Водій-парамедик Саід Ісмагілов: "Москалі мені пишуть, що вб’ють, що розстріляють. Я з цього просто сміюсь. Кажу: якщо ти такий хоробрий, приїжджай на передок, постріляємось…"

Автор: Євген Кузьменко

Ще рік тому Саіда Ісмагілова усі знали як муфтія у Духовному управлінні мусульман України "УММА". Але з березня він круто змінив своє життя. Тепер Саід – доброволець-парамедик, водій-стрілець у екіпажі парамедиків, евакуює поранених з передової до стабілізаційного пункту. Кожний його день на фронті – це багато складнощів, постійна небезпека і купа врятованих людей.

Це інтерв`ю Ісмагілова "Цензору" вийшло комплексним як за темами, так і за і сенсами. Говорили про нюанси роботи парамедика у фронтових умовах, про психологію російських окупантів, про Кадирова і кадирівську пропаганду. А ще – про те, чому типова риса мешканців Донбасу – культ сили та влади. І чи можливо співіснувати з людьми, які 8 з половиною років прожили під російською окупацією.

Свою розповідь Саід розпочав з невеликого монологу:

- Я служу як доброволець; в армії контракт не підписував і не мобілізований. З початку повномасштабної війни був у батальйоні територіальної оборони. А потім наші добровольці-парамедики з організації ASAP Хоттабич (відома організація, з 2014 року працює на фронті) запропонували нам допомагати їм – вивозити поранених з Романівки. Це біля підірваного мосту через річку Ірпінь в Ірпені. Ми на цьому почали з ними співпрацювати, вивозили поранених. А потім, коли москалі втекли з Київщини, то потрібно було підсилення для 57-ї бригади ЗСУ. Не вистачало парамедиків, автівок. На той час 57 бригада знаходилася у Лисичанську і Сєверодонецьку. Саме з того напрямку москалі вирішили наступати. У них же план був повністю захопити Донецьку і Луганську область. Нам запропонувала поїхати разом з ними. Офіційно я – водій-стрілець в екіпажі парамедиків ASAP Хоттабич. Ми приїхали як прикомандировані до 57-ї бригади. І вже з 5 квітня ми почали працювати в Лисичанську і навколо Лисичанська, вивозячи наших поранених. У нашому екіпажі я працюю водієм, зі мною в парі – парамедик.

- Скажіть, а що у вас написано на грудях?

- Мій позивний – Хазрат.

- І як це перекладається?

- Так називають у татар духовну особу. Тобто до імама чи муфтія ввічливо звертаються "хазрат". Якщо в арабському світі прийнято звертатися шейх, а у Туреччині "ефенді", то у татар Волго-Уральського регіону до духовної особи звертаються "хазрат". Коли я починав працювати імамом, до мене постійно зверталися за традицією як "хазрат".

Коли ж я заснував службу військового капеланства мусульман України і почав відвідувати наших воїнів на Донбасі, ті, хто мене знали, ввічливо зверталися до мене "хазрат". Інші військові подумали, що це у мене такий позивний і стали так до мене звертатися. Я спитав: а чому ви мене так називаєте, ви ж не мусульмани? – Це твій позивний? – Окей, тепер це позивний, нехай залишається…

- Тобто ваше духовне і воєнне у цьому позивному органічно переплелися.

- Воно починалося як позивний для військового імама-капелана. Змінювати немає ніякого сенсу, бо мене всі знають. Слово унікальне. Я не зустрічав у Збройних силах України нікого більше з таким позивним. Бо є ж позивні, які мають по декілька сотен осіб.

- А тут не переплутаєш муфтія у ЗСУ з будь-ким іншим.

- Я ще у березні склав повноваження муфтія. А позивний так і залишився. Перекладається з арабської як "господин". Це ввічливе звернення до людини, духовної особи.

"МОСКАЛІ ВИБИВАЮТЬ МЕДИЧНІ ЕКІПАЖИ, ЩОБ НЕ БУЛО КОМУ РЯТУВАТИ ПОРАНЕНИХ"

- Ви евакуюєте наших бійців, поранених до тієї точки, де їм зможуть надати допомогу у відносно безпечному середовищі. При цьому, на шляху до цієї точки ваш екіпаж має, наскільки це можливо, стабілізувати стан людини. Я все правильно виклав?

- Так. Це перше плече евакуації називаються кейсевак. Це від нуля до стабпункта. Стабпункт має розміщуватися не в зоні щільного обстрілу. В сучасних умовах артою або ракетами можна дострільнути куди завгодно. Але більш-менш стабпункт знаходиться там, де постійно не прилітає. Оцей найнебезпечніший відрізок евакуації називається кейсевак. На ньому найчастіше використовують автівки. Якщо є броньовані, це гарно. Але броньованих автівок немає. Тому беруть пікапи, джипи, де можна покласти пораненого в ідеалі на ношах. Частіше за все береться якийсь подовжений джип або пікап, в який ставляться ноші, туди кладеться поранений. Автівка фарбується в зелений камуфляжний колір. Вона має якомога швидше довезти пораненого від нуля до стабпункту. Я почав працювати водієм на кейсеваку з першого дня нашого перебування в Лисичанську. На кейсеваці яку допомогу можна надати? Там можна поставити турнікет або кровоспинний гемостатичний бинт запхати в поранення, намотати бандаж, поставити крапельницю, зробити укол. Більше ні. Можна відкачувати, якщо припинилось дихання.

Були різні випадки, але, дякувати богу, жодного не втратили. Ну, мій екіпаж. Я працював вже з трьома різними парамедиками в своєму екіпажі. Перший у мене парамедик був під час першої ротації у Лисичанську поляк Даріуш з Варшави. Другим парамедиком зі мною працював парамедик з позивним Фіш. З ним найбільше було пригод під час другої ротації у Лисичанську. А зараз на Херсонському напрямку я вже працюю з третім парамедиком, позивний Азотний.

- Тобто окрім водія, у салоні працює тільки одна людина?

- Більше і не потрібно. Та й не вмістяться. В салоні має бути місце для поранених. Якщо це важкі поранені, то двоє лежачих. Якщо один важкий, інші можуть бути сидячими, можна посадити і двох сидячих. Якщо всі можуть сидіти, то одного разу я 5 осіб в салон запхав, бо було багато поранених, а вивезти потрібно було всіх і негайно. Парамедик має під час цього відрізку контролювати стан пораненого. Якщо пораненому стає зле, якщо в нього посилюється кровотеча, припиняється дихання, щось ще відбувається - потрібно негайно допомагати. Більше одного парамедика в салон джипа посадити неможливо, бо не залишиться місця для поранених.

- А чи були випадки, коли потрібні ще одні руки, ви зупиняєте автівку і допомагаєте?

- Таке буває. В нашому екіпажі так не було. Одного разу, коли за Лисичанськом були бої за Тошківку, ми вивозили пораненого чоловіка. У нього була пошкоджена сонна артерія, було поранення в шию, потужна кровотеча. Парамедик Фіш затискав рукою артерію, поки я вів автівку до стабпункту. Навіть такі бувають випадки. Якщо на кінцівку можна накласти турнікет, нам доводилося робити це прямо в салоні автівки. А є такі поранення – у корпус, у шию, у голову, що ти там турнікета не накладеш. І ти маєш власноруч щось робити. Тому на парамедику також стрес багато відчувається. Але і водій, який відповідає за екіпаж, теж несе чималу відповідальність. Моє завдання – швидко і безпечно довезти.

