Підполковник Сергій Мазорчук: "Повномасштабний наступ, колони з території Білорусі - для нас це було шоком"

Автор: Віолетта Кіртока

Деталі цієї операції вивчатимуть у вищих військових навчальних закладах, тому що це і приклад виконання наказу, і вміння стояти до останнього, і розумне планування дій.

Фото: Роман Ніколаєв

 Коли командира батальйону, який вже очевидно опинився в оточенні, я питала, чому він не виводить підрозділ, поки залишається така крихітна можливість, Сергій зважено відповідав: "Я не отримав такого наказу. Тому маю залишатися на своїх позиціях і тримати їх". Це мене захоплювало, але одночасно ставало страшно… Бо оточення було неминучим. Коли бригада отримала наказ виходити, коли підрозділи почали рухатися, гирло проходу було менше двох кілометрів. Здавалося, вже неможливо врятувати наших бійців. Але все вдалося. А завдяки розумним розрахункам Сергія Мазорчука цей підрозділ вийшов з оточення з мінімальними втратами. Про оборону Попасної, повномасштабну війну в районі Золотого та Гірського ми і поговорили з командиром підрозділу.

"25 ЛЮТОГО МИ ОПИНИЛИСЯ В КЛИНІ: З ДВОХ СТОРІН У НАС ВЖЕ БУВ ПРОТИВНИК"

- 24 лютого застало вас під Попасною, де ви на той час були на ротації...

- Бригада виконувала завдання на напрямку Золоте-Попасна. Я безпосередньо знаходився на лівому фланзі бригади – від населеного пункту Оріхове до Золотого-4. Сусідній батальйон стояв на КПВВ "Золоте".

У лютому ми вже були вісім місяців на ротації. В березні ми мали повернутися в ППД… Не сталося.

З початку лютого приходили радіоперехоплення про те, що щось намічається. Це всерйоз не було сприйняте, оскільки і раніше таку інформацію ми отримували. А ось з 16 лютого нас почали дуже інтенсивно обстрілювати артилерією, значно збільшилася кількість ворожої артилерії. Можна сказати, що фактично на нашому напрямку все почалося не 24 лютого, а 16-го. Прийшло перехоплення, що противник буде мати розпізнавальні знаки - на руці і нозі або червоний, або білий скоч. Тоді ми теж прийняли рішення, що нам краще себе якось позначити. Мій батальйон зробив для себе позначки – зелений скоч на правій і лівій руці, бо так завжди тренувались на полігонах.

До 16 лютого по наших позиціях працював максимум міномет, а з 16-го почав виїжджати танк – і бити прямою наводкою. 2С1 та 2С3 почали наш передній край рівняти з землею. На той момент у нас були тільки батальйоні сили й засоби. На активні дії противника деколи чули: "Не стріляйте у відповідь, щоб не спровокувати російську федерацію". Тобто, я так розумію, вище військове керівництво вже розуміло, що буде повномасштабна війна, і не хотіло, як то кажуть, прискорити події. Насправді, те, що сталося, було дуже несподіваним. Ми вважали, що в планах росіян - повністю взяти Луганську та Донецьку області та пробити сухопутний коридор до Криму. Про це говорили, що може бути таке. А повномасштабний розширений наступ, що колони підуть з території Білорусії… Це для нас було шоком.

Саме 24 лютого на нашому напрямку було більш-менш тихо. Вони на Золоте не пішли, почали пробивати оборону лівіше від нас, це напрямок Щастя-Кримське. І 25 числа у них вийшло: вони взяли Кримське, Щастя, вийшли до Муратового і почали просуватися в бік Сєверодонецька. Все, що було на північ від річки Сіверський Донець, фактично відійшло противнику.

