Головний сержант Юрій Петращук: "Я розумію, що то орки, а не люди. Але все одно - ворог не рахується з втратами абсолютно. 50 туди, 100 сюди - для них неважливо, скільки, кого і куди кидати…"

Автор: Віолетта Кіртока

Військовослужбовець 1-го батальйону 24-ої бригади захищає Україну з 2014 року і вивів з оточення в Золотому декілька десятків людей.

Фото: Роман Ніколаєв

В армії все тримається на сержантах. Цю інституцію останні роки активно розвивають в Україні. І вона дає свої результати. Сержанти працюють з особовим складом безпосередньо в бліндажах і окопах, на самісінькому передньому краю. Тому і самі опиняються в найгарячіших ситуаціях. Нам вдалося поспілкуватися з Юрієм (який носить позивний Смоук) не на війні, а в столиці, куди він приїхав отримати нагороду від Валерія Залужного. Залізний генерал вручив йому "Сталевий хрест". Поки що це – найвища нагорода Юрка.

Фото: Роман Ніколаєв

"РАНІШЕ Я ДУМАВ, 2014 РІК – ПОКАЗНИК, ЩО ТИ ВОЇН, ЩО ТИ ЩОСЬ ПЕРЕЖИВ. АЛЕ 2022 ПОКАЗАВ: ТО РЕПЕТИЦІЯ БУЛА"

Я вчився заочно в університеті, коли стало питання армії. Ніхто ж не знав, що буде війна. Думав, що вб’ю двох зайців: буду і вчитися, і служити. На сесії мене відпускали без проблем. Але так сталося, що я провчився два курси, і в країні почалася війна.

Я застав період розпаду української армії перед Майданом, коли Янукович все руйнував. Я служив у 300-му механізованому полку в Чернівцях, і в один момент полк розформовували і нас всіх одним наказом перевели в Яворів служити. Так я потрапив в 24-ту бригаду. По суті, вся молодість моя минула  тут. Служу ж з 18 років.

Майдан ми сприймали сумбурно. Нас, пам’ятаю, зібрали, сказали, що ми до цього відношення не маємо, що ми аполітичні. Не дай бог побачать, що хтось поїде на Майдан. Це все роздувають росіяни тітушками.

8 березня 2014 року нам поступила команда на виїзд. Думали, навчання якісь будуть. Але починалися події з Кримом. І ми виїхали і не повернулися до вересня місяця. Пару днів побули на полігоні. І вирушили на північні рубежі – Сумська,Чернігівська області. Там стояли. Коли почався Донбас, поїхали до Слов’янська. Там почалися вже бої, яких ніхто не очікував.

Перший штурм на Донбасі пам’ятаю як зараз. Тоді багато незрозумілих моментів було. У комбата несподівано БМП зламалася. Насправді! У мене був крайній блокпост до лінії висування на рубежі. БМП доїхала до нього і перестала рухатися. Тому Ігор Ляшенко, позивний Беркут, сів на БТР з розвідниками і потрапив у засаду. Дуже боляче. Комбат був безумовним авторитетом. Мені здавалося тоді, 18-річному пацану, що його неможливо вбити, що він просто машина. Холодний погляд. Тверді рішення. Разом з ним в тій засаді загинув і розвідник Степан Воробець – прекрасна людина. Офіцер з великої букви. Таких, як ці люди, неможливо нічим взяти. Наступного дня нам сказали, що ми їдемо на штурм. Я тоді був навідником міномета. В голові крутилося: я, 18-річний, в "Газоні" 66-му, що я тут роблю? Але потім ми зловили те, що називається козацьким драйвом. Почали штурмувати міста. Кожні три-чотири дні ми відбивали великі території. Це було класно. Відчуття, що ми робимо щось дуже важливе. І дуже впливало на моральний дух.

