Бойовий медик Роман Марков: "Більшість куль пройшли повз. Але сім я все ж схопив. Тримав гранату. Думав підірватися, щоб не потрапити в полон"

Автор: Ольга Москалюк

Роман Марков служив бойовим медиком у 92-й ОМБр. Зараз проходить лікування після важкого поранення, якого зазнав 14 травня неподалік Харкова.

- У цей день я шукав ще одну дорогу, щоб можна було вивозити поранених, тому що основну постійно обстрілювали, - згадує в розмові зі мною. - По факту, іншої не було - усе перерито й заміновано. Заодно ми хотіли й перевірити частину села, де стояли. От ми з хлопцями йшли назад, а тут на нас виїжджає машина. Я думав, що наша. Стою на узбіччі - чекаю. А то виявилася ДРГ на автомобілі нашого військового, якого взяли в полон. Перші постріли були з двох автоматів з 20 метрів, а потім, проїжджаючи повз, вони фактично розстріляли мене в упор. Мені ще повезло, що я одразу після першого пострілу впав та перекатувався. Тому більша частина куль пройшли повз. Але сім я все ж схопив. Тримав гранату. Думав підірватися, щоб не потрапити до полону. Але ті, хто зі мною були, почали стріляти по росіянах у відповідь. Це все відбувалося дуже швидко - секунд 20-30. Ось так попав (посміхається. – О.М.).

- Чому ви думали підірватися, щоб не потрапити до полону? Він же може бути шансом на життя.

- Не факт. Я - бойовий медик. Тим більше, я на війні з 2014 року. Ще й з Харкова, де усі, хто мав яскраву патріотичну позицію, як я, були у відповідних списках. Крім того, маю татуювання "Чумний лікар".

- Які у вас поранення?

- Прострілена ліва нога, у правій - дві кулі, й ще чотири були у грудній клітині. А одну досі не витягли.

- Хто вас рятував та вивозив?

- Хлопці, які були зі мною. У мене ж була аптечка. Я кричав, що робити. Періодично непритомнів. Не було ні мобільного, ні радіозв‘язку. Я попросив Дениса, щоб він побіг до наших, і сказав, що зі мною халепа. Потім мене забрали в машину і поїхали. Подолали десь чотири кілометри - потрапили під обстріл. Шини були в лахміття, тому проскочили на дисках. На щастя, далі по дорозі стояли наші волонтери на бусіках. Забрали. Я їм пів машини залив кров‘ю. Дякую їм за допомогу. І нашим та їхнім медикам, зокрема Олександру Івановичу, який був зі мною. Вони повезли мене на Харків.

- А зараз ви в Одесі.

- Так. У Харкові я спочатку півтора тижня лежав у реанімації. Потім у травматології. Далі перевели до Полтави. 10 жовтня після обстрілу тут повністю зникло світло. Обласна лікарня не брала нікого на операції. Госпіталь переповнений. Тоді вже в Одесу. Тут мене нормально прийняли.

- Я так розумію, ви були притомний після поранення дорогою до шпиталю. Пам’ятаєте, про що тоді думали?

- Був, хоч періодично "відходив", захлинався кров‘ю. Не скажу, що мені було страшно. Якийсь такий стан був... Не вистачало повітря. Плювався кров‘ю на усіх, постійно кричав хлопцям: "Робіть огляд!". Вони мене оглядали, намагалися допомогти, чим могли. Я ще прийняв "Трамадол", який у мене був з собою. Потім через це в операційній чув усе, що медики зі мною робили (посміхається. – О.М.). Правда, нічим не міг поворухнути під дією анестезії, але відчував, що відбувається. Було не боляче - таке враження, ніби чуже тіло. От лежу, мене ріжуть, а я розумію усі помилки, які вони роблять. Хтось на тебе в цей час дихає табаком чи цибулею (всміхається. – О.М.). Також думав про те, що б робив у такій ситуації на місці медика в кареті швидкої допомоги. Зокрема про те, що було після того, як мене загрузили в машину, щоб вести до шпиталю. У мене падає сатурація. Медик поправляє пульсоксиметр. А у мене ж в роті стоїть трубка для інтубації - говорити ніяк. Думаю: так поправ же маску! А він кричить: "Сатурація падає! Що робити?!". Видно, вперше такого віз (посміхається. – О.М.).

