Фотограф і військовий Дмитро Ліпавський: "Іти на компроміси з росією сенсу немає, тому що та сторона просто вичекає і почне знову. Якщо ми не дотиснемо зараз, далі буде тільки гірше"

Автор: Тетяна Бодня

Якщо раніше Дмитро Ліпавський їздив на фронт як військовий кореспондент, то з початком наступу росії йому довелося отримувати інші навички. І коли ми записували це інтерв’ю, він уже був командиром 1-го відділення окремого взводу протитанкових керованих ракет 45-го окремого стрілецького батальйону. Дмитро з червня воює на Донбасі. Але для мене він залишається талановитим фотографом, тому не могла не нагадати йому слова Макса Левіна, який сказав, що кожен український фотограф мріє зробити таке фото, яке зупинить війну. І поцікавилась, чи вірить він у це.

"ЗВІСНО, СТРАХ Є, КОЛИ СТРІЛЯЮТЬ НАД ГОЛОВОЮ, КОЛИ ЛЕТИТЬ МІНА. ІНША РІЧ, ЩО З ДОСВІДОМ ТИ РОЗУМІЄШ, КУДИ САМЕ ВОНА ЛЕТИТЬ"

– Ми бачилися востаннє за кілька місяців до початку наступу росії. Спілкувалися у Верховному Суді, де ти на той час працював. Ти був тоді щасливий, бо ви з дружиною чекали на народження дитини, і це для тебе було дуже важливо. А нещодавно я дізналася, що ти на фронті. Скажи, як для тебе почалася війна?

– У мене не склалося з територіальною обороною, бо я 25 лютого прийшов туди, де її формували в Солом’янському районі, а мені кажуть: "Чувак, ось тобі список речей, прийдеш завтра". Приходжу наступного дня, а там усе зачинено. Достукався, а мені кажуть, що вже все зайнято і нікого поки не беруть. Тому долучився до добровольчого формування територіальних громад, але швидко зрозумів, що там більше політки, ніж якоїсь військової справи. Хлопці організували його радше для підняття іміджу.

Далі пішов у військкомат. Та оскільки у мене була бронь, пов’язана з роботою, мене не дуже хотіли брати, бо, мовляв, Верховний Суд, на нас будуть наїжджати, якщо якась перевірка.

– Умовив?

– Написав заяву, що добровільно прийняв таке рішення, і мене забрали.

– А чому одразу не пішов у військкомат?

– Бо подумав, що їм потрібні хлопці з бойовим досвідом, а в мене його не було.

– Чим займалося добровольче формування територіальних громад?

– Я прочитав пост Євгена Дикого, в якому йшлося про те, що формується новий підрозділ, який буде заточено під міські бої. О, думаю, цікаво. До речі, у нас там інструктором зі стрільби був Андрій Тетерук. Він дуже класний, але як його туди занесло, не знаю.

Я побув там трохи більше трьох тижнів, а потім кажу "Даруйте, пацани" – і пішов. Мене ще кликали в підрозділ тероборони Святошинського району. Але оформити мене вони могли лише на посаду діловода. Та з’ясувалося, що в мене занадто високе звання для цієї посади.

– Яке в тебе звання?

– У мене – прапорщик, а їм потрібен був рядовий. До того ж, я не хотів бути діловодом, хотів більш активних дій.

– Тому, як я розумію, і пішов у військкомат.

– Так. Мене призвали 27 квітня.

– У ЗСУ?

– Це ЗСУ, але з нашим батальйоном – ціла історія. Раніше це був добробат морської піхоти. А коли нас туди набирали через військкомат, він уже був батальйоном ЗСУ. Але як потім з’ясувалося, комбат насправді не комбат, бо він ним був суто номінально. І це не зовсім морська піхота, бо там морських піхотинців було чоловіка чотири чи п’ять.

– Вас одразу відправили на фронт чи була якась підготовка?

– Була підготовка десь 1,5 місяця. Спочатку нас готували як морських піхотинців. А коли дружина народжувала, мене відпустили на кілька днів додому. І тут дзвонять пацани і кажуть, що ми вже не морська піхота і в нас міняється керівництво. Тепер ми 45-й окремий стрілецький батальйон.

– На якій ти посаді?

– Головний сержант - командир 1-го відділення окремого взводу протитанкових керованих ракет. Донедавна я був т.в.о. командира взводу, та оскільки туди прийшов офіцер, я залишаюся на цій посаді.

– А де ти отримав звання прапорщика?

– Я ж більше 6 років прослужив в Управлінні державної охорони, там і отримав.

– Чого тобі довелося вчитися вже на війні?

– Основна проблема, мабуть, полягає в тому, що нас вчили як штурмовий батальйон. А потім ми стали просто стрілецьким батальйоном. Тобто ми не штурмуємо, а стоїмо на позиціях і тримаємо ці позиції.

