Герой України нацгвардієць Дмитро Фінашин: "Свою мертву руку я підкладав під груди, як валик, щоб напитися з тухлої калюжки – не хотілося впасти в неї обличчям і захлинутися"

Автор: Віолетта Кіртока

Боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України Сергія Кульчицького дивом вижив після важкого поранення обох рук і загибелі всієї групи. Дві доби він повзав по полю, неодноразово непритомніючи і замерзаючи вночі, доки його не знайшли. Спочатку Дмитра подали на отримання звання Героя України посмертно. Після того, як з’ясувалося, що він врятувався, документ переробили.

Фото: Роман Ніколаєв

Просто уявіть: у вас відстрілений вказівний палець правої руки і висить на шкірі, перебита ліва рука вище ліктя, ворожа куля пробила каску і пошкрябала лоба, після чого місце, де ви прийшли до тями після втрати крові, щільно обстріляла артилерія, а за добу ще й міномет… У вас немає води і їжі. Вночі холодно, а на вас одяг, залитий кров’ю і брудом, бо ви регулярно падаєте… Попри всі ці обставини Дмитро Фінашин вижив. Так. Він втратив ліву руку по плече, і вказівний палець. А у лікарні посміхався всім, роздавав цьомочки і постійно жартував, бо не втратив сили духу і оптимізму. У свої 28 років цей чоловік добре знає, що життя варте того, аби до останнього вірити у власне спасіння.

"РАКАМ У РІЧЦІ БІЛЯ ІЗЮМУ Є ЩО РОБИТИ – РОСІЯНИ ПЛИВЛИ ПРОСТО НА КУЛЕМЕТИ"

Спочатку я думав піти в патрульну поліцію. Якраз 2015 рік. Всі вмотивовані, готові були міняти країну. Але не вийшло, бо потрібно було мати водійське посвідчення, а у мене не було. Тоді вирішив: піду в Нацгвардію – новоутворене збройне формування. Потрапив спочатку в бригаду з охорони громадського порядку, а вже потім перевівся в батальйон імені Кульчицього, почав їздити на ротації.

Я хотів іти на війну раніше. Але мене відмовляли. Та й мама була проти: "Ти у мене одна дитина. Яке служити? Яка війна?"

Почав я з аеророзвідки. Літав на дроні. А потім запропонували перекваліфікуватися в снайпери. По характеру мені це підходило. Із стрільбою проблем не було. Я оцінив ситуацію і зрозумів, що мій ККД стане вище, якщо у мене буде гвинтівка…

Наш підрозділ надовго ніде не затримувався- максимум місяць. Така специфіка роботи.

Найцікавіші місця? Піски під Донецьком – всі там люблять працювати. І продуктивність роботи висока. Новотошківське – там був активний противник. Зухвало себе поводив, нам було що робити.

Цей знімок зроблено в Попасній 24 лютого вранці…

23 лютого ми приїхали на ротацію. Мали стати в Станиці Луганській. Ми не встигли туди доїхати. 24-го мали зранку виїжджати, але не склалося. Поночі нас розбудили. Вся колона, яка рухалася, не змогла вже потрапити в місце розташування.

Раніше, коли ми думали про велику війну, повномасштабну, думали, ударний кулак піде саме зі сходу і там буде активна фаза. А ми дивилися новини - вони заходять з півночі! Цього ми точно не очікували.

Нас відправили під Ізюм, де точилися дуже важкі бої. В якийсь день до міста ішла танкова колона. Ми самі не могли нічого зробити, тому викликали артилерію. Відпрацювала. Ми сиділи дивилися, як горіла ворожа броня. Вони зразу почали тікати врозсипну. Повний хаос. Ми відійшли звідти, лише коли вони відійшли. Приємно дивитися, коли противник горить, а ще й горить внаслідок твоєї дії! В Ізюмі було дуже важко. Але вдавалося стримувати ті наступи. Вони переважали по всьому. Небо було їхнє. Кількість бронетехніки, артилерії – немає що порівнювати. Особового складу – море. За всіма критеріями вони нас переважали. Ми воюємо з гігантом. Тоді ще не було відчуття, що ми їх подолаємо. Було питання їх стримати.

Не можна сказати, що росіяни Ізюм легко захопили. Це було важко і для них, і для нас. Були великі втрати, серйозні бої точилися. Але росіяни поводилися у кращих своїх традиціях. Вдень дали по радіо оголошення: "Збройні сили, виходьте з Ізюму. Місцеві жителі, хто хоче жити з росією, залишайтеся. Хто не хоче – виходьте. Якщо протягом трьох діб не звільните місто, ми почнемо його бомбити". І вже ввечері, за декілька годин після цього, почали крити артилерією.

