Музикант і боєць 130 батальйону ТрО Сергій Василюк: "Ворог відступив, причому панічно, лишаючи не лише провізію, але й боєкомплекти та дуже солідне озброєння, якого у нас і близько не було"
Рок-музикант, лідер гурту "Тінь Сонця" Сергій Василюк після повномасштабного вторгнення замість гітари взяв до рук зброю та пішов воювати.
- Як би пафосно це не прозвучало, але мене до цього спонукав певний внутрішній дух захисника України, який я оспівував у своїх піснях, - пояснює мені мотиви свого вчинку. - Думаю, він є у кожного українця. Правда, зізнаюся: перший тиждень я більше піклувався про свою родину. Тим більше, спочатку до ЗСУ мене не брали.
- Чому?
- За станом здоров’я. Тому 3 березня я долучився до 130 батальйону ТрО. Сюди було простіше потрапити. Крім того, вже мав тут знайомих (посміхається. – О.М.). Хоча зараз уже можна сказати, що ТрО у своїх задачах від ЗСУ практично нічим не відрізняється. Хіба забезпечення менше. Я б сказав, що це таке товариство переважно свідомих людей, які пішли воювати добровільно. Хтось – захищати конкретно своє місто. Я – в цілому Україну, тому що кожен її куток – мій дім. Зараз, перебуваючи на Харківщині, я дуже радий, що так склалося.
- Яким було це 3 березня, коли ви долучилися до батальйону? Куди вас спочатку направили?
- Мене в цей день тільки прийняли до своїх лав. Все ж ненавчених бійців одразу не кидали в гарячі точки. Більшість нашої роти залишалася в Києві. Спочатку ми були в РДА, потім – на Караваєвих дачах. Також контролювали Кільцеву дорогу на Борщагівці.
- Про що думали у ці перші дні?
- Про свій вишкіл та волонтерку. Через мене проходило чимало коштів і на дружні підрозділи, і на мій. Я робив оголошення і зібрані гроші уже перенаправляв на те, що було негайно потрібно. Спершу здебільшого контактував з волонтерами Марком Мельником, Зоєю Бойченко, Антоном Глумаковим. В принципі, і зараз ми періодично допомагаємо один одному. Пізніше почав більше співпрацювати із волонтерським центром "UA.HELP", який очолює мій давній друг Юрій Левченко.
- Після Києва ви попрямували на Харківщину?
- Після певних приготувань спочатку на південь від Харкова. Потім першою гарячою точкою стала Північна Салтівка. До речі, зараз я про неї вже згадую з меншим хвилюванням. Хоча ми там виконували серйозну бойову задачу. Ми контролювали, щоб ворог не зайшов у місто. Хоч нам серйозно "прилітало", виявилося, що ця локація була безпечнішою, аніж наступні.
- Давайте про перші враження від Харківщини. Що ви там побачили, коли туди прибули? Я пам’ятаю, на Салтівці тоді був треш.
- Він і зараз там є! Коли ми приїхали, побачили, що усе розбомблено. Я цьому не був здивований, тому що розумів, що таке війна. Хоча будинок, в якому ми знаходилися, був непоганий. Правда, без світла, води. Ми збирали дощову й кип’ятили її. Користувалися ліхтарями, причому червоними. Ми там перебували в режимі максимального маскування. Я досить швидко зорієнтувався, звідки можуть бути прильоти, тому трошки заспокоївся.
- Було страшно?
- Усім страшно. Кілька разів я трохи хвилювався (посміхається. – О.М.). А потім звикли. Знали, де нам перебувати у разі обстрілів. В принципі, нормально.
- Пригадайте свій перший бій.
- Невдовзі після перебування на Північній Салтівці, якраз на мій день народження, ми вирушили на самісінький передок. Це була лісосмуга між селами Шопине та Дементіївка. Ніч минула спокійно, але під вечір наступного дня почалися реалії війни. Важкого поранення зазнав командир мого відділення. Чудовою звісткою стало те, що він вижив. Перша евакуація, перша ін’єкція бойових дій.
Ви питаєте про перший бій, але я б сказав, що він, насамперед, є боєм зі своїм страхом. Розумієте, ми - піхотинці і переважно наша місія вистояти та не зламатися: витримати обстріли артилерії, вкрай бажано – без втрат. Стрілецькі бої максимально рідко, не кажучи вже про те, що ми ніколи не відкриваємо вогонь, якщо не бачимо цілі, аби не демаскувати свої позиції.