25 лютого росіяни пішли на 29-й блокпост. Я говорив з командиром сусіднього батальйону. Він повідомив, що з Луганська в напрямку 29-го блокпоста йшли колони техніки, пушки були зачохлені, механіки їхали на танку похідно, з російськими прапорами, піхота сиділа зверху. Лише після того, як у танк прилетів перший ПТУР, вони зрозуміли, що щось не так, що їх, напевне, трохи обманули, що все не під їхнім контролем. Врешті, колона просто розвернулася і поїхала назад, в бік Луганська.

- Вона була великою?

- Сусід казав, що вони бачили шість чи сім танків, ззаду БМП. Далі не було видно через складки місцевості. Піднятий квадрокоптер оглушили, тому точніше сказати не могли. Ми таких колон не бачили, на нас вони не наступали. Максимум, що було: з трьох напрямків три танкові роти по десять танків і по дві механізовані роти на нас наступали. Ми готувалися до відсічі через те, що у нас практично закінчувалась територія, підконтрольна нам і моїм сусідам на напрямку в бік Луганська. 25 лютого ми опинилися в клині: у нас з двох сторін вже був противник.

Спочатку ми всі атаки відбивали. 6 березня у нас стався страшний бій. Під впливом артилерії і авіації - артпідготовку почали десь за чотири години до подій, не припиняючи роботу артилерії, танки противника пройшли передній край і заскочили на КСП роти. В той день загинув командир роти Іван Антонюк, позивний Антоніо, мій кум... Ми провели контратаку, відновили положення по передньому краю. Атакували нас таким чином десь тиждень. Після того ворог перестав іти на нас в лоб і почав щупати сусіда ліворуч. У мене на лівому фланзі стояла перша механізована рота, де якраз відбувся прорив. Підійшов наш резерв – третя танкова рота, чотири танчики. Ми з позицій висмикнули ще кілька відділень з другої і третьої рот і сформували такий… Ну, не знаю, ударним кулачком це не можна назвати. Але два танки і три БМП з піхотою проводили контратаку. Коли ми заходили на КСП роти, танки противника вже були без БК – все використали.

Як все відбулося? Три танки, одна чи дві БМП чи БМД з піхотою на броні, тобто, чоловіків до двадцяти прорвалися. Ворожа артилерія працювала по КСП роти – фактично вже по своїх. До того у нас були сплановані цілі по позиціях – на випадок їхньої втрати. Коли ми проводили контратаку, ворожої піхоти вже не було, залишалася тільки техніка, яка почала здійснювати відкат. В період, коли вони там стояли, намагалися підтягнути резерви на позицію, яку зайняли. Відстань між позиціями була десь 70 метрів. Піхота противника піднялася з окопів і почала висуватися в бік своєї техніки. Але оскільки артилерія вже не працювала по передньому краю, бо їхня піхота була відкрита, наші позиції відсікли піхоту від техніки. Коли наші танки вийшли, та техніка вже була без БК, вона просто намагалася відійти. Але у неї цього не вийшло, силами піхоти ми її там спалили. Ми підбивали танки так, щоб вибухав боєкомплект.

Чому у нас виникла така ситуація? Починаючи з 2015 року, позиції були сталі. Де-не-де ставалися якісь локальні штурмові дії з нашого боку чи з боку противника. Та сама славнозвісна позиція "Баня", яку два роки тому відбили сепари, була саме на цьому напрямку. Тому противник дуже добре знав наш передній край, весь час вивчав наше інженерне обладнання. Негативним фактором для нас було те, що наші позиції добре відомі і тому ми досить точно отримували вогневий вплив артилерії і авіації відповідно.

На нашому напрямку було не так багато авіації. Ми стояли на висоті. Коли авіація піднімалася з-за териконів, ми її добре бачили. Після того, як один чи два Ка-52 впали, авіація близько не підлітала. Виходила за шість-сім кілометрів з-за терикона, відпрацьовувала по нас, але ефективності великої від цього не було. Можна сказати, на той момент авіація для нас була не такою страшною, як танки, які працювали по нас прямою наводкою.

