямок. Але хлопці просили підтримки, тому ми своєю групою виходили і в Охтирку, і в Тростянець, і в Суми. Там були свої угруповання партизанів. Ми давали координати, де знаходиться скупчення ворога. Було таке, що і у прямі зіткнення потрапляли. Тоді ще ніхто не вмів користуватися такою штукою, як нлав, а ми трішки були навчені. Добрі люди навчили, – сміється Володимир. - І ми одну російську БМП спалили з відстані 350 метрів.

Як правило, нашою задачею було тихо прийти, побачити, що, де і як, дати координати. І так само тихо піти. Або підтвердити те, що потрібно було уточнити.

Ми бачили багато побитої техніки, багато кинутої. Ми і самі захоплювали техніку. Вона була нова, старої ми бачили дуже мало. Т-80 та Т-72 модернізовані нам траплялися. Єдине, в чому нам фартило, що з захистом там були проблеми. В радянській армії є така традиція – коли строковик іде на дємбель, йому потрібно щось забрати з собою. Вони вдало обрізали "на пам’ять" проводки з кольоровим металом, які ідуть до захисту в танках. А це ж спеціальна система від реактивних снарядів. Коли підлітає до броні ракета, захист поглинає кумулятивний струмінь… Завдяки традиції, вона не спрацьовувала. Тому і палили часто ту броню так яскраво і легко. Ми ще думали - чого у них не спрацьовує захист? Побачили вже, в чому річ, коли залізли в російський танк.

Ще прийшлося виводити з Чугуєва розбиту частину, а це більше ніж 200 чоловік. Особовий склад, жінки, діти, поранені. Це була наша задача. Виконали без втрат.

Володимир в Дергачах біля Харкова

-По Полтаві росіяни працювали?

-Декілька разів прилітало на аеродром. Ще в приватне господарство поцілили. Видно, ракети зреагували на тепло. Бо там вівчарня розташовувалася, вівці люди тримали. А так - тихо.

-Наскільки люди розуміють, що війна наблизилася суттєво?

-Від Полтави 140 кілометрів до Харкова. По балках іноді навіть чутно, що б’ють по сусідньому місту. Багато біженців до нас приїхали з Харкова. Місто забите. Ні квартири, ні будинка знайти не можливо, аби зняти. Але місто живе, наче немає війни. Працюють магазини, ресторани, люди гуляють. Але багато хто допомагає армії, особливо орендарі та бізнесмени. Харків – фортеця, яка не дозволяє піти росіянам на Полтаву.

-Де твої діти?

-Старший воює. Він вчився в Одесі на факультеті матеріально-технічного забезпечення. Достроково їм дали погони і - вперед. Перебуває на Ізюмському напрямку.

-У 2014 році від був підлітком. Тепер і він воює...

- Ти ж знаєш, що ми всі ці роки займалися патріотичним вихованням молоді. І він постійно був зі мною. У нього не було виходу, куди іти, чим займатися. Він не дуже хотів бути військовим. Але я не дав йому шансу стати кимось іншим. Він хотів іти в будівництво, як і всі його однокласники, а я наполягав, щоб він пішов у військовий виш.

Володимир із старшим сином, лейтенантом Збройних сил України

-У тебе четверо синів…

-Старшому, Денису, 24 роки. Меншому - 10. Середнім, двійнятам, по 13. Я дуже хотів Анічку. Вже маючи трьох синів, вирішили ризикнути і народити ще дівчинку. А получили Максимчика.

-Немає страху, що війна затягнеться настільки, що і середнім синам доведеться брати зброю в руки?

-Комусь завжди потрібно захищати свою країну, землю, родину. Так Бог мабуть розпорядився, що чоловік – воїн по своїй суті, і він має оберігати все, що навкруги нього. Дім, сім’ю, країну. Я так і готовлю змалку синів. Вони всі у мене ходять у військово-патріотичні клуби, займаються. Менший кричить: буду десантником.

"ЗАНОЧУВАВШИ В ІНШІЙ ПОСАДЦІ, НЕ ТАМ, ДЕ НАМ ПРОПОНУВАЛИ, МИ ЗБЕРЕГЛИ ДВІ БАТАРЕІЇ "УРАГАНІВ"

-Ти ж в армії після строкової служби не залишався?