За три дні до загибелі комбата у нас постійно була готовність – до бою, наступ. Це як той хлопчик, що кричав вовк, але нічого не ставалося. Це вже дуже дратувало. Я спав у "Газоні", в якому були складені ящики з мінами. Я на тих мінах спав. Прокидаюся від команди. Пригаю в берці. Думаю: знову якась фігня. І тут чую прильоти. Це був 82-ий міномет. Застрибнули в окоп з моїм командиром батареї. Щось трохи почали відстрілюватися. Також з міномета, але з 120-го. Забіг в окоп. Там сиділи четверо молодих чуваків. То було як у фільмі. Їх глиною прикидує, вони трусяться. Мозок відмовляється вірити, що все це відбувається насправді. Це було шоком. Я досі пам’ятаю той мій перший обстріл. Тоді поранило мого друга - йому гортань вирвало. Слава Богу, все добре з ним, служить в 10-ій бригаді. Пережив 23 загальні наркози. Тоді у нас було ще пару поранених. Той обстріл показав мені, що насправді все дуже жорстоко. Пройшло три дні - комбат загинув. І чим далі – тим страшніше, важче, жорсткіше.

Наш батальйон дійшов до околиць Луганська. Ми були в таких населених пунктах як Хрящувате і Новосвітлівка. Там, напевне, було найжорсткіше. В Лутугиному також було нелегко. Але оті населені пункти – найважчі. Ми зазнали там втрат. Те, що там відбувалося, можна порівняти з подіями 2022 року. Там також безбожно валили артою. Ішли атаки піхоти з танками. Я раніше думав, що 2014 рік - показник, що ти воїн, що ти щось пережив. Але 2022 показав: то репетиція була.

Скажу чесно, у мене паніка була, коли я звільнявся з армії. З 18 років частину життя я віддав саме їй. Що буду тепер робити? Де себе знайду? Але вдома було багато проблем. Я живу на Буковині. П’ять кілометрів від міста в невеличкому селі. Дуже люблю свій сад. У 2018 році, як звільнився, посадив десь 40 дерев. Хотів відпочити душею. Готував їсти. Мама так тішилася, що я вдома. Я зовсім не сумував. Радів, що у мене є можливість відпочити. Минуло півтори року, мене почали з батальйону просити повернутися: давай-давай-давай. Скільки я був вдома, постійно був на зв’язку з хлопцями, знав, хто де був. Знав, що в батальйоні робиться. Все одно жив життям підрозділу. Так просто армія не відпускає.

Те, що сталося 24 лютого, деякою мірою було передбачено. Вони постійно проводили навчання біля наших кордонів. Я навіть з начальником штабу поспорив, що буде війна. Але казав, що 22 числа вони зайдуть. 24 лютого, коли ми побачилися з начштабу, він порадів: добре, що не поспорив з тобою на зарплату.

У 2022 році ми побачили таку жорстоку агресію, яку, напевне, в новітньому часі Європа не переживала.

Сім років я прослужив у мінометній батареї. Після перерви повернувся головним сержантом взводу. Побув ним може місяці два – командир батареї поставив мене головним сержантом батареї. І я так служив, поки не почалася повномасштабна війна. А тоді поранення дістав головний сержант батальйону. Ішла атака, і Юра вів туди БМП на підсилення, щоб зустріти ворога і відпрацювати 30-ми. Але потрапив під обстріл "Градами". Йому ампутували руку. Але він не падає у відчай. В гарному настрої. Ми зідзвонюємося. Я дуже радий, що він живий. Після його поранення стало питання, хто буде робити його роботу. Боєприпаси підвозити, інше виконувати. Я був під рукою. Ірис, комбат, каже – будеш поки виконувати обов’язки. А згодом повідомив: ставай на посаду. Кажу: я мінометник, не піхотинець. "Не хвилює – працюй".

Що я повинен робити? Для мене особисто важливо займатися розвитком людей, побачити в очах людини, що вона має лідерські якості. Я маю визначати неформальних лідерів в колективі і робити з них формальних. Щоб вони формували мікрогрупи. Сержантська ланка у Збройних силах дуже важлива. Коли вона працює, коли є толкові сержанти, командиру набагато простіше.

В кожному колективі є лідери. Дуже важливо розуміння роботи і значимості командира відділення, який має в своєму підпорядкуванні 6-7 людей. Коли кожний сержант буде за своїх людей відповідати, все буде працювати.