29-ий блокпост стоїть на розвилці. До нього є під’їзди по дорогах з напрямку Жолобка і від Донецька. Плюс росіяни перед тим, як заходити на 29-й, взяли залізничну станцію Сифонна. І вже 29-ий вони взяли з дуже великою перевагою. Мехбат 17-ої танкової поміняв 34-ий батальйон 57-ої бригади. Коли зайшла 57-ма, 29-ий блокпост вже був не наш. Тому наші сусіди зайняли оборону Новотроїцького. І от якраз великими колонами, з залученням артилерії і авіації Новотроїцьке було втрачене, наші сусіди були змушені відійти до населених пунктів Оріхове і Нижнє. І вже тоді перебудувалася лінія оборони. Оскільки в моїй позиції лівий фланг був висунутий вперед, коли ми втратили Новотошківське і частину залізничного шляху, ми були змушені робити перегрупування, і наш лівий фланг завертався в бік Оріхового. Десь в період до квітня місяця ми так стояли… На початку повномасштабного фронт батальйону був п’ять кілометрів, а у квітні – вже дев’ять з половиною. І противник був у нас зліва, спереду, і справа теж.

29-ий блокпост і Новотошківське для противника були важливі в тому плані, що вони отримували контроль над розв’язкою, тобто, переміщенням сил. Плюс в районі Світличного була наша переправа, ми її підірвали. Вони кинули понтони і переправляли свої сили з північного до південного берега річки Сіверський Донець. Противник там мав великі втрати, але у нас теж втрати були великі, і у наших сусідів також.

Після того оборона була нормально перегрупована. Ми втримували її десь два з половиною місяці.

"ЗА ДВА ТИЖНІ ДО ОТОЧЕННЯ Я ПОПЕРЕДЖАВ БІЙЦІВ, ЩО, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ВИХОДИТИ В ПІШОМУ ПОРЯДКУ"

-19 червня противник прорвав населений пункт Тошківку, перерізав трасу Гірське-Лисичанськ, вийшов до невеличкого терикончика, а це була наша основна траса забезпечення, сполучення, - продовжує Сергій. - Тепер у нас залишилися тільки польові дороги. Оця подія вже стала початком того, що всі зрозуміли: потрібно виводити підрозділи з району Золотого-Гірського. До того ми вже втратили Попасну, яка трималася близько трьох місяців. Ну як втратили – її вже фактично не було. Наш ворог використовував таку тактику: вулички зрівнював із землею і так просувався. Не було вже ані укриття, ані прихистку. Не знаю, де у них взялося стільки сил і засобів, але противник мав дуже великі втрати в Попасній.

Проти нас стояли 6-ий козачий полк, на південь від нього стояла 7-ма бригада, на північ – 4-та бригада. При штурмі Попасної були задіяні всі ці бригади плюс вагнерівці і чеченці. Спочатку вони пробували взяти Попасну силами цього козачого полку. Втратили, напевне, два БТГР, після того почали нарощувати зусилля. А вже після втрати нами Попасної вони взяли Комишуваху, вийшли до Врубівки. Коли росіяни вийшли на трасу Гірське-Лисичанськ, до нашого терикону, то вже Врубівка була не під нашим контролем.

Нашими залишалося десь близько 12 кілометрів. Попереду був мій батальйон, поруч мотопіхотний, 2-ий, 3-ій і ще батальйони ТРО. Якщо не рахувати ще 34-ий батальйон 57-ої бригади.

Напередодні виходу з Гірського-Золотого нам була дана команда перегрупуватись. Ми залишили Золоте-4, так званий хутір Вільний та "Дом Павлова". Дві роти зайшли у Гірське, почали тримати оборону в напрямку Тошківки і в напрямку Оріхового. Тобто вже кругову оборону почали займати. Наш вихід фактично забезпечували два батальйони, які ставали на деблокаду, – це 2-ий і 3-ій механізовані батальйони нашої бригади. Вони нам коридор робили.