І ще водій озброєний. Ну, наприклад, вискочили якісь москалі назустріч - і відкрили вогонь. Не можна дати екіпажу та пораненому загинути; ти маєш приймати якесь рішення відповідно до ситуації, у разі потреби чинити якийсь опір, маєш відкривати вогонь у відповідь. Тобто водій, він ще й вогневик, він має приймати бій у разі якогось негативного випадку. На щастя, жодного разу ми не стикалися з таким випадком, щоби доводилося приймати бій. А ось наших озброєних доводилось вивозити. Воно, знаєте, на війні по полю біжить людина з автоматом, хто його знає, хто це – свій не свій…

- Можу собі уявити, як це.

- Був один поранений у корпус боєць. Він, відступаючи (це було під Сєверодонецьком) просто йшов шукати, хто зможе надати йому допомогу. Йшов просто по полю. А посеред поля в умовній точці схований наш екіпаж. Військові знають, що тут наш екіпаж. Сюди потрібно підносити пораненого на ношах. А всі інші не знають. Знають ті, кому потрібно знати. Тобто у нас схованка. Для чого потрібна схованка? Щоби нас не накрили вогнем. Москалі вибивають медичні екіпажи, щоб не було кому рятувати поранених.

- Вони це цілеспрямовано роблять?

- Так, цілеспрямовано. Якщо вб’єш всіх парамедиків, ніхто пораненим не зможе надавати допомогу і вони помруть. Стечуть кров’ю.

- Дилетантське питання: а звідки ви знаєте, що вони це цілеспрямовано роблять?

- Так скільки разів вже так робили? Постійно. Скільки уже парамедиків загинуло. Якщо вони бачать медичну автівку, вони відкривають по ній вогонь. Іноді навіть обирають, якщо, наприклад, їдуть військова автівка і медична, а у них залишився один постріл, вони не у військову стріляють, а у медичну. Це так само, як, наприклад, якщо їдуть танки і з ними цистерна-заправник, - спалиш один заправник, у танків закінчиться пальне - і всі танки стали, не поїхали. Так само, якщо ти знищуєш медиків, нікому буде надавати допомогу іншим пораненим.

- Чи не з цим пов’язана панічна позиція Червоного хреста в Україні? До них є багато претензій.

- Не знаю, з чим пов’язана позиція Червоного хреста – але точно знаю, що вони бояться їздити туди, де реально небезпечно. Ми ж надаємо допомогу не лише військовим; ми і цивільних вивозимо. Багато разів мені доводилося вивозити цивільних. Наприклад, в Лисичанську благали, щоби вони евакуювалися. Люди відмовляються евакуюватися. Або це старі люди, які бояться взагалі кудись виїжджати, або це ждуни.

- Ждуни?

- Ну, ми їх так називаємо. Ті, що ждуть, коли прийдуть москалі. Це можуть бути і молоді люди, і з дітьми навіть. Ти бачиш жінку з двома дітьми, у майже оточеному Лисичанську, який вдень і вночі бомблять. Ми їздили по дворах, пропонували вивезти їх, бо було організована евакуація. Ми кажемо: ми вас зараз автівкою до автобуса вивеземо, вас вивезуть звідси. "Ні, ми залишаємося, нам не страшно. У нас все хорошо, все добре..".

- А чим відрізняються ждуни, які чекають на росіян, від просто людей, які не хочуть, психологічно не можуть залишити свою домівку?

- Мені важко сказати. Наприклад, у Лисичанську з квітня немає води. Немає опалення. Немає електрики. Немає мобільного зв’язку. Нічого немає. Взагалі нічого. Навіть їжі немає. Гуманітарку підвозили поки москалі не захопили Лисичанськ. Роздавали - і все місто збігалося, щоб отримати якусь пачку крупи і консерви. І відправляли до нас дітей. Маленькі діти знають, що, наприклад, там в шпиталі наші військові. Вони приходять і просять щось поїсти. Отакі маленькі (показує. – Є.К.) Приходять: дядю, дай щось поїсти. У нас є якісь запаси. Даєш йому пару консервів, хліба даєш, якусь цукерку. і дитина з’їдає цукерку прямо тут! Бо якщо вона її понесе, то відберуть цю цукерку, інші з’їдять. Даєш якесь печиво, дитина прямо при тобі його швиденько з’їдає. Я питаю: а чому? Він каже: мама і тато сказали, піди попроси у військових попроси, у них є їжа. Тому ще доводилося дітей годувати і місцевих поранених вивозити.

У мене був випадок, коли у Лисичанську обстріляли гуманітарний пункт з роздачею їжі. Там збиралися місцеві - і його обстріляли градами. Багато було загиблих і поранених. І от мені потрібно негайно до шпиталю, до Краматорська вивезти двох маленьких хлопчиків, підлітків, може, 11-13 років. Одного поранено в обличчя і в щелепу; у нього все обличчя замотане. Він не може ані їсти, ані пити; йому через трубочку бабуся дає води попити. У іншого хлопця сильна контузія. Його постійно нудило прямо в автівці. У літньої жінки - численні уламкові поранення. Наші надали їй на стабпункті допомогу, затомпонували кровоспинним, наліпки налепили. Але якщо там не оперувати, не зшивати, воно потроху стікає кров`ю. І є ще одна жінка, що супроводжувала цих двох хлопців-підлітків. Я їх всіх чотирьох посадив в автівку. Того хлопця, що нудило, посадив на переднє сидіння, дав йому пакет: сюди ригаєш, я зупинятися не можу посеред поля, бо обстріляють. І вивозив їх. Вони прийшли просто на пункт роздачі гуманітарки у Лисичанську, їх накрило. Але вони залишилися живими. І ото поки я до Краматорська, до шпиталя їх віз, одного хлопця нудило, іншому – із замотаним пошкодженим обличчям – було дуже боляче він плакав весь час. А літня жінка з численними уламковими пораненнями стікала потрохи кровью, повний салон крові був. Вона жива доїхала, але крововтрата була помітна. Цивільних доводилось вивозити.

- Вам потім усе це вночі сниться?

- Мені щоночі сниться війна. На щастя, я цих снів не пам’ятаю. Спочатку пам’ятав ті сни. А зараз вже не пам’ятаю. Вони як нескінчений багатосерійний серіал.

- Чим відрізняється нічна евакуація від денної?