Перша моя вагома робота в тих краях – знайшов батарею гаубиць 152-міліметрових, які стояли, наведені на Ізюм, і працювали по Ізюму. Ми передали координати -  і пушки знищили.

По Ізюму проходить річка, мости через яку перебили. Таким чином місто поділилося навпіл. Неодноразово противник пробував ту річку переходити і на човнах перепливати. Страшне, що там робилося. Жити людям не хочеться взагалі. Сідають в надувні човни і пливуть. Таке враження, що це фільм про другу світову війну. Пливуть просто на кулемети! Ракам там є що робити.

Після того ми перемістилися в район Кремінної. Недовго там вдалося пробути, бо велике угруповання кинули туди проти нас. Зайшла така танкова колона, що ми не могли її стримати, мусили відійти. Але плідно попрацювали, техніку попалили... Та й по піхоті дали добрі результати.

На фото: Міст на Ямпіль

Я сильно свої здобутки не підсумовував. Але зроблено було немало. Розвернули колону танків під Ізюмом… Чотири одиниці артилерії знешкодили. Колону танкову, яка ішла на нас по дамбі, розвернули. Там тільки шість одиниць техніки вони лишили. В районі Ямполя знаходили скупчення живої сили. По них добре відпрацьовували. Багато інформації корисної давали нашій артилерії.

Особисто для мене важливим було знешкодження кадирівця. Коли ми працюємо, як правило, вбитий залишається далеко. А тут ми навіть по нього пішли. Правда, такий здоровий був, що вирішили не забирати тіло. Документи всі взяли. І це виявився хвальоний кадирівець. Місце прописки - для мене це було важливо. Нічого незвичайного в них немає. Вони вміють лише з пафосом тік-токи викладати. Такі самі люди з такого самого м’яса, як і інші. Деякі росіяни поводили себе значно зухваліше і активніше, ніж вони.

"ПРИХОДЖУ ДО ТЯМИ – БІЛЯ МЕНЕ НІКОГО НЕМАЄ І ТИХО – НІХТО НЕ СТРІЛЯЄ"

Привела нас доля в Яковлівку, що біля Соледару, наступний населений пункт в напрямку Берестового. Отримали ми завдання по зачистці сірої зони та висоти. Треба було на ній закріпитися. Висунулася туди ціла група. Суть завдання – пройти ділянку, де нікого не повинно було бути, бо аеророзвідка наша нічого не виявила в тих місцях, зайняти територію, почекати підрозділи, які мають там базуватися, щоб вони змогли окопатися.

Фото: Роман Ніколаєв

22 серпня ми пішли на зачистку зеленки. В принципі, це не найбільш скритна штука. Якби ти не хотів, але десь тебе буде чути. Все одно спалишся. Ломитесь завжди, як стадо лосів. Може, у орків був передовий дозор у тих місцях. "Орлани" в небі у них висять нон-стоп. Можливо, вони нас десь побачили, засікли.

Ми пройшли один ліс - все добре. До наступної маленької зеленочки потрібно було перебігти через поле. Нас, групу із чотирьох чоловік, послали туди як дозор. Саме там нас вже і чекав противник. Знав що ми ідемо, були підготовані до зустрічі… Ми нарвалися на щільний вогонь. І мусили відступати до наших сил – до групи прикриття. Але не дійшли.

Один відразу загинув. Ще один зазнав кульових поранень. Ми надали йому допомогу, але сам він рухатися не міг. Йому і по спині, і по руці прилетіло. Противник вже взяв нас у підкову. А там поле пшеничне в коліно, зовсім низеньке. Треба було по ньому повзти. І ми прийняли рішення вдвох евакуювати пораненого. Там залишатися не можна було, оскільки питання часу, коли противник знайде тебе і доб’є. Ми проповзли певну відстань, коли перша куля прилетіла мені в праву руку. Лівою я тримав пораненого, а в правій була зброя. Прикривав свій сектор. Мені прилетіло у фалангу пальця. Перебило його. Я швиденько наклав собі турнікет - не було часу накладати пов’язки, бо ми були під шквальним вогнем противника. І далі тягнути пораненого. Проповзли ще якийсь час.

