Розвідник Сергій Дячик: "На Запорізькому напрямку гаряче завжди. Як було масивно, так і залишається. Багато росіян "лягають", але все одно пруться й пруться"
Сергій Дячик на російсько-українській війні з 2014 року. До повномасштабного вторгнення мав шість ротацій. Після першої "заробив" цукровий діабет, відповідно, й інвалідність. Був змушений судитися із державою, адже не може отримати виплати в повному обсязі. Судовий процес триває з 2016 року.
- У 2015 році я вперше демобілізувався, а через два чи три місяці знову мобілізувався, але вже у Прикордонну службу. Там мали робити якийсь прикордонний спецназ. Мені його дуже розхвалили. Я "повівся" й пішов туди, - розказує мені телефоном. - Але там у мене виявили цукровий діабет. Рішення ВЛК (військово-лікарської комісії. – О.М.) було таким: захворювання, отримане при службі в армії. Вони мені одразу сказали: "Ви не були на службі із прикордонниками в зоні бойових дій. Відповідно, ніхто не дасть висновок, що це сталося під час захисту Батьківщини". За захворювання, які отримані при службі в армії, була виплата 100 тисяч гривень. А якби під час захисту Батьківщини – 550 тисяч. Другого лютого 2020 року я дістав поранення в плече і потрапив у шпиталь у Вінниці. ВЛК мені встановила: "обмежено придатний" та вказала, що цукровий діабет і поранення отримані та набуті під час захисту Батьківщини. Але мені вже на той момент виплатили сто тисяч, тому мали б заплатити лише різницю, яка залишилася. Я звернувся з цього приводу до Міністерства у справах ветеранів, однак вони навіть не розглянули це питання – просто відповіли: "Ви вже отримали виплату". Я показував документи – висновки комісії, але все одно мене продовжують шість років "водити за ніс". Я знайшов адвокатів. Хоч вони й беруть великий процент, але я хочу довести свою правоту. Мені не потрібно чужого. Я за країну віддав своє здоров’я. Я хочу лише свого.
- Попри всю цю неприємну ситуацію, після повномасштабного нападу росії наприкінці лютого ви знову пішли воювати…
- Так. Хоч прикордонники мене "списали" через цукровий діабет. Я пішов через інший військкомат, трохи там розказав (посміхається. – О.М.), що здоровий та вирушив на фронт навіть з таким діагнозом. А потім, уявіть, лежу у госпіталі, мені вимірюють цукор, а він же високий! Лікарі запитують: "У вас що, цукровий діабет?" і починають натякати, що потрібно заплатити, щоб вони про це не повідомили. Я поговорив із начальником госпіталя про ситуацію. Він – дуже класний дядько, тому все вирішили.
- Ви пішли до військкомату 24 лютого?
- Так-так. А першого березня ми вже були у Василівці Запорізької області. Спочатку ж збирали основну масу людей, а потім відправляли на місця. Тому так вийшло, що трохи затрималися.
- Коли ви приїхали до Запорізької області, що там побачили?
- Побачив жах. Ми прибули в дитячий інтернат. Там нас зустрів нині покійний наш комбат Котенко. Тоді ми почали отримувати задачі. Наступного дня в місто заїхали росіяни. Ми потрапили у оточення. Нам закрили вихід з Василівки. Ми звідти ледь вийшли.
- Якими тоді були бої?
- Росіяни наступали масивно та жорстко.
- Крили артою?
- Усім, чим завгодно! Усе, що може стріляти, "працювало" по нас. Ми вийшли із оточення, стали на Кам’янському. Довго там перебували. Теж цікаво було.
- Розкажіть!