Що я для себе затямив у ті дні – це триєдине кредо: вірити, не робити дурниць і зберігати "холодну голову". Дуже важливо скористатися тим часом, коли тебе не обстрілюють, та грамотно "закопатись". Окрім окопу на весь зріст, бажано навіть вирити собі нору, ще убезпечити себе від рикошетів з дерев. Чим краще ти все це для себе підготуєш, тим спокійніше почуватимешся.
Зазначу, що різниця між нами і ними в тому, що ми здатні витримувати ворожу перевагу в артилерії, а вони – ні. Як тільки у нас 10 вересня з’явилася мінімальна така перевага (а ми тоді були на дачах перед селом Великі Проходи), ворог відступив, причому панічно, лишаючи не лише провізію, але й боєкомплекти та дуже солідне озброєння, якого, до речі, у нас і близько не було.
- Я якраз хотіла вас попросити описати нашого ворога. Який він? Якщо у таких ситуаціях росіяни тікають, то можна сказати, що вони - боягузи?
- Насамперед я б їх назвав мразотними нелюдями. Відступаючи, вони розстріляли з десяток корів і, звісно, лишили їх гнити під відкритим небом. Чув, що подібне вони робили і під Ізюмом.
Щодо іншого – можливо озвучу непопулярну думку, але мені не дуже подобається, коли ми починаємо вдаватися у подібні речі, як-от колись радянська влада описувала німців смішними дурниками. Розумієте, є різні військові. Якби вони усі були дурними, було б набагато простіше. Я не люблю насміхатися над противником. Ворог, як ворог, та й усе. Не має значення їхня характеристика. Навіть якби вони були найсміливішими воїнами, наша задача – знищити їх та вигнати з нашої землі. А ще краще – нейтралізувати росію, щоб убезпечитися від майбутніх небезпек, яких вона може завдати світу. Передусім, нам.
- Ваш колега по сцені Тарас Тополя, який також служить у вашому батальйоні парамедиком, в одному з інтерв’ю висловив захоплення вашими вміннями, які ви демонструєте на передовій. Звідки вони? З навчань, які були на початку? Чи мали певні навики й до?
- Скоріш за все, Тарасові Тополі переповідали певні мої заслуги під час евакуації поранених, в якій я брав активну участь. Так, приємно чути такі добрі відгуки. Скажу лише, що в таких ситуаціях спрацьовує природнє бажання допомогти побратиму та відповідальність. А ще незабутнім лишається те особисте, що ти нашіптуєш пораненим побратимам чи навіть наспівуєш. Можливо, навіть це є найціннішим, що мені вдалося здійснити на тих бойових позиціях.
- Що для вас особисто є найскладнішим на війні?
- (На кілька секунд задумується. – О.М.) Мабуть, мені не дуже подобається тепловізор, який в мене є (посміхається. – О.М.). Він не настільки добре показує дрібні деталі, як хотілося б. Коли ти стоїш і намагаєшся здалеку розгледіти ворога, інколи бракує якості. До речі, волонтерський центр "UA.HELP" мені підіграв нічник – класний, якісний, але це трошки інше. Дуже вдячний волонтерам, які ще від початку війни допомогли нам тепловізорами, але з часом та досвідом доходиш висновку, що якісне обладнання таки виправдовує затрати на нього – це вкрай необхідна річ на особливо відповідальних та небезпечних бойових позиціях.
Якщо говорити про емоційну складову, звісно, коли є загроза стрілецького бою, і ти чуєш так звану "стрілкотню", це напружує більше, аніж мінометний обстріл. Адже у нас за великим рахунком мало практики в цьому. Так чи інакше, найкращий вихід із ситуації – зібрати себе до купи і зосередитися. І не боятися. Проте краще знаю, як ховатися від мін (посміхається. – О.М.), як їх розрізняти, відтак приблизно розумію, куди вони летять...
- Певне, вам простіше розрізняти, тому що маєте хороший музичний слух.
- Музичний слух і вміння розрізняти гучності – це трошки різні речі. Але, можливо, ви й праві, що я на це інакше звертаю увагу. Якщо звук м’який та ніжний, скоріш за все, летить далеко. А якщо агресивний, злий та потужний, то це вже в тебе, тому треба бути обережним.
