Тарас Ратушний: "Війна не закінчиться у майбутньому, доступному нашим онукам. Вона може тимчасово відступити"

Автор: Ольга Москалюк

Тарас Ратушний – журналіст, продюсер, батько відомого активіста Романа Ратушного, який загинув на Харківщині 8 червня цього року. Сьогодні він також воює у стрілецькому зведеному батальйоні 45-ї окремої артилерійської бригади. На цій війні не вперше – мобілізувався 2015-го й півтора року був у Нацгвардії. Цього разу вирушив на фронт 26 лютого, адже до того потрібно було закрити робочі питання.

- Я мав відпрацювати до того моменту, коли мені знайдуть заміну, або ж знімальна група зможе побудувати свою роботу без місцевого продюсера, - згадує Тарас у нашій розмові. - Виконуючи умови контракту, я повинен був завчасно проінформувати про свої наміри. Що я, власне, і зробив, пояснивши: оголошено загальну мобілізацію, тому ми всі маємо прибути до пунктів збору, щоб вирушити на фронт. Переламним моментом стало 25 лютого, ми саме готували матеріал про те, як на вулицях Києва роздають зброю людям, що записалися до ТрО. Перекладаючи інтерв’ю, я зрозумів, що надалі займатися просто журналістикою та висвітленням подій вже точно не зможу.

Про війну

- Чи було у вас напередодні відчуття, що можливий напад росії? Я пам’ятаю, у грудні-січні, коли росіяни проводили навчання у нас на кордоні, почалися розмови про можливу підготовку наступу на Україну. Ви припускали, що на нас чекає така масштабна війна?

- Мене не полишала думка, що масштабна війна чекала на нас усі ці вісім років. Але беззаперечних ознак того, що саме зараз готується такий напад, у січні я не пам’ятаю. Приготування, брязкання зброєю – оці російсько-білоруські навчання відбуваються щороку. Як мінімум двічі з 2014 року вони супроводжувалися більшою напругою, аніж зазвичай, зокрема вираженою й в інформаційному просторі. Я маю на увазі інформаційно-психологічні операції, які направлені на поширення паніки та тривоги у суспільстві. Однак у самому черговому зборі особового складу росіян з технікою на кордоні не було нічого надзвичайного. Водночас, було важливо не проґавити такі факти, які б точно засвідчили: йдеться про щось більше. Але я не є військовим експертом, не займаюся військовою розвідкою. Можу говорити виключно з точки зору людини, яка трохи більше цікавиться цими питаннями, аніж пересічні громадяни, яким теж доступна інформація з відкритих джерел. Тож, на мою думку, факт навчань і брязкання зброєю у прикордонних областях не був аж таким видатним чи незвичайним актом.

- Якою була ваша перша думка, коли дізналися про повномасштабне вторгнення?

- Що росіяни – просто, вибачте, кончені ідіоти. Напередодні повномасштабного вторгнення ми з командою The New York Times, з якою тоді працювали, багато розмірковували над тим, чи можна спрогнозувати дії росії. Моїми аргументами було те, що повномасштабне вторгнення позбавлене сенсу з самого початку. Прогнози американських та європейських аналітиків, на яких ґрунтувалася і стратегія іноземних країн-партнерів щодо Україні та допомоги їй, дещо відрізнялися. Я нагадаю, що нам не давали багато шансів, на цьому й базувалася лінія допомоги, коли надавалися засоби партизанської війни - така зброя, з якою невеликі мобільні групи можуть тривалий час протистояти агресору навіть за відсутності центрального уряду в Києві. Але, як ми знаємо, сталося зовсім не так. Тоді наші суперечки й дискусії стосувалися виключно потенційного розвитку ситуації. Я говорив: "Добре, вони можуть сюди увійти не маленькою кількістю, як у 2014 році, рятуючи ситуацію, адже їхні маріонетки вже фактично терпіли розгром, а справді великими силами. Якщо спробують це зробити, то з чим стикнуться? От зайдуть хоча б в одне місто. Але ж застрягнуть там! Що це дасть у довготерміновій перспективі? Нічого, окрім гір трупів та колон спаленої техніки. Та й що можна досягти таким чином? Капітуляції армії, уряду чи поступок з його боку? Навряд чи. Тому що навіть, знаючи настрої у владних колах і маркери, які демонструвалися останні три роки, зокрема протягом січня, все рівно росіяни стикнулися б із готовністю суспільства та ЗСУ воювати до кінця. Ніхто б не дозволив так просто піти на капітуляцію". Тому, власне, першою думкою, як я сказав, було те, що потрібно бути повним ідіотом, щоб зважитися на таке, або бути дуже далеким від реальності.