Може, я вище піднявся над тією пшеницею, бо складно не висовуватися весь час. Ти в спорядженні, тягнеш під сто кілограмів чоловіка по землі. Я піднявся – і мені прилетіла куля в шолом. Пробила його стінку, подряпала легенько лоба і зупинилася в куполі. Як молотком по голові вдарило. Я спочатку подумав: щось вибухнуло, бо оглушило сильно. Зрозумів, що то по мені. Ліг і відповз з лінії вогню. Відсунувся. Лежу, дивлюся на свою руку поранену, і тут мені прилітає в іншу руку. Куля пройшла по біцепсу під кутом ззаду. Перебила кістку, артерію, зайшла в корпус, вийшла під ключицею. Я розумію, що кровотеча сильна. Відчуваю, як щосекунди втрачаю сили. А друга рука вже не працює, тобто я не можу сам собі накласти турнікет. Кажу хлопцям: мотайте мене, бо я зараз стечу кров’ю, відійду. Той один, що залишався цілий, підповз, намотав турнікет. Але я вже втратив багато крові. Кровотеча була артеріальна…

Оскільки ми були в червоній зоні і не було змоги оглядати корпус, ми не побачили отвір вище грудей. Звідти я так само втрачав кров. Почали пробувати виповзати, а нічого вже не виходить. Два поранені, один цілий. Він по рації передав, що один важкий – це я. Другий легкий. Запросив підмогу. По нас виїхали дві одиниці броні, але не змогли дістатися до нас, бо противник відкрив з ПТУРа вогонь, але, на щастя, не влучив. Хлопці сказали: "Ми не можемо під’їхати, прострілюється сектор". Я цього не чув, бо був непритомний. Чув до цього: "Ми видвигаємося, їдемо до вас".

Від втрати крові і зневоднення, ми ж вже добу були на виході, думав, що загину. Хлопцю дав свій телефон, сказав пароль і попросив: "Подзвониш моїй дружині, коли виберешся. Попросиш у неї пробачення, що не вийшло мені приїхати додому так, як обіцяв". А він каже: "Та яке загинув. Сам до неї приїдеш. За нами вже їдуть. Все буде чітко. Нас евакуюють. І сам подзвониш. Не буду я нікуди телефонувати". І не подзвонив. В принципі, там і мережі не було. Він би і не зміг. Але… Добре, що цього не трапилося. Уявляю, як їй було б сидіти і думати, що я дійсно загинув. Так вона просто не знала, що зі мною.

Час від часу я відключався, приходив до тями, повз. Хлопці пробували мене евакуйовувати. Інший поранений зняв з себе пасок, кинув мені під цілу руку, сам зачепив його ногою. І так пробував повзти. Я на спині лежав і ногами штовхався, щоб хоча б щось робити. Мертвим грузом не валявся. Це неправильно. Я поранений можу наражати на небезпеку інших. Тому треба щось робити до останнього. Так ми намагалися вибиратися.

Я знову знепритомнів. Приходжу до тями, а біля мене вже нікого нема. Вже ніхто і не стріляє. Все тихо. На мені немає броні, спорядження, аптечки. Я собі вирішив, що приїхала наша техніка. Хлопці подумали, що я вже загинув. Погрузили мене на броню, і я злетів з БТРа, мене загубили десь в полі. Що робити? Треба якось вибиратися.

Пробував повзти. Але складно було. Не міг ноги зігнути в колінах, щоб відштовхнутися. В якийсь момент розумію, що біля мене немає ніякої рослинності. Повертаю голову і бачу протитанковий рів, з якого орки нам насипали. Перевертаюся. Пробую перекинути руку – не можу. Я її беру, а вона просто зігнулася в місці поранення – вище ліктя. Я зрозумів тоді, що вона перебита. Ого. Солідно! Встаю на коліна. Підводжуся. Роблю два кроки, падаю і непритомнію. Не було вже у мене крові, щоб живити мозок. Прийшов до тями. Спробував ще раз підвестися на ноги. Роблю пару кроків і знову падаю. Розумію, що ходити я вже не можу. Треба пробувати вибиратися повзком. На правий лікоть встаю – нормально. Можна рухатися.