21 червня противник вже вийшов до населеного пункту Підлісне. До Лоскутівки, де вже був ворог, у нас залишалося два кілометри. Якщо взяти від Врубівки до Підлісного, це кілометрів шість-сім. Ото був такий коридорчик. В той день зранку ми намагалися вивезти поранених по польовій дорозі, яка була нам зазначена. Коли ми біля населеного пункту Новоіванівка виїхали на висоту, побачили, що противник артилерією вже знищив два мікроавтобуси, які теж намагалися вивезти поранених. Поки ми перевіряли, чи всі живі, надавали допомогу пораненим, нам повідомили, що сюди працювала артилерія противника, і що вони звідкись за нами спостерігають навіть без коптера. Просто очима бачать, як ми піднімаємося на висоту. Ми тільки сіли в машини, і противник почав вести артилерійський обстріл. Це була десь 10-11 година ранку. Тому виходили ми звідти в пішому порядку: якраз була балка, по якій ми спустилися вниз. Ми і планували по тому маршруту здійснювати вихід батальйону, але практика показала, що це неефективно. Після 15 години ми ще раз спробували туди заїхати, але тільки почали туди висуватися, артилерія знову саме цю дорогу обстріляла. Так і було прийняте рішення, що будемо виходити пішим порядком по іншому маршруту.

-Раніше ти міг вивести своїх людей?

- Ми без команди не виходили. Тобто, ми прекрасно розуміли, що може бути оточення. Я навіть почав спілкуватися з людьми, пояснювати, що може бути така ситуація. Казав: основне, що маєте взяти з собою – зрозуміло, бронежилет, каску, автомат, а ще рюкзак, який можете нести на собі. За два тижні до нашого виходу бійці вже були морально підготовані до того, що, можливо, буде такий варіант, що нам доведеться виходити з оточення, причому в пішому порядку.

-Тобто прийшлося залишити техніку…

- Не зовсім так. Не змогли переїхати залізничну колію лише декілька волонтерських машин. З важкої армійської техніки вийшло все… Коли виходила колона БМП, ми втратили дві одиниці. Чого не везли піхоту на БМП, чому люди ішли пішки… Коли йде колона, це перша ціль для артилерії. Якщо механік-навідник в броні від уламків трохи захищений, то піхота, якщо її посадити наверх на броню, може сильно постраждати. Через це було прийнято рішення, що піхотинці виходять в пішому порядку, хоча частина піхоти все-ж таки їхала на БМП, бо ми вже фізично не встигали вийти.

Виходили ми вночі, а о 3.20 ранку вже почало світати. І в 3.20 рушила наша колона бронетехніки, і десь 70 піхотинців були на броні.

- Сусіди виходили після вас?

- Сусідній батальйон, який перегрупувався, знаходився між Гірським і Лоскутівкою. Вони мали виходити після нас, але на вихід батальйону нам давали дві години, ми в цей часовий проміжок не вкладалися. Так що ми фактично виходили всі разом, але кожний підрозділ - по своєму маршруту.

Деякі підрозділи вирішили все-ж таки виходити на техніці, створювали змішані колони, в яких була і колісна техніка, і волонтерські автомобілі, і гусянка. Їх ворог виявив. Це призвело до того, що о сьомій ранку колона противника з Підлісного зайшла в Лоскутівку – просто зробила ривок і фактично повністю перекрила вихід. На той момент мій батальйон практично в усьому складі вже пройшов Лоскутівку, техніка о сьомій ранку була на машинобудівному заводі Лисичанська.

Іншим підрозділам повезло трохи менше, ніж нам. Ми зазнали незначних втрат під час виходу.

А підрозділи, які за нами виходили, трохи потріпали.