- Денна набагато легша, бо все навколо видно. Якщо щось вибухає, якісь є перепони, щось ще, то це видно. Вночі це суцільний жах. Ти лише можеш бачити вспишку, коли щось поруч прилітає. Але ти не можеш бачити розбиту техніку, якусь свіжу яму від снаряда і так далі. Під час першої ротації в Лисичанську ми з парамедиком Дариком чергували на позиції і нашу позицію дуже сильно накривали артою. Автівку ми сховали під стінами, а самі сховалися у підвал - і сиділи там кілька годин. Потім було пауза в обстрілі. Нам по рації наказали: негайно виїжджайте. У вас кілька хвилин є, щоб виїхати з цього квадрату, по якому насипають. Ми заскочили в автівку. Темрява страшна. Жодного вогника, нічого. Ми в зоні видимості ворога. Вмикати фари неможна. Бо якщо вмикнеш фари – ось він ти, все, можна з кулемета навіть розстрілювати. Потрібно від`їхати подалі - і там вже вмикати фару. А це ж неподалік від наших позицій. Тобто наші воїни. І ми їдемо автівкою. Я нічого не бачу, крім сірої дороги, асфальтного покриття сірого. Фари не можна включати. Суцільна темрява, навіть місяця не було! А назустріч, також без фар, рухалася наша вантажна військова автівка - підвозила щось на позиції. І ми побачили один одного, коли отак уже поруч було. Я почав викручувати в один бік руль, водій вантажівки – в інший, щоби не було лобового зіткнення. Зчесало всю праву сторону моєї автівки, бо там була велика вантажна автівка. Їй нічого, а у мене лобове скло, крило, бампер – все зчесало. І все це скло посипалося на парамедика, що сидів поруч. Іноді, на жаль, бувають такі нещасні випадки, коли доводиться вночі під час евакуації вискакувати з-під обстрілів і можна потрапити в аварію, можна перекинутися, можна з чмось зіштовхнутися. Тому нічні евакуації – це дуже важко.

- Коли в екіпажі двоє, прибор нічного бачення є тільки у водія?

- Прибор нічного бачення в нашому випадку - не дуже зручна штука. Бо перед тобою скло, і він його віддзеркалює, особливо якщо скло брудне зовні. Ти за склом майже нічого не бачиш. Це потрібно отак висунутися у водійське вікно і дивитися у прибор нічного бачення. Не дуже зручно. Тому зазвичай або ставлять маленькі світлодіодні ленти під бампером, щоб вони хоча б на метр-два підсвічували дорогу. Так принаймні, якщо буде зустрічна автівка їхати, вона тебе побачить.

Або деякі дійсно їздять з приборами бачення. А деякі навіть вже примудрилися їх вмонтовувати в автівку. Назовні ставиться прибор нічного бачення, а планшет ставиться в середині. І їдуть по цьому прибору нічного бачення. У мене ще такого приладу немає. Але друзі обіцяли подарувати.

- Читав у вас у Фейсбуці, що коли ви виводите пораненого з позиції, одна людина йде з прибором нічного бачення попереду, а решта тримається за нього. Скажіть, а під Лисичанськом всі водії екіпажів мали прибори нічного бачення?

- Ні. Прилад нічного бачення був лише у мене, бо мені його подарували друзі. На початку війни взагалі і підготовка, і оснащення були дуже слабенькі.

- Медики кажуть, що прилад нічного бачення - дуже важлива штука. Бо як вночі водію везти? Водій на фронті і так дуже небезпечна професія…

- От нещодавно ми виводили поранених на Херсонському напрямку. Приїхали за ними вночі. Всі переправи через річку зруйновані, тому автівкою переїхати на той берег неможливо. Ми залишаємо її на цьому березі і по залишках переправи переходимо пішки вдвох – водій і парамедик. До речі, в тому екіпажі я був у якості парамедика. В той день було дуже багато роботи. І водій був із ЗСУ, він знав, куди потрібно їхати. Попросили, щоб його супроводжував парамедик. Річ у тому, що я закінчив вже двоє курсів по парамедицині, в тому числі і британські інструктори нас навчали. Вже маю міжнародний сертифікат; можу, вмію і надаю допомогу в якості парамедика. І от потрібна була людина, яка зголоситься піти вночі туди, під обстріли. І потрібно було перейти річку Інгулець, на тому боці забрати, і повернуться назад. На щастя, всі поранені були ходячі. Там були уламкові поранення в руки, корпус, контужені. Але ходити всі могли. Ми під’їхали до переправи. Її вже нема, але щось там залишилось. Пройти можна. Ми залишили автівку і пішли вдвох. Темрява була страшна. Іноді, знаєте, бувають такі місячні ночі, що можна йти - і фонар ніякий не потрібен. А бувають ночі – просто суцільна темрява перед тобою! Отак руку виставиш – і вже її не бачиш. Ми пішли по цій переправі до тої точки, де потрібно було поранених забрати.

- Як орієнтувалися?

- З прибором нічного бачення був цей водій. Він із ЗСУ військовий, з 35 бригади. І ми забрали всіх цих поранених. Потім стали ланцюжком. Він з прибором нічного бачення іде перший. А ми далі кладемо руку наступному на плечі, ідемо слід у слід. Тому що там окрім того, що потрібно пройти, можуть бути вибухонебезпечні предмети – снаряди, що не розірвалися, протипіхотні міни, касетні міни. Коли касетник вибухає і купу всякої єрунди розкидає; це протипіхотні міни. Наступиш – все, ноги нема. В кращому випадку. А буває так, що людину вбиває.

Тобто потрібно іти отак, гуськом, слід у слід. Лівіше, правіше - не можна. Отак і виходили. Пройшли через залишки переправи через річку. Сіли в автівку. Повезли. Це не єдиний випадок, коли так доводиться працювати. Але він був дуже наочний. Оскільки одна справа по твердому йти, а інша – через ріку переходити.

"ПТСР БУДЕ У ВСІХ, ХТО ЗНАХОДИВСЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА ПЕРЕДКУ, ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВІЙНА. НАВІТЬ, ЯКЩО ЛЮДИНА НЕ ВІДЧУВАЄ СТРЕС, ДЕСЬ У ПІДСВІДОМОСТІ ВІН Є"

- Про що просять поранені бійці в салоні машини, коли ви їх везете? Крім "довезіть мене живим, будь ласка".

- Вони завжди просять пити. А пити частіше за все не можна давати.

- Чому?

- Там через медичні показники або через поранення не можна, щоб людина не з водою у шлунку, кишківнику приїжджала на операцію. Тобі просто ми беремо, зволожуємо ганчірочку водою - і даємо. Якщо людина просто контужена, можна дати їй пополоскати рота. Пити не можна, бо контужених нудить. Він зараз поп’є, потім його знудить у салоні. Йому не легше, і нам не краще.

Поранені просять пити. Просять передати щось близьким. Особливо ті, що важко поранені, вони думають, що помруть. Починають просити: передайте моїй мамі, дружині, сину.

- А що ви?

- Ми їх заспокоюємо. Треба з ними постійно розмовляти, щоби не втрачати контакт. Доки людину ти тримаєш на контакті, вона буде триматися. Якщо він залишається сам по собі, він почне відключатися. Якщо він відключиться і знепртомніє, він може померти швидше.

- Тобто парамедик має бути ще і психологом.

- Ми постійно розмовляємо з ними. Питаємо: звідки, скільки тобі років, чи ти одружений, як тебе звати, як дітей звати, а ким ти працював, а як ти опинився на фронті. І потрібно викликати в нього якісь емоції, щоби він продовжував розмовляти з тобою. Починаємо розпитувати: а як твою дружину звати? а дітей? А скільки їм років. Людині це дуже важливо, близько. Він починає розповідати, розказувати: мій син, наприклад, в такому-то класі навчається. І коли людина зацікавлена, вона сама починає тримати цей контакт. Або ми просимо; іноді бувають люди неодружені і дітей немає. Про щось із ними ж розмовляти треба. Ми кажемо, от нам дуже важливо, в яких ти обставинах отримав поранення, детально розповідай, що було, що вибухнуло, що прилетіло, що ти відчував. Нам це потрібно, щоб надати допомогу. Насправді поки ми рухаємось автівкою, допомогу ніяку не надаємо, але нам треба тримати його. А оскільки для нього це зараз актуально, він починає розповідати: от, був вибух в трьох метрах від мене…Веземо далі.

