Бойовий медик, позивний Мауглі: "Коли на Чернігівщині звільняли села, то забирали поранених... Люди були з обмороженнями і постріляні. Просто по приколу в них стріляли росіяни"

Автор: Тетяна Бодня

Ще на початку збройного конфлікту на Донбасі вона залишила цілком мирну професію фотографа і пішла служити в розвідгрупу. А 24 лютого, після повномасштабного вторгнення Росії, не вагаючись, знову добровільно стала на захист країни і спочатку була разом з тими, хто визволяв від окупантів Київщину і Чернігівщину, а потім як бойовий медик працювала на ізюмському напрямку і на Донеччині.

Тому у великому інтерв’ю "Цензор.НЕТ" бойовий медик, позивний Мауглі, розповіла, чому робота лікарів на стабпунктах – це справжнє пекло і як працюють санінструктори на передовій, навіщо росіянам інструкції про поводження з місцевим населенням і як вони прикриваються людьми, яких беруть у заручники, а також про те, чим військові психологи могли б допомагати ЗСУ.

"У МЕНЕ, КОЛИ ПУТІН ВИСТУПАВ ЗІ ЗВЕРНЕННЯМ, УЖЕ СТОЯЛИ ЗІБРАНІ РЮКЗАКИ. ОДИН – ІЗ НЕОБХІДНИМИ РЕЧАМИ, ДРУГИЙ ЗІ ЗБРОЄЮ – У МЕНЕ СВОЯ ЗБРОЯ"

– Ще до повномасштабного вторгнення Росії ти розповідала в інтерв’ю "Цензору", що коли 2014 року поїхала в Крим, тебе затримали російські спецпризначенці. Зацитую: "Вони тоді сказали мені, що будуть вбивати нас: "Написано в паспорте "украинец"? Убивать". Я відповіла, що у нас не пишуть у паспорті національність...". Уже тоді Росія була орієнтована на те, щоб узагалі знищити нас як націю?

– Стовідсотково. Вони про це казали і тоді, і раніше. Мій батько працював у департаменті захисту інформації, який був тоді під СБУ. Ще 2006 року батька намагалися вербувати, кликали у РФ: "Тут скоро танки на клумбах будуть розвертатися". Звісно, він нікуди не поїхав. Та ще тоді були певні натяки про знищення України як держави. Це те, що вони називають денацифікацією.

– Коли ви з батьком про це говорили, як він пояснював це дике бажання росіян нас знищити?

– Ні, ми на цю тему особливо не говорили. Усі ці намагання були для нього шокуючими, він сприймав їх болісно, тому відмежовувався від будь-якого спілкування з ними. Навіщо говорити на ці теми? Йому не хотілося вірити, що люди можуть бути настільки неадекватними.

– І що це не маніпуляція, а серйозні наміри?

– Розумієш, багато людей, особливо серед представників інтелігенції, не хотіли вірити, що ця позиція дуже поширена. Їм хотілося вірити, що це меншість, щось на кшталт ордену, якісь дугінські посіпаки. Знаєш цей Євразійський союз Дугіна? Вони не припускали навіть думки, що нормальна людина може в таке вірити: у війну гіпербореї та атлантиди, в усілякі сакральні штуки. Вони відсторонювалися від усього цього і не сприймали, що це позиція десь 80 % тамтешнього населення. Бо моє дитинство минуло там, і навіть у моєму дитинстві побутовий шовінізм там був нормою в принципі.

– Я давно не була в Росії, їздила туди востаннє в юності. Але ще тоді в мене складалося враження, що вони ставляться до нас зверхньо.

– Так, саме зверхньо. Там був дуже поширений побутовий шовінізм. І коли мені казали, що це "лагідно", що це "норма", не сприймала, бо постійно підкреслювалась різниця, що оце одні люди, одні діти, а оце ти. Що ти ніби інша. Розумієш? Я інша, моя мати інша…

– Маючи вже бойовий досвід, оцінюючи Росію як противника на полі бою, ти можеш сказати, заради чого вони з нами воюють?

