Ілля Березенко: "Доходило до жестяка: "вагнерівець" доповзає до загиблого побратима і використовує його як щит – підштовхує й просувається до наших позицій"

Автор: Ольга Москалюк

Журналіст Ілля Березенко 24 лютого, як і більшість українців, прокинувся від вибухів. Спочатку подумав, що це навчання наших військових, але з другим прильотом десь зовсім поруч зрозумів: почалося.

 - Перша думка була про те, як повідомити своїм близьким, що це вже повномасштабна війна, - згадує. – Оце морально було дуже важко. Взагалі весь перший день був саме таким. Я навіть пив заспокійливе. Вирішував, що робити далі.

"З АВТОМАТОМ МЕНІ КОМФОРТНІШЕ, АНІЖ З МІКРОФОНОМ, З ЯКИМ НЕМАЄ ВІДЧУТТЯ КОНТРОЛЮ"

- Але ти два роки готувався до повномасштабного вторгнення. Навіть проходив військові навчання. Тобто морально себе налаштовував на такий розвиток подій. Чому вважав, що напад можливий?

- Я зрозумів, що буде вторгнення, коли до кордонів України почали стягувати велику кількість військ. Просто, щоб побрязкати зброєю, таке не робиться, тому що це неефективно і тупо. З іншого боку, росіяни часто поводяться саме так, тому ймовірність була 50 на 50. Рік тому у мене трохи відлягло від серця, коли вони почали відводити більшу частину військ та техніки на вимогу Штатів. Однак я не відкидав можливість нападу, тому що у них в Україні залишилися невирішені питання, і вони хотіли їх закрити, як зазвичай - силою. Так історично склалося, що у них ніяких інших варіантів немає, тому що дипломатичним шляхом вони не можуть та й не хочуть. У їхніх діях, як завжди, було мало логіки. Основною їхньою проблемою, яку я бачив на той момент, якраз була оця силова стратегія. Адже якби вони залишили Україну в спокої ще у 2013 році, її було б набагато простіше долучити до якогось союзу з рф за допомогою дипломатичного та культурного впливу, який на той час був досить сильним. Але після Революції Гідності вони вирішили, що треба все забирати силою. А українці хоч і спокійний народ, однак дуже не люблять, коли до них застосовують силу та хочуть у них щось забрати і "віджати". Це було видно навіть по цивільному життю, коли люди чинили спротив рейдерству, застосуванню схем на місцях та в масштабах країни. Тому й тепер відреагували відповідно, не дивлячись на те, хто ким був у мирний час. Я – журналіст, воював в одному окопі з менеджером великою торгової української мережі, IT-спеціалістом, електриком, водієм. Справді, ніхто себе не готував до того, щоб зі зброєю в руках боронити країну, але, зрештою, всі пішли воювати.

- Ти міг залишитися на передовій інформаційного фронту. Тим більше, маючи досвід роботи на Донбасі. Чому все ж пішов воювати?

- Факторів було кілька. Зокрема я пішов воювати і за те, щоб люди могли вільно робити свій вибір, а не жити так, як в рф. Розкажу про переломний момент. Справді, я готувався два роки. У мене була зібрана тривожна валіза із документами, грошима, хімзахистом та усім необхідним. Ми з рідними були готові до евакуації. Але після нападу я поговорив із ними й сказав: "Я все ж піду воювати. У мене є знання з тактики, стратегії, володіння зброєю. Я підготовлений і не можу стояти осторонь". На той момент ворог уже заходив під Бровари, де я проживав. Я дуже не хотів, щоб у моїй квартирі поселився якийсь Іван із Кемерово, бурят чи кавказець.

- Ти пішов записуватися до місцевої ТрО, але тебе не одразу взяли. Чому?