- Потім хтось із них вам телефонує, дякує?

- Ми зустрічали наших поранених в Дніпровському шпиталі - тих, що ми вивозили з Лисичанська. Їх потім, як правило, відправляють на Дніпро лікуватися. І вони, коли вже в гарному стані, пишуть, питають, дякують. Хоча у цілому це не часто відбувається.

- Якісь воєнні забобони у вашого екіпажу є? Може, навіть не дуже логічні, але якось good luck був з такими забобонами – ну, і хай буде далі…

- Я як мусульманин такого не практикую. Іслам виступає проти будь-яких забобонів. Єдине що - ми постійно молимось. Принаймні я молюсь, коли ми виїжджаємо. Коли я працював з поляком-католиком, то було так: виїжджаємо в автівці, я молюсь по-мусульманськи, арабською мовою, а він – польською мовою промовляє католицьку молитву.

- Екуменічний екіпаж. Скажіть, а вам всього вистачає з обладнання, медикаментів, одягу?

- Нам дуже допомагають волонтери. Вони постійно питають, що потрібно. І надсилають нам медикаменти.

-Це ж теж від людини залежить; треба мати якісь зв’язки, контакти, натуру відкриту. Бо є люди нелюдимі, особливих контактів з волонтерами вони не матимуть і, відповідно, нічого не отримають.

- На щастя, я людина відома. Багато людей, за кордоном навіть, знають про мене, про нашу роботу. Якщо нам щось потрібно, я про це пишу - і відразу відгукуються люди, які хочуть допомогти. Тому іноді відомість потрібна. Я вже стільки разів у людей просив, щоб вони надсилали нам кровоспинні бинти. Ці бандажі, турнікети. Якщо б вони не надсилали, нам би просто не вистачало. Бо це розхідний матеріал. Ми ж працюємо не в шпиталі. Це в шпиталі потрібен шовний матеріал, хірургічні інструменти. Наш матеріал – турнікет, кровоспинний бинт, бандаж, нозофарингіальні трубки, шини, внутрішньовенні катетери, розчини, шприци, оклюзійні наліпки. Більше ти в кейсоваці нічого не використовуєш.

- Турнікети – це окрема тема. Як у нас зараз, гарні турнікети?

- У нас є український турнікет "Січ" і є іноземні турнікети. Деякі іноземні турнікети дуже погані присилають. Ми їх відразу тестуємо. Паличка, якою закручуєш турнікет, якщо вона гнеться або ламається, - такі турнікети ми одразу не беремо. Якщо турнікет розпускається, не тримає і послаблюється, - такий одразу не годиться.

Наш, українського виробництва, турнікет - гарний, непоганий. Але найкращий - це турнікет Cat.

Що стосується забезпечення, всі ці моменти – розхідники, вони швидко закінчуються. Кровоспинні бинти і все таке інше. Бувають люди з множинними осколковими пораненнями. От просто прилітає міна, наприклад, мінометна. Броник закриває ж трохи. А якщо нижче спини? Особливо ноги, задня частина. Там такі дірки з такою кількістю. І потрібно всюди зупинити кровотечу. І ти сидиш біля пораненого - і просто в ці поранення пальцями запихуєш  купу кровоспинних бинтів.

- Тому багато кровоспинних бинтів не буває.

- Не буває. Вони завжди в дефіциті. Тому дякувати друзям, волонтерам, які допомагають. Нещодавно був випадок. Жінка питала, які ліки вам зараз потрібні. А почались дощі, осінь - і почали хлопці хворіти. Особливо ті хлопці, що в окопах сидять. Дощ на них, сиро, холодно, одяг просякнув. Посушити нема де. Розпалити багаття в окопі немає можливості. Ти ж відразу себе видаєш. І почали хворіти – і запалення, і ГРВІ, і грип, і кашляють, і висока температура. Потрібні всі ці ліки сезонні, бажано шипучі порошки, ліки від носа, від горла.

- Я брав нещодавно інтерв’ю у воєнного психолога. Він розповідав, що після Лисичанська йому самому потрібна була психологічна реабілітація. А вам така реабілітація потрібна? Побути у тилу, відпочити. І скільки на це часу потрібно?

- Я не можу сказати, скільки часу потрібно. Не знаю. Річ у тому, що ПТСР буде у всіх, хто знаходився безпосередньо на передку, де відбувається війна. Навіть, якщо людина не відчуває стрес, десь у підсвідомості він є. Це нормально, коли снаряд поруч вибухає, людина має ховатися, падати, шукати, де сховатися. Тому оці всі напруженість, певний стрес, навіть якщо людина його не відчуває, він присутній.

- А не відчуває дуже часто тому, що адреналін його ззовні накриває. Але при цьому ПТСР нікуди не дівається.

- Да. От я думав, що дуже легко переношу всі ці питання війни. Ми завжди позитивні, у нас дуже гарна команда. Ми багато жартуємо, мотивуємо один одного. Ми, навіть, коли працюємо з важкими пораненим, намагаємося їх якось підтримати, підбадьорити. Ми не панікуємо. Нам щоб прямо так було страшно - навіть коли поруч щось вибухало, - то ні. Але весь цей стрес накопичується навіть у людини, яка добре з ним може впоратися.

Скільки часу треба на відновлення – я ще не знаю, чесно кажучи. Я по собі уже помітив: коли виїжджаю з фронту і приїжджаю хоча б на кілька днів у мирне місто, у мене організм починає розслаблятися, я починаю хворіти. То тиск підвищується, то шлункові починаються питання. То просто простуда…

- Тобто залишився наодинці сам з собою - і пішло-поїхало…

- Коли ти виїжджаєш з того стресу і адреналіну, через день-два організм починає розслаблятися. Все, що ти заганяв, починає вилазити.

- Що таке війна взимку для парамедика? Що змінюється?

- Це взагалі жах. І це ще зима не прийшла. Ми, наприклад, у березні вивозили поранених з Романівки, і було дуже холодно. Там такої великої кількості, на щастя, не було. Були поранені, да. Але тут, у Київській області війна була не настільки широкомасштабна, як вона зараз відбувається на Донбасі і на Херсонщині. Москалі ж думали, що вони легко зайдуть. Вони не особо напружувалися, не особо готувалися. Думали, вони такими колонами просто заїдуть по дорогах…

- Майже парадними.

- Да. І, звісно, що воно так у них не вдалося. І вони деякий час опиралися на Київщині, а потім вимушені були втекти. А там же на Донбасі, на Херсонщині, вони вже ґрунтовно готувалися до тривалої війни. І хоч нам і доводилося надавати допомогу навесні, але зараз, наприклад, початок листопада, вже холодно. Хлопця після дощів привозять пораненого. Він увесь брудний, він увесь мокрий. На вулиці холодно. Наприклад, 0 або - +5. Людина може просто замерзнути, особливо якщо у нього рясна крововтрата. Є завдання не дати йому померти. І знаєте, що в такому випадку парамедик робить передусім?

- Що?