- Те, що ви - бойовий медик, допомогло в цій ситуації?

- Мені це одразу врятувало життя, коли я говорив хлопцям, що робити. Вони ж не знали. Хіба що таке турнікет. Я їм ще розповідав, як накладати його та бандаж. "Відходив" періодично, приходив до тями і далі пояснював, а вони діяли за моїми вказівками. А вже в дорозі Олександр Іванович, якого я згадував, перевіряв дихальні шляхи, весь час зі мною говорив - так треба, щоб розуміти, чи дихає людина, чи відкриті в неї дихальні шляхи, хоча б приблизно бачити стан свідомості пораненого. Дівчині-волонтеру казав зрізати берці й штани, дивитися, що і як - я ж не пам’ятав, куди саме влучили. Тому треба було усе перевіряти, крутити турнікет. Вона все це робила. Так що, правда, реально допомогло те, що я - бойовий медик. Така була справжня перевірка на професійну придатність (посміхається. – О.М.).

- Що зробили лікарі?

- Дві кулі з ноги витягнули. Певний час носитиму апарат. Потім його знімуть. Тоді вже буде реабілітація - потрібно буде розробляти ногу. А в спині куля так і залишилася. Вона близько до серця, тому бояться діставати.

- Ви її відчуваєте?

- Зараз ні. Немає дискомфорту. А ту, яку я відчував навпроти спини, витягли. Там би ще трохи, й куля була б у хребті. Тоді б я лежав, як овоч. Насправді, тут кожна з них могла бути останньою.

- Ви, як кажуть, народилися в сорочці.

- Я б навіть сказав, що у броньованій сорочці! Бідний мій Янгол-охоронець відпрацював на 200 відсотків (посміхається. – О.М.).

- За чий кошт ви лікуєтеся? Державний?

- Так, за державний. Все безкоштовно. Тут питань не виникає. Єдине, що з Полтави в Одесу мене доставляли волонтери. Дякую отцю Юрію, який мене і на ніч прихистив, і допоміг перебратися.

- Вам ще має бути державна компенсація у зв’язку із пораненням.

- Поки не було ніякої державної компенсації. У нас в бригаді взагалі трешак щодо цього. За рішенням її командування пораненим в бою платять не 100 тисяч, а лише 40. Якщо ти прийдеш в бригаду і покажеш усі виписки, напишеш рапорт, тільки тоді виплачують. Я лікуюся вже більше чотирьох місяців, але мені зі штату батальйону виписали, а у запасну роту наказом не перевели. Відповідно, зарплату урізали вполовину. То хоч 40 тисяч на місяць було, а тепер отримав 6500. Взагалі був від цього в шоці!

- Що робитимете?

- Ні колишній командир, ні той, який у запасній роті, не знають, що зі мною робити. Я запитую: "То я що взагалі висів у повітрі?". Відповідь: "Не було наказу!". Але ж виплати зрізали! Я додзвонився на гарячу лінію, розказав ситуацію. Звернення зареєстрували, продиктували його номер. Усе офіційно. Ось чекаю, чи будуть сплачувати або передзвонювати. Але поки реакції не було. Побачимо, що далі.

- Розкажіть, як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

- За два дні до ми вже були на кордоні Харківської області. Тоді виїхали усі бойові підрозділи. Нас вночі підняли по тривозі, і ми вирушили. Як і решта військових частин. Ви ж чули, що тоді жодну з них не знищили? Тому що усі поїхали.

Коли почалося, у третій роті половина за одну ніч загинула - попали під обстріл. А ми тоді каталися. У нас перші бої були в Мартовій. Взагалі тоді був такий легкий трешак. Навколо усе бахкає. Бачили величезну колону - танки, БТРи, над головою - літаки. Коли вже йшли бої, ці під@ри заходили на Салтівку та Олексіївку. Потім ми вирушили на Башкирівку. Поки їхали, нас ледь не підбив під@рський танк. Причому з нашого полігону. Добре, що не влучив. Коли заїжджали вже до Харкова, люди були в паніці. Адже на вулицях і у дворах розверталися наші танки, БТРи... Весело було.