- Насправді, тоді були величезні черги. Я пішов з товаришем Дмитром Архіповим – успішним українським актором, у якого якраз навесні мав виходити серіал, де він грав головну роль. Нас записали, взяли паспортні дані й контакту інформацію. Але не телефонували і не писали - нічого не відбувалося. У Дмитра був автомобіль. Ми почали займатися оперативним волонтерством: тягали військовим теплі речі, їжу, припаси – усе, що було потрібно. Потім побачили, що й в гуманітарному плані ситуація теж важка. Тому вирішили допомагати ще й жителям Київщини. Дивись, тоді усі аптеки були закриті, а у людей не було ліків. Ми зверталися до благодійних фондів, які надавали нам допомогу, зокрема до фонду Сергія Притули, і ті надавали медикаменти. Ми розвозили їх адресно. Наприклад, нам телефонують, кажуть: "У бабусі в Літках закінчилися ліки від цукрового діабету. Можете щось зробити?". І ми їхали. Так каталися тиждень-два. Потім я вийшов на наше місцеве командування ТрО, пояснив: давно записалися, а нічого не відбувається. То процес пішов. Але спочатку довго не могли знайти мені військову спеціальність. Хотіли зробити мене водієм, але я не вмію водити машину. Так склалося, що у мене в цьому ніколи не було необхідності – я спокійно користуюся громадським транспортом, а на роботі у нас є службовий. Вирішили, що буду мінометником, але з’ясувалося, що мінометів не було (всміхається, – О.М.). Потім один таки знайшли, однак без снарядів. Зрештою, вирішили поставити мене стрільцем у стрілецькій роті. Сказали: "Бігатимеш з автоматом, стрілятимеш ворогів та копатимеш дуже багато окопів", чим я, власне, з того часу і займався досить часто (посміхається. – О.М.).

- До речі, про окопи ти класно пожартував: "Проміняв мікрофон на лопату"…

- Реально так і було! Я фактично з Верховної Ради після інтерв’ю з депутатами та зустрічі з президентом одразу взяв лопату в руки й як почав гребти (посміхається. – О.М.). Ми тут з хлопцями з моєї роти обкопали пів Київщини. Усе робили дуже швидко. Подекуди під обстрілами або навіть у прямому візуальному контакті з ворогом. Найбільшою проблемою було те, що це – рання весна, відповідно земля дуже мерзла. Ми її рубали сокирами, тому що не було ніякого спеціального інструменту, а тоді відгрібали лопатою. І так цілий постійно. Коли обстріл, копається вдвічі швидше та легше (всміхається. – О.М.). Якщо день спокійний, то важко, тяжко, хочеться відпочити і щось поїсти. До речі, із їжею у нас не було проблем. Відпочивати нам теж давали час від часу. Можна було й поспати. Головне було знайти, де і як.

- А перші зіткнення з ворогом тоді були?

- На самому початку у нас не було якихось прямих зіткнень з ворогом. Моє відділення отримало перший досвід, коли росіяни наступали на Бровари. Їх стримували хлопці із 72-ї бригади. Нашим завданням було в разі прориву їхньої оборони забезпечити прикриття, розтягнути мінні пояси, зробити димову завісу. Бо до цього ми просто сиділи під обстрілами, копали-рубали, рубали-копали, копали-рубали і ще будували бліндажі. Багато їх зробили. З кожним новим вони ставали все кращими. Тепер ми фактично замість бліндажів будуємо трикімнатні квартири в стилі "дорого-багато" (посміхається. – О.М.). Я от зараз пройшовся по позиціях, там тобі й опалення, й електрика, і двері з порогами. Усе, що хочеш.

А саме лобові зіткнення із переважаючими силами противника були вже на Донбасі. До цього певний час ми займалися зачистками, зокрема навколо Броварів та на Чернігівщині. Допомагали із розмінуванням. У нас було чимало ентузіастів дозбирувати з металошукачами те, що хлопці з ДСНС не зібрали. Люди дуже сильно переймалися, тому що багато снарядів попадали на їхні городи і не розірвалися. З того отримали цілі "врожаї". Якщо знаходили щось серйозне, викликали ДСНСників.

- А як до вас ставилися місцеві?

- Абсолютно адекватно! Ми допомогли позгрібати снаряди з городів, а вони нам дають яйця, ковбасу, огірки, свіжу рибу. Ми пояснюємо: "Не треба. Нас держава нормально забезпечує". Відповідають: "Що ви ото вигадуєте! Ви ж там голодні! Усе беріть!". Тобто підтримували нас, як могли.

- Якими були відчуття під час першого бою? Адже одна річ, коли ти – журналіст, знаєш, як це відбувається, і навіть бачиш зі сторони, інша – коли береш безпосередню участь у бойових діях.

