Сергій Лефтер: Ми бачили ще місяць тому, як на Бєлгородщині будують доти і траншеї риють

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Як піти на фронт після полону, коли ти вважав армію втраченим часом? Що відчуваєш, коли на першому ж виході на нуль дістаєш важке поранення і чому важливо долікуватись? Як живе північна Харківщина після контрнаступу і як будують траншеї на Бєлгородщині? Чи правда, що ТРО забезпечують в останню чергу, а на завдання вони виходять не дуже готові? Про це поговорили із Сергієм Лефтером, поки їх перекидали на Донеччину.

Сергій Лефтер у мирному житті був журналістом. Військового досвіду в нього не було. Як і багато його однолітків, він вважав час в армії втраченим роком життя. У 2014 як журналіст він потрапив у полон у Слов'янську, де провів 17 днів. Коли повернувся, то кілька разів пробував ходити на військові вишколи, але розумів, що це не його.

"Оскільки про про війну почали говорити з осені, то я з того ж часу перейнявся цим питанням. Постійно моніторив ситуацію. А з січня вже внутрішньо почав готуватись до такого сценарію. Десь за два тижні до війни ми з моєю дівчиною – тепер вже дружиною – стали детально обговорювати план дій. Складати тривожний рюкзак не хотілось, але оскільки ми часто ходимо в походи, то ми розуміли, наскільки важливо його правильно скласти. Тому ми розробили собі план, що ми робитимемо в разі початку війни, і підготували все необхідне, щоб його швидко покласти в рюкзак і рушати", - згадує Сергій.

"Ми розуміли, що якщо кацапи і підуть з Білорусі, то буде мінімум день, щоб виїхати з Києва. Перед 24 лютого я погано спав, весь час прокидався і читав новини. Знав з історії Майданів, та й взагалі з логіки штурмів, що вони починаються вночі. Тому ніч на 24 була схожа на інші – я прокинувся, прочитав новини. Було кілька новин, які мене максимально насторожили – що український літак повертався з Грузії і була екстрена посадка в Молдові, потім новина, що закривається російський авіапростір на кордоні з Україною, потім, що закривається український. І для мене це був 99% сигнал, що починається. Далі побачив в телеграм-канала про екстрений виступ Путіна. І як тільки він закінчив, в Києві почались вибухи", - каже сьогоднішній військовий.

Спочатку Сергій збирався відвезти дівчину на західну Україну, а сам повернутись у Київ. Що робити не знав, але вважав, що має бути тут. Перші вибухи на день змінили їхні плани, і пара вирішила не лишати столицю. Зрештою таки поїхали на Західну через день, щоб не створювати навантаження на інфраструктури столиці.

У Київ Сергій повернувся вже в середині березня, через знайому дізнався, що є місця в теробороні. "Десь у 20 числах я мобілізувався і ніс службу в 4 роті, 130 батальйону".

-Мені романтики-трошники розповідали, що по приходу на військову службу все виявилось не так, як вони уявляли і спершу тобі треба було вибити собі автомат і права на стрільби. Як це було у вас?

-Коли я прийшов, то автомати вже були, хоча хлопці розповідали, що чекали зброю по кілька днів. Але, якщо з автоматами проблем не було, то з іншим – купа. Починаючи з одягу. Попри те, що терооборона в ЗСУ і постачання має бути на рівні, але в нас воно відбувається, здається, по залишковому принципу. Фліску зсушну дали взимку, прям хорошу. Рюкзак. Талани літні мені перепали ледь не одразу, а от деякі мої колеги їх отримали лише у вересні і вже було, прямо скажемо, прохолодно в них ходити. По зимовій формі видали куртку. Вони не дуже схожі на зсушні, більше схоже на гуманітарну допомогу. І є сумнів, як в них буде в морози. Зимові штани нам досі не видали. Літню форму я так і не отримував, її мені купували, давали, друзі шукали через волонтерів. Навіть літні шкарпетки не видали – друг-зв’язківець передав свої зайві з Києва.

-Як довго вас тренували і коли ви опинились на лінії фронту?