- Зрізає весь одяг з пораненого. Тому що в автівці буде тепло. А якщо він буде в цьому мокрому і брудному, він буде замерзати. Тому перше правило: якщо це не ходячий, а лежачий поранений, - зрізати з нього повністю весь одяг, класти на сухі ноші. А потім термоковдрою з фольги обмотуємо. На таку ковдру кладеш пораненого, нею накриваєш, а зверху цієї термоковдри уже справжню теплу ковдру. Так йому буде тепло навіть, якщо у нього є рясна крововтрата.

А якщо, наприклад, його покласти в його мокрому одязі, навіть з термоковдрою, навіть в теплій автівці, - він все одно буде мерзнути. Все одно мокрий одяг, і він буде мерзнути. І це ще не мінусова температура. Коли почнеться мінусова температура, буде ще гірше. Мороз, можна все обморозити. А якщо людина з великою крововтратою, вона буде швидше охолоджуватися. Швидше будуть відмирати кінцівки, і людина просто може померти. Надзвичайно критичний стан. Тому зараз до зими потрібно готуватися дуже ретельно. Потрібно, щоб були теплі ковдри для поранених. Ти його несеш на ношах. Ноші ці кладуться в автівки. Але потрібно його на щось тепле покласти і чимось теплим прикрити. Потрібен буде теплий одяг. Не лише пораненим, а іноді і парамедикам. Бувають такі випадки, що ти його тягнеш, несеш, а потім ти сам мокрий і брудний. Тобі також потрібно перевдягнутися. Попрати в тих умовах, посушити – це дуже проблематично іноді буває. Можна знайти, як там вручну попрати ті речі, десь розвісити, просушитися. Воно буде сушитися кілька днів. Тому що вже холодно, сиро. Ніякого опалення у тебе немає. Тому ми завжди - уже почалась осінь – маємо напоготові кілька комплектів форми. Своєї, для себе – щоб перевдягнутися, якщо ти сам такий, мокрий і брудний.

"НА ВІДБИТИХ ПОЗИЦІЯХ - КУПА ЗАГИБЛИХ МОСКАЛІВ. НІКОМУ ВОНИ НЕ ПОТРІБНІ. ЇХНЯ ЇЖА ЕКЗОТИЧНА: МАРИНОВАНИЙ ЛУК, КОНСЕРВОВАНІ ЩІ. ЯКИЙСЬ САЛАТ ІЗ КАПУСТИ. СУХПАЇ, ЯКІ ПРОСТРОЧЕНІ ВЖЕ 2-3 РОКИ…"

- Ви зараз працюєте на Херсонському напрямку. У вашому ФБ є відео, який вигляд мають наші села після відходу росіян. А що такого, щоб вас вразило, ви бачили у хатах, чи, може, чули від місцевих?

- Багато чого бачили… По-перше, шокує те, що москалі п’ють все, що містить якийсь спирт. Іноді дивуєшся, що вони і скломий п’ють, ще якусь єрунду.

- Це взагалі притаманно алкоголікам. Але ж це "друга армія світу", як вони самі себе називають…

- По-друге. Залишається багато бруду. Вони гидять там, де сплять. Може бути так: отут явно видно, що тут людина спала, а поруч насрано. Просто кроку одного немає!

- Я зараз буду адвокатом, може, не диявола, але чорта. Можливо, це ще пов’язано з тим, що вони бояться виходити на вулицю?

- Розумієте, наші воїни у такому ж становищі. Але у нас інша культура підходу до цього. У нас знайдуть в окопі окреме місце, викопають якийсь тупичок маленький, щоб по окопу. Щоби не отут, де ти сидиш і стріляєш, а десь відійти і отам буде визначене місце.

- А це не тому, що ми на своїй землі? Якось ніяково срати, загаджувати, бо є такі відчуття – я ж у себе вдома.

- Я думаю, що у нас просто більш високий рівень культури. І вищий рівень поваги до себе, до оточуючих. У нас якщо людина буде гидити поруч, йому інші солдати надають по голові, я вам точно кажу. Вони скажуть: чому це ти так робиш? Пам’ятаю, як це було в Авдіївській промзоні, коли я починав працювати капеланом. Промзона постійно під обстрілами. Але у солдат є окрема яма трохи осторонь, в яку вони всі ходили до туалету. Це мені сподобалося, оскільки це свідчення більш високої культури. Що є окреме відхоже місце. Небезпечно, стріляють, вибухає, але ж ну зовсім під ноги –це…

Але це у нас, а в них…Після окупації Бучі (я там сам зараз живу) ми зайшли одразу, коли її визволили. Я заїхав, хотів подивитися, що з моїм будинком. Побачив сусіда, старого діда, і питаю: як ти тут? А в цьому ж будинку москалі зробили свій штаб. І він розповів: як вони ввечері нап’ються, вони витягували цього діда, били його і казали: іди, шукай і приведи нам жінок. Він каже: де я вам вночі тут зараз піду і знайду жінок? – Ми тебе пристрелимо, йди. Дід каже: я виходжу, стою за рогом десь, ховаюсь у темряві, доки вони після другої, після третьої заснуть. А потім тихесенько повертаюсь.

Наступного вечора - така сама історія: іди, шукай нам жінок для зґвалтування. І таке інше. Тому такий дуже низький культури і поводження, як просто загарбник, який прийшов все тупо знищити, їм є притаманний. Наші ж воїни - зовсім інші. Якщо у нас хтось так і поводиться, це вкрай відморозок. Свої ж приведуть такого до тями.

Що ми знаходили на кинутих позиціях на Херсонщині? Вони ж потроху відступають, ми заходимо. Вони кидають своїх вбитих. Вони їх навіть не намагаються повернути. Я писав у Фейсбуці, що наші розвідники привезли, захопили у полон їхнього вояка. Йому надали медичну допомогу, але він все одно помер від рясної крововтрати раніше, ніж вони привезли його до нас на стабпункт. У нього мусульманське татуювання на тілі з надписом Аллаг арабською мовою. Швидше за все людина з Кавказу. По зовнішніх ознаках.

- І одразу в голові спливає міфологія, що от кавказці - ну точно забирають тіла своїх загиблих…

- І саме на це я розраховував, коли писав у Фейсбуці, що мені принесли вбитого окупанта. А мені реально його принесли і сказали: оце, судячи з усього, це мусульманин, давай, ти теж мусульманин, вирішуй що з ним робити. Його ж могли взагалі не підбирати та залишити, бо все-одно помер, і тоді його собаки з’їли, але наші хлопці вчинили гідно, по-людськи, підібрали і привезли. Насправді під обстрілами ніхто не буде заморочуватися вбитим ворогом, всі рятують своє життя і життя побратимів. Наших українських полеглих воїнів ми не залишаємо, ми забираємо їх у пакети для двохсотих, вивозимо, потім в рефрижератори їх складаємо, а потім вже загиблих наших героїв веземо в морг, на упізнання, і так далі. А окупант – ну хто буде на війні, під обстрілами, коли щохвилини небезпека для життя – цим займатися? Своїх ми рятуємо, віддаємо батькам, щоб вони їх поховали. А чужий, що прийшов нас вбивати, - хто буде з ним паритися?

І от мені його віддають і кажуть: роби з ним, що хочеш. Можеш сам поховати. Я думаю, ну, може, родичі хочуть побачити; може, хоче з ним мати попрощатися, поховати. Написав пост у Фейсбуці. Я знаю, що мене багато москалів читають. Вони мені пишуть приватні повідомлення з погрозами. Я з цього просто сміюсь…

- Що вони вам пишуть?