"21 ЧЕРВНЯ Я ПРОЩАВСЯ З ЖИТТЯМ"

Коли я повернувся в армію, приїхав у Світлодарськ, де якраз перебував підрозділ. Може, місяць там побув і потрапив на період відновлення. Раніше не розумів важливості цього. Насправді! Прослуживши п’ять років, не розумів, чого я тягаю за собою той 300-кілограмовий міномет, чого постійно це роблю. Приходять нові люди, а я роблю одне й те саме. А коли вже став на посаду вище, зрозумів, наскільки важливий цей період. Він дає можливість зрозуміти, що від кого очікувати. Період злагодження відіграє дуже важливу роль. Коли ми вийшли на ротацію в Золоте, я вже почував себе, як риба у воді.

Як холодним вітром надувало всю цю війну. Відчувалося, що щось буде. І я говорив за пару тижнів, що буде дуже жорстоко. Багато хто казав: та вони просто м’язами грають, точно не цього разу. А я відчував: щось має статися, бо все до того ішло. А коли вже посольства своїх людей позабирали... Так просто це не робиться. Це як лакмусовий папір.

Я думав,передусім загострення буде на Донбасі. Бо для нас формально активні дії почалися за днів десять до 24-го числа. Вже працювали "Гради", гаубиці їхні. А я цього не чув багато років.

Якось нас підірвали на позиції. Стріляю з міномета. Чую, щось летить. Голову вверх – крилата ракета! Чую по станції: вертольоти підіймаються. Що це за сюрреалізм? Я такого не бачив! Мені здавалося, я багато вже бачив. А виявилося - нічого. Потім літаки почали літати. Дуже жорстоко було. Я те Золоте не хочу згадувати. Надзвичайно болюча тема для мене через те, що ми надзвичайно багато втрат зазнали. Таких золотих хлопців втратили!

21 червня я вже сам прощався з життям, думав, що зіграв свою роль у цьому всьому.

Мій ранок почався з ракети. Сусідній блок будівлі повністю склало. Там загинули хлопці. Ввечері перед цим у нас були поранені – ми не могли їх вже вивезти, бо артилерія накрила всі машини, які намагалися евакуювати бійців. Поранило ще одну людину. Намагалися всіх евакуювати, але машини розстріляли. Люди повернулися на командно-спостережний пункт. Я зневірився. Ми поранених вивезти не можемо! Як таке сталося? Основні шляхи для нас були закриті. Виходили полями. До останнього я не вірив, що це вдасться. Поки околицю Лисичанська не побачив, не вірив в це. Повернувся – і побачив дуже багато моїх знайомих, які також вийшли. Мене це дуже обрадувало.

Нашу групу людей виводили я, Віталік позивний Фокс і Ромко позивний Елвіс. Командир взводу і заступник з МПЗ. Ми втрьох ішли першими. Вивели близько 70 людей. На Лоскутівці вороже кільце замикалося. Там ми зустріли ще одну групу наших бійців. Біля Лисичанська зі мною вже було десь 140 людей. Я дуже втішений цим. Ще як голос Іриса почув по радіостанції, взагалі зрадів.

План виходу був намальований через Лоскутівку. Нас висадили в полі. Орієнтовно по азимуту я знав, куди потрібно іти. Шлях було визначено під посадками. Десь година третя ночі була, коли Віталік Фокс каже: треба звертати. Кажу ні, ми не встигнемо. Зараз стане світло. Це схід. Четверта ранку – вже сіро, а у нас стільки народу. Ми не вийдемо. Ідемо прямо попід железкою. Так і вийдемо в село.

Ми проходили відрізок, який добре бачив ворог. Там вирішили перебігати групами по п’ятеро людей. Дивлюся вліво – там, де мали зрізати дорогу і звернути, щільний обстріл арти. А в Лоскутівці ми під танки попали. Добре, вони не прицільно били.

Коли ми вийшли у безпечне місце, вже був день. Якби ми пішли вказаною дорогою, втратили б час. І могли потрапити у дуже неприємну ситуацію. Думаю, боженька нас вів. Ішли ж по не знайомій місцевості. Я плюс-мінус її знав. Зайшов у густу посадку. І по стежці натоптаній кілометрів п’ять ішли. Над головою зімкнуте листя – якесь диво.