- Ви згадали, що на початках займалися волонтерськими питаннями. Знаю, що і зараз, окрім того, що воюєте, також збираєте кошти для ЗСУ, зокрема своїми концертами…
- Так, окрім того, що пишу оголошення у Facebook про збір коштів, інколи їжджу у відрядження та проводжу благодійні концерти. Власне, зараз, коли ми вигнали ворога з Харківщини, з моральної точки зору можу собі більше дозволити таку розкіш – більше виступати. Хоча це так само, насправді, виснажлива робота. Наприклад, коли ти за день граєш шість концертів, то це серйозне навантаження, яке впливає і на здоров’я, що неприємно. Інколи простіше постояти на спостережному пункті (посміхається. – О.М.). Такі відрядження я зараз практикую або для підтримки бойового духу військовослужбовців з дружніх підрозділів на передовій, або для збору коштів.
Ми з "Тінь Сонця" зіграли один концерт якраз в такий символічний день – 14 жовтня. Також у мене двічі були благодійні акустичні концерти в Києві та у Львові, одного разу у Харкові. Така діяльність теж є важливою.
- Абсолютно! Тому вас і запитую.
- Знаєте, інколи, так би мовити, не до "розкошування", а треба хоча б елементарно заправити або відремонтувати машину чи придбати авто для евакуації. Але коли є можливість, купуємо, наприклад, більш точну оптику.
- Ви рахували, скільки вже вдалося зібрати коштів?
- Я не веду таких точних розрахунків. Моя головна задача – допомогти. Це ж треба сідати й передивлятися, скільки коштів й кому я відправив з початку війни. Я цим не хизуюся. Навіть не задумувався над цим, щоб показати, скільки передав грошей. Кожного разу по-різному: десь 20 чи 50 тисяч, десь – 100 тисяч.
- Насправді, це вагомий внесок.
- Це, знову ж таки, завдяки волонтерам, які люблять мою музику, а також довіряють мені. Ми робимо таку спільну справу разом і демонструємо дива на весь світ. В цьому плані українці дуже згуртувалися і показали себе як справжня нація. Я впевнений, так буде і надалі!
- Ви нещодавно в одній з телепрограм виконували пісню на слова журналіста і мінометника з вашого батальйону Мирослава Отковича. Ви написали до неї музику. Коли знову почали творити?
- В принципі, я й не припиняв це робити. Єдине, що у мене не виникало своїх особистих поетичних рядків, якими б я був задоволений. Я переважно беру тексти або які мені пропонують, або які сам знаходжу, і кладу їх на музику. Таких пісень уже досить багато. Наприклад, на слова Василя Ковтуна "Незламна віра в перемогу" або більш відома "За Вкраїну-Неньку", яку ми презентували на День Незалежності. Перша велика презентація в інтернеті композиції у нас була на слова Юрія Руфа "Новий світанок". Юрій, на жаль, загинув у цій війні і став Легендою не тільки для усіх нас, а й для майбутніх поколінь. У нас вийшло написати непогану пісню…
Розкажу ще про композицію на слова Мирослава Отковича, яку ви згадали. До речі, я точно знаю, що він, як мінометник, знешкодив чималу кількість ворогів. У цьому плані йому пощастило краще себе проявити…
- Та не будьте таким сором’язливим!
- (всміхається. – О.М.) Ні-ні! Я просто радію за Мирослава! Так от про пісню. Я відіграв на Покрову три концерти. Прокидаюся зранку, а він вже сидить біля мене й чекає (посміхається. – О.М.). Із поваги до нього я почав щось "мугикати" і досить швидко вийшла непогана пісня "Бути разом". Потім ми її дистанційно записали: вокал у Харкові, все інше - в Києві. Мені вже вислали остаточну версію цієї композиції, яку Мирослав присвятив своїй коханій Ілоні Довгань. Ми її презентували у прямому ефірі на телебаченні, де якраз Ілона була ведучою.
Є ще одна композиція на слова Мирослава Отковича. Вона написана на прохання Наталі Бущук-Гнесь – сестри загиблого бійця на позивний Карабін. Мирослав теж написав текст, який я поклав на музику. Ми її вже записали. Думаю, ця пісня також стане хорошим музичним внеском у цій війні.