- А що вам говорили західні колеги з цього приводу? Кажуть, наші партнери з Заходу взагалі вважали, що ми зможемо вистояти десь днів зо  три.

- Наскільки я розумію, на третій день знімальній групі, як і багатьом іншим, були надані рекомендації евакуюватися з Києва. Так воно і сталося. Більшість західних журналістів виїхали зі столиці у наступні пару днів. Гадаю, до першого березня тут мало хто залишився. Усі перебазовувалися зокрема до Львова. Але я не зможу розказати, що тут відбувалося після 26 лютого, тому що у мене почалося вже зовсім інше життя.

Про сина Романа Ратушного

- Поговорімо про початок війни для ваших синів. Як ви дізналися, що вони пішли воювати? Я з ваших інтерв’ю знаю, що обидва самостійно ухвалювали рішення і не просили порад. Якою була зокрема розмова з Романом? З огляду на його характер, думаю, ви його не відмовляли, тому що в тому не було сенсу. Але чи давали якісь батьківські настанови?

- Так, справді, він би не питав порад. Річ у тому, що на той час він уже був абсолютно сформованою, цілісною особистістю. Більше того, лідером громади та команди, яку сам і створив. На момент повномасштабного вторгнення в Протасовому Яру вже склалася така без перебільшення маленька армія, яка мала свою розвідку, контррозвідку, силове крило та юридичний департамент. Тобто це була повноцінна структура, яка проявила себе максимально ефективно у боротьбі з рейдерами, незаконними забудовами, створивши в історії Києва прецедент, перемігши самого Геннадія Корбана не лише на вулиці, ламаючи незаконні паркани, а в судах, царині, де рейдери досі вважали себе непереможними. Це люди, які пройшли випробування у достатньо непростих життєвих обставинах та ризикованих ситуаціях. Гадаю, Роман тоді добре усвідомлював, що сьогодні ми знаємо, як факт: еліта громадянського суспільства у планах окупантів підлягала знищенню. У кінці лютого у них не було інших варіантів для подальших дій, як іти воювати. Тож вони просто вступили у нову фазу. Просто вона вимагала від них бути вже озброєними. Тому Рома в перший день шукав, де можна дістати зброю, щоб забезпечити нею команду та долучитися до оборони міста. Їхні перші місії полягали у протидії диверсійним групам та вишукуванні навідників. Зброю надала держава, а оснащення вони здобули в офісі Медведчука.

Брат Романа Василь жив за містом, де будував будинок. Війна його там і заскочила. Тому теж був змушений змінити свої плани, став до лав ТрО за місцем проживання і долучився до місії на своєму напрямку. Роман та Василь вперше побачилися протягом місяця, коли росіян вибили, і Рома зміг вперше приїхати до брата.

- А ви бачилися з синами за час великої війни?

- Ні. Я Рому взагалі востаннє бачив десь за тиждень до вторгнення. Ми говорили про життя, про ризики та плани. Він мав намір довести свою справу до кінця, усвідомлював, що попри їхню перемогу в судах, рейдери не зупинятимуться, тому що ставки дуже високі. Якщо фізичні погрози щодо нього особисто вже ніяк не спрацьовували, однак могли стосуватися його близьких. Тому ми говорили про заходи, які було б варто запровадити, щоб хоча б мінімізувати ризики. І от минув тиждень, ці ризики моментально змінили свій рівень – все, що турбувало нас досі, відійшло на задній план.