Коли і побачив Лисичанськ, згадав як у 2014 році ми його штурмували. У нас було дві спроби. Перший день пробували зайти - не вдалося. На другий перегрупувалися і зайшли з іншого боку. Операція була гарно продумана. Павлюк тоді був нашим командиром бригади, приймав гарні рішення. Плюс Олександра Олексійовича в тому, що він давав змогу командирам на місцях рішення приймати. Він запропонував відійти до окраїни міста. А ротний каже: "Я не можу батальйон "Донбас" без техніки лишити". Не сказав же: відходь все одно. Три дні ми штурмували Лисичанськ досить успішно. У нас були загиблі - Паша Лейба і капітан Рокицький. Прекрасні люди. Але невеликі втрати порівняно з тими, які ми зараз маємо.

Коли ми вийшли із Золотого, туди зайшла російська танкова армія. Колонами! І танками пішли через Лоскутівку в сторону Лисичанська. Ми стояли на нафтопереробному заводі і виїхали звідти, коли ворог був уже на самому заводі.

З Лисичанськом правильне рішення було прийняте, бо вони зайняли панівну висоту. Ми би просто напоролися на ті самі граблі, що у Сєверодонецьку з водною перешкодою або в Попасній. Вони будуть знищувати все під корінь, до фундаменту, будинок за будинком. Ми могли зазнати невиправданих  втрат. Краще відійти на вигідніші позиції.

Звісно, це комічно. Брати участь і у визволенні, і у здачі Лисичанська. Комічно і сумно.

"ВСІ ЗАРАЗ БАЧАТЬ, ЯК ЗАРОБЛЯЄТЬСЯ ЗАРПЛАТНЯ ВІЙСЬКОВИМИ"

Служити в піхоті дуже боляче і важко. Ніякої романтики у війні немає. Просто розуміння, що хтось має робити цю роботу.

Всі люди, всі хочуть у відпустку. Всі хочуть додому. Тим більше, у батальйоні багато цивільних, і вони не звикли, що ти роками не буваєш вдома. Всім легко було говорити коли було АТО: "Ви там за зарплату". Зараз всі бачать, як ця зарплатня заробляється.

Я б сам потух, якби не люди. Дуже багато є крутих воїнів, які мотивують, є прикладом для мене. Я максимально намагаюся заохочувати людей, пояснювати, наскільки вони потрібні.

Найбільшим здивуванням для мене було те, що ворог не рахується з втратами абсолютно. Для них неважливо, скільки, кого і куди кидати. 50 туди, 100 сюди. За день могли три рази атакувати позиції, де ми займали лінію оборони. Три рази зазнавати втрат і все одно наступного дня іти. Для мене це нонсенс. Людей не бережуть абсолютною. Їм байдуже. Я розумію, що то орки, що то не люди. Але все одно. З одної сторони, для нас це добре. Чим менше їх буде, тим краще.

Якщо чесно, я дуже мрію про душевний спокій. Я добра людина сам по собі. Я проти зла у всьому світі. Стараюся жити по совісті. Але коли в країні таке твориться, як можна сидіти вдома? Неможливо. Поки іде війна і Бог дає мені можливість жити, буду робити цю роботу.

Я дуже самокритичний по відношенню до себе, мені багато треба працювати. Але мій плюс, що я комунікабельний. Знаходжу з людьми спільну мову, що мені допомагає в житті. Завтра ти можеш стати кращою версією себе, ніж ти є сьогодні.

Я зараз головний сержант батальйону. У мене досить багато людей в підпорядкуванні. Ми ж працюємо на перемогу? Якщо я можу щось змінити, буду гризти, щоб пришвидшити її.

Мене армія затягнула так, що я не помітив, як став справжнім військовим. Все розумію в цій системі - від А до Я. Усі хочуть відпочити, але у нас є мета. І цю жертву ми маємо нести. Бо, як каже мій брат, – така плата за честь бути воїном.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