Позивний Армані: "Ми у Бахмуті бачили, як вночі діти гріються біля діжок з вогнищем та з батьками готують їжу. Там реально картина, як із якогось фільму жахів"

Автор: Ольга Москалюк

Боєць 58 окремої мотопіхотної бригади ім. Гетьмана Івана Виговського, командир взводу Георгій, позивний Армані родом з Херсона. З 2011 по 2018 рік проходив службу в Миколаєві. Після того зайнявся підприємницькою діяльністю. Але після повномасштабного вторгнення росії в Україну знову взяв до рук зброю та пішов воювати.

- О п’ятій ранку мені телефонує мій співробітник - касир і питає: "Георгію, а ми взагалі сьогодні працюємо? Там щось трапилось", - згадує 24 лютого минулого року. - Вона дуже швидко говорила, то я спочатку не зовсім зрозумів, що відбулося. Відповів: "Міро, не турбуйтеся, все добре. Ми виходимо і працюємо. Якщо, дійсно, щось трапиться, я про це знатиму" (посміхається. – О.М.). Я поклав слухавку, думав лягти далі спати, але зрештою вирішив подивитися новини. Відкриваю інтернет і бачу, що росія розпочала повномасштабну війну проти України.

- Про що ти одразу подумав, коли прочитав, що відбувається?

- Якщо чесно, до того я не вірив, що буде повномасштабна війна, що керівництво рф зважиться на таке. Думав: влаштують провокацію, "гру м’язів" і все. Але зранку 24 лютого зрозумів, що був неправий, тому потрібно було швидко перелаштовуватися на ті події, які вже почалися в країні.

- Яким для тебе був цей день?

- З самого ранку я обдзвонив усіх своїх співробітників і сказав не виходити на роботу. До обіду виплатив їм зарплату та вивіз усі продукти із закладу. Так вийшло, що ми якраз напередодні зробили закупівлю товарів, і якби їх залишили, усе б зіпсувалося. Тому роздав усе сусідам. Адже вдень магазини вже були напівпорожні, і почалися проблеми із продовольством. Також вирішив питання безпеки сім’ї, а потім зібрався і пішов до військкомату. Там була величезна черга. Оскільки я – офіцер, мене записали, взяли дані, але сказали: "Місць на твою посаду немає. Чекай, коли з’являться вільні. Ми тобі зателефонуємо й викличемо". Тож відправили мене додому. Я пішов. Десь через години три почув у новинах, що російський десант планує вилетіти чи вже вилетів на Гостомель, захоплюватимуть Київ. Вдома без зброї я відчував себе не зовсім впевнено, тому вирішив, що краще очікувати у військкоматі, щоб після появи місця одразу приступити до виконання обов’язку по захисту країни. Але того дня його так і не було. Я спав у коридорі. Там було ще десь 20 таких самих хлопців, як я. Зранку 25 лютого зрештою з’явилося вільне місце. Ми вирушили в бік Чернігова, де знаходилася наша військова частина. Виїхали трьома великими автобусами. Усі в цивільному одязі. Серед нас були хлопці, які ніколи не служили, і ті, хто повернувся до лав ЗСУ, щоб захищати країну...

- Про що ви тоді спілкувалися? Які були настрої та емоції?

- Говорили про те, які можливі сценарії розвитку подій, чи можуть росіяни зайти до Києва. Моделювали ситуації, що і як робитимемо, адже у більшості там залишилися сім’ї. Усі хвилювалися, передусім, за безпеку своїх рідних і близьких. Це було основне питання, яке обговорювалося.

- А було хвилювання, що Київ можуть взяти?

- Знаєш, я не вірив, що вони зайдуть до Києва. Була підозра, що підійдуть до нього. Але я не допускав, що візьмуть столицю.

- Вас привезли до військової частини. Що було далі?