- Скажу чесно, з автоматом мені комфортніше, аніж з мікрофоном, з яким у тебе немає ніякого відчуття контролю. Якщо тебе підстрелять, то уже так і буде. Максимум, що ти можеш зробити – кинути його у відповідь (посміхається. – О.М.). Саме стрілецькі бої для мене були ок. Я нормально почувався, бачив ворога, у нас відбувався обмін вогнем, я віддавав накази, тому що мене кілька разів ставили командувати. От це все не було проблемою. Найгірше - сидіти в окопах під обстрілами. Ти просто слухаєш і думаєш, куди влучить наступний снаряд – в тебе чи ні. Одразу згадуєш Бога та усіх, кого тільки можна, молишся. Кожного разу, коли прилітає все ближче до окопу, розмірковуєш, а де ж наші - чому нас не прикривають? Оце нас тут покинули (посміхається. – О.М.). Коли закінчується обстріл, ти виходиш з думками: "Так, все чудово". А потім ти вчергове по чотири чи десять годин сидиш під обстрілами, сумуєш, радієш і так по колу. Тоді знову йдеш у стрілецький бій. Росіяни любили так робити: обстріляли артилерією й пішли в пішу атаку. Іноді це відбувалося, як по годиннику, до прикладу, тричі на день. Бувало таке, що просто "закидували" живою силою – скільки могли, стільки на нас "кидали". Причому це не тільки на моїх позиціях, а по всій лінії зіткнення. Ситуація була приблизно однакова. Доходило до абсурду, коли на шість наших ішло сто їхніх.

- Це в Бахмуті?

- Так.

- Ти в одному з інтерв’ю згадував, що в Бахмуті брав участь у стрілецькому бою, який тривав більше доби - 26 годин. Як таке витримати?

- Важко. Слава Богу, хлопці допомагали. Поки ти стріляєш, тобі хтось з них підносить набої. Ти вже не вивозиш і присів на секунду – стріляє твій побратим. Або забились автомати, один з нас побіг за лінію зіткнення, почистив і швидко приніс назад. Отаким чином усі й трималися.

"ПОБАЧИВ, ЯК ПРЯМО ПЕРЕД ОБЛИЧЧЯМ РОЗРИВАЄТЬСЯ СНАРЯД СПГ. ПОДУМАВ, ЩО ЦЕ КІНЕЦЬ"

- Нещодавно від одного військового почула класну фразу: "На війні страх – твій найзлішій ворог і найкращий товариш". Як у тебе "склалися стосунки" зі страхом?

- Розкажу тобі веселу історію про російського полоненого. Він сам прийшов до нас на позиції, один із наших побратимів його пропустив. А коли зайшов в укриття, все зрозумів. Хотів тікати, однак його вже мордою в землю і це все. Потім почали говорити. Каже: "Ми спочатку думали, що ви усі на стероїдах. Тому що можете встигнути, поки ми обстрілюємо вас артилерією, вискочити з окопів і втекти на кілометр. А перед тим, як ми йдемо у лобову атаку, ви встигаєте знову опинитися в окопах. Потім ми зрозуміли, що ви не на стероїдах, а на наркотиках. Тому що тільки під їхньою дією людина може без страху сидіти під постійними обстрілами артилерії, після чого ще й брати участь у боях". Я слухав і згадував, як ще 10 хвилин тому сидів в окопі, молився, думав про маму і трусився від того, що навколо все вибухає, відкопував себе, тому що завалилася стіна. Повертаюся до нього й кажу: "Так, страху от взагалі немає" (посміхається. – О.М.). Всі посміялися.

Насправді, без страху немає сенсу йти воювати, тому що в такому разі життєвий шлях швидко закінчується. Має спрацьовувати інстинкт самозбереження. Взагалі мужність – це не відсутність страху, а здатність з ним впоратися та перебороти його. Якщо тобі страшно, значить, ти почув, що летить, сховався в окоп. Коли у тебе не буде цього відчуття, ти цього не робитимеш і можеш загинути. Тому це про здоровий глузд. Якщо ти його маєш, то є і страх. Він просто не такий яскраво виражений, як-от став навколішки і кричиш: "О, Боже, стріляють! Як страшно!" (всміхається. – О.М.). То трохи інше. Ти скрутився калачиком, щоб якомога більше захистити бронежилетом тіло від уламків, і вслухаєшся, куди летить. Дуже страшно було, коли накривала авіація, тому що все відбувається набагато швидше і різкіше, аніж артилерія, де ти чуєш "вихід", приблизно розумієш, куди летить. А з літаками ти хіба чуєш, що прилетіли і одразу ж навколо вибухає.