21 числа після того, як нам не вдалося вивезти поранених по тому нібито безпечному маршруту, у всіх вже був пригнічений настрій. Після того ми пробували ще в нічний час пройти від шахти "Новоіванівка" в сторону Лоскутівки по польовій дорозі. В сторону Лисичанська я вивозив на машині чотирьох бійців, одного пораненого. Виїхав нормально. Заїхав у Лисичанськ, бійців залишив. А коли ще з одним своїм військовослужбовцем повертались назад, виїхали з Лоскутівки в напрямку шахти "Новоіванівка", то танки противника почали по нас вести вогонь. Там перепад місцевості, ми на великій швидкості проскочили відрізок десь два кілометри, і після того зрозуміли, що цей маршрут невдалий. Технікою туди не потрібно йти.

-Після виходу ти не мав зв’язку з однією групою своїх бійців…

-У нас виходили підрозділи з Лоскутівки на Лисичанськ, до желатинового заводу. Одна група – десь 30 наших військовослужбовців і 40 з нашої бригади іншого батальйону пішли в напрямку Вовчеярівки по ярах. Коли вони зайшли в ті яри, радіозв’язок був втрачений. Тоді було таке відчуття – не знаємо, що сталося, та ще й відомо, що в Лоскутівку вже зайшов противник. Налаштовували себе на найгірше. Але, слава Богу, всі ці бійці вийшли, і коли вже підійшли ближче до Вовчеярівки, радіозв’язок відновився. Ми їх просто звідти забрали. Це була вже десь 16 година 22 червня.

"ОСТАННЄ, ЩО МЕНІ СКАЗАВ ВАЛЕРІЙ ФЕДОРОВИЧ ГУДЗЬ НАПЕРЕДОДНІ ЗАГИБЕЛІ: "ЦЕ НАША ЗЕМЛЯ, МАЄМО ТРИМАТИСЯ ДО ОСТАННЬОГО". ЩО МИ І НАМАГАЄМОСЯ РОБИТИ"

-Ти з родини військових?

- Зараз у мене і батько, і дядьки служать. Хто в теробороні, хто де. А до цього ніхто до армії не мав відношення.

- Чому ж ти пішов учитися у військовий ліцей, а потім в академію?

- Після дев’ятого класу я вступив до Острозького військового ліцею. Там я отримав досить потужну базу, яка дала можливість нормально здати ЗНО, і в 2011 році поступити в Академію сухопутних військ, місто Львів. Нас вчили, що росія – наш союзник. Мимоволі нас готували до того, що, якщо буде збройна агресія, то вона буде з напрямку Заходу. Але події, які сталися, все поміняли докорінно. Хоча в академії ми вже вивчали стандарти НАТО, тактику застосування дій, програми комп’ютерного моделювання. Але на підсвідомості ніхто ніколи не міг подумати, що нашим ворогом буде росія.

Війни не було в Україні, але вони постійно точилися по планеті. Якщо не помиляюсь, за дві тисячі років було лише сто днів без війни…

-Як до вас ставилися жителі Луганщини, які там були настрої на кінець 2021 року?

- В Золотому люди не були до нас привітно налаштовані. Були, звичайно, проукраїнські, але малий відсоток… Можливо, це зумовлено тим, що кістяк козачого полку, який стояв проти нас, складався якраз із жителів Луганської області, із Золотого. Частина родичів цих людей служили в так званій ЛНР. Різниця в підтримці населенням в різних регіонах країни колосальна. Після того ми заїхали в Миколаївську область, то це не можна навіть порівняти з Луганщиною. На Миколаївщині чекають нашої Перемоги.

Не можу зрозуміти, що рухає людьми, які все ще чекають "русского міра". Вони прекрасно розуміють, що відбувається, які методи у російської федерації, що вони все рівняють з землею… Для них немає різниці, цивільне населення чи ні. Але люди настільки зомбовані, що підтримують росію, незрозуміло чому, вірять їм. Можливо, це пов’язано з тим, що року, мабуть, до 2020, на Донбасі було лише російське телебачення. Українських каналів фактично не було. І це був уже не 14-15-й рік, а 20-21-й. Ми програли інформаційну війну на цих територіях.