- Ви були готові до такого розвитку подій?

 - Я вам скажу, що про можливе вторгнення в армії говорили ще за два-три місяці до. Усі ж бачили, що техніка постійно під’їжджає до кордону. Усі ж це обговорювали! Військові так точно. Я ж не перший рік в армії. У мене купа знайомих в різних частинах. То усюди говорили: рано чи пізно щось почнеться. Але ми були впевнені: під@ри "вмиються кров‘ю".

- При цьому наша влада закликала українців не піддаватися паніці...

- Ви ж розумієте: влада - це одне, а військові - інше. Повторюся: в армії всі чітко усвідомлювали, що таке буде. Єдине - ніхто не знав точної дати.

- Які у вас були емоції в ці перші дні повномасшабної війни?

- Шоку. Не брехатиму - звичайно, було страшно, коли прямо над тобою постійно літають бойові літаки. Але у нас ніхто не збирався здаватися. Причому навіть недосвідчені хлопці. Усі були готові рубати. Чесно!

- Ви вже були на цій війні. Зрозуміло, що зараз більший масштаб та вища інтенсивність обстрілів...

- Саме так!

- Чим ще різняться ці два періоди - до 24 лютого і після?

- Ми це обговорювали ще на ППД. Що б не говорило керівництво, замість бойової підготовки ми часто займалися всякою фігнею: склади, тилові роботи, розвантаження всякої хєрні. Коли ми були на ротаціях, у нас стрільб та занять, як таких, було понти. Я й мої побратими говорили: більша частина батальйону не вміє навіть стріляти! Пропонували запрошувати до нас, наприклад, танкістів для обміну досвідом. Чому сержантів не навчати елементарних речей, як-от наводити арту?! Раніше з цього сміялися, а цього року "отримали на повний зріст". Крім того, обговорювали ж, що війна буде динамічною - коли під@ри зайдуть, ніхто вже статично не сидітиме в окопах. Навпаки - швидко пересуватимуться. Не просто від кожного офіцера, а й від сержанта знадобиться максимальне докладання зусиль. Відсидітися десь ні в кого не вийде.

- Виходить, навчатися та виправляти косяки, довелося вже "з коліс"?

- Довелося. От чому в перші місяці були такі великі втрати серед досвідчених сержантів та солдатів? Тому що не було кому виконувати бойові завдання. Ті, хто раніше воювали, просто молодчини! Мав же хтось навчати новачків. Щоб ви розуміли: я, хоч і бойовий медик, але сім разів йшов першим, з них чотири – вів людей через мінні загородження, і всі вийшли живими. Тому що не було кому це робити! Я тричі потрапляв під обстріл з гвинтокрила. Вперше в Харкові. Вийшов з під’їзду в туалет. Дядько цивільний, який пустив нас на квартиру, якраз пив каву. Хлопці стояли на посту. Тут чую цей характерний звук з таким свистом. Я, як стояв, так і впав під дерево. Тільки шию закрив руками. Перша думка: "Приїхали!". Тут - бах! Відчуваю, як на мене падає гілля. Думаю: "Оце попав!". Але нічого - вижив (посміхається. – О.М.). Тоді нашому БТРу попробивали колеса. Двері під’їзду були покоцані уламками. А по асфальту була ніби така "зірочка", від якої розходилися "промінчики". У Харкові таке часто бувало…

Вдруге був обстріл, коли виходив ще з одного місця, де ми жили. У мене є така звичка: коли виходжу (без різниці, вдень чи вночі) потрібно секунд 10 постояти, вслухатися, понюхати повітря. І тут з яру вилітають літак та "вертушка", яка влупила по Харкову, розвернулася і одразу сюди - на селище. Дивлюся – вийшла на рівні висоти дерев приблизно 50-60 метрів від мене. Це був КА-52. Я бачив пуски НУРСів і постріли гармати. Знову ж впав на землю. Кричу хлопцям: "Ховайтеся!". Добре, що він лупив не спрямовано по нас. Після того, як втретє потрапив під такий обстріл, наші ПЗРКашники їх шуганули, то вони вже стріляли з віддалених посадок кілометрів з п’яти.