- У Бахмуті ти був поранений. Як це сталося?

- На той момент ми кілька днів тримали передову позицію. Не знаю, чому, але мене поставили нею командувати. Як мені пояснили, через те, що у мене був хоч якийсь досвід. Це було непросто, тому що я мав думати не лише за себе, а ще за інших. Зранку я заступив на пост – на передній край спостережного пункту нашої позиції. Відстань до ворожого – близько 50 метрів. Тобто ми могли один одному махати ручкою, чим ми і займалися. Тоді мені терміново потрібно було сходити на інший край нашої позиції, куди мене викликали. Я попросив побратима підмінити мене ненадовго. Добіг туди. Побачив, як прямо перед обличчям розривається снаряд СПГ. Подумав, що це кінець, що я своє відбігав, а в моєму мозку згасає така остання думка. Потім глянув на себе. Ніби цілий. Побіг далі. За моєю спиною продовжували вибухати снаряди від АГСів. Час від часу гупало сильніше. Що вони таким чином робили? Прикривали АГСом "виходи" СПГ, щоб ми не чули різкий характерний звук. Так от я добіг до свого укриття, щоб повідомити, що нас "накривають". А ми мали невеликі проблеми зі зв’язком. Спочатку на нашу позицію взагалі була лише одна рація, чого, відверто, замало. Але я зміг домовитися і нам видали ще дві. Однак тоді в моєму окопі не виявилося жодної з них. Між вибухами я почув, що десь вона працює – хтось щось говорить. Вирішив, що вони вже не стрілятимуть, адже наші всі поховалися, то можу вискочити. Я добіг до окопу, де була рація, схопився за нею лівою рукою. І тут черговий снаряд СПГ влетів в дерево неподалік мене. Уламки полетіли мені в руку. Частково пробили спорядження. Вибуховою хвилею отримав чергову контузію на цій війні. І я просто скотився в окоп до хлопчини, якого до нас прислали, щоб він допомагав з копанням. Мій пояс, на якому була прикріплена аптечка, зірвало ще першим вибухом. Тому я попросив її у цього хлопця. Він дав свою. Я швидко забинтував руку. Причому так смішно вийшло – через те, що постійно злізав цей кровоспинний бинт, я взяв у себе у підсумку шматок синього скотчу й намотав поверху. Коли потім приїхав до шпиталю в одному з населених пунктів, лікар-хірург подивився на мене й каже: "То що, полагодив?!" (посміхається. – О.М.). Там успішно подіставали усе зайве, що було в моїй руці. Зашивати не стали. Сказали, що така рана має сама з часом затягнутися. Встановили, що у мене контузія – акубаротравма, закрита черепно-мозкова травма і те, що у лівій руці перебитий ліктьовий нерв, через що рука перший час не працювала. Я трохи заїкався. Говорю лікарю: "Так не підходить! Я – журналіст. Мені заїкатися взагалі не можна!". Він відповідає: "Заспокойся, ми тебе відкапаємо, пропишемо пігулки й все буде добре". І не збрехав – так і сталося: зараз я фактично не заїкаюся, хіба коли нервуюся. Потім також виявилося, що коли мене вперше поранило, прилетіло ззаду по бронежилету – він мене гупнув по легеням, я вдихнув вогонь чи що, і у мене почалася якась астма. То я ще катався до лікарів. Отака ситуація.

- Але ж ти повернувся на службу?

- Так, повернувся. Через те, що відбувається доукоплектація, оскільки у нас багато санітарних втрат, є й загиблі, то поки проводитиму навчання не в зоні бойових дій. Але коли треба, нам скажуть. Як, власне, сталося із Бахмутом влітку: ми мали потрапити туди в жовтні, але мене, як більш досвідченого, забрали раніше разом із моїм побратимом, який, на жаль, потім загинув... Нас прикомандирували до іншої роти в нашій бригаді, а її вже – до тієї, яка на той момент тримала Бахмут.