- Ми заїхали в ліс, де вона знаходилася. Наша бригада тут приймала людей. Багато хто з хлопців ходили й шукали, де їх оформлять та розподілять за посадами. Уже ближче до вечора постало питання нашого розміщення – де ми спатимемо? Усі ж приїхали, в чому були. Хтось прийшов з роботи одразу до військкомату і був вдягнений відповідно – штани, куртка, шапка й усе! З собою нічого не мали. А тоді було реально холодно. Ми думали, що нас десь розмістять та видадуть спальники або хоч щось. Але так склалося, що виникли проблеми із доставкою великої кількості зимових речей на нове поповнення. Наші фури затримувалися - був обстріл чи ще щось трапилося. Тому нам сказали, що сьогодні ми спимо в тому, в чому були. Ми з хлопцями наламали гілок у лісі, розклали їх на землі, щоб хоча б трохи було тепліше. Лягли, як кажуть, валетом (посміхається. – О.М.), притулилися один до одного і так вдалося поспати години дві, тому що дуже померзли. Встали в ніч і почали якось рухатися, щоб зігрітися.

- Але ж вам потім видали екіпірування?

- Видали, але не наступного дня. Тому що людей було дуже багато, відповідно і потреба у їхньому забезпеченні була велика. На жаль, через постійні обстріли траси підвозу не встигали отримувати все необхідне вчасно.

- Ви тоді відбивали Чернігівщину. Якими там були бої?

- У Чернігівській області є село Скорінець, де в березні наш підрозділ мав важкі бої. Нам пощастило, що з нами були досвідчені професійні військові, які могли повністю організувати підхід до противника, пояснити, як працювати у разі зіткнення з ним. Тоді мій побратим врятував цивільного чоловіка, який там залишався. Я його за це дуже поважаю. Згодом за цей вчинок він отримав орден...

- Розкажи, як саме він врятував цивільного?

- Коли росіяни обстрілювали село, влучили в будинок, де залишався місцевий житель. Нам надійшла інформація, що він стікає кров’ю. Командир групи взяв із собою кілька людей, пішов туди, надав першу допомогу – заклеїв рану і витягнув цього чоловіка. Це був приклад того, наскільки мужні й людяні воїни служать зі мною поруч. Таке реально надихає робити правильні речі й не боятися небезпеки.

- Що для тебе особисто на той час було найважчим?

- У перші дні - невеликий безлад, адже інформація не завжди надходила вчасно, бувало, наприклад, що не знали, коли буде підвоз боєкомплекту. Вже зараз ми чітко знаємо, що робити, де розміщується противник та намагається прорвати оборону. Тоді було трохи інакше.

- Потім ви воювали на Сумщині. Якщо порівняти із Чернігівщиною, де було складніше?

- Думаю, все ж на Чернігівщині. Там у нашої бригади було перше зіткнення з ворогом.  Оскільки це – початок війни, то було нелегко. Ворог мав успіхи, ми втрачали техніку і, найважче – бачили, як гинуть наші побратими...

- А як місцеві реагували на вас?

- Чернігівщина та Сумщина – це проукраїнські регіони. Ми це бачили, коли спілкувалися з місцевим населенням. Нас зустрічали дуже добре. Ми заходили в села, де були орки. Мали дізнатися певну інформацію, і вони нам з радістю усе повідомляли – яка кількість росіян, де що виносять, що вони п’ють і тому подібне. А коли просто проїжджали повз людей, усі махали, викрикували слова подяки. Це дуже приємно! Тим більше, коли ти їдеш після важкого дня, то така реакція робить твій день кращим.

- Ти родом з Херсону. Бачила у тебе на сторінці фото з міста за кілька днів після його визволення. Ти брав участь у цьому процесі чи приїхав пізніше?

- Я приїхав, коли місто вже визволили. Командир відпустив мене на день побачити своїх родичів, друзів та знайомих, які пробули там весь час в окупації, тому що просто не змогли звідти виїхати.

- Що вони тобі розказували? Як взагалі пережили цю окупацію?