– Це їм зараз сакральну ціль виставляти? Насправді кожна людина воює заради чогось свого. Наприклад, хтось за гроші. Я не схильна казати, що та сторона – це якісь суцільні дегенерати. Їхні моральні якості – то інше питання. Ну, люди професійно воюють за гроші. Їх багато і воюють вони непогано. Є й інші. Вони теж воюють за гроші, але не професійно, а з відчаю. У когось іпотека, хтось хворий. Це не виправдання, а реалії. Люди не замислюються, вони просто ідуть на це, особливо наші колишні співвітчизники. Я знаю історії, коли люди воюють просто за пайку. Якось їхала з ротації з учителькою зі Стаханова. І вона розповідала, що коли сталося це так зване "ЛНР", вона побачила своїх колишніх учнів, особливо з неблагополучних родин, там на блок-постах, які йшли туди як маргіналітет за легку наживу. Там ще доволі високий відсоток такої собі пролетарщини зразка "більшовиків у Зимньому", яким хочеться вломитися туди, де краще живуть, забрати там, де є.

Ще є ті, хто нібито воює за ідеї. Того самого євразійства Дугіна і т.д. Але це окрема ланка людей, бо це все досить складні штуки для солдата. Зазвичай солдату вкладається в голову доволі проста річ, що, мовляв, по той бік ті, кого ти вбиваєш, вони – тобто ми – другий сорт, вони заслуговують такого ставлення. Тобто, забивають їм мізки усілякими казочками про міфічних нацистів та іншою пропагандою. Бо противника треба позначити якимось демонізуючим словом, щоб солдату було простіше.

Ми ж бачимо, що вони своє населення тримають у невігластві, їм вигідно, що люди не освічені, що їх легше розкручувати на емоції, їх влаштовує відсутність критики, аналітики тощо. Вони там поколіннями звикли підкорюватися владі, не оскаржувати її накази.

– Як ти вважаєш, у цьому більше страху чи віри?

– Радше це звичка. Певна психологічна обробка, робота над свідомістю людей. Звісно, є упороті з вірою, є люди, які люто бояться чогось, але більшість живе, так би мовити, у своїй реальності, рухаються звичною для них колією.

От, наприклад, коли розмовляєш із нашими людьми, які стали зрадниками, то розумієш, що вони не можуть себе відокремити від певних наративів. Усі ці асоціації з Радянським Союзом тощо. Навіть якщо ти розкручуєш біографію певної людини, не факт, що в неї так усе ідеально в тій біографії. Не так все поділено, як думають, що в кого були репресовані рідні, для тих хтось зло. А у кого було все добре і родичі партійні якісь діячі, то вони все це підтримують. Не факт. Люди з якихось партійних родин здобували освіту, про щось розмірковували, міняли свою свідомість, вибір якийсь робили. А є люди, в яких більшість родини репресована, розстріляна, а вони ні над чим не замислюються. Бо проводиться грамотна психологічна обробка і працює пропаганда.

У нашій країні ніколи на такому рівні не займалися обробкою свідомості людей, як займаються там.

– В інтерв’ю "Цензору" один зі співробітників СБУ розповідав, що в Росії доволі багато уваги приділяють інформаційно-психологічним операціям. Що там працюють наукові інститути над створенням таких кампаній, підготовкою наративів.

– Й усе це тягнеться не просто роками – століттями. Воно як пішло з часів, коли їм потрібно було, по суті, вигадати історію, вигадати назву країни. Зав’язати якось цю історію. Розставити в цій історії на певні місця і нас, і ще когось. Нав’язати нам свою історію. І ця боротьба триває й зараз. У нас частина наукової спільноти озвучує і далі всі ці наративи, маячню про "один народ".

– Для тебе війна, за великим рахунком, почалася не в лютому цього року, а набагато раніше. Просто її масштаб змінився.

– Це точно.

– Ти працювала фотографом, більдредактором. А потім після чергової поїздки на Донбас ухвалила рішення піти добровольцем і долучилася до розвідгрупи. А після загибелі Боцмана вирішила перейти до парамедиків Тайри. Чому саме в медицину після розвідки?

– Ми познайомилися з Тайрою за рік до того в районі Попасної. І досить гарно з нею спілкувалися. А після смерті Боцмана мені було дуже важко перебувати в Києві. Я їй просто подзвонила і кажу: "Тобі потрібні люди на ротації?". Вона відповіла: "Звісно, приїжджай". У мене до того були курси з такмеду, а там якраз був інструктор дуже гарний. Коли приїхала, пройшла навчання, а далі пішла робота, виклики…

– Ти розповідала раніше в інтерв’ю, що повернулася в Київ, бо потрібно було рятувати маму, й ти певною мірою втомилася від війни. Виправ, якщо неправильно зрозуміла.

– По-перше, стабілізувалася ситуація з бригадами, з якими ми працювали. У них стало вже краще і з медслужбами, і з евакуацією. Тобто не було критичної потреби в тому, щоб там була купа людей. Там вистачало людей, які справлялися.