А коли ми стояли у селищі Елітне, в радіусі 250-300 метрів по нас ляпнуло чотири 500-кілограмові авіабомби. А вперше на нас таку скинули, коли ми стояли в Харкові… Справді, є, що згадати.

- Ворог агресивний. Це навіть зрозуміло зараз з ваших слів. Також вони переважають в кількості...

- На жаль, їх більше. Звичайно, у нас також працюють і арта, і авіація. Але нас мало. У них реально в цьому перевага. Ми перемагали і продовжуємо це робити за рахунок, так би мовити, "децентралізації" – коли командування жорстко не зав’язано на одній людині. У нас достатньо грамотних сержантів, комбатів, ротних, які вміють і здатні вести за собою людей. Я знаю багатьох хлопців з різних бригад. Вони були в надзвичайно складних місцях та умовах. І зараз знаходяться там. Але витягують. На характері і на мізках.

- Розкажіть приклад того, як вам доводилося рятувати життя? Який вам найбільше запам’ятався?

- Були такі випадки. І не один. От, наприклад, під час одного із виходів у квітні під Харковом. О п’ятій ранку нам кажуть: "Там бій. Треба, щоб виїхав резерв". На місце командира сів друг Влад (Царство Небесне йому). Їдемо. Оператор крутить модуль – пушку. Чуємо: бум! Прилетіло по БТРу. Влада одразу розірвало. Ми висипались. Хлопці починають бігати. Я на них кричу: "Сядьте! Не миготіть". Неподалік ще й наш танчик. Тут один з наших - Сашка перебіг через дорогу, каже мені: "Ромчик, я поранений". Дивлюся: у нього в стегні стирчить уламок, кисть руки розірвало. Я починаю діставати з рюкзака все необхідне для допомоги. А ті під@ри по нам стріляють. Я гукнув хлопців, сказав: "Ті – праворуч, ви – ліворуч, і починайте працювати". А Сашку зафіксував уламок, наклав турнікет. Ми також почали відстрілюватися. Ті зрозуміли, що почався організований супротив. Я оглянув ще наших двох поранених. Були легкі. Я мав телефон і радійку. Телефоную нашій батальйонній евакуації. Пояснюю ситуацію. Домовились, як забрати Сашу. Хлопці кажуть: "Є ще один поранений танкіст. Він там далі". А обстріл триває. Питаю: "Хто піде зі мною?". У всіх очі квадратні. Вони вперше в такому бою! В АТО усі ж служили по-різному. Хтось на другій лінії і так далі. А в піхотному бою не були. Зголосився один Кіндер. Я йшов попереду. Він – трохи далі: десь у метрах 20-30. Бачу – йде хлопець падає, встає, знову падає. На ньому чорна куртка танкіста і якісь штани-піксель. Я взагалі спочатку подумав, що це перевдягнений сєпар. Підходимо – по одягу бачу, що все ж наш, просто дуже брудний. Обличчя таке "копчене". У щелепі стирчить уламок. Кров тече. Контужений. Я йому: "Друже, ЗСУ, ЗСУ! 92 бригада". А він ледь очі відкриває. Ми перетягли його ближче до посадки. Я почав його перев’язувати. Відправив їх удвох далі, щоб не йти купкою. Пересуваємося так: вони відійшли на 50 метрів, присіли, потім я так само. Дивлюся – під@ри починають бігати неподалік. Я по них з "мухи" вліпив. Бачу й Кіндер по комусь стріляє. Так ми й вийшли до наших пацанів. Там ніхто не втік. Усі на нас очікували. Ще наші під’їхали на легковій машині. Ми туди завантажили танкіста та відвезли на евакуацію. Потім усі виходили. Я йшов крайнім, щоб міг усіх бачити й одразу надати допомогу, якщо когось ще поранять.

- Як ви психологічно справляєтеся після всього цього?