Фото: Роман Ніколаєв

-Однією з перших болючих втрат бригади стала загибель полковника Валерія Гудзя…

-Я намагався хоча б раз на місяць його набрати, запитати, як у нього справи. Те, що він на початку березня приїхав в бригаду, я не знав. Якось збирався на позиції 1-ої механізованої роти. У нас зазвичай тільки вночі виїзди, щоб не було видно, як ми пересуваємося. І вже їхав у машині, коли на мене вийшли по радіостанції: "79-й викликає на зв’язок". Я ще перепитав: "Точно 79-й?" Кажуть, так. Сказав, що хвилин за 20 зв’яжуся з ним. Повернувся з 1-ої механізованої роти, перетелефонував на КСП бригади, мені сказали, що Федорович вже виїхав у Попасну і має повернутися. Я попросив, щоб він, як повернеться, передзвонив. Але у нас був зв’язок з командиром 3-го механізованого батальйону, який був в той момент у Попасній. Я вийшов на них – і якраз там знаходився Федорович. Переговорив з ним. Це була якраз ніч напередодні того, коли Федорович загинув. Останнє, що він мені сказав: "Це наша земля, тому ми маємо триматися до останнього". Що ми і намагаємося робити…

Як загинув Валерій Федорович, мені розказав військовослужбовець, який був разом з ним в той момент. Вони робили контратаку. Бої проходили в Попасній. На той момент ми втратили розвилку в бік Первомайська (ми її називали "штани"), втратили депо, де колись була пожежна частина, і "Мельницу" - так називалося кафе, де у нас до того був КСП батальйону. Контратака проводилася трьома штурмовими групами. Однією з груп на першому танку керував Валерій Федорович. Вона ішла по одній з вулиць в напрямку депо. Бійці спішилися з танка і наступали разом з десантниками. Наш танкіст побачив ворожий танк, зробив постріл, але їхній танк встиг вистрілити першим. Танк противника був знищений, але уламково-фугасний снаряд розірвався поруч з нашим танком, і один з уламків попав Валерію Федоровичу в голову. Під час евакуації чотири рази проводили реанімацію, бо серце зупинялося. І вже коли вертоліт з Бахмута летів у Дніпро уп’яте нашого командира не змогли реанімувати…

Для нас, звичайно, це був дуже великий удар. Своїм військовослужбовцям по радіостанції у відкритому ефірі я сказав, що до нас приїхав 79-й, і це значно підняло моральний дух через те, що він користувався надзвичайно великим авторитетом. Це дало великий моральний поштовх і мотивувало особовий склад до дій. А колия дізнався про те, що Гудзь Валерій Федорович загинув, то я до своїх військовослужбовців перший період не доводив цю інформацію – для того, щоб вони не падали духом.

- А сам як це сприйняв?

- Як вам сказати… Дуже сильно морально подавлений був. Але у нас на той момент була така ситуація, що не можна було це показувати. Спочатку потрібно було виконати поставлене завдання. 79-й нас навчав цього. Втрата кожного військовослужбовця - це дуже важко. Особливо коли гине така людина, як наш командир. На момент початку повномасштабного наступу Гудзь Валерій Федорович навчався на першому факультеті університету оборони, але відразу повернувся і очолив нашу бригаду, оскільки наш командир бригади отримав поранення. Мене сильно вразила ця втрата, як і загибель командира 1-ої механізованої роти, який був моїм кумом, Антонюка Івана Миколайовича, позивний Антоніо.

- Він хрестив твою доньку?

- Так, в серпні 2021 року ми похрестили мою доньку. А в березні 2022-го він загинув…

-У тебе в підпорядкуванні була і росіянка, яка прийняла українське громадянство...