- Я так розумію, ви підтримували зв'язок?

- В чатах та соцмережах.

- Про що здебільшого спілкувалися?

- Знаєте, коли він був вже у 93-й бригаді, знадобилося трошки часу, щоб добитися його аудієнції. Це не завжди було просто і в мирний час (посміхається. – О.М.)… Я його постійно запитував, чи у нього все о’кей по медицині, чи все є у тактичній аптечці? Він трошки злився в такі моменти, тому що, мабуть, його всі про це запитували.

- Роман загинув 8 червня, але загалу стало відомо про це лише 14-го. Хто вам повідомив про його загибель?

- Друзі, які "виловили" цю інформацію у закритих каналах. Рома загинув 8 червня, а наступного дня там пішов витік інформації. Мені почали писати друзі. Хтось подумав на мене, тому що спершу фігурувало лише прізвище без імені. Я почав шукати, вийшов на 93 бригаду, де мені підтвердили... Просто коли Роман долучався до бригади, в анкеті написав контактною особою Євгенію Закревську, вказавши її сестрою. Женя розказувала, що він потім їй телефонував і говорив: "Нічого, що я так зробив? Просто якби я написав, що адвокат, то вирішили б, що я якийсь проблемний". Відповідно, вона теж дізналася однією з перших, зв’язалася зі мною та розповіла усе, що відомо їй. На той момент небагато: те, що вони пішли на завдання, розділилися на двійки, побратими чули постріли… А коли робили обліт, бачили тіло…

Потім ми були на зв’язку із його бригадою. Дізналися: інформація про те, що сталося, була дещо суперечливою. Тіло не могли забрати якраз до 14 червня. Тому що Рома загинув у "сірій зоні", де вони облаштували новий спостережний пункт. Та місцевість дуже добре проглядалася ворогом. Там була засідка. Перша спроба забрати тіло була невдалою. Тому кілька днів чекали слушного моменту. Цей момент трапився у вигляді нічної грози із сильною зливою та вітром. Це те, що ми називаємо "горобиною ніччю". Роман наче передбачив це у записці з віршем Михайля Семенка "Патагонія", залишеній побратиму:

"…Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа".

"Не поспішайте за мною, дайте від вас відпочтити", - дописав наприкінці…

Коли вже не було нічого видно, була проведена окрема спецоперація. Розвідники з його взводу взаємодіяли зі ще однією групою спецури та аеророзвідкою, і їм вдалося забрати Рому… Дякую, Друже Боб, Друг Стус, Друг Тесля, а також герої, імен яких я досі не знаю. Діяли дуже обережно, була підозра, що тіло заміновано, але потім, на щастя, це не підтвердилось…

Перед тим, як це вдалося зробити, в російських спеціалізованих пабліках, де зазвичай публікуються прізвища загиблих українських воїнів чи фотографії тіл та документів, вже спливало фото його документів і буцімто його зброї. Але, по-перше, озброєння не відповідало тому, яке хлопці мали з собою. По-друге, це була психологічна гра – зазвичай так зондують ступінь зацікавленості, після чого тіла загиблих або полонені стають предметом торгу. Буває, виходять на родичів та пропонують за певну суму організувати телефонну розмову, причому навіть якщо людина вже загинула. Така от досить поширена у них практика. Це теж одна із причин, чому потрібно було бути максимально обережними та не поширювати інформацію до того, як… Якби росіяни дізналися, хто у їхніх руках, розвиток подій був би зовсім інакший. Це величезна вдача, що коли нарешті "дійшло", Ромку вже забрали фактично у них з-під носа…

- Я в травні записувала інтерв’ю з Іваном Міщенком, який воював разом із Романом. Для ілюстрації тексту обирала фотографії з його сторінок у соцмережах. Натрапила на таку, де вони вчотирьох сидять в машині. На передньому плані – Іван та Рома.