Спочатку подумав, що я  в тилу противника. Це мене засмутило. Я ледь подолав 70 метрів до лісу. А як мені три кілометри добиратися по чистому полю? У мене опустилися руки, якщо можна так сказати. Тепер можна точно помирати, бо вже нічого не зможу зробити. Я ліг. Всі фізичні відчуття кудись поділися. Ні болю, спрага зникла, втоми немає. Абсолютно чисті думки. Ну все, прийшов мій час. Аж легше стало, почало відпускати. Стоп, а вдома як? А дружина? От я зараз помру в цій посадці. Знайдуть мене орки. Познущаються над тілом. Як будуть геть відморожені, ще й знімуть все на камеру. Дружина побачить. Нащо воно треба? Та й в принципі – як дворова собака, побіг в кущі і там вмер. Воїн не так повинен загинути.

Спробую якось вижити. Відкриваю очі – і знову: боляче, важко. Все привалило, як плитою бетонною. Блін, думаю, нащо я це зробив. Вже так було добре. Але встаю. Розумію, що лівій руці все, вона перебита, турнікет відпустити я не можу. Нехай. Але якщо виживу… У мене і на правій руці турнікет накладений трохи вище годинника. Якщо ще й цю руку ампутують, буде біда. Зубами відпускаю другий турнікет. Відчув, як кров пішла, поколювання в пальцях з’явилося. Приємне відчуття на той момент. Серйозної кровотечі немає.

Треба звідси зміститися. Побачив рів глибокий – крутий, метра три вниз. Спускаюся в нього. Там води трошечки було. 200 мілілітрів десь на глині лежало. Випиваю всю цю воду разом з мулом і глиною. Втягнув в себе, як пилосос. І заряд сил такий, приплив енергії. Як у Астерікса і Обелікса, коли вони зілля випивали. Джууух! Розумію, що можна ще воювати. І можу значно краще функціонувати.

Виповзаю з рову. Повзу далі. Починається дуже щільний артобстріл по тій зеленці, де я був. Що я можу зробити? Приліг. Лежу і слухаю. Гілки сипляться. Листячко сиплеться. Буде погано, як мене вб’є снарядом, - гадав собі я. Але нічого в мене не влучило.

"ЧОТИРИ РАЗИ Я БАЧИВ РІЗНІ НАШІ МАШИНИ. РАДІВ, ЩО ТО ЗА МНОЮ, А ВЖЕ ПІЗНІШЕ ЗРОЗУМІВ: ТО БУЛИ ГАЛЮЦІНАЦІЇ"

Заснув. Прокинувся від холоду. Я ж весь в крові був, по болоті повзав... Форма мокра. А вночі пара з рота ішла. Холод страшенний. Я замерз так, що мене трусило. Піднімаю очі, дивлюся вдалину, а там – вже в темряві – наша машина стоїть в кущах. І хлопці ходять з моєї групи. Троє. Йо-ма-йо. За мною приїхали! Мене шукають, щоб евакуювати! Я по кишенях: лап-лап-лап. Знаходжу налобний ліхтарик. Армійський, тактикульний, з червоним світлодіодиком, як має бути. Включаю ліхтарик. Починаю ним махати, а вони мене не бачать. Ладно. Починаю до них повзти. Добираюсь до них через кущі, хащі, а їх нема. Що таке? Щось не те. Ладно. Ляжу - відпочину. Засинаю. Прокидаюся знову від холоду. Машини тієї нема. Повертаю голову – в іншій стороні інша наша машина стоїть. І біля неї Портос ходить, водій. Повзу до нього. Втрачаю сили, засинаю. Прокидаюся – немає машини. Та йо-ма-йо. Чого ж вони мене не можуть знайти? Бачу – третя машина в третій стороні. До неї повзу. Доповзаю – немає. Та ну як так може бути? Щось геть зовсім не те. Знову засинаю. Прокидаюся. Немає машин. Ну ладно. Не знайшли. Може, завтра.

Знову з’явилася спрага. Треба поповнити запас води. Повзу до того рову. В темноті спускаюся туди, але воду не знайшов. Вибираюся наверх. А там крутий був підйом, і я чомусь не міг вилізти. Берусь за дерево, підводжуся на ноги майже наверху. Залишалося зробити пару кроків - і я вже виліз. Але втрачаю свідомість і лечу вниз спиною донизу. Приходжу до тями від того, що гупнуло, наче мішок з картоплею впав. Розплющую очі – ноги наді мною. Впав. Так впав, що тріснула лопатка і отримав забій обох легеней. Пневмоторакс почався, коли дихаєш такими короткими вдихами. В такому випадку виникає проблема насичення крові киснем. І так тієї крові немає. Зробив собі послугу…