- У них була значна перевага в техніці, артилерії. Дуже щільно нас "накривали". На висотку заїжджали танчики й починалося. А тоді якраз люди тікали з Маріуполя. Весь потік йшов через нас. Росіяни затримували колони, розстрілювали машини. Або, наприклад, притримують колону, а потім пускають вночі три тисячі автомобілів, й починається така метушня – як згадаю…
Знаєте, я в перші дні втратив найкращих друзів у тих боях. Дуже шкода…
- Порівняйте початок війни та повномасштабний наступ. Окрім переваги в техніці та кількості військових, що ще було?
- Із 2014-м нинішню ситуацію взагалі не порівняти. Тепер все дуже масивно. Крім того, у них є можливість проводити ротації та залучати багато особового складу. Сьогодні, правда, вже не настільки, а в перші дні було дуже важко і навіть страшно.
- Тобто вони цього разу були серйозно підготовлені?
- Про особливу підготовку не скажу. Тут, скоріше, йдеться про масивність – усього було дуже багато. Вони ж заскочили з самого початку, працювали артою, у бої не запрягалися, а намагалися вклинитися вглиб у нашу оборону. Їм головне було просуватися далі й далі.
-За ці вісім років війни до вторгнення чи думали ви про те, що таке можливо?
- Ні. У мене до повномасштабного вторгнення було шість ротацій в зоні бойових дій. Ми з друзями обговорювали цю тему. Я тоді сміявся й говорив: "Як взагалі таке можливо?! Будь-яка розсудлива людина не піде на такі кроки! Це ж матиме серйозні наслідки для країни, бізнесу та населення. ХХІ століття – який може бути наступ чи ядерний шантаж?!". Але ж, бачите, я помилився. Мабуть, не тільки я.
- Більшість військових, з якими я спілкуюся, які також воювали до наступу, говорять: напередодні допускали такий сценарій, але потім все одно не могли повірити у його реалізацію.
- Саме так! Це ж реально було складно уявити. Тому я спочатку й сміявся. Але ж, зрештою, так і сталося.
- Знаю, що ви і сьогодні залишаєтеся на Запорізькому напрямку. Там нещодавно росія провела псевдореферендум щодо приєднання до рф. Це якось вплинуло на бойові дії чи ситуацію загалом?
- Ні. Тут гаряче завжди. Як було масивно, так і залишається. Багато росіян "лягають", але вони все одно пруться й пруться.
- Чому так? Одна річ, просто знати, що тут вбивають нападників. Інша – бачити перед собою, як "лягають" твої ж командири та, скажімо так, "колеги".
- Це ж військові. Вони давали присягу. Звичайно, багато хто робить необдумані речі. Але ж отримали наказ, який треба виконувати. Є такі, хто знаходяться під впливом ситуації. Ви ж дивіться, як вони хитро зробили із Донецькою та Луганською областями – все було продумано так, щоб мобілізувати наших людей і ними ж закривати своїх та просто "кидати на забій". Таке от "гарматне м’ясо". Цим досі користаються.
- Ви спілкуєтеся з місцевими?
- Звичайно! Ми їм допомагаємо, часто ділимося їжею. Тут же є бабусі та дідусі. А у Великій Новосілці були й інваліди. Наприклад, жіночка з цукровим діабетом. То я їй ще замовляв ліки, щоб привезли. Людям, дійсно, складно. Однак все одно лишаються ті, хто не хоче виїжджати. Ми з ними нормально спілкуємося.
- Що вони говорять про всю цю ситуацію?
- Вони просто чекають, щоб це все закінчилося. Живуть в сильному страху. Видно, що це дуже усім набридло. Втомилися.
- А про так званий референдум, який я згадала? Що думають про це?
- Просто сміються з того всього. Ви ж розумієте, що то був маразм!
- Після того маразму у кремлі влаштували цирк, де "приєднували" захоплені частини Запорізької, Донецької, Луганської та Херсонської областей до росії. Від Запорізької там був присутній гауляйтер Євген Балицький. Як ви ставитеся до нього та таких, як він? Що взагалі ми маємо потім робити з цими зрадниками?