Я його не одразу впізнала у формі, але перше, що подумала: "Дитино, що ти там робиш?!". Хоча зараз розумію, що він був дорослим не за роками задовго до війни - брав участь у Революції гідності, коли йому було 16 років. В подальшому досить яскраво заявив про себе як громадський активіст. Тепер на його честь назвали вулицю в Києві, в Інституті права КНУ ім. Шевченка запровадили стипендіальну програму його імені, завдяки йому Протасів Яр буде сквером і не стане "ласим шматком" для забудовників. Навіть звичайні українці, які не були особисто знайомі з Романом, його пам’ятають. Одна із найвідоміших його фраз: "Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям" стала крилатою. Як і його "заповіт", в якому він просить українців випалювати у собі все російське та радянське. Скажіть, звідки в такому юному віці стільки глибини й мудрості?

- … Ліна Костенко написала про це: "Ті, хто народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день"...

- Як мама хлопчика, хочу вас запитати: як виховати такого сина?

- … Не заважати йому, якщо він каже: "Я знаю, що роблю", не нав’язувати якихось своїх уявлень та батьківських шаблонів, тому що вони можуть не просто бути застарілими, але й стати рудиментами у розвитку нового покоління… Мирослава Барчук, виступаючи на прощанні з Ромою на Майдані, сказала: "Це друге вільне покоління молодих людей". Перше – це покоління його батьків, тобто наше. Ми були першими студентами, яких не відраховували за участь у політичних акціях, у Революції на граніті, хоча до того це була досить стала практика. А друге вільне покоління уже було позбавлене отих "якорів" тоталітарного суспільства, які нас ще певним чином стримували і гальмували". Але не тільки це. Думаю, ми, за великим рахунком, багато часу витратили марно, можливо, просто не знаючи, що робити зі свободою, яку отримали у 1990-х. А от однолітки Романа уже таких питань не ставлять – вони знають, що роблять. У Роми оця робота над нашими помилками відбулася по повній. Те, що ми бачимо за результатами його короткого, але такого яскравого і продуктивного життя, саме про це. Однією з його позицій було те, що кожен день повинен бути наповнений якимось сенсом і не може витрачатися марно. Коли він не проводив активну громадську діяльність, то займався самоосвітою. Не пішов вчитися в університет, мав для себе інший план, які знання та в який спосіб отримати. І, скоріш за все, цей план був би кращим, аніж план його батьків щодо нього. Це було б занадто стандартним баченням, а таке Ромі зовсім не пасувало. У 2014 році я намагався його якось переконати, щоб подумав про те, де можна продовжити навчання після отримання диплома спеціаліста – це той стартовий капітал, з яким можна продовжити освіту і в університеті. Роман подякував, але сказав, що то поки не входить у його життєвий план. Можливо, це тоді прозвучало якось поверхнево, а насправді було дуже продумано. Я йому періодично скидав різні навчальні програми, писав: "Ось є такий грант, можна поїхати та повчитися". Він відповідав: "Тату, взагалі-то це – наші партнери. Тож ми можемо мати розмову, але зовсім інакшу". Насправді, він самостійно сформував свою життєву концепцію. Ще більше боляче від того, що на її реалізацію було відведено так мало часу через війну…

Про майбутнє

- Ви називаєте цю війну марафоном. Зараз ніхто не може спрогнозувати, коли вона може закінчитися. Але ми все одно продовжуємо обговорювати, коли це могло б статися. Ви встановлюєте якісь часові рамки – пів року-рік чи довше? Є такий ще варіант із області фантастики – завтра…