- Я так розумію, ти хочеш продовжувати знищувати росіян…

- Ми маємо їх нарешті дотиснути! Справді, їх дуже багато і не можна сказати, що вони там закінчуються. Але у них втрати просто страшні! Біля Бахмута все, як під час Першої світової війни: де були посадки – обвуглені пеньочки, а скільки може осягнути око – лежать мертві вороги. Спочатку влітку вони ще якось своїх трохи забирали. Ми це бачили. А потім "забили". Подекуди доходило до жестяка: повзе "вагнерівець", доповзає до загиблого побратима і використовує його як щит – підштовхує й просувається до наших позицій.

Але, справді, треба їх дотискати з усіх сторін. Я впевнений у нашій перемозі. Хоча зізнаюся, що на початку у мене були сумніви щодо цього. Все ж російська пропаганда працює дуже файно і навіть на мене трохи подіяла. Думав: у них же така армія й стільки техніки. Але для перемоги важливі не лише ці складові, а і те, як ти їх використовуєш та як ставишся до своїх людей. От мені пощастило із моєю бригадою, ротою та взводом. Більшість – дуже відповідальні та стоять один за одного. Ми намагаємося ніколи нікого не залишати. Тому у нас чимало втрат саме під час евакуацій. Для мене якраз і незрозуміло, як росіяни можуть кидати своїх. Сьогодні це – твій побратим, а завтра на його місці можеш бути ти. Невже ти не думаєш про те, що так само лежатимеш в полі, а тебе ніхто не захоче забирати?!

- Оскільки ми вже заговорили про характеристики росіян, хочу тебе запитати про те, чому на твоїй сторінці Facebook у графі місце проживання одним із міст зазначено Санкт-Петербург? Що це взагалі за історія?

- Колись давно було таке, що я там провів певний час. От тоді якраз і зрозумів, що росія – це не варіант ні для кого. Мені говорили, що в Петербурзі найкращі люди рф. Якщо це так, то у мене погані новини (всміхається. – О.М.). Його називають культурною столицею. А ти бачиш у метро, що люди реально б’ються, коли заходять до вагонів. Якщо у нас можуть випадково штовхнути чи "хвилею" занести, то там свідомо луплять ліктями, в зуби! Я спочатку подумав, що це просто бійка, а потім озирнувся навколо й побачив, що усі так заходять. На вулиці можуть "бортанути" і не вибачитися. У нас це автоматичний зальот (посміхається. – О.М.). Там це – звичайна річ! А сервіс який! Заходиш у дорогий ресторан, а тобі принесли та кинули тарілку на стіл, ніби ти їм усе життя винен, і тут вони зглянулися й дали тобі поїсти. За твої ж гроші (сміється. – О.М.). Тобто враження у мене не дуже. Я ще тоді трохи покатався по рашці. Ну, таке – скажу прямо.

- Я чому і запитую: виходить, ти морально був готовий до того, проти якого ворога воюватимеш. Знаючи їхню ментальність, мене, наприклад, не дивує, що вони не забирають своїх поранених та загиблих. Кожен за себе.

- Тому я і кажу, що він все одно має думати за себе: ти сьогодні не виніс його, а завтра так само не винесуть тебе. Так, я багато чого знав про росіян. У 2011 році ми спілкувалися з товаришем на цю тему. Він запостив аудіоперехоплення зі штурму Майдану "Минутка" в Грозному. Я тоді йому написав: "Підозрюю, що рано чи пізно нам доведеться воювати з росією". Коли почалася війна, він знайшов цю переписку, скинув мені скріншот й пише: "Це все ти наврочив!" (посміхається. – О.М.). Навіть якось моторошно стало. Хоча, насправді, ці висновки випливали із мого особистого досвіду спілкування з ними.

Знаєш, для мене на цій війні майже все було зрозумілим. Окрім реакції батьків. Там часто зустрічається таке: "Ну, загинув - молодець!" і отримують "Ладу". При мені полонений спілкувався з мамою. Вона його питає: "Скільки долар в Україні?". Знаєш, я спочатку подумав, що це якийсь ФСБшний шифр. Але дивлюся на цього полоненого (там дитина 2003 року народження), а у нього просто шок! То був не шифр або він його не знав (всміхається. – О.М.). Їй сказали, що її син в полоні, а вона відповіла, що це його проблема й кинула слухавку!