-Строкову я служив у 1-ій аеромобільній дивізії в Болграді. Ще до строкової служби я хотів піти в армію. Навіть подав документи і вступив у наш полтавський інститут зв’язку. Але так склалося, що я швидко пішов з інституту через конфлікт з молодим лейтенантом…

-В цивільному житті що робив?

-Я багато років працюю начальником служби безпеки лікеро-горілчаної компанії "Хортиця". Я і дотепер там начальник служби безпеки.

-У 2014 році ти міг не піти воювати…

-Так. У мене чотири хлопці. Але ж я тільняшку не просто так ношу. Так, зараз історія трохи помінялася. В українській новій армії немає вже тільняшок. Але мені не просто так ту тільняшку дали. Я не випадково її отримав, а заслужив кров’ю і потом. Тому досі і ношу.

У 2014-му я сам пішов у військкомат, коли почали мобілізовувати першу хвилю. Сказав: "У мене перша черга мобілізації. Де мій папірець?"

-Тоді ти також відчував, що буде війна?

-Ні, тоді не розумів, навіть не думав, що так станеться. Майдан повз мене пройшов. Але мені особисто хотілося щось змінити, щоб жити в країні було краще. Бо все загрузло в корупції, не зрозуміло було, куди іде країна. Але ж мої діти повинні мати інші можливості. Так всі хочуть, у кого є діти. Коли стало відомо про перші втрати на Майдані, зрозумів, що потрібно щось робити.

Я потрапив у 27-ий реактивний сумський полк. Зараз це бригада. Я ж думав, що мене заберуть в десантники. Але ми чомусь потрапили до артилеристів. Вийшов командир дивізіону: "Ну що, полосаті, будете у нас стрибати з "Ураганів". Я ще думав, що це новий гелікоптер якийсь. А потім відкрили ворота – як глянув на ту машину… Колеса спущені, брудна вся, величезна…

Ми організували взвод охорони. Якщо іде колона і її ніхто не охороняє, то це не правильно. У цей взвод увійшли всі "полосаті". Прийшлося мені ними керувати, відбирати людей, займатися їхнім навчанням.

10 чоловік моїх бійців охороняли дивізіон. Це три батареї: три бойові машини, три заряджаючі плюс персонал, який все це обслуговує, плюс допоміжна техніка.

-Перша робота "Ураганів" вразила?

-Це відбулося, коли вони працювали по Савур-Могилі. Наші тричі штурмували ту висоту. Потрібно було накрити чимось таким, щоб зруйнувати укріплення, які там вже були, які вже там поробили.

Як перші виходи "Ураганів" пішли, кажу: "Пацани. Хтось казав, що зарубки потрібно робити – вести облік вбитих ворогів. Давайте зразу по 20 штук влупимо". А це ми ще не бачили, як вони розкриваються. Коли вже по нам працювала артилерія, зрозуміли, що відбувається. Вперше по нам працював "Град". Це було там само, на Савур-Могилі. Через добу після наших перших залпів. Ту установку називали "блукаючий "Град". Їздила група, вираховувала війська. Коли перший раз прилетіло, було кумедно. Уяви. Сидять хлопці. Відпочивають. Спека. Серпень місяць. Роздягнуті. Хто в тапочках, хто в чому. Стоять зведені "Урагани", чекають команди. Її немає. Машини стоять і стоять. Я вже командиру кажу: "Давай переїжджати. Довго стоїмо. Ми вже тут занадто примітні. Тим більше з Тореза вивозили дітей, таксисти їздили, нас бачили. Можуть передати інформацію". "Та що ти там розумієш. Команда буде – від’їдемо", - почув у відповідь. Один раз сказав, два, три. На четвертий як прилетіло! Після того мене слухалися всі.

-Встигли сховатися?

-Я тоді отримав важку контузію. Побило трохи нашу техніку. Радіатори посікло уламками. Два хлопці у мене були поранені. Але легкі. Нам повезло, що перед тим ми під балкою вирили нішу. Заховалися туди. Було б трагічніше, якби не було куди застрибнути.

-У людей ще тоді не було досвіду, як і що робити. А звідки він у тебе?

-Є або атошний бог, або, як мені казали офіцери, у мене чуйка працювала. Я прислухався до всього навколо. Якщо десь щось не так, реагував. Дуже багато людей врятувала саме ця моя чуйка.