До того ж удома сталася вся ця ситуація з мамою, треба було їхати і цим займатися, та й у мене були зі здоров’ям певні проблеми. Проблема в тому, що це не так, що ти пішов, тобі якийсь чарівний укол зробили і все добре. Лікуванню потрібно було присвятити чимало часу. Бо не минулося все безслідно…

– Як знову опинилася на фронті?

– У квітні 2021 року уже йшлося про конкретний ризик вторгнення. У принципі, це по наростальній відбувалося всі ці роки, але тоді про це вже казали на міжнародному рівні. І всі люди, які в темі, інтенсивно готувалися. Але у квітні пронесло і стало ясно, що треба готуватися на осінь і далі. Восени ситуація загострювалась, і ми почали з товаришами – хто демобілізувався, хто служив – обговорювати, які наші дії, що будемо робити у разі, якщо це буде десь місцево південь-схід або повномасштабно. І домовлялися на випадок, якщо не стане ніякого зв’язку: де зустрічаємося, рації. Проговорювали, куди і до кого дітей вивозити. І десь у грудні до мене приїжджали з одного з німецьких телеканалів теж із питаннями: "А що буде? А як буде?". Сказала тоді, що це питання часу, коли росіяни спробують взяти Київ під контроль. Досить приємно, що вони в сюжеті про візит Бербок тоді дали вставку – ці мої три слова про те, що треба замислитись.

– Хоч тоді ще ніхто особливо нападу не чекав чи не хотів у нього вірити.

– Серед наших, маю на увазі тих, хто служив, більшість готувалися. Хоч і сподівалися, що, дасть Бог, пронесе.

– А ти?

– У мене, коли Путін виступав зі зверненням, уже стояли зібрані рюкзаки. Один – із необхідними речами, другий зі зброєю – у мене своя зброя.

А 24 лютого ми прокинулися і я пишу побратиму: "Что за "Здравствуй, жопа, Новый год?". І дивлюсь, усі вже в чатику, готуються. Більшість, звісно, потрапили в різні частини.

Ми були спочатку на Київщині з добровольцями, а потім 8 квітня мобілізувалися. Створилась військова частина – і ми стали вже ЗСУ.

– А що ви робили на Київщині? Які завдання виконували?

– Ми спочатку працювали всі разом: тероборона, Нацгвардія, ЗСУ, прикордонники, "Альфа" СБУ. Скажу так: роботи вистачало не тільки в області, а й у самому Києві. Це було десь до початку березня. А далі ми поїхали вже звільняти Київщину, Чернігівщину.

– Добре пам’ятаю перший день війни в Києві. І дивних людей, яких бачила на вулицях, дитячих майданчиках, біля магазинів, коли виходила із собакою і ходила за продуктами. Звернула на них увагу через те, що працюю багато років у правоохоронній тематиці й певний контингент упізнаю за поведінкою. Можливо, мені тоді здалося, але склалося враження, що це були, скажу м’яко, люди, які відсиділи не один рік. І їх було чимало. Десь групами, десь поодинці. А потім вони нібито розчинилися. Принаймні я більше їх у нашому мікрорайоні не зустрічала. Ви звертали увагу на таких людей?

– Реально заздалегідь заїхало багато людей, різних груп. Вони розосереджувалися, знімали хати. Багато кого переховували люди, пов’язані з РПЦ. Нюанси і конкретику я не маю права казати, це мають казати правоохоронці, але з того, що бачила на власні очі, – це люди з однаковими наколками "Росія", з російськими документами, люди, в машинах яких лежали вже заготовлені російські номери. Коли одного з них спитали "На що ти розраховував?", він відповів, що думав зайняти місце в окупаційній адміністрації. Уявляєш?

До речі, киян серед усього цього було дуже мало. Це були маргинали, яких наймали, щоб вони ходили і десь щось розкидали, десь щось малювали балончиком. Зокрема, й щоб відволікати увагу правоохоронців.

Та були й такі, кого націлювали на дестабілізацію ситуації в місті. Наприклад, десь хаотично постріляти. А в цей же час, не забувай, ішов наступ.

Тож у ті дні усім роботи вистачало. Знаєш, у нас модно сварити силові структури, але скажу тобі відверто, що люди, яких я бачила в ті дні, у мене викликали повагу. Ми спали по дві-три години, а хлопці, з якими ми були пліч-о-пліч, не спали взагалі, вони були зеленими від втоми. Вони працювали самовіддано. Мені пощастило бути з такими людьми поруч, бачити їхню роботу.