- Що вб`ють, що розстріляють. Я кажу: приїжджай на передок, постріляємось. Давай, якщо такий хоробрий, приїжджай.

Ну, от – і думаю, може буде якийсь зворотний зв'язок? Раптом хтось напише: мовляв, ми знаємо цю людину, як нам її забрати? Тому я умовив наших: давайте ми його покладемо в пакет, відвеземо до моргу і почекаємо.

- І як?

- От уже майже 10 днів минуло. Нікому не потрібний. Так і лежить. Я не знаю, що з ним тепер робити. Мене вже питають: давайте закопаємо його…

І таких випадків дуже багато. На відбитих позиціях - купа загиблих москалів. Ніхто їх не забирає, нікому вони не потрібні.

Ще можна згадати про їхню екзотичну їжу. Дещо я публікував у Фейсбуці. Маринований лук, щі у скляних банках, якийсь салат з капусти. Сухпаї їхні, які прострочені вже років, мабуть, 2-3. Але більш за все мене вразили сумка медичного санітара-фельдшера.

- Здогадуюся, про що ви. Там був усілякий непотрібний мотлох?

- Ми ж знаємо, що має бути у сумці. От у мене є свій рюкзак парамедика. Там у мене лежать турнікети, кровоспинні бинти, бандажі, нозофарингіальні трубки, електронний тонометр для міряння тиску, пульсоксиметр, щоб вимірювати рівень насиченості киснем крові. У нас є шини, ампули зі знеболюючим. Що там ще у мене лежить? Різні наліпки, ножиці. Тобто багато чого, що має бути у рюкзаку парамедика. Кожна людина сама формує свій рюкзак - але більш-менш воно зрозуміло, чим потрібно надавати негайну допомогу. Оклюзивні наліпки знову-таки. Це коли поранення в корпусі, у спині і повітря починає через ці дірки, а не через дихальні шляхи, проходити в тіло. Такі поранення потрібно заліплювати цими оклюзійними наліпками, щоби повітря не через них проходило, а через дихальні шляхи.

- Так що там з тією сумкою російського фельшера?

- Уявіть: майже нова сумка з усіма документами. І там такий бюрократичний журнал, в якому прописано, скільки штук, скільки воно коштує в карбованцях, які там лікарі приймали, штампи, підписи цих лікарів. Коротше, вся ця паперова робота, вона виконана на відмінно. Не прикопаєшся. А от саме наповнення цієї сумки…Вона велика отака, на 50 осіб розрахована – а там нічого реально потрібного на фронті немає. Там якісь бинти, достатньо старі, там нема жодного турнікету. Ще два джгута есмарха, оці резинові. На 50 осіб – 2 джгута! Слухайте, у нас були поранені, у яких турнікет стояв на всіх чотирьох кінцівках, двох руках, двох ногах. А тут два на 50 осіб!

- Дивовижно.

- Кровоспинних бинтів – жодного. Сучасних бандажів – жодного. Оклюзивних наліпок – жодної. Проте велика кількість пігулок від поносу! Коли ми розібрали цю сумку, я зробив відео, і мені досвідчений військовий парамедик допомагав розповідати, що там до чого. Виклали ми це відео на мій канал в Ютубі, і в Фейсбуці я викладав це відео. Просто для порівняння того, чим надається допомога у нас пораненим, і що очікує російських мобілізованих. Якщо в них для регулярної армії було таке медичне забезпечення, то що тоді буде для всіх цих мобілізованих? Ви ж, мабуть, бачили відео, де їм радили тампони і прокладки брати.

- Бачив. А оцей непотріб замість того, що справді потрібно, - це тому, що вони не вміють, у них це не вибудовано? Чи просто все вкрадено?

- Я думаю, з одного боку, це корупція. З іншого боку, це вертикаль влади. Коли люди не самі про себе дбають, а вірять в те, що держава за них про все подбала.

- А у нас квітнуть горизонтальні зв’язки.

- У нас горизонтальні зв’язки. І у нас в Україні держава, на жаль, іноді не стільки допомагає, скільки заважає. Не завжди, але таке відбувається. А от саме горизонтальні зв’язки працюють. Люди самі їздять в Європу, просять друзів, щоби купили, надіслали; завозять цю медицину, медикаменти. Ми не чекаємо, що приїде якийсь дядя і зробить за нас все, що потрібно. Ми просто працюємо самі. Я як доброволець кажу. Вчора, наприклад, нам пригнали автівку з Бельгії. Реанімобіль. Мусульманин турецького походження живе у Бельгії. Дізнався про мене, дізнався, що ми надаємо допомогу пораненим, придбав реанімобіль і через усю Європу привіз нам його і передав сюди. Просто подарував: ось тобі ключ, ось тобі моя рука – допомагай, коротше, рятуй людей!

У Росії я собі уявити не можу, що хтось буде шукати в Європі автівку, щоб привезти для російських військових. Російські військові будуть сидіти і чекати, що Путін дасть Шойгу розпорядження: надайте їм потрібну автівку. Відповідно, що їм там нададуть…

"НА ДОНБАСІ ПОВАЖАЮТЬ СИЛУ І ВЛАДУ. ЯКЩО ТИ БУДЕШ З НИМ ВВІЧЛИВО РОЗМОВЛЯТИ, ВІН БУДЕ ТЕБЕ ОБРАЖАТИ, КРИЧАТИ, ПОГРОЖУВАТИ. ЩОЙНО ТИ ЗРОБИШ ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ У ПОВІТРЯ – ВСЕ, ТИ ПОВАЖНА ШАНОВАНА ЛЮДИНА. БО ТИ МАЄШ НАД НИМ СИЛУ"

- До іншої трошки теми. У 2015 році в інтерв’ю ви розповідали мені про те, що після захоплення Криму і частини Донбасу три чверті українських мусульман опинилися на окупованій території.

- Абсолютно правильно.

- А зараз які цифри?

- Більше, бо зараз вони додатково захопили майже усю Луганську область. Наприклад, у нас у Сєверодонецьку був великий ісламський культурний центр з мечеттю. Захоплена майже вся Херсонщина і значна частина Запорожчини. На Херсонщині і в Мелітополі на Запорожчині мешкали великі поселення мусульман – кримських татар, мусульман турків-месхетинців. Зараз всі ці райони опинилися в окупації. Тобто зараз відсоток мусульман, що знаходяться під окупацією, - це приблизно три чверті. А з останньої чверті, що залишилася, дуже багато, переважно жінок і дітей, виїхали до Європи.

- У вашому рідному Донецьку багато мусульман залишилося чи більшість виїхали?

- Я навіть зараз не знаю. До лютого цього року залишалися ще громади. Але потім, коли вже стало дуже погано і почалася мобілізація чоловіків на Луганщині, на Донеччині просто хватали і кидали на війну, то багато хто намагався втекти в Росію і так далі. Тому я думаю, що на окупованих територіях Донеччини мусульман залишилося дуже мало.