- Я про них особливо не думаю. Просто немає зайвого часу. Що тут казати – це зрадники! Вважаю, що таких взагалі потрібно розстрілювати. Можливо, я не правий. Ви от як вважаєте?
- Я в цих питаннях нетерпима і нетолерантна, тож підтримую вашу думку. Як на мене, посадити їх за все, що вони наробили – це замало…
- Якщо й саджати, то потрібно внести зміни до законодавства, забезпечити незалежність судової системи, приблизно так, як зробила Хорватія після війни, тоді можна говорити про такий шлях. Було б непогано, щоб з Європи в цьому питанні допомогли, щоб суд був незалежним. А у нас що виходить? Сепаратиста "закрили", він відсидів пів року і його випустили. Так не має бути!
- Зі зрадниками розбиратимемося. Зараз потрібно перемогти. Ми маємо успіхи на фронті. Зокрема і через це сьогодні посилилися ракетні обстріли усіх міст України. Уже застосовуються й дрони для завдавання максимальної шкоди цивільним. Про що це свідчить?
- Хочуть посіяти паніку серед мирного населення. Я нещодавно був у відпустці й побачив, що деякі люди почали панікувати. Росіяни наводять страх на цивільних. Тому що на фронті не виходить так, як їм хочеться, не можуть виконати поставлені їхніми "царями" задачі, то ж так намагаються атакувати цивільних. Одна справа знищувати військові об’єкти, інша – бити по інфраструктурі та вбивати і психологічно залякувати мирне населення.
- Але ж це не відповідає правилам і звичаям війни!
- Звичайно! Але ж правила та звичаї війни - це не про росіян. Весь світ страждає від того, що відбувається в Україні. В росії також. Там же є і нормальні люди. Вони ж теж мучаться через цю ситуацію, зокрема через санкції.
- Але коли страждає українець через дії своєї влади, він щось робить. А росіяни страждають мовчки.
- Зрозумійте, у них поліцейських більше, ніж військових. Уся система заточена під поліцейську державу. Деякі москвичі, які реально знають та оцінюють ситуацію, розказували мені: "Мы можем только разговаривать вдвоем на кухне. Не более. Если на улице собираемся даже втроем и поднимаем политическую тему, сразу менты бросают в автозаки".
- Все одно особисто я їх не розумію. Поясню. Пам’ятаєте, після оголошення путіним наприкінці вересня часткової мобілізації, в деяких містах росії почалися невеликі акції протесту? По-перше, вони не були масовими, хоча ця проблема зачіпала уже конкретно їхнє населення. По-друге, тоді ми побачили чимало відео, на яких окремих людей поліцейські тягли до автозаків, а інші просто стояли й дивилися на це або знімали на мобільні. Я собі такого в Україні навіть не можу уявити…
- Дивіться, у нас майже весь час незалежності триває боротьба. А у них же такого немає. Ми дійшли до певного рівня супротиву, але ж теж нелегким шляхом. Зокрема і через загибель таких людей, які могли б повести за собою інших. Так, у нас люди вільніші. А росіяни звикли до іншого.
- У тому й річ, що ми з ними світоглядно різні: нам краще померти, але бути вільним, а їм – жити навіть в рабстві.
- Це так... Знаєте, у мене нещодавно загинув ще один товариш. І я це важко переживаю…
- Я вам співчуваю. На жаль, задля перемоги ми втрачаємо і ще втрачатимемо наших найкращих. Однак у нас немає іншого вибору, аніж захищатися і перемагати.
- Я знаю, знаю… Знаєте, коли я повертався з відпустки на фронт, моя шестирічна доня сказала мені: "Татку, я так за тобою сумую. Ми мало бачимося. Але ж якщо ти не поїдеш та не захищатимеш, то вони ж прийдуть сюди". Уявіть, це говорить шестирічна дитина! У мене просто потекли сльози. Вона теж плакала… Але що ж зробиш, якщо треба?!
- Значить, ми маємо закінчити цю війну, щоб вона не дісталася нашим дітям.