– Не думала тоді повернутися знову до парамедиків, до Тайри?

– У нас із друзями була розмова, чи їхати на Маріуполь, але ми вже були в іншому підрозділі, і нас відправили на інший напрямок.

– Переживала, коли Тайра потрапила в полон?

– Звісно. Ми всі переживали, бо більшість побратимів були у Тайри на ротації, знали її, водія, який з нею був. Та й, окрім них, у нас там ще купа знайомих була, які загинули чи потрапили в полон. Досі ми не знаємо долі багатьох із них. Це ж був наш напрямок, ми були на Приазов’ї кілька років, їздили на ротації і багатьох знали. Зокрема, і з морпіхів.

– Листувалися з тими, хто був навесні на території "Азовсталі"?

– Ну, як листувалися? Пишеш людині: "Як ти?". А вона тобі відповідає, як воно насправді. Ти таке не опублікуєш.

– Знаєш, оце "як ти" іноді хочеться написати знайомим на фронт, а потім сама себе зупиняю, думаю, що це якось дивно звучить.

– Ми постійно одне одного питаємо. Ми з деякими побратимами на різних напрямках воюємо, а частина з нас опинилася у тих самих місцях, де ми були 2015 року. Тому коли ми пишемо одне одному "Як ти?", відповідаємо по-чесному. Часто це нецензурно. Тому що важко. Мій побратим, який був у нас начальником розвідки в 2015 році, а зараз воює в іншій бригаді, каже, що він заздрить молодим, які нині прийшли на війну і вважають, що вона такою й має бути. Так, в АТО було важко, ми втрачали побратимів, були активні бойові дії. Але не було ракет, авіаударів.

– Прикордонник, який тоді був у Дебальцевому і йому довелося виходити з оточення, теж про це мені казав в інтерв’ю.

– І ще важливий факт. Коли ми тоді були там, то знали, що у нас за спиною все "ок". Зараз майже в кожне місто прилітає, і, перебуваючи на фронті, люди турбуються за близьких, які залишилися в умовно мирних містах і селах.

У лютому-березні у багатьох родичі загалом опинилися в окупації, а будинки розграбували й загидили росіяни. Коли я приїхала в "увал", подивитися свій будинок, з’ясувалося, що мої сусіди повісили білу ганчірку, ходили туди перевіряти. Він так на віддалі стоїть – це були дачі біля села. Росіяни просто під’їхали на БТР, позривали двері, повиносили все з будинків, де не було людей, а ті, де були люди, не чіпали. І в цьому селі, на щастя, не було вбивств. Такі були ніби "вєжлівиє чєловєчкі".

Та проблема полягала в іншому. Люди 24-го думали пересидіти війну і рвонули якраз в область. А 25-го вони всі опинились в окупації.

Але нічого. Спілкуючись із людьми, звернула увагу, що ті, хто місяць провів в окупації, були спокійнішими за багатьох моїх знайомих, які виїхали у Львів і повернулись потім у Київ.

На ізюмському напрямку, реально були такі дні й такі тижні, коли майже ніхто не спав, і весь час ішла робота із сортування, надання допомоги пораненим.

"НАРАЗІ БЕЗПЕЧНІ ТОЧКИ ЕВАКУАЦІЇ ВАЖКО ВИЗНАЧИТИ, БО НА ВСІХ МАРШРУТАХ, ДЕ МИ ЇЗДИЛИ, БАГАТО МЕДЕВАКІВ ІНШИХ БРИГАД БУЛО ЗНИЩЕНО РАКЕТАМИ, АРТИЛЕРІЄЮ, РОЗСТРІЛЯНО ДРГ"

– Як ти стала санінструктором? Не думала цього разу працювати воєнним кореспондентом?

– Слухай, я особливо не розмірковувала, коли все почалося. Взяла патрони, які в мене були, зброю й пішла туди, де була потрібна. А коли вже нас формували з огляду на досвід, я розуміла, що не все подужаю з того, що раніше могла, бо є певні проблеми зі здоров’ям, подивилася, де можу бути корисною, і ми вже розбудовували медслужбу. У медики небагато людей хочуть іти. Це важко, це відповідальність.

Потім ми зайнялись тим, що у взводах, у ротах навчали пацанів. Не просто кожного, а ще й на рівень вище, щоб людина могла в тих автономних виходах, де вони працюють, надати медичну допомогу. І ми не раз бачили результати своєї роботи й те, як хлопці рятували своїх побратимів завдяки здобутим під час навчання навичкам.