– За великим рахунком це однаково важко. Хіба ні?

– Штурмовики – це взагалі, мабуть, найскладніше.

– Ви увесь цей час воюєте на одному напрямку?

– Так, це Донеччина. Ми поїхали сюди наприкінці червня.

– Війна в нашій країні триває понад вісім років, зараз змінився її масштаб. І ти як військовий фотокореспондент не раз бував у зоні бойових дій. Тебе, можливо, зараз не так усе шокувало, як тих, хто ніколи до цього на власні очі не бачив, що таке війна. Та все ж спитаю, чи не було цього разу на фронті страшніше, коли ти приїхав туди вже безпосередньо воювати?

– Звісно, страх є, коли стріляють над головою, коли летить міна. Інша річ, що з досвідом ти розумієш, куди саме вона летить. Далеко чи близько, варто ховатися чи можна просто стояти і нічого більше не робити, тому що вона пролетить над тобою, а гепнеться десь далі.

– Що відбувається, якщо звикаєш і, так би мовити, розслабляєшся?

– Це призводить до не дуже хороших наслідків. Коли ти думаєш, що це тебе омине, а насправді так не буде. Люди гинуть чи зазнають осколкових  поранень, якщо припиняють бути уважними й ігнорують засоби захисту. Коли ти довго перебуваєш на позиціях, то нібито стаєш більш досвідченим і водночас розслабляєшся. Можливо, ти починаєш так чинити, бо морально просто втомлюєшся.

– Нещодавно говорили з одною військовою, вона вважає, шо було б добре готувати психологів для роботи на фронті. Каже, що варто зробити так, щоб психологи були в кожному взводі. Тобто, щоб це була людина, яка виконує бойові завдання, але за потреби може надати і психологічну допомогу. Що про це думаєш?

– Взвод дуже маленький підрозділ, щоб у кожному був свій психолог. У нас є батальйонний психолог, знаю, що деякі підрозділи писали психологічні тести.

Загалом психологи потрібні, але думаю, що багато людей не захоче спілкуватися, бо думатимуть, що з ними все гаразд, навіть якщо це не так.

– Після народження сина не виникло відчуття, що хочеться все залишити й повернутися додому, бути разом з родиною?

– Не те, щоб усе залишити, але з’явилося таке відчуття, що ти не можеш поводитися так, як до цього. Настільки безбашеним ти вже не будеш.

"НА ВІЙНІ УСЕ ПРОСТО – ЧИМ ГЛИБШЕ НІРКА, ТИМ ДОВШЕ ЖИТИМЕШ"

– Зустрічався на фронті з кимось із тих, кого знімав, коли їздив туди як фотокор?

– Ні, якось не склалося.

– А ти не знімаєш як фотограф? Це ж унікальна нагода.

– Ні, не тягне зовсім.

– Пам’ятаєш, як казав Макс Левін, що "кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну"?

– Я не вірю, що фото може зупинити війну. Цю війну може зупинити лише наша перемога.

– Якою має бути ця перемога? Це визволення всіх територій, включаючи Крим, чи ми просто повинні відтіснити їх до кордонів чи тієї лінії зіткнення, які були, коли вони напали?

– Це має бути повна наша перемога і визволення всіх наших територій, включаючи Крим.

– Ти розумієш, що на це можуть піти роки?

– Розумію.

– А ми до такого готові?

– Я думаю, що у нас немає іншого виходу. Іти на компроміси з росією сенсу немає, тому що та сторона просто вичекає і почне знову. Якщо ми не дотиснемо зараз, далі буде тільки гірше.

– Зміна політичного керівництва в росії на щось суттєво може вплинути?

– Не думаю. Дуже важко прогнозувати. Путін не такий старий, а медицина все ж таки покращується з часом. Тому він може бути при владі ще досить довго. Років десять, наприклад. Я не хочу так далеко зазирати.

Тим більше, путін путіним, але врахуй менталітет росіян. Воює не путін, воюють вони. Ми воюємо з орками – і цим усе сказано.

– Знаєш, є такий вираз "хороші руські". Ви таких там на фронті зустрічали?

– Ні, не зустрічали. "Хороший руський" – мертвий руський. Бо, блін, у нас там лежать двоє пацанів, тіла яких ми не можемо забрати. Пішли в атаку, їх убили і тіла вже місяць лежать. Ми не можемо їх забрати, бо це небезпечно.

Вони значаться за іншим підрозділом, але з одним із них був у одному відділенні раніше, доки я не перейшов у цей окремий взвод протитанкових керованих ракет. Я його знав, ми разом служили певний період. І зараз він і ще один хлопець там лежать, я не знаю, що там із них залишилося. Пацани на коптері там літають іноді. Ну так, там є рештки, але поки ми їх не повернемо, люди вважаються зниклими безвісти.