У мене на срочці був старшина. Дядько у віці. Він завжди вчив: в будь-якій обстановці маєш знати, де ти знаходишся, що навколо, свій об’єкт, зони входу, підходу, евакуації. Коли я приїжджаю на місце, де ми маємо стати чи заночувати, чи вивести на позицію "Урагани", все зразу вивчаю. Накриють тут чи ні. Як втікти. Чим можуть дістати. В голові постійно крутилося все це. Я тоді зразу зрозумів: якщо не будемо все робити, так, як треба, буде нам погано.

Побачивши, що мої поради мають сенс, офіцери-"піджаки" почали мене слухати. Налагодилася система. І призвело це до того, що ми відпрацьовували на всі сто і уходили без втрат.

-Коли чуйка ще спрацювала?

-В районі Гранітного нас обстріляли "Смерчем". Там був командний пункт, багато людей, техніки. Коли ми приїхали туди, кажу командиру: давай тут не будемо ставати, а заїдемо в сусідню посадку. Не знаю, чому так запропонував. Щось тьохкало. "Чому?" - спитав командир. "Ти знаєш, що тут літав безпілотник, а пацани його збили із зенітки? Хто знає, чого він літав. Не відомо, що то за безпілотник", - пояснив я хід своїх думок. Ми ж тоді не дуже знали про можливості всіх цих коптерів. "Давай переїдемо", - наполягав я. Там само, біля командного пункту знаходилася і ремонтна база. Наша поламана техніка там лишилися. О четвертій ранку ту всю базу накрили. І поранені були, і загиблі. Кинулися витягати всіх. Тоді я вперше побачив військового медика Тетяну Іваненко із Одеси. Вона в тільняшці бігла, сумка з хрестом на ній. Кричу їй: "Ти куди, все палає". А вона мені: "У мене там поранені". Я ж до дівчат взагалі небайдужий, а тут ще й в тільняшці біжить! Я не міг не звернути увагу, - Володя сміється. З Тетяною вони спілкуються дотепер. - Таня допомогу надавала, а ми вивозили поранених. Там і склади РАО були… Просто переїхавши в іншу посадку, ми зберегли дві батареї!

"Я ЩЕ У 2014 РОЦІ ПЕРЕКОНАВСЯ, ЩО ХОРОШИЙ РУСЬКИЙ – МЕРТВИЙ РУСЬКИЙ"

- Із Савур-Могили виходили важко?

-Ми звідти пішли прямісінько на Іловайськ. Одну з наших батарей заперли в Сніжне. Інша стала в Комсомольску. Одна їздила між ними як рейдова.

Ми не знали про оточення, не знали, що там відбувалося. Зв’язку не було зовсім. Ми дізналися про все, коли заступник командира полку зібрав нашу групу і сказав: "Виводьте батареї, бо ми в оточенні. Кільце замикається".

Першу батарею я вивів через баштани. Зізнаюся, люблю кавуни. І при можливості заїжджав дегустувати. У охоронців міняв тушонку на кавуни. Це нас і врятувало, бо я встиг добре вивчити місцевість. От ми між баштанами і проїхали. Людей, які охороняли ці баштани, питали, чи можна проїхати. Ще й соняшники цвіли, бджолярі медом займалися. Вони також нам допомагали. І дорогу підказували, ще й мед давали. Так і вискочили. Якби ще на добу затрималися, не виїхали б. До речі, заступник командира дивізіону прийняв рішення виходити без офіційного наказу, за що потім і постраждав. Його перевели від нас на пониження. Зате він врятував цілий дивізіон – і людей, і техніку.

Коли ми вийшли, передивилися всю свою техніку, зрозуміло стало, що дуже багато побитої. Нас доповнили ще батареєю. І пішли ми прикривати Донецький аеропорт в сторону Пісків. З одного боку "Урагани" не діставали всі точки, які потрібно було. Тому поставили їх в різних місцях. В районі Новобахмутовки була одна наша батарея. В районі Пісків - друга. Так вже було ефективно. Є відео, коли хлопці в аеропорту просили бити "Ураганами" прямісінько по них, бо ворог пішов штурмом. Вони дали координати. Тоді ми близько 200 сепаратистів, як тоді їх називали, завалили.