– Куди ви поїхали, коли визволили Київщину?

– Після Київщини була Чернігівщина, де звільнили 10 селищ, а потім ми вирушили на ізюмський напрямок. Там усе було набагато складнішим. І втрати, й авіаудар дорогою – нам тоді дуже пощастило, що вижили. Там важка загалом тоді була ситуація. І ми там жили на стабілізаційному пункті – це найближче до позицій місце, де є лікарі. Туди теж прилітало, але при цьому всьому хірурги, анестезіологи не бігли у підвал, а лишалися з пораненими. Якийсь час тоді офіційно не озвучували наших втрат на цьому напрямку, та коли це зробили, я на фейсбуці виклала діалог з одним із лікарів, який сказав, що в нього за п’ять місяців в АТО було менше поранених, ніж тут за день. І там, на ізюмському напрямку, реально були такі дні й такі тижні, коли теж майже ніхто не спав, і весь час ішла робота із сортування, надання допомоги пораненим. Якщо була потреба, робили операції й далі відправляли на евакуацію.

Нам тоді дуже пощастило з волонтерами, які допомагали з хорошими реанімобілями. Це давало змогу перевозити важкопоранених у шпиталі.

Іноді кажуть, мовляв, що ви – медики – там бачите на фронті. А насправді робота лікарів на стабпунктах адова. Тоді ми на цьому стабпункті були місяць. Скільки там пережитого, побаченого…

Загалом у нас медевак і за потреби ми допомагаємо на стабпунктах. А так переважно чергуємо, коли наші працюють. Вивозимо поранених, передаємо наступним бригадам, які везуть далі.

– Тобто, ви фактично працюєте в польових умовах?

– На різних місцях умови різні. Наприклад, у Бахмуті визначається точка. Наші вийшли кудись, а ми стоїмо так, щоб у разі чого за 3-5 хвилин бути поруч.

– Але ж ви не витягаєте нікого з поля бою, вам привозять поранених, правильно я розумію?

– Річ у тому, що поле бою буває дуже різним. Якщо прилетіло по будівлях, ми приїхали на місце. Звісно, що поставимо десь подалі машину, бо якщо обстріл триває, так треба робити. І краще бігати з ношами, ніж залишитись без машини.

А якщо це просто поле, там часто неможливо під’їхати технікою. Бійці, які туди заходять працювати, теж кидають техніку. Тому вони повинні винести поранених на руках до того місця, де залишили машини. Якщо ж вони залишилися без машин, то ми під’їжджаємо якомога ближче. Якщо є броньований транспорт, то така машина може проїхати до позицій. А швидка тоді чекатиме на визначеній точці евакуації.

Це все може змінюватися, бо залежить від оперативної обстановки, від конкретної ситуації. У жовтні ситуація склалася так, що ми з напарником мусили бігти в сіру зону до наших поранених.

Наразі безпечні точки евакуації важко визначити, бо на всіх маршрутах, де ми їздили, багато медеваків інших бригад було знищено ракетами, артилерією, розстріляно ДРГ. Нам більш-менш щастило – максимум уламки в колесах. Хоч під обстрілами всі дороги, в основному, усі передові стабпункти.

– До цього можна звикнути? Я маю на увазі – перебувати постійно під обстрілами.

– Кожен реагує по-своєму, тому важко однозначно сказати. Мене більше дивували місцеві на Донеччині. Наприклад, у тому ж Бахмуті сидимо на околиці в кущах. На нас каски, броніки. А повз нас люди ідуть з велосипедами. Чи то рибу ловити, чи в якихось інших справах. Тобто, над головою свистять снаряди, артилерія обстрілює місто, а люди собі так прогулюються.

А якось ми були в одному селищі, де під постійними обстрілами залишалися жити десятеро людей, серед них – дитина. Їх були готові забрати, але вони відмовлялись.

У росіян, які зайшли на війну, є прописані інструкції. Інструкції такого роду: з тобою мінімум речей, бо все ти візьмеш там на місці. Ну, фактично це дозвіл на мародерство. І окремий пункт цих інструкцій – про те, як поводитись із місцевим населенням. Якщо ти не можеш убити, то ізолюй людей у підвал чи кудись вивези, щоб вони нічого не бачили.

– Але ж вони людей просто розстрілювали на вулицях.

– Коли ми ще на Чернігівщині звільняли села, то спілкувалися з місцевими, забирали поранених, яких там тримали. Люди були з обмороженнями і постріляні. Просто по приколу в них стріляли. Чоловіків зібрали й утримували місяць у контейнері.