- Вона служила у 2-му батальйоні, коли я був там командиром роти, а потім начальником штабу батальйону. Я її знав, ми деколи спілкувалися. Оля загинула на Херсонському напрямку. Вона виконувала обов’язки командира роти, тому що офіцери були поранені. Наскільки я знаю (говорив з командиром батальйону), вона мала надзвичайно великий авторитет серед особового складу, побратимів. Її теоретичні, практичні знання і уміння були не гірші, ніж у чоловіків, а в деяких моментах навіть кращі. Коли я познайомився з Олею, не знав, що вона родом з російської федерації. До 24 лютого у нас багато хто ставився до конфлікту на Донбасі як до того, що не має відношення до більшості країни, про війну почали забувати. А вона чітко знала, хто наш ворог і чого від нього слід очікувати.

-Багато бійців вразили тебе своєю жертовністю?

-На початок повномасштабного наступу кістяк нашого підрозділу вже був сформований, кожного я знав особисто. Але війна це змінила. Мобілізують дуже багато людей, і декого з них ти не встигаєш навіть запам’ятати, як він вже поранений чи загинув.

Кістяк батальйону, яким командував Сергій Мазорчук

Війна змінила дуже багато людей. І всіх - в кращий бік. Але про багатьох я ніколи не міг подумати, що людина може так себе проявити.

-Можеш навести приклад?

- Військовослужбовець гранатометного взводу весь час вживав алкогольні напої, ми хотіли його звільнити. Раз його задули, другий, третій – вже готувалися документи на звільнення. Коли почалася повномасштабна війна, його перекинули з позицій 3-ої механізованої роти якраз разом з тими відділеннями, які йшли відбивати КСП роти, після чого він там і залишився. І він, людина дуже хоробра, допомагав витягувати побратимів, вів бій. Про нього такого ніколи б не подумав, а він себе поставив, напевно, як один з кращих бійців, які можуть бути.

Ще у мене в підрозділі є кулеметник, звати Вася, позивний Правий, бо він в "Правому секторі" служив. Він декілька разів залишався прикривати відхід побратимів. Причому робив це сам, до крайнього сидів, потім тільки виходив. Якось приїжджаю на позиції під Оріхове, питаю Васю, що і як. Він каже: "Командире, напевно, мені треба з’їздити в стабілізаційний пункт – у мене в плечі сидить уламок. Його витягнуть, і я одразу назад". Кажу: "Вася, він, напевне, вже трохи загнив. Розріжуть, витягнуть, але треба, щоб рана відкрита була, щоб почистили її". Він подумав-подумав: "Ні, тоді я не поїду". Правда, потім він зазнав такого поранення, що треба було вже його вивозити з позиції.

-Був у тебе момент зневіри, відчаю?

- Мабуть, один такий був, і то він минув через пів години… Це коли ми 21 червня намагалися вивезти поранених. І нам не дали цього зробити. Але прийшлося швидко опанувати себе. Бо я знав - якщо особовий склад побачить, що командир зневірився, коли йде пониження морального духу, це набагато гірше, ніж кількість ворога, який на тебе наступає. Ми морально завжди перемагали, починаючи з перших днів повномасштабного вторгнення. Це дуже яскраво проглядається в тому, що противник наступає, як стадо. У нього немає за що воювати, заради кого це робити. Він це робить просто як найманець. А наші люди знають, що їм немає куди втікати. За кордоном - не дома. Кожний наш боєць знає, що тут його територія, що тут поховані батьки, тут сім’я, друзі. І це морально налаштовує. Можливо, у нас не всі так добре підготовані у військовому плані, але за рахунок того, що ми вмотивовані: ми мусимо перемогти через те, що ми праві. І противник, який прийшов на нашу землю нас вбивати, може звідси повернутися тільки в чорному целофановому пакеті.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