- У цьому потрібно жити. Я читав книжку Франкла, який вижив у концтаборі. Так, вона важка для сприйняття. Але його поради допомагають. Одна якраз і була про те, що не потрібно рахувати дні, а жити в цьому. Це витягує. Також допомагає спілкування з близькими, коли є зв'язок. Ще слухав французьку музику, яку раніше собі завантажив. Та й ситуації ж бувають різні. Розкажу вам, як ми вивозили 94-річну бабусю (дай Бог, щоб вона досі була живою). Неподалік населеного пункту, де ми стояли, періодично виїжджав під@рський танчик і просто розстрілював усе навколо. Під час чергового обстрілу я забіг у двоповерховий будинок, побудований ще в радянські часи. У під’їзді під драбиною був такий закапелок, а там сидить бабулька. Я розумію, що вона напівсліпа – на очі щось на кшталт глаукома, та напівглуха. Каже: "Хлопчики, не кидайте мене! Вивезіть у Харків". Думаю, а як же це зробити? І тут до під’їзду забігає жінка і говорить: "Ось на другому поверсі догорає моя квартира". Виявляється, бабуся теж з другого. Цікавлюся, як вона вижила? Відповідає: "Так казали ж під час обстрілу залазити до ванної та перечекати. Так і зробила". Завдяки цьому залишилася живою, тому що її пів квартири знесло снарядом. Я спитав жінку, що робитиме? Збиралася кудись їхати на машині. Розказала, що біля школи неподалік є авто. Прошу, щоб і бабусю забрали. Питаю її: "А де ваші цінні речі?". Пішла з тією жінкою до того, що залишилося від квартири, і принесла такий клубочок, знаєте, як старі люди загортають? Там іконка і годинник. Взяла ще наполовину заповнену картату сумку. Все! Я визирнув. Снаряди ще летіли. Почали ми йти. Бабусі важко – ледь пересувається. Я б взагалі перекинув її через плече й побіг. Вона така маленька, з паличкою, ледь дихає. Взяли ми з тією жінкою її з двох боків під руки, підняли й понесли. Треба перейти дорогу – там десь метрів 50. А ми втрьох, ще й бабуся в такому стані. Кажу: "Виконувати мої команди! Якщо впаду, падайте разом зі мною – не сперечатися!". Отак ми бігом-бігом. Бабуся вже охкає. Я її прошу трохи потерпіти. Тільки завернули за школу, чуємо позаду: гуп-гуп! Бабуся стоїть, труситься. Жінка каже: "Як же я їх ненавиджу!". Подзвонила своїй знайомій, спитала, куди можна буде прилаштувати бабусю. Якраз на машині під’їхав хлопець, який її забрав, та вони вирушили на Харків. Не знаю, що далі було з тією бабусею. Але це була така от перевірка на людяність. Дай Бог здоров’я і бабулі, і тій жінці, яка допомагала.

- Наостанок хочу вас запитати, що для вас означає ця війна?

- Не тільки для мене, але й для кожного з нас це право на самоствердження. Як людини, нації, держави. Я прекрасно пам’ятаю, як ще 2008 року в Харкові ми з тренером 9 березня на день народження Тараса Григоровича Шевченка ходили до пам’ятника на мітинг. Тоді "Беркут" нас щитами відштовхував за те, що ми просто стояли із прапорами України. Усіх, хто там був!

- Сьогодні Харків вже – проукраїнське місто, яке "показало зуби" окупантам.

- Справді, так. Я знаю чимало людей із харківської ТрО, місцевих волонтерів. Вони просто молодчини! Є й ті, хто вісім років не були причетні до війни, але 24 лютого реально пішли воювати. Як чоловіки, так і жінки. Звичайно, є й такі, хто поїхав. Але це не більшість.

- Мав відбутися повномасштабний напад на країну, щоб деякі люди "прокинулися" і усвідомили, що вони - українці?

- Напевно, що так. Треба було усвідомити, що ми – нація, а не просто тупі хохли, як нас обзивали під@ари, та сміялися, розказуючи про вуса й сало. Треба було "умитися кров’ю", відчути реальний страх, побачити, що таке ЗСУ і зрозуміти, що наші військові – справжні воїни. У Харкові це добре було видно. Танкісти, які стояли з нами в Елітному, розповідали, що на Салтівці бої в середньому тривали по 5-6 годин. Знаєте, нація народжується в крові. Інакше не буває.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"