-Коли я мобілізувався, то нас ще готували до Ірпеня і ми мали висунутись туди на ротацію. Але через якийсь короткий час кацапи звалили, і було незрозуміло куди, чи можна кудись відправляти київську тероборону. Зрештою було вирішено, що ми їдемо в Харків, і там ми опинились 18 квітня. Поїхали на Салтівку, зайняли позиції на краю – далі було поле, окружна і село Цвіркуни. До кацапів було десь кілометра півтора. Ми там були не самі, були й інші бригади. Там ми стояли до середини травня.

-Я так розумію, що у вас були більш охоронні функції?

-Ну в нас, навіть якщо глянути по законодавству, то дуже розмитий функціонал. І переважно це дійсно була оборона, хтось проводив аеророзвідку, хтось розвідку. По решті в нас і не було функціоналу. Тобто, перебуваючи на лінії фронту, ми ніби мали теж воювати, але в нас для цього не було засобів. Тому в загальному ми охороняли Північну Салтівку.

-Навесні бої на Харківщині відбувались у вигляді масованого артилерійського вогню росіян, і як я розумію, ти десь на самому початку і був поранений. Як це сталось?

-Це сталось 16 червня, тобі був перший наш контрнаступ на Харківщині, коли кацапів відсунули подалі. І всі підрозділи, які були в Харкові, теж почали пересувати вперед. Ми теж висунулись ближче до села Черкаська Лозова і Дементіївка. Позиції були майже в полі – поле і посадка. І оскільки в нас, як я сказав, не було особливого функціоналу для бою, то завдання було - охорона занятих рубежів.

Саме поранення здавалося абсурдним, бо на позиціях я провів годину. Ми туди заходили на ротацію. Ми навіть не встигли розвернутись, як прилетів снаряд. Можливо, і два. Епіцентр вибуху був за 3-5 метрів від нас. За один постріл 300-х у нас було людей десять. Я був найскладніший, бо у мене було поранення двох ніг, руки, опік обличчя.

-Я бачила, як ти на FB дякував Маші Назаровій за тренінг, який ви пройшли з тактмеду, і що це тоді дуже допомогло.

Власне, за той період у нас були різні навчання, часом відірвано і некомплексно, але буквально перед виїздом до Черкаської Лозової, знаючи, що там постійно прильоти, нам організували такмед, і це було максимально корисно. Після прильоту я чітко розумів, що маю робити. Наклав один турнікет, зрозумів, що другий наклав погано, доповз до своїх, вони допомогли накласти другий і правильно все зробити. Всі ці елементи просто зразу спливли в пам’яті і, думаю, було набагато б гірше, якби не було того тренінгу.

-Скільки ти був на лікуванні?

-В госпіталі я був до початку липня, десь три тижні. Потім мені дали відпустку лікарську, коли я вже сам ходив по лікарях, щоб долікувати те, що треба. Потім мені дали ще одну відпустку, знову на долікування. Бо, одна справа, коли тебе просто зашивають, а інша справа контузія. І оскільки я був максимально близько до епіцентру, то контузія в мене була найскладніша. Хлопці, які були зі мною, вони вже на третій-четвертий день могли слухати рок-музику. А я її зміг послухати, напевно, місяць на третій, всі сильні звуки мені дуже важко давались. Я навіть в Києві перший місяць ходив по вулицях в берушах.

-Саме перебування в госпіталі як воно впливає на психіку, чи щось змінюється, чи стає більше страху?

-Спробую згадати. Спочатку було багато переживань, що це було таке безтолкове поранення, коли я навіть нічого не встиг зробити. Такий собі синдром того, що вижив.

Перший день лежав, як овоч, хтось над тобою бігає, ти не дуже розумієш, що відбувається. Ти навіть не до кінця розумієш, що ти живий. Коли приходиш до тями, то тобі здається, що тиждень-два і повернуся на фронт. Вийшло, що знадобилось 4 місяці.

Тут треба зрозуміти важливість, що треба якісно вилікуватись. Бо багато вважають, що зашили і добре. А вони не долікували контузію, потім зазнали ще одної, і все – були історії, коли у людини рука віднімалась або коли перестає адекватно оцінювати ситуацію.

-Я знаю про дві версії поведінки – одні хочуть дуже швидко повернутись, інші навпаки бояться, що якщо повернуться, то точно загинуть.

-Я теж чув версію, що якщо довго не повертатись, то потім складно це робити. Але, якщо говорити про законність, то інших варіантів крім повернутись, у тебе і немає. Інша річ, що тебе можуть вивести зі штату чи кудись перевести.