І якщо на початку просто відбирали телефони, лякали, то що далі, то жорстокіше поводилися. Якщо людина вийшла на вулицю і побачила ворожу колону, то можуть убити прямо на місці. Уже не обов’язково відправляти на підвал. Тут спрацьовував людський фактор. Усе залежало вже від конкретних командирів – хто як себе поведе.

А ми в іншому становищі. Ми кудись приїжджаємо, маємо десь розміститись. Поруч із нами – купа цивільних, які теж гинуть під обстрілами. Які частково беруть участь у цих обстрілах, бо здають, де стоять військові. І ніяк упоратись із цією проблемою не можемо. Так і живемо.

Реально в багатьох місцях немає води, світла. У цих умовах не можна жити, але місцеві не виїжджають. Бо є й пропаганда, і чутки, які спеціально запускаються. На ринках Донеччини і на СТО ми чули, як людям розповідають, що треба їхати в Маріуполь, там буде робота. Кажуть щось на кшталт: "Якщо поїхати на західну Україну, там ти нікому не будеш потрібен. Там нас ненавидять, там нашим жінкам у спину плюють".

Хтось цьому вірить, а хтось просто боїться їхати більше, ніж залишатися під обстрілами.

Умови, в яких ми воюємо, складні ще й тим, що ми враховуємо, чи є цивільні поруч. Та сторона цим взагалі не переймається. На Чернігівщині вони, до речі, тупо брали людей у заручники. Офіцери селились в одній кімнаті, цивільних тримали в іншій.

– Пам’ятаєш фразу Макса Левіна про те, що кожен фотограф мріє зняти таке фото, яке зупинить війну? Як ти вважаєш, можна зробити таке фото, щоб усе це зупинити?

– Це красива фраза талановитого фотографа, але війни відбуваються за іншим механізмом. Війна живе своїм життям, і жодна картинка її не зупинить. Те, що фотографія може вплинути на психіку людей, може бути корисною для нашої інформаційної боротьби – це безумовно.

Я бачу колеги жаліються, багато у них буває проблем і перепон у роботі. Але нічого, потроху працюють. Я бачу їхні фото. І це класно. Є що показати світу.

А я себе нині не зараховую до фотографів. Хоч картинки бувають. Я зняла на стабпункті фото з прапором і дивлюсь, його досить багато поширювали. Я раніше бачила такі фотографії, але тут, коли ти наживо бачиш, як на формі прапори міняють колір, коли кров потрапляє, і ти в своїх руках це тримаєш, це зовсім інше, ніж десь побачити на фото.

– Бувають на війні спокійні дні?

– Дивлячись де. У певних населених пунктах, можна сказати, відносно спокійні дні бувають, коли там прилетіло десь у поле, а не по хатах і ніхто не загинув. Тоді кажуть, що день минув непогано.

– А в тебе особисто вільний час буває? Щоб ти могла, наприклад, книжку прочитати чи ще щось зробити, щоб трохи переключитися.

– Є, звісно. У проміжках між чергуваннями малюю на ящиках від БК. Хлопці попритягали цих ящиків, і я деяким побратимам понамальовувала картинки в стилі петриківського розпису.

Я не можу згадати мить, коли це почалося, спочатку воно мало психологічне підґрунтя, а потім уже люди стали просити – і я стала більше малювати.

– Після останнього виїзду на передову, ти тепер сама проходиш лікування. І тобі на костилях ще чимало часу пересуватися. Як тобі Київ і відносно спокійне життя?

– Перші три дні ти думаєш: трохи відлежусь, потім зустрінусь з усіма. Переконуєш себе, що це непогано, бо толку з тебе на костилях на фронті ніякого. Через тиждень розумієш: важко. Справа не в Києві, тут усе нормально. Люди живуть, а це значить, що там, на фронті, ми добре робимо свою роботу. Тому ніякого обурення, що хтось там насолоджується життям, немає. Проблема всередині. Є стан, у якому ти перебуваєш там, і той, в якому живеш тут. А ти десь між ними. І тобі стає важко від думки, що тобі повертатися туди, і ти не можеш вписатися сюди. І ти застряєш у цьому проміжку.

Засада в тому, що психіка, яка була у напрузі, намагається відрефлексувати те все, що було за ті місяці від початку повномасштабного вторгнення Росії, в які ти не давав собі розслабитись, поплакати, себе чи когось пожаліти. Волі ти собі не давав. А тут тривалий час не можеш себе повноцінно навантажити фізично, для тебе реальне навантаження – кудись вийти і проскакати перехід з цими нескінченними сходами. І воно все просто починає прориватися.