– А це ділянка фронту, де росіяни перебувають, тому ви не можете туди зайти?

– Так, там просто дуже небезпечно.

– Ви відслідковуєте політичні заяви, перебуваючи на фронті?

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, папа римський нещодавно заговорив про гуманізм росіян. Зі свого боку, патріарх російської православної церкви зробив заяву про застосування ядерної зброї. Тобто, я кажу про заяви, які викликають резонанс. Чи у вас на все це немає часу?

– Щодо політики, то відслідковуємо законотворчу діяльність депутатів. Нам цікавий, наприклад, законопроєкт №8181, який дозволить офіційно військовослужбовцям ходити у відпустку. Бо під час воєнного стану ми не можемо за чинним законодавством їздити у відпустку.

Зовнішню політику стосовно оборонної сфери ми також відслідковуємо.

– А за ситуацією в Києві у новинах слідуєш? Звісно, ти не можеш не хвилюватися за дружину і сина. А як реагуєш, коли чуєш, що Київ обстрілюють ракетами, чи читаєш, що тут можливі колапси зі світлом, опаленням?

– Я підходжу до цього суто прагматично. Так, Київ обстрілюють. Чим я можу допомогти рідним? Мабуть, нічим. Так, вимикають світло. Значить, можна купити акумулятор типу "Бандера пауер". Це такі великі акумулятори, популярні у військових. Коли приїхав додому, зрозумів, що можна без цього обійтися. Ось так я підхожу до цих питань.

– Ми тут усі переживаємо, що зима буде важкою. А ви думаєте про це на фронті? Готуєтесь? Я зараз кажу про побут.

– Ти не будеш переживати, якщо підготував собі бліндажик, поставив буржуйку, утеплив двері.

– А дрова?

– Ти сидиш у посадці – нарубай. Тому якщо ти не лінувався, то до зими встиг підготуватися. Звісно, є якісь особисті речі. Ну, наприклад, нам теплі штани видали, а бушлатів, сказали, не буде. Всі розповзлися або по магазинах, якщо є змога виїхати десь у місто, або почали в інтернеті шукати собі бушлат.

Якісь речі ми купуємо за свої власні кошти. Вони є, але хочеться краще. Чому ні? Можемо собі дозволити. Наприклад, безвуха каска дозволяє прикріпити активні навушники. Вона зручніша, ніж та, що нам видали.

– Та всю ж зиму в одному бліндажику не перезимуєш. Ви же не стоїте на місці.

– Це зрозуміло, але не переживай, ми щось вигадаємо. Там пацани такі готелі копають, ти б бачила. У мене десь є відео одного такого. Хлопці жартома його називають фазендою. Там є курилка, кухня, спальня. Висота стелі нормальна. Якщо не лінуєшся і є час, то можна викопати просто супербліндажик. На війні ж усе просто – чим глибше нірка, тим довше житимеш.

– Ви з місцевими спілкуєтеся чи там уже нікого не залишилось? Які там настрої?

– Місцевих там залишилося дуже мало. Ми спілкуємося, наприклад, із чоловіком, який усе життя пропрацював на молочній фермі водієм. Федорович класний. І він точно за Україну. А навпроти нього живе дядько, якого він інакше як "сепарюгою" не називає. Правда, той лише зрідка з’являється.

– А чому він не їде звідти?

– Так каже: "Куди я поїду"? Живуть там разом з дружиною і тещею, тримають корову. Нас запросив уже на святкування восьмидесятиріччя – це через 4 роки. Він якось аж збадьорився, коли ми заїхали в цей населений пункт.

– Ми свого часу чули від рідних розповіді про Другу світову війну. Скажи, а ти хотів би розповідати синові, коли він підросте, щось про цю війну? Чи хай краще нічого про неї не знає? Він, на щастя, маленький і не розуміє, що відбувається нині.

– Чим більше людина пережила, тим менше захоче розмовляти про це. Скільки я не спілкувався з різними людьми, воно так і є. Ті, хто сидів десь у штабах і на складах, звісно, можуть розповідати, що вони воювали і все таке інше. А чим більше ти потрапляв у якусь, даруй, дупу, тим менше хотітимеш про це говорити. Саме тому ти розумієш тих ветеранів, які не розповідали, що там насправді було.

Коли я ще їздив як фотограф, водій завіз мене на одну з позицій і каже хлопцям: "Это Дима, он хочет нас внести в историю". А пацан курить цигарку, затягується, а потім видає: "Не надо нам истории, нам бы забыть это все".

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото: Катерина Лащикова, для "Цензор.НЕТ"