В моєму випадку, я думаю, що добре, що долікувався і відновився, бо якби поїхав зразу в серпні, то міг би і кукухою поїхати після якогось першого прильоту.

-Ти повернувся на Харківщину вже після вересневого контрнаступу. Який вигляд мають зараз ці території, наскільки вони придатні до життя?

-Ми були на північному сході Харківщини. І як казали місцеві, там особливих боїв не було. В перші дні війни кацапи там пройшлись танками, потім через якийсь час повернулись, облаштували там позиції. І так стояли якийсь час.

Місцевих не чіпали особливо. Ніяких страшних випадків там не було. Іноді могли змусити тракториста викопати траншею чи ще якусь роботу зробити. Цікаво, що всі проросійські відступили з росіянами.

-Багато їх було?

-Якщо рахувати, що порожніх хат, там відсотків 15, то небагато.

Але ті, які живуть, то вони кожен раз перепитують, чи не залишимо ми їх самих знову, з матюками рефлексують на кожен російський обстріл.

Люди справили там на мене супер приємне враження, бо це наші, проукраїнські. І вони україномовні і ти відчуваєш, що так вони і говорили завжди.

-Яка ситуація там у військовому плані зараз?

-Станом на 7-10 днів як ми поїхали, то прям якихсь наступальних дій з боку Бєлгородскої області немає. Наша аеророзвідка нічого такого не бачила. Переважно ми бачили, як вони окопуються – траншеї копають, доти будують. Ми це бачили до того, як про це стали вже говорити публічно. Ми цю тенденцію бачили десь місяць.

Але попри все вони обстрілюють села.

-Наскільки інтенсивно?

-Залежить від дня. Може бути день тихий, а можуть пів дня лупити з міномета. При цьому це не систематичні обстріли, а, радше, як навчання. В одне село на ринок прилетів снаряд. Могли тупо в поле прилітати.

-Може, це дійсно навчання чмобіків?

-Не можу про це нічого сказати.

Але там часто виходять ДРГ. І часто ситуації з ними складні, бо вони краще знають територію ніж ми, які місяць тому сюди приїхали. Була ДРГ, яка з птура наших обстрілювала, обстріляли тракториста, який нам допомагав. Тобто тримають в тонусі так і нас, і себе.

-Як близько ви були до кордону з РФією?

-Були позиції і за 200 метрів, наші були за 2 кілометри.

-Зараз ви на Донеччині. Наскільки там складно?

-Так, зараз ми на одному з найскладніших напрямків, тут навіть, будучи на ППД десь за 15 кілометрів, постійно чуєш якісь обстріли, роботу вертушок. Як такого наступу кацапів тут ще немає, але прильоти постійні.

-Наскільки ви забезпечені необхідним для холодів? Генератори, старлінки, форма?

-Генератори є, але деякими з них, наприклад, старлінк не зарядиш, бо згорить.

Старлінк був, але як і все інше, це розхідник. Все наче нормально, а потім десь там ударився при переїзді, десь іще – а переїздів багато – і він вже не працює, бо дуже ніжний.

Чого нам не вистачає тут? Напевно, MRAP. Бо пікапи, течики, таке все є. в когось це своя машина, комусь волонтери купили. А от MRAP, яким можна було б підвезти людей, бк і їжу, і який захистить від підриву на міні, такого нема.

Оскільки в нас завдання часто стосуються охорони і спостереження, військові тєплаки прям дуже потрібні. Бо маємо тільки мисливські. У них дуже обмежений функціонал. А просто так зібрати гроші та військові тєплаки купити - нереально.

Озброєння теж часто не вистачає. Як мотопіхотний підрозділ, ми за логікою не можемо мати ні мінометів, ні танків. Тому в разі чого кличемо ближчих артилеристів. Наче все просто. Але часом це займає дуже багато часу і стає неактуальним.

-Я чула скарги, що тероборонівців часто кидають як розхідник, коли їм нічим захищатись, наскільки це справедливо?

-Скажімо так, це ніби природна критика на війні, коли тобі здається, що тебе кинули. Я теж чув такі страшні історії. Але навряд чи випадки систематичні і цілеспрямовані.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