- Жах!

- Так. Ще можна зрозуміти, що якийсь Іван не думає про Сельдейбека, адже їх нічого не поєднує. А це ж мама, і тут таке!

- Я цього теж не розумію…

- Ти собі реально не уявляєш! А у нас як? Ми в окопі, по нас стріляють, а мами постійно телефонують з питаннями, чи поїв, шапку вдягнув, чи відпочив, чи не поранений? Так у всіх, кого я знаю! Більшість пацанів в окопах не говорять про те, що от би поїхати поцілувати жінку чи ще щось, а кажуть: "Зараз би маму обійняти". А в рашці такого просто немає! Там якісь абсолютно інші поняття. Припускаю, що є якийсь відсоток і нормальних батьків, які переймаються. Але більшість – таке, що просто на голову не налазить!

"У НАС ДУЖЕ БАГАТО ВТРАТ САМЕ ВІД УЛАМКІВ"

- Ти говориш, що тобі на цій війні майже усе було зрозумілим. А чи є щось таке, що чого ти не був готовий?

- Найважче морально – це наші втрати та проведення евакуацій. Особливо побратимів, з якими ти давно служиш. На другому місці – перебування під безперервними обстрілами: коли як почали зранку стріляти, так могли гупати цілий день. Причому щоразу вони наводяться краще й ближче до тебе.

- Безумовно, те, що зараз відбувається, є історичними подіями. Чи не було у тебе бажання документувати те, що бачиш? Знімати відео або робити записи.

- Так, я намагався знімати, коли міг. У мене не дуже багато, але все ж є кілька відео з близьких боїв, з переміщень по Бахмуту та нашим позиціям. Хоч фізично це дуже важко втілити в життя. У мене не було спеціалізованої техніки. То я придумав кріплення для телефона на бронежилет і так знімав. Кілька разів навіть брав інтерв’ю у людей на звільнених територіях, зокрема у Броварському районі. З місцевими у Бахмуті у мене не було можливості поспілкуватися, тому що ми постійно брали участь у бойових діях та переміщувалися. Однак ці мої зйомки не були систематичними. От мої друзі у спецпідрозділах усе пишуть на відео. У них є спеціалізовані камери. У мене такої техніки не було і немає. Я старався виходити зі своїх можливостей по технічних засоба\ і використовувати їх. Робив фотографії, але теж не дуже багато. А от текстові записи не робив.

- Ти будуєш плани на майбутнє? Чи живеш сьогоднішнім днем?

- Далекоглядні ні. Навіть не думав про це.  Насамперед треба перемогти. Потім повернутися до журналістики. Можливо, відкрити YouTube-канал, щоб розвивати щось українське. Ще вважаю правильним передавати свій досвід. Це важливо робити тим, хто безпосередньо воював. Нам зараз дуже не вистачає кваліфікованих інструкторів та тих, хто міг би хоча б підказати, як тобі правильно повісити підсумок, щоб було зручніше застрибувати в окоп. Я, наприклад, зіштовхнувся із тим, що ці красиві тактичні плитоноски круті для якогось штурму, коли ти біжиш за БТРом і штурмуєш позиції ворога, а для того, щоб сидіти в окопах під постійними обстрілами не підходять. Потрібен справжній хороший бронежилет із захистом шиї, кінцівок, напашником. Тому що у нас дуже багато втрат саме від уламків, а не у безпосередніх стрілецьких боях. Сьогодні часто на фронт відправляють непідготовлених. Дехто не орієнтується, не знає, як складати спорядження, що потрібно тягнути з собою на передові позиції, а що – ні. Там не треба здоровенна сумка з речами, які банально навіть не буде, де розкласти. Крім того, в один момент ти можеш їх там і покинути. Або прилетить міна, і їм буде "глина", як у мене було кілька разів. Насправді, із усім тим, що ти береш на позиції, маєш морально попрощатися, незалежно від того, хороше воно чи погане і сказати собі: "Куплю нове, якщо залишуся живим". Ось навіть подібні речі потрібно пояснювати новим бійцям. Так що отакі у мене плани на майбутнє. Думок про те, щоб завести родину, купити будинок, машину та собаку, у мене не було. Вони більше стосуються роботи та практичних штук.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Іллею Березенком