-Демобілізувався ти коли?

-У 2015 році. Командир дивізіону звільнив мене трошки раніше строку.

-Чому?

-Дізнався, що у мене четверо дітей.

-До того не знав?

-Ні. Я не казав нікому. Він подав нагородні документи на мене, а там потрібно вказати дані родини. І він, дізнавшись про моїх синів, зразу ж сказав: "Е, дружище, давай додому". Нагороду не дали. Додому відправили. Правда орден "За мужність" таки прийшов - у 2016 році.

-Але ти і повернувшись додому, не сів спокійно…

-Спочатку волонтерив. Бо розумів, чого саме не вистачає саме на лінії вогню. 40 банок сала – це добре, але хто його з’їсть в такій кількості. Це ж не 2014 рік, коли нічого не було, а вже початок 2016-го. Вже все є, з їжею армія розібралася. Смаколики - так, можна везти. Їм завжди хлопці радіють. Ну я і возив те, що важливіше за сало. Але мене почало накривати. Бо до війни звикаєш, вона затягує. Мені хотілося повернутися. Побратими сказали: займись дітьми. Так ми відкрили свою парашутну школу, щоб можна було готувати дітей до вступу у військові учбові заклади. Згодом вийшли на певний рівень, стали одним з найкращих військово-патріотичних клубів України.

-Є статистика, скільки ви підготували дітей до 2022 року?

-Ми займаємось дітьми з Полтави і Полтавської області. Діти до нас починають ходити з 10 років. Понад 60 дітей випустили. Це і хлопці, і дівчата. Дівчат, до речі, до нас ходить більше, ніж хлопців. І вони якісь кращі. Стрибають більше, ніж хлопці… Більшість тих, кого ми підготували, вже воюють. Вже і втрати у нас є. Двоє наших випускників загинули… Багато поранених. В основному наші підопічні потрапили в десантні частини.

На Харківщині Володимир зустрів і свого друга, Героя України, легендарного танкіста Євгена Межевікіна

-Як ти ставишся до того, що полонені росіяни кажуть, що не знали, куди ідуть?

-Скільки ми спілкувалися з полоненими, всі вони заточені на те, що у нас тут узурпатори і націоналісти. А коли розкривають трошки очі, то співають вже іншу пісню. Старший лейтенант зв’язку казав нам: "Я побачив, які у вас дороги, і прозрів. У нас таких немає". Різних ми чули. І буряти були. І із санкт-петербургу двоє. Вони давно контракти підписали, давно служать. Але скажу так. Хороші руські закінчилися ще у 2014 році, коли вони почали стріляти по коридорах, по яких мали вийти люди. Для мене тоді вже стало зрозуміло, що не існує ніякого десантного братства. Тоді ж і російські десантники заходили на нашу землю, і вони перші починали стріляти. Для себе я крапку поставив ще тоді. Відтоді: хороший руський – мертвий руський. А зараз – взагалі... Якщо ви хочете воювати, воюйте з військовими. Навіщо палити будинки? А з Маріуполем що зробили? Наша задача, крім захисту країни, втовкмачувати, хто це такі і що вони зробили. Особливо в містах, де не чули пострілів. Хлопці, які зараз воюють, бояться не війни, а того, що буде після перемоги. Якщо нічого не зміниться в країні, для чого тоді все? Зараз сталося так само, як і у 2014 році. Спочатку ідеш - ні про що не думаєш. Ні про кошти, ні про статус. Ідеш захищати Україну на патріотизмі. А коли війна трохи притихає, починають вилазити якісь перевіряючі, якісь служби... Де ти зброю взяв, а що ви там робили, чому нікому не підконтрольні… Навіщо ці питання ставити? Ідіть і шукайте тих, хто за руський мір дотепер. От як в Полтаві у нас стався інцидент. У  бар зайшов волонтер, а там сидять молоді хлопці, ржуть. Один каже: прийдуть росіяни, розкажуть, як вам тут жити. Волонтер витягнув пістолет з резиновими кулями і двічі вистрілив вгору. Його почали бити. Тоді він вистрілив одному в ногу. На нього завели кримінальну справу. Хоча всі свідки кажуть: так, ці люди так і казали, вони сепаратисти. І що? Де тут правда? Де справедливість? А ми воюємо саме за це.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