– Може, варто поговорити з психологом?

– Там, де я ходжу на реабілітацію, психолог, якого покликав лікар, питає мене: "Про що ви хотіли зі мною поговорити?". Відповідаю, що я ні про що не хотіла, що мене просто "прив’язали за ногу", і не втекти (посміхається – авт.). Він, щоправда, не розгубився, розмовляв зі мною. Я думаю, ну, сидить людина оце поруч, чому б і не поспілкуватися. Я знаю сама усілякі психологічні техніки, але ж не буду сама собі це робити. Бо немає ні сил, ні ресурсу, ти це блокуєш.

– Про що говорили?

– Про море. Запитав, чого б мені хотілося. А це ж треба ще зуміти захотіти, бо ж на війні ти перетворюєшся на людину-задачу, людину-функцію, у тебе немає бажань. Та й навіть зараз, коли я, так би мовити, у відпустці за станом здоров’я, я не можу поїхати, наприклад, у Варшаву випити кави. Я б повернулася, але ж мене ніхто не випустить. Розумієш? У тебе немає свободи, хоч ти і прийшов добровільно. От я прийшла добровільно. Мене мобілізували через два місяці. А я від початку. Й усі вісім років теж. Я нікуди не тікаю, але у мене немає свободи поїхати туди, куди захочу. Я це кажу до того, що з психологічного погляду купа обмежень плюс уся ця трешуха, яка там відбувається, дуже тиснуть на психіку.

– То як ви дійшли до теми моря?

– Він мені каже: "А хочеш на море? Уяви його собі". І от я лежу, в мене спочатку спогади про те, де ми були на морі, в якихось світлих проміжках за ці вісім років. Але це ж психологічна техніка, треба правильно дихати. Приплив, відплив… І я намагаюся візуалізувати море, а не пригадати те, що з ним пов’язано. Але вийшло приблизно так: ти стоїш і намагаєшся відмити кров з рук у цьому морі, але не можеш. А її все більше. Уявляєш картинку, коли сонце сідає над морем, коли така позолота має бути?

– Так.

– У моїй уяві все це було червоним… І для того, щоб у своїй голові, у своїй візуалізації ти перетворив це назад на золоте, треба мати дуже багато сил.

Це важко пояснити тому, хто цього не спробував. Розумію, що ти зараз скажеш, що всім важко, страшно, всі переживають. Але я не намагаюсь применшити чийсь досвід, я кажу про особливості, про те що відбувається з психікою людини на війні саме в армії. В умовах, коли вибору вже немає ніякого, ти з особистості став функцією. Ти щось у собі зламав, можливо, назавжди. Мова про те, що ці особливості важливо розуміти, щоб між військовими і рештою суспільства не росла прірва.

Коли з одного боку армія – наші котики, а з іншого лунає щось на кшталт "роздати повістки порушникам пдр", влаштував п’яну бійку в барі – "в окопи". І тут же, поруч фрази – "служити мають військові, а я успішний фахівець своєї галузі, в мене бізнес тощо". Це відверте знецінення, не знаю, чи усвідомлене тими, хто так каже.

При цьому ти кожен день ризикуєш життям, у тебе за тиждень три нові дні народження… Та бійці про це соромляться казати. Кажуть: ми не втомилися. Насправді ж ми за#балися. Ну, ті, хто від початку, й ті, хто вісім років.

Я знаю тих, хто з 24 лютого не мав жодного відпочинку. Мій побратим з розвідки вперше потрапив додому нещодавно після поранення.

Ми, звісно, не здаємося, ми #башим, усе нормально. Але за фактом, якщо брати фізично, психологічно, багато хто вже давно за межею виснаження. Ти не належиш собі – ні твоє життя, ні твій вільний простір, нічого не належить тобі. Якщо ти людина творча, якщо ти людина широка – в тебе все звужується. Тобі навіть не потрібно думати, у що ти зараз вдягнешся. Розумієш? До примітивного.

Твій мозок виконує певний список завдань. У тебе часто не лишається сил на щось відволікатися. Звісно, у всіх по-різному, залежно від посади, напрямку і т.п. Сподіваюся, ті, в чиїй це компетенції, будуть міркувати над механізмами, як в умовах війни піклуватися про фізичний і психічний стан військових. Бо від цього залежить ефективність і боєздатність армії. Ізраїльські колеги, думаю, не відмовляться поділитися досвідом.