- Тоді питання не про мусульман, а взагалі про Донбас. Ви ж психологію тамошніх мешканців добре знаєте і самі мені тільки що розповіли про ждунів у Лисичанську. Ці люди, я маю на увазі на окупованих територіях, мало того що, затуркані і нещасні, вони ще й спотворені майже 9 роками роспропаганди. Скажіть, чи реально з ними після звільнення Донбасу знайти спільну мову? Чи навпаки – нереально, і ми матимемо у їхній особі вічних ворогів? Якою є відповідь реаліста?

- Я знаю своїх земляків з Донбасу. Це може комусь не сподобатися, за це мене можуть звинувачувати - але я скажу так, як думаю. (Тим більше, я зараз не муфтій, а цивільно-військова людина і можу казати все, що думаю). Так от, на Донбасі – і я зараз кажу виключно про Донбас - поважають силу і владу. Якщо ти будеш з тим люмпен-електоратом намагатись ввічливо розмовляти, він буде тебе зневажати, кричати, погрожувати. Щойно ти зробиш перший постріл у повітря – все, ти поважна шанована людина. Бо ти маєш над ними силу. І одразу тебе починають поважати. Саме на таких диких принципах виховувались маси з лихих 90-х. Проте на Донбасі до 2014 року було чимало і патріотичних, вихованих, високо культурних людей. Після російської окупації, майже всі вони виїхали звідти.

- Але це ж типовий російсько-східний вектор розуміння!

- Да. Да. І цей вектор складався ще з оцих бандитських часів, коли реально на Донбасі бандитів поважали. Це були "авторитетні люди", шановні. Бо у них є сила, влада, зброя, гроші. Їм всі заздрили, хотіли бути, як вони. Чому в усіх бандах постійно була купа бажаючих туди вступити - попри те, що їх гинула велика кількість, - зайняти місце загиблих? Бо це було статусно. Це були певні перспективи. І отак на Донбасі після звільнення приходити і благати любити Україну, умовляти когось не потрібно.

- А що потрібно?

- Впроваджувати потужний державний контроль на визволених територіях. Щоб там була Україна і українські національні інтереси. Кому не подобається Україна – можна їхати туди, де подобається. Будеш впроваджувати інтереси окупантів – держава має не толерувати це, а застосовувати певні законні методи покарання. Саме це після визволення буде набагато більш дієве, аніж ввічливий діалог: давайте я вам розповім історію України, давайте я вам розкажу правду. Культурне виховання, освіта та просвіта мають бути, але справа в тому, що всі ті українці Донбасу, що критично мислять, люблять Україну і вміють аналізувати інформацію, вже давним-давно звідти виїхали або були закатовані у підвалах. На звільнених територіях розрахунок має бути передусім на вихованні дітей та молоді. Там немає монолітного населення. Так, велика частина людей з люмпенською психологією, які розуміють саме силу. Але є ще невелика частина проукраїнських громадян, яких не потрібно лякати чи перевиховувати. І є чималий прошарок тих, хто є звичайними споживачами, люди потреб, а не цінностей. На них впливає виключно "ковбаса", тобто покращення економічної складової повсякденного життя.

- Як каже персонаж російського класика з дуже неоднозначною нині репутацією, "контрреволюционные вещи говорите, Филипп Филиппыч".

- Я сам з Донецька. Я можу таке казати. Вся інтелектуальна культурна еліта виїхала ще у 2014-2015 році. Люди, які розуміли, що до чого, виїжджали в Україну, в Європу. Дехто виїжджав у Росію. Залишилися переважно люди, які чекали на Путіна і схильні вірити пропаганді. Чому вони вірять у відверту маячню російської пропаганди, хоча жити їм стало набагато гірше? Тому що вони не хочуть думати і аналізувати інформацію, а просто споживають російську пропагандиську маячню і це їм подобається.

- Це по-перше. А по-друге, ми уже сказали про вектор, вони ментально з росіянами багато в чому. Від самого початку.

- Чому вони так легко повелися на владу усіляких гіркіних, моторол, губарєвих? Чому вони повелися на владу відвертих люмпенів? Ви ж пам’ятаєте у 2014 році хто захоплював владу на Донбасі? Це був люмпен-електорат. Там робилися ставка на людей з кримінальним минулим, неосвічених, наркоманів відвертих, алкоголіків. І люди, які ніби мали вищу освіту, погоджувалися з тим, що оце тепер їхня влада. Як можна було відвертим алкашам и наркоманам довіряти владу над собою в цілому регіон? Але вони ніколи б не захопили владу в регіоні, якби не росія та зрада місцевих органів влади (а це були представники Партії регіонів) і всіх структур правоохоронних органів від міліції, прокуратури до СБУ. А також відсутність підтримки проукраїнських сил регіону з боку центральних органів влади України. В ті дні потрібно було проявити силу і проблема була б вирішена.

На Донбасі поважають силу. І моя думка така: після звільнення тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу людей, що отримували російські паспорти, що брали участь в усіх цих референдумах, виборах, потрібно позбавити права обирати і бути обраними. Щоб вони не могли формувати подальшу державну політику в Україні. Не могли висуватися на посади і не могли обирати на президентських, парламентських і місцевих виборах. В цілому після звільнення Донбасу там має працювати сила у вигляді перехідного правосуддя, а також покращення життя та інформаційна безпека.

- Одна з драм цієї війни - це чеченські батальйони в українському війську проти кадировців, яких ще називають тіктокерами, зрозуміло чому. Ви, мабуть, впритул спостерігаєте за цією ситуацією. Як вам різниця? Вони дуже люблять Алаха згадувати всує, кадирівці.

- Наші хлопці з батальйону Шейха Мансура набагато стриманіше демонструють свою віру і релігійність, ніж кадирівці. Я знаю, чому так відбувається. Наші хлопці, що воюють за Україну щирі, а щиру віру не треба показово демонструвати, її Господь бачить в серці людини. А кадирівці насправді не беруть участь у бойових діях. Це тік-ток-батальйони. Вони працюють переважно на пропаганду і як заградотряди. Оскільки чеченці не дуже люблять інші народи Росії, а інші народи Росії ненавидять чеченців.

- …то заградотряди з них будуть…

- Ідеальні. Вони будуть розстрілювати відступаючих москалів взагалі без жодних сентиментів.

Для чого потрібні кадирівці? Для чого вони пилять увесь цей смішний тік-ток-контент? Він же реально смішний! Оскільки для людини, що постійно на нулі і бачить справжню війну, дивитись ці відео просто смішно. Такого не буває. Наприклад, вони біжать, наступають начебто кудись, стріляють - але оператор знімає їх з обличчя! Виходить, що оператор біжить попереду наступаючого війська спиною вперед і знімає в обличчя цих "героїчних" наступаючих воїнів! Такого не буває.

По-друге, вони наступають в повний зріст, як у болівудських боєвиках, як в індійських фільмах де показуються супергерої, в яких кулі не потрапляють і оминають їх. Такого не буває на війні. Справжня війна – це завжди на землі, завжди кудись повзеш, ховаєшся десь. А не отак героїчно біжиш з автоматом наперевіс. Такого в сучасній війні не буває. Тому коли я бачу усі всі ці відео, мені просто смішно. Оскільки я бачу, я знаю, що таке справжня війна.

І ще що цікаво - в них у відповідь ніхто не стріляє. Це в їхніх всіх офіційних тік-ток відео. Тих, що не наші публікують, а вони самі публікують. Ви бачили, щоб у них стріляли? Я в жодному не бачив.