Вибрався звідти. Ще ліг поспав. Знову прокинувся від холоду. Але вже сонечко світить. Бачу трохи далі галявину. Я її впізнав. Ми проходили її, коли ішли в той ліс. Для мене це було дуже серйозним поштовхом, тому що зрозумів: я не за три кілометри від цього місця, а тут, звідси лише три кілометри до своїх. Починаю повзти. Тут виходить якийсь чолов’яга у формі Збройних сил. Каже: "Я з 14-ої бригади. У мене тут спостережний пост". Кажу йому: "Слухай, вийди на своїх, нехай перекажуть 128-им, що Фін тут, поранений, потрібна евакуація. Вони знають, хто я такий, зрозуміють. Добре?" - "Добре". – "А я сильно змерз. Можна, поки тут на сонечку ляжу посплю, висохну?" - "Та лягай, звісно". Прокидаюся сухий, мені тепло. Клас! Ще й зараз евакуація приїде. Все в мене вдалося. Підповзаю до того місця, де був той чоловік, а там немає нікого. Ні слідів, ні спостережного поста. Та блін. Це що – галюцинація? Зразу не міг це так сприйняти. Чомусь мені все реалістичним було. Але розумію, що це був глюк. Ніякого чоловіка, ніяких машин не було. Це так мозок активно працював. Засмутився, звісно. Але вже розумів, де я знаходжуся.

Повзу далі. Спускаюся вниз до свіжої зеленої трави. Розгортаю її - може там є вода. Дійсно є. Але дощова, застояна, гнила, тухла, смердить, білою піною покрита. Фу. Та ну куди. Я до неї, а там сморід страшений просто. Потім думаю: в моєму стані від якості води я загину пізніше, аніж від її нестачі в організмі. Розгортаю траву. Піну забрав. Нахиляюся, роблю декілька ковтків. А вона в тіні знаходилася, холодна. І така смачна. Смачнішого нічого на той момент не могло бути! Якби я міг її фасувати і продавати, я б став міліардером. Це була найкраща вода на цілій планеті. Напився від пуза. Треба трохи відпочити. Заснув.

Просинаюся – трошки далі стоїть наша машина. Це вже четверта. Підходять хлопці до мене, питають: "Що ти, як?" "Погано, - відповідаю. - Треба евакуація. Везіть мене десь в Краматорськ. Дуже-дуже погано мені". "Ну слухай, друже. Ми приїхали на пост. Маємо бути тут до 20 години, а потім тебе заберемо і поїдемо в госпіталь". У мене варіантів небагато. "Добре, - кажу, - я почекаю тут. Буду біля калюжки лежати". Прокидаюся – є машина. Вони підходять: "А чому ти п’єш з цієї тухлої калюжі? Ми знайшли цілий оазис води. Чиста, в ній навіть плавати можна". "Де?" - "Он там, трошки вище. Ми спеціально її загородили, заклали шифером і присипали травою, щоб ніхто не знайшов і не випив". – "Оце ви класні хлопці". Починаю туди повзти. Піднімаюся під цю гору, а там немає нічого. "Де та вода?" - "Та десь там". Ні, вирішив, залишуся біля своєї калюжки, бо не можу туди дістатися, без оазису побуду. Повертаюся назад. Лежу біля своєї калюжки. Сварюся на одних хлопців, звертаюся до других: "Хлопці, давайте шукайте мене, забирайте, бо довго я тут не протягну". Заснув. Прокидаюся знов від холоду. Ще й комари почали на мене нападати. Повертаюся – машина приїхала. Ще одна. А вони такі: "Ми приїхали на нічну позицію. О 8 ранку будемо звідси їхати. Але ми тобі привезли кока-колу, енергетики і теплий зелений чай". Я відповідаю: "Я не люблю зелений чай, але він теплий, тому давай". Повзу до них. "Давайте чай." - "Ні. Спочатку треба перенести кулемет". – "Який ще кулемет?" - "Утьос". А це 50 кілограмів! "Подивись на мій стан. Я не можу нести ніякий "Утьос". Я ледь сам соваюсь. Не буду". – "Ну тоді бери ПКТ – це трошки легше, це десять кілограмів". – "Ну давай". Беру його в ліву руку, яка на той час вже задубіла, заклякла, розпухла і була мені дуже важка. Повзу на ту сторону посадки. Залишаю там. Повертаюся і кажу: "Давай чай". "Ні. Треба ще один кулемет принести". Та нехай тобі. Беру ще один. Тащу. Повертаюся. І так я, мабуть, кулеметів десять переніс. Підповзаю, кажу: "Все, я більше не можу. У мене сил немає. Давай, друже, мій чай, який я заслужив. І крапка". "Ти ляж поспи, ми тобі його нагрієм, приготуєм. Прокинешся і поп’єш". Прокидаюся: знову немає нікого. Ні кулеметів, ні машини, ні чаю. Як ти можеш вестися стільки разів на одне і те саме кожен раз? Що тебе життя нічого не вчить – сварився сам на себе.