- Співак Олександр Ярмак, який також воює, розказував мені, що перший місяць у нього був ступор, і він не міг писати. Але потім побачив, що хлопцям потрібна бойова пісня. Так з’явилося "Дике поле". Мені здається, у нього відкрилося "друге дихання", тому він продовжує створювати таку, як на мене, круту патріотичну музику. У вас звідки приходить натхнення? Бо війна – та ще "натхненниця".
- Як сказав Сашко Положинський: Це ж яскрава пригода! (посміхається. – О.М.). Шкодую, що я, так би мовити, насолоджуюся нею, але досі не написав хороших рядків. Розумієте, я ставлю собі досить високу планку. Для мене у військовій поезії авторитетами є Василь Лютий, Олекса Бик. Також відкрив для себе чеченського пісняра Тимура Муцураєва, який давно співав про війну з росіянами. Я усвідомлюю, якого рівня має бути текст і вимагаю від себе більшого, тому пишу досить довго. З музики щось виходить краще і з’являються нові композиції...
А що конкретно ви маєте на увазі, коли запитуєте про натхнення? Чи приходить якась ідея або взагалі бажання писати і співати?
- Бажання писати. Інколи творчим особистостям складно дається цей процес. А буває так, як у мене під час першого найбільшого ракетного обстрілу Києва, коли я написала вірш десь хвилин за 15-20…
- Мені здається, людина або пише, або ні. У тому і річ, що ідеальне натхнення приходить без бажання його знайти. Тому, правильно, якщо пишеться раптово, то це й добре.
- Ви давно виконуєте такі патріотичні козацькі пісні. Вони лунали і на фронті з 2014 року. Ви говорили, що наші хлопці на Донбасі навіть вмикали їх оркам у гучномовець. Розкажіть про це.
- Я заздрю тому, що хлопцям таке можна було собі дозволити, позаяк ми на позиціях навпаки намагаємось ніяк не виявляти себе. Вочевидь, вони були у тих місцях, де не було сенсу маскуватися і можна було на повну вмикати оркам наш музон (посміхається. – О.М.). На жаль, я не був свідком таких "онлайн-концертів" для москаликів (всміхається. – О.М.), тому детально не зможу розказати, як це відбувалося.
- Однак ви тоді їздили на фронт, щоб підтримати військових. Чи могли у той час уявити, що наближається така повномасштабна війна по всій країні?
- Я завжди розумів, що росія – це ворог, який хоче позбавити Україну її державності. На мою думку, вони весь час роблять величезні стратегічні прорахунки. Я не думав про повномасштабне вторгнення не тому, що сумнівався, що вони - противник, а через те, що вважав це серйозною стратегічною помилкою для путіна. Але ж він її зробив і відкрив для росіян цей шлях в нікуди. Однак його прорахунки плюс наша сміливість та незламність творять цю фантастичну історію нашої української перемоги. Росія з кожним нападом все більше налаштовує світ проти себе й розвіює ілюзію, що з нею можна бути в добросусідських відносинах. Багато хто з політиків та й українців загалом у минулому в це вірили. Але путін вкотре підтверджує, що росіяни – вороги. Отака абсолютно безхитрісна примітивна робота, як для російського імперіаліста.
- До речі, про перемогу. У одній з ваших із Василем Ковтуном пісень є такі слова: "А нам сьогодні знову клич, і нас піднімуть по тривозі, і вірних тисячі облич лише одна вестиме річ - незламна віра в перемогу!". Ви відчуваєте, коли вона може прийти?
- Тоді, коли західний світ, для якого життя людини – це найвища цінність, вирішить знешкодити Москву, як осередок розпалювання величезних військових конфліктів та створення військових злочинів проти людства. Я не сумніваюся, що ми можемо дійти до наших кордонів 1991 року. Але розумію, що навіть на цьому війна не закінчиться. Має бути перемога. А вона настане тоді, коли росія більше не матиме армії, не зможе стріляти по нас ракетами та не турбуватиме наші кордони навіть диверсійно-розвідувальними групами. Тобто просто вигнати ворога з території України може бути недостатньо. Це не заважатиме їм, наприклад, нас і надалі обстрілювати, розумієте? Як цього досягнути? Нам допомагають зброєю, але забороняють її використовувати проти росії на її території. Виникає питання: а як же ми тоді знешкодимо цю московську імперію? Я от поки що не знаю.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото Facebook Сергія Василюка