- Але було кілька відео, коли вони робили це в прямому ефірі, і щось поруч вибухало. Тоді було помітно, які вони справді налякані.

- Да, тоді лякалися і розбігалися. І що я хочу сказати? Цей контент робиться виключно для арабо-мусульманського світу. Це певний піар, в якому Кадирову виділена роль такого мусульманського духовно-політичного лідера, який дуже релігійний. Всі у війську підкреслюють свою релігійність.

- Такий собі верховний ефенді російськомовного внутрішньоросійського мусульманського світу.

- Річ у тому, що вони його позиціонують на глобальний масштаб як верховного мусульманського духовного лідера для всього мусульманського світу. Фактично як халіфа. Його піар розкручують. Ви собі не уявляєте, як ним захоплюються. Навіть в європейських країнах. Мені мусульмани наші українські, що виїхали до інших країн, розповідали, що тамошні мусульмани-емігранти з арабських країн пишаються і кажуть, що Кадиров - це велика людина. Оскільки вони дивляться це відео, і вони в це вірять. Ці люди не бачили справжньої війни. Вони думають, що це підкреслено релігійні люди, які щиро моляться, які праведні, які героїчно воюють проти якихось страшних українців, які не мусульмани, які їдять свинину, які начебто якісь фашисти, які убивають нібито мирних мешканців. Увесь цей контент пилиться абсолютно на цю авдиторію. Якщо ви помітили, на багатьох відео за кадром іде героїчна музика. Я знаю добре цей жанр. Це арабська військово-патріотична музика. Вони беруть арабські мотиви – і на них накладають відео. І для арабо-мусульманської авдиторії це відео стає близьким. Іде пісня, музика про героїв. Тут якісь підкреслено з такими великими бородами, з криками "Алах Акбар" біжать, воюють. Вони ж завжди перемагають. В усіх офіційних відео вони перемагають. Ще жодного відео немає, де б вони програли! І це якесь піднесення, що от справжні мусульманські воїни, справжні лідери. Весь цей контент робиться на арабо-мусульманський світ, на цю велику масу, з якою не допрацьовує Україна. Україна ж практично не працювала на цей сегмент людства. Ми завжди займалися Європою і Сполученими Штатами. А Схід у нас завжди був десь на узбіччі. І що ми зараз маємо? Що росіяни можуть купувати будь-що через треті країни, переважно арабо-мусульманського світу. Вони виводять гроші через мусульманські країни. Деякі мусульманські країни на політичній арені навіть підтримують Росію. Іран уже фактично союзник, але не єдиний. Є велика кількість інших країн, які навіть фінансують москалів і підтримують їх. Вся ця пропаганда вже 20 років робилася з метою підтримки Росії, що би вона не робила.

- А від мусульман Росії ви взагалі отримуєте якийсь зворотний зв'язок? Чи вони загалом такі ж імперці з промитими мізками, як і решта росіян?

- Вони абсолютні імперці. Ті опозиційні мусульмани, що не погоджувалися з імперською політикою, вже втекли з Росії, або були вбиті. Або сидять тихо-тихо і ніяк себе не виявляють. Офіційні духовні і релігійні лідери всі – вони абсолютно не просто схвалюють російську політику і цю війну. Вони називають її благословенною, священною. Називають її джихадом навіть. Мотивують усіляко, щоб мусульмани Росії йшли добровольцями. Або принаймні не боялися, якщо вони мобілізовані, воювати проти України. Абсолютно є одним з елементів пропаганди російської політики. Зараз в Росії релігійні організації, церква є продовження російської політики. Вони повністю контрольовані. Вони поставлені на всі ці посади.

Який я зворотний зв`язок отримував? На початку війни, коли я ще був на посаді муфтія, я писав звернення до мусульман Росії. І отримував на це, наприклад, відповідь від муфтія Чечні Мєжиєва. Де він казав, що він знати такого, як я, не знає; що я не маю ніякої компетенції, ніякої освіти і взагалі - хто я такий, щоб казати від імені мусульман України? Тобто мене почули, побачили, зробили висновки - і записали зворотне відео.

- Відпрацювали інформаційно.

- Да. І зараз, коли я, наприклад, публікую своє відео про те, що ми знаходимо на позиціях, про каски російських військових, про їхнє медичне забезпечення, - це все вони, я знаю, також дивляться.

Мені іноді пишуть, що "все вы врете, это неправда. Ми велика армія, ми велика імперія, а ви тут розповідаєте, що у нас нічим поранених лікувати"…

- І чорт з ними. Скажіть краще, чи є у вас час для молитов, для духовного самовдосконалення?

- Мусульманин має обов’язково щоденно молитися. На щастя, у мене така можливість є. І я молюсь.

- 5 разів на день?

- Да. 5 разів на день, якщо ти вдома. Якщо ж ти знаходишся на війні, то ці 5 молитов здійснюються за три рази. Тобто двічі молитви об’єднуються. Друга з третьою і четверта з п’ятою. Тому фактично промовляються 5 молитов за 3 рази.

- А якщо ви їдете в цей час?

- Таке буває. Якщо вчасно не вдалося помолитися, так дуже часто бувало, коли заміс, дуже багато поранених, ти сам під обстрілами, ти їх вивозиш, надаєш допомогу і кинути їх помирати не можна. Тоді молитва відкладається на потім. І вже потім, коли у мене буде якась година, щоб передохнути, тоді молюся. На Донбасі було трохи легше. На Донбасі у кожному місті, я ж сам з Донецька, ми будували мечеті. Мені навіть двічі вдавалося у Костянтинівці проводить святкові молитви. Там можна було і в п’ятницю зібратися, якщо була можливість, і помолитися, і святкову молитву провести.

А там, де ми зараз, на Херсонщині, я ще жодної мечеті не бачив. Всі вони залишилися на тому боці Дніпра, на окупованій частині Херсонщини. Тому останні два місяці в мечеть навіть не потрапляв жодного разу. Сам молився постійно.

- Тоді останнє питання. Які рядки з Корану чи може інших святих книг Ісламу якнайкраще відбивають нинішнє воєнне життя Саїда Ісмагілова?

- Я просто для цього відкрию Коран і зачитаю… Є багато аятів у священному Корані, які розповідають про стан війни. Це дуже важливо. Сура 4, аят 75: "І чому б вам не боротися на шляху Аллага заради слабких чоловіків, жінок і дітей, які говорять: Господи наш, виведи нас із цього міста, жителі якого є несправедливими! Даруй нам від себе покровителя, даруй нам від себе помічника".

- Фантастика просто.

- Тобто цей аят Корана розповідає про те, що слабкі люди, які опинилися в окупації, або під обстрілами, вони зверталися до Бога з молитвою: Господи, дай нам захисника. І Всевишній Господь каже чоловікам, які можуть бути захисникам: чому би вам не боротися на шляху божому, щоби врятувати цих людей?

І цим я керуюся. Якщо я можу врятувати наших людей і боротися на шляху Аллага, щоби врятувати від жорстоких нелюдей-окупантів, несправедливих вбивць, що вбивають, грабують і ґвалтують наших українців, то я маю це робити.

- І ви – той самий захисник.

- Да, це мій обов’язок.

***

Охочі допомогти у ремонті автівок військових парамедиків можуть скористатися такою інформацією :

Приватбанк

4149 6293 5251 7676 - Ісмагілов Сергій

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"