Лежати було холодно. Земля холодна, роса. Сідаю. Ще й кулемет донизу тягне. Який кулемет? Задовбали! Кладу його собі на ногу. Стоп. Це ж рука моя. Вона настільки мені була вже важка, що мені здавалося, я якусь тяжкість за собою таскаю. Кінцівка відмерла вже, була фіолетового кольору. Рукав форми у мене був стандартно підігнаний. Так рука розпухла ширше рукава. Випирала вже. До мене дійшло, що то моя рука. Ніяких кулеметів не було...

Це я вже зараз розумію: коли я замерзав, мозок мені включав галюцинації, давав ціль, і я повзав. Якби не повзав, замерз би. Шанси були дуже великі.

Це вже була моя друга ніч. 23 травня я зазнав поранення. З 23 на 24 був в лісі. З 24 на 25 таскав кулемети. Кулемети закінчилися, сили закінчилися. Все. Приїхали. Біда.

Доповзаю до калюжі . Не міг навіть нормально нахилитися до неї, щоб попити. З ліктя я не міг дістатися до води, тому що сильно високо. А якщо лягти, голова нижче рівня землі. Я боявся, що відключуся і потону ще в тій калюжці. То я брав руку, що розпухла, згинав, як валик, під груди і пив. Але вже не було сил це все робити. Лежав на боку. Перевалювався. Трошки попив і відхилявся назад.

25 число. День. Лежу і кажу хлопцям: "Давайте шукайте мене. Бо ще максимум день протримаюся. Ніч вже не зможу пережити. Я не зможу грітися. Я загину. Шукайте". Так я з ними спілкувався.

Прилітає квадракоптер. Я подумав, що це мене шукають. Був дуже радий цьому. Він зависав. Дивився спочатку в іншу сторону – де я отримав поранення. Потім повертається до мене, а я в камуфляжі. Блін, думаю, він мене не побачить. Починаю руками і ногами рухати, як діти в снігу янголів малюють. Він трошки повисів і полетів. Пройшов якийсь час. Як почали мені туди насипати мінометом! Думаю: оце мене знайшли ті, що треба. Лежу – землею мене зверху присипає. На відмінно працювали мінометники, клас. Але не влучили. Я дуже цьому радий. Міномет мене не вбив. Ну, тепер лишається триматися, доки мене все ж хтось знайде, - вирішив після обстрілу.

"ЯКБИ У МЕНЕ БУЛИ СИЛИ, Я Б ЗАПЛАКАВ, КОЛИ МЕНЕ ЗНАЙШЛИ ДЕСАНТНИКИ"

Підіймаю голову, бачу як зверху спускається група з шести чоловік. Військові, зі зброєю. Несуть протитанкові засоби. Клас, орки, мабуть, ідуть. Я стільки тримався, щоб зараз мене добили якісь… До полону я не був готовий. Ще дружині колись розказував: вибачай, але в полон я не піду. Особливо з моєю діяльністю це буде страшно, і я все одно з нього не повернуся. А тут я лежу недієздатний. У мене є ніж, яким я нічого не можу зробити, бо не можу його тримати в руці. Я намагався ним відрізати собі вказівний палець – він мені дуже заважав повзти, загинався в різні боки. Ніж я прилаштував між колін, але таким чином розрізати шкуру, на якій тримався палець, не вдалося. Я сподівався, якщо мені це вдастся, то я і руку відріжу, – щоб не було мені так важко носитися.

Вирішив сховатися в траві. Може, не помітять і пройдуть повз. Лягаю в траву. Вона трошки вище моєї голови. Проходить секунд 15. Чую по-російськи: "Ты кто?" Оце сховався. Майстер маскування. Але лежу. Не шевелюся. Знову: "Ты кто?" По-любому, це до мене, бо тут більше нікого немає. Підводжуся на лікоть, дивлюся на нього кажу: "Діма Фінашин". Навів на мене автомат. Але побачив, що я не бойова одиниця. Підходить ближче до мене: "Ти чий будеш?" А я дивлюся на нього – а у нього штани піксельні ЗСУшні. Це був найщасливіший момент. Ще й настільки реалістичний цей боєць. Не такий, як ті хлопці і машини, які приїжджали в моїй уяві. Справжній, живий – переді мною. І це наш. Не росіянин.