- Я не думаю, що ця війна закінчиться у якомусь найближчому майбутньому, принаймні доступному нашим онукам чи правнукам. Тому що вона може на певний час відступити. Мені важко уявити, що наші танки фізично будуть в Москві, що стане закінченням історії кривавої російської імперії, як колись Третього Рейху, тому що навіть це може не поставити крапку у війні. Це зло щоразу відступатиме, відповзатиме, перегруповуватиметься і прийматиме якісь інші форми, але й надалі залишатиметься злом із жагою помсти. Причому, можливо, ще сильнішої. Роман правильно написав, що ця війна йде вже більше 300 років, і коли ми в ній перемагаємо, отримуємо час на відпочинок та можливість підготуватися до наступної фази, а коли програємо, то стаємо "гарматним м’ясом" для росії. Так, ми обов’язково переможемо. Але, на жаль, нашим дітям та онукам доведеться пам’ятати, що є такий ворог, і від нього ще можна очікувати чого завгодно. Навіть попри те, що правнуки тих, хто сьогодні приходять зі зброєю в руках на українську землю, ще платитимуть репарації та спокутуватимуть усе те, що зроблено їхніми родичами у кривавому 2022 році.

А стосовно того, коли саме ми виженемо ворога за межі нашої країни, це питання більше до військового керівництва, яке компетентне у цих питаннях. Все, що я для себе розумію – ми маємо закінчити цю війну якомога швидше. Тому що чим довше вона триває, тим більше гине нашого цвіту, і тим менше залишиться тих молодих людей, які б могли після відбудовувати Україну відповідно до свого бачення і розуміючи, якою має бути наша країна. Так, це марафон, в якому продовжують брати участь, як і старший брат Роми, так і сотні тисяч інших найкращих українців. Повторюся: питання в тому, хто повернеться будувати Україну майбутнього. Знаєте, я щодня відчуваю, що Роман продовжує брати участь в цьому марафоні. Він намагався зробити так, щоб вчинки були продовженням його життя й після смерті. Йому це вдалося. Він продовжує свою місію. Це очевидно, якщо послухати зокрема виступ Урсули фон дер Ляєн, яка згадала Романа у дуже важливій промові, яка стосується України і її майбутнього. Його ідеї та вчинки постійно згадують інші та беруть собі "на щит".

- Трагедія цієї війни якраз полягає в тому, що гинуть наші прекрасні та перспективні молоді люди, а у них, вибачте за епітет, непотріб…

- Так, це трагедія. Якщо осмислювати задуми та дії цього нелюдського режиму, які вони здійснюють у цій війні, це, мабуть, єдине пояснення цьому повномасштабному вторгненню. Тому що немає причини, заради якої можна було б покласти свою кадрову армію в український чорнозем та знищити чи не половину своєї сучасної військової техніки, "оббивши зуби" об Україну, не досягнувши ніякого практичного результату, окрім одного – путін знищує український генофонд хоча б у такий спосіб. Але крапля за краплею, на жаль, це відбувається.

- Ви говорили про репарації, які муситимуть платити росіяни. Я в цьому контексті хочу зацитувати ваш нещодавній пост на Facebook: "Цікаво, чи розуміють росіяни, що особисто путін ніяких репарацій за своє криваве шоу не платитиме? Як і Каддафі за своє не встиг. Платитимуть ті ruskies, що виживуть. Платитимуть їхні діти, онуки, а відучора напевне, що і правнуки". Як ви вважаєте, є у них зараз це розуміння, про яке ви говорите, чи немає?

- Відплата – це зараз єдиний мотив, який змушує їх підтримувати оцю авантюру та дії керівництва своєї держави. Тобто підтримувати консенсус навколо дій божевільного путіна. Уся ця мотивація виключно через те, що вони програють, починаючи з 2013 року. Маленька поразка призводить до наступної, гострішої фази, де росія намагається взяти реванш. І з кожним разом запеклішою стає ця сутичка, збільшуються ставки і відповідно масштаб поразки. 24 лютого – це просто початок чергової фази. Тому що для них визнання своєї поразки означає поховання своїх надій на відродження своєї імперії чи про що вони там мріють. На це все спрямовано: Україна має бути під ними, інакше їхня "національна ідея" терпить повне фіаско. Якщо почитати Дугіна, там про це написано майже прямим текстом: успішна, демократична та неконтрольована росією Україна – це смерть путінського режиму. Це те, що росія не може дозволити аж настільки, що, справді, готова закінчити своє існування, що, зрештою, і зробить.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Тарасом Ратушним та з Facebook