- Так. А наші діти завдяки нашому правильному вихованню мають підтримувати цю нашу лінію і пам’ятати тих, хто загинув за Україну.
- Чи є у вас припущення, коли ця війна може закінчитися?
- Нічого не можу сказати... Не хочу помилятися. Звісно, хотілося б, щоб це сталося завтра. Але ж ми розуміємо, що так не буде. Якби трохи раніше почала надходити допомога від Заходу, можливо, можна було б щось прогнозувати. А поки це складно.
- Тобто нам для проведення активних успішних наступальних дій не вистачає необхідного озброєння?
- Так і є. Якщо воно збільшуватиметься, то і наші шанси зростатимуть.
- Очільник Пентагону Ллойд Остін заявив: "Очікуємо, що наступ ЗСУ триватиме усю зиму". Ви як вважаєте?
- Взимку починаються дощі, сніг, болота. Той же танк не усюди зможе пройти. Активна фаза може бути, коли сухо, мороз, а ґрунт твердий.
- То взимку може бути певне замороження війни?
- Тут не останню роль відіграють політики. Головне, щоб політично в світі нічого не змінилося. Зокрема погляди таких країн, як Німеччина та Франція. Будемо сподіватися, що ми й надалі матимемо підтримку, щоб швидше все закінчити. Уже не хочеться ні цієї зброї, ні окопів, нічого подібного. Хочеться, щоб наші дітки жили в мирній країні, вчилися, сміялися, малювали малюнки, а не ховали загиблих батьків. Це все дуже важко, дуже…
- Малюють наші діти малюнки й сьогодні. Тільки на них зображені танки й перекреслені чорним кольором прапори росії.
- Моя доня каже: "Татко, знаєш яке моє найбільше бажання? Щоб путін та уся росія зникли!" Уявіть! Це просто розриває серце…
- Ви - розвідник. Розкажіть, як працює розвідка противника?
- Є активність, працюють розвідувальні групи, щоб пробувати наступати. Відбиваємо, слава Богу!
- Дрони літають?
- А як же ж! Зараз без них зовсім немає справи (посміхається. – О.М.). Літають і наші, і їхні. Це нині дуже актуально. Технології – на найвищому рівні. Задіяна сучасна техніка. Скажу вам, що не гірша, аніж у нас.
- Періодично доводиться читати, що у росіян – старе обладнання, радянська техніка, ракети закінчуються і все таке...
- Це говорять ті, хто дуже далекий від військових дій. На нашому напрямку я бачу, наприклад, новесенькі танки Т-90. Звісно, можливо, десь є й застаріла техніка, і кількість зменшується – її знищують чи вона ламається. Але у нас в області у них все більш-менш.
- Як змінилася тактика росіян? Адже бачимо, наприклад, що вже немає "чорнобаївок", як на початку вторгнення. Виходить, роблять висновки?
- Вони досі роблять дуже багато однакових помилок. Наприклад, поставили переправу через Сіверський, наші розбили, але через тиждень вони знову туди полізли. Отакі у них генерали: я сказав тут, значить, тут. Інша думка їм не цікава. Таких моментів вистачає.
- Це ж нам на руку!
- Реально! (сміється. – О.М.).
- Начальник ГУР МО Кирило Буданов заявив, що з початку війни армія росії не змогла зробити нічого такого, що стало б несподіванкою для України, а всі дії окупантів були передбачуваними. Що це означає? Вони із самого початку прогадали, коли сподівалися "взять Киев за три дня", тому не особливо продумали?
- Ті, хто на них працювали, покрали виділені путіним кошти на розвідку та підкупи наших деяких продажних людей, і доповідали не те, що було насправді. Думали, що так і буде, як ви описали: хлоп, і нас тут зустріли! А вийшло зовсім не так. Тепер маємо вибити їх звідси назавжди.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото і відео надані Сергієм Дячиком