Я б тоді поплакав від щастя, якби у мене були сили, бо це було найкраще, що я міг побачити на той момент, ну хіба що дружина б з’явилася переді мною.

"Я з Нацгвардії". – "Ого. Що ти тут робиш? Коли турнікет наклав?" А я собі нашифрував, що я на той момент там чотири доби знаходжуся. Вже змирився з думкою, що руки не буде, палець ампутують. "То не звертай уваги. Мене б звідси якось евакуювати". – "Та ми тебе, звісно, заберемо, не кинемо". Ця група пішла в розвідку подивитися, чи немає противника. Один хлопець залишився зі мною. Для мене це було також дуже важливо.

Він дивиться на мене. А я на нього. Він: "Я Вовчик". "А я Діма". – "А ти голодний?" -"Дуже голодний". – "А в мене вафелька є". –"А можна мені вафельку?" Дістає мені малесеньку таку, пласку. В упаковочці. "А можеш мені відкрити?" - "Ай. Вибач. Забув". Відкриває. І дає мені. І – вибух смаку. Там цукор! А в горлі сухо. Кажу: "Дай мені води". А я ж знайшов пляшку і набрав в неї тієї води з калюжі – з мулом. Він бере цю пляшку. "Цю?" - "Так". Дивиться в неї. На дно. "Це точно твоя вода?" - "Та я її дві доби п’ю". – "Ну дивись". Я заглядаю – а як молоко всередині. Стільки мулу і грязюки. Невже я таке п’ю? Але запив ту вафлю. І далі з Вовчиком чекали групу.

Загинув вже Вовчик. На жаль…

Повернулися хлопці. Кажуть: "Там ще один двохсотий лежить. Наш". Я зрозумів, що це з нашої групи. Коли ми відступали, я чув по рації, що є ще один важкий поранений в обличчя. І у цього було все лице перемотане. Це Свят з нашої групи.

Максим Єшка каже: "Не хвилюйся. Ми тебе евакуюємо. Повернемося. Виконаємо нашу задачу. І заберемо двохсотого".

Несли мене спочатку в спальнику. Волокли по землі, бо не було у них ніяких ношів. Спальник швидко протерся. Тому несли на ременях автоматів. Десь близько трьох кілометрів несли. Дісталися до точки 128–ої бригади. Там чекала машина для евакуації – передали, що несуть мене. Вийшли хлопці зі 128-ої – Док і Поляк. Вони мене знали. "Фін, ти живий?" - "Тадам! Живий".

Вже там мене перемотали. Сказали: "Руки, скоріш за все, не буде". – "Та не в руках щастя. Заберіть мене звідси. І все буде добре". Вкрили термоковдрою, положили на ноші. Мені зручно, тепленько. Я вже не на ременях бовтаюся. Я зрозумів, що все, я врятований. Тепер точно буду жити. Почав розслаблятися. Всю дорогу ми з хлопцями спілкувалися, знайомилися, хто, де, звідки. Анекдоти розповідали. А тут я почав засинати, а вони мені: "Не вмирай, тримайся. Ще трошки лишилося". "Хлопці, яке не вмирай, - пояснив я їм. - Я стільки тримався. Дайте просто поспати. Я вмирати не планую, все нормально". А вони: "Ні, потім в лікарні поспиш".

"ДУМАВ, БУДЕ ГІРШЕ – АЛЕ Я І З ОДНІЄЮ РУКОЮ МОЖУ ВСЕ РОБИТИ. ЛИШЕ ЗІ ШНУРКАМИ ПРОБЛЕМА"

Як мене везли в Бахмут, побратим дав телефон. Я спитав: "Що знає дружина?" "Нічого. Я нічого не казав. Дзвони", - почув у відповідь. Я продиктував номер. Він набрав. По голосу я зразу зрозумів, що жінка щось відчуває, бо я ж зник на три доби. Я завжди, навіть коли дуже зайнятий, намагався хоч плюсік прислати за добу. А тут нічого. Тому вона розуміла: щось трапилося. Сказав, що все нормально, мене знайшли, але у мене не буде лівої руки і вказівного пальця на правій руці. "Без різниці, - відповіла вона, – головне, що живий. Живий – це вже добре". Я думав так само.