– Загалом наскільки можливість час від часу спілкуватися з психологом важлива для військових?

– Рідко хто каже прямо, що вони хотіли б поспілкуватися з психологом. Та у нас його й немає. Хіба що дистанційно і якщо є зв'язок, можна когось знайти. Є ті, хто не проти поспілкуватись. Та багато хто таку думку блокує в собі. Це така стигматизація, що цього не можна, що ти ніби хворий на голову. А я – за. Бо розумію, що коли в тебе сил із собою розбиратися немає, сідає напроти тебе стороння людина, і з її допомогою хоч якихось блоків можна позбутися.

– Справді фахових військових психологів не так уже й багато.

– Але вони дуже потрібні. Тому що це закінчується тим, що ми людей завозимо в психіатрію.

– Ти сказала, що є певні обмеження. Але ж це армія, а не редакція якось видання, з якої ти можеш будь-якої миті піти, якщо тобі там не сподобалось. Розумію, що ти певною мірою порівнюєш нинішню ситуацію з 2014-м, коли в добробати всі пішли добровольцями. І мали змогу частіше їздити додому.

– Коли ми були добровольцями, то міркували так: це моя країна, я готовий за неї загинути. Я розмовляла з багатьма хлопцями вже під час цієї повномасштабної війни – їм не страшно вмирати. Але обмеження і наростальна прірва між людьми, у мізки б’є більше, ніж той факт, що тебе щодня можуть убити. Ти весь час натикаєшся на те, що по суті, платиш тяжку ціну через свою щирість і чесність, а не тому що, крім прав, існує ще конституційний обов’язок. Систему, в якій одним роками немає заміни, а для інших існує купа механізмів, щоб обов’язки їх не торкалися, потрібно корегувати.

Розумієш, це питання жертвоприношення постійно крутиться навколо того, що можеш загинути, може ногу відірвати. А я хочу сказати і про інше. У нас служать люди, в яких по дві вищі освіти, професори, люди, які в мирному житті мали різні професії, були в них успішними. І от ти пожертвував днями, місяцями, творчими планами тощо. Усе те, про що ти мріяв, над чим працював чи планував працювати, може взагалі не відбутися. Усі свідомі люди розуміють, на що витрачається час їхнього життя. Так, ти розумієш, що борешся зі злом, що захищаєш Батьківщину, що іншого шляху немає. Але водночас ти розумієш, що відбувається з тобою, з твоїм життям, з твоїм здоров’ям, з твоєю головою. Кожен намагається доступними методами по шматках не розгубити себе в цьому всьому процесі. Так що ціна набагато ширша, ніж поняття смерті людини. Це смерть творчості, проєктів, дисертацій, відкриттів, бізнесу.

У цьому стані немає бажань. Тебе питає психолог: "Що для тебе задоволення?". Я відповіла, що дивитись у бінокль, як росіяни в траншею скидають чергову партію чорних мішків". А він мені: "Ні, скажи, що ти любиш з їжі". А ти про це якось там не особливо задумуєшся, бо війна – це не про задоволення. Бо, як я вже казала, ти перетворюєшся на людину-задачу. Це неприємний факт. Коли він був встановлений, я свідомо працювала над тим, щоб знову навчитися щось відчувати.

– Змогла?

– Так. Але до цього постійно потрібно повертатися. Ти на війні не належиш собі і не можеш тільки тим і займатися, щоб стежити за тим, щоб не поїхати кукухою. Але на це треба знаходити час теж.

– Варто збільшити кількість психологів в армії? І як це зробити?

– От як зараз готують бойових медиків, коли в підрозділі є людина, яка окрім основної спеціальності, ще має медрюкзак і певні навички на левел вище. Так-от, хоча б на взводи відбирати людину і відправляти на курси. Тому, що військовим чи спортивним психологом має бути хтось із середовища. Отже, в умовах бойових дій така людина виконуватиме завдання за своєю основною спеціальністю. А при нагоді, після повернення на базу, може проводити групові або індивідуальні консультації. На мою думку, це має спрацювати.

– Як підтримуєте одне одного? Будуєте якісь плани на майбутнє? Наприклад, що хотілося б зробити після перемоги?

- Коли якась складна ситуація і ми не розуміємо, чим вона може скінчитися, то жартуємо, що ми все одно виживемо, бо ще не встигли побачити китів. Тому після перемоги обов’язково маємо це зробити. Поїхати до океану і побачити китів.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"

Фото: Катерина Лащикова, для "Цензор.НЕТ"