В Бахмуті мені ампутували руку, палець. Але я був щасливий. Момент, коли мене знайшли, один з найкращих мого життя. Я не загинув. Стільки часу тримався. І мене знайшли.

Дружина не знала, що зі мною. Не могла додзвонитися до хлопців, бо не було зв’язку.

Хлопець з моїм телефоном також там і загинув. Він почав шукати вихід, як вибратися з тої пшениці. Виповз. І його застрелили орки. Підійшли до тіла. Взяли рацію. Сказали: "Нєту больше вашего Сократа. Всєх трьохсотих ми добілі". Група прикриття відступила після того повідомлення по рації, бо у них було багато поранених та й банально боєприпаси закінчувалися, шість годин бій вели ж. Мусили відходити. Орки підійшли на 30 метрів до них. Впритул перестрілювалися. І так хлопці трималися, як могли. Відступаючи, не забрали загиблого, того, з перемотаним обличчям, якого десантники знайшли після того, як натрапили на мене. Не було вільних рук. Треба було виносити поранених. Наші відступили і викликали артилерію на те місце, де ми були. Вона і відпрацювала по мені. Причому так добре, що орки відступили, покинули ту посадку, і те місце, де базувалися. Я залишився в сірій зоні. Тому ніхто не міг мене знайти. Хоча наші потім літали, шукали. Хлопці казали, що бачили, де ми повзли по тій пшениці. Слід обривався. Боялися, що орки забрали наші тіла. Це все мені розповіли хлопці нашого підрозділу, коли мене перевідали.

Коли ти постійно бачиш смерть, поранення, розумієш, в чому суть твоє роботи, стирається відчуття цінності життя. Воїн шукає смерті. Так я думав раніше. А тепер все це трохи переоцінив – треба триматися за життя, тому що загинути можна завжди. Це найлегший шлях. В тебе відразу немає ніяких проблем. В одну мить все закінчилося. А як потім жити твоїм рідним, близьким друзям? Тим людям, для яких ти маєш якусь цінність? Треба про них подумати. І, в принципі, краще жити і боротися. У нас ще роботи не початий край. Ворога дуже багато. Краще ти виживеш і принесеш більшу користь, знешкодиш значно більше противника.

Недавно пробував зі зброєю оперувати. На спусковий гачок треба натискати третьою фалангою вказівного пальця рівненько посередині, аби отримати потрібну влучність. А середній палець - найдовший. Я натискаю його серединою, із-за чого зміщується точка подання в сторону. Я стратив в силі хвату. Вказівний палець вирішує багато питань. Погано, що його немає. Але нічого. Це таке. Людина дуже адаптивна істота. Я думав, буде значно гірше і страшніше в плані дискомфорту і якості життя. Може, це я так сприймаю всю цю історію. Можу нормально все робити. Зі шнурками лише проблема. Але, виявляється, є гумові шнурки – вони розтягуються. Дуже класна альтернатива.

Не все роблять руки. Я знаю людей в яких їх дві, але ще треба знати, що зробити з цими руками. Можна працювати головою.

Я вирішив протезуватися в Польщі. Сусідня країна, куди можна швидко дістатися у разі потреби. Вже все робиться – я їздив на примірки нової руки.

Зараз вирішую юридичні питання. Маю отримати статус обмежено придатного до військової служби. Тепер у мене в армії може бути лише не бойова посада, але все одно зможу бути корисним. Не все роблять руки. З армії не хотілось би іти. Звик.

Зараз по Яковлівці проходить лінія фронту. Треба відбити ту територію. І я обов’язково туди поїду. Дуже хочу походити там, де повзав. По карті по сантиметрику все розмічено, я все вивчив. Хотів би весь свій маршрут тих двох днів колись пройти.

Про нагородження званням Герой України мені повідомив мій рятівник Макс Бугель, Єшка. Ми якраз вдома чай пили. Він прислав скрін указу і слова: "Ти у мене один такий живий". Що? Переходжу на сторінку президента, бачу указ. Спочатку не повірив. Оновив сторінку. Страшне, але правда.

Відчуваю ще більше відповідальності перед народом і перед державою. Тепер все життя треба стовідсотково гідно жити і ніяких вчинків негідних не робити.

Наша сила в правді. Ми вдома. За нашими спинами наші жінки, батьки, друзі, громадяни. Тому ми не маємо ні морального, ні юридичного права відступити і здатися. Ми бачили наслідки приходу "руського міра" не тільки у нас, а й в інших країнах. І це нікому не подобається.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