- У мене багато хто з друзів у Херсоні займаються підприємницькою діяльністю. Кажуть, що було дуже важко. Орки могли зупинити на блокпості й відібрати автомобіль. Або зайти із автоматами у приватний будинок, провести там обшук. У мого найкращого друга викрали батька. На щастя, наступного дня повернули. Але це було реально страшно. От прийшли орки до них додому, де він з дружиною та маленькою дитиною. Їх кладуть на підлогу й кажуть: "Якщо хоч поворухнетесь – вб’ємо!". Коли мені все це розповідали, я дуже сильно переживав.

- А що ти відчував, коли дізнався, що росіяни окупували Херсон на початку вторгнення? Це відбулося дуже швидко. Досі часто порушується питання, хто здав місто та чому його належним чином не захистили.

- Спершу я дуже хвилювався за своїх близьких та друзів – як вони там зараз, що з ними буде? Щодо самої ситуації, то, дійсно, у мене виникали питання, як так швидко все відбулося. Ми з 2014 року в стані гібридної війни з російською федерацією. Мали ж знати про їхні наміри та розуміти, що у них може виникнути бажання захопити Херсонську область. Питань, справді, багато. Думаю, ми скоро дізнаємося на них відповідь.

- Сьогодні ти на Донбасі. Напередодні Різдва володимир путін заявив, що росія запроваджує на свято режим припинення вогню. Правда, по всій Україні 6 січня була повітряна тривога, а на тому ж Бахмутському напрямку точилися важкі бої. Яким для тебе було це "перемир’я по-російськи"?

- Ми випадково дізналися від своїх побратимів про так зване "перемир’я". Тут ми його не відчули. У нас інтенсивні бої були і до, і під час і після нього. "Вагнерівці" не зупинялися й штурмували наші позиції. Відбувалися щільні артилерійські обстріли. Тобто нічого не змінилося.

- Черговий обман.

- Знаєш, я взагалі сумніваюся, що хтось ще вірить російській федерації. Всі слова, які вони озвучують, - це все брехня.

- Ти згадав "вагнерівців". Зрозуміло, що ці найманці більш підготовлені та вмілі, аніж ті ж мобіки, зеки. А які вони в бою? Вправні? Витривалі? Хитрі? Чи навпаки?

- У нас із хлопцями склалося таке враження, що вони йдуть в наступ під чимось – якимись психотропними чи наркотичними препаратами. От вони виходять невеликими групами від 6 до 10 людей і просто пруть лоб у лоб на наші позиції. Ми відкриваємо з кулемета вогонь, але деякі з них, навіть не пригинаючись, продовжують бігти, намагаючись потрапити до нас в окоп. Ми між собою обговорювали цю ситуацію і дійшли до такого висновку, тому що навіть професійний військовий розуміє: якщо відкривається вогонь, треба зайняти зручну позицію, пригнутися й вести вогонь у відповідь. А вони просто як бігли по цій траєкторії, так і продовжують! Впало четверо, ще стільки ж продовжують рухатися до нас. "Вагнерівці" набагато відрізняються від штатної російської армії.

- А російські солдати які?

- Вони в наступі не такі – більш адекватно оцінюють ситуацію. Якщо ми в силі переважаємо, можуть відійти, підтягнути ще своїх та техніку, а вже потім повторно наступати. А у "вагнерівців" усе навпаки: як їх, наприклад, шістьох групою відправили на нас, так і йдуть. Таке враження, що їм сказали: "Або ви зараз берете цю позицію, або не повертайтеся живими".

- Інстинкт самозбереження відсутній, як і критичне мислення та людяність.

- За "вагнерівцями" ще йдуть зеки. А їм, як я розумію, пообіцяли свободу. І це для них – найвища мотивація. Якщо вони у себе в росії отримали довічний термін чи 15 років за ґратами, а їм за участь в бойових діях пообіцяли амністію, то вони більш вмотивовані, аніж ті, хто воює за гроші.

- Але ж і ті, і ті повертаються додому в чорних пакетах. Якщо взагалі повертаються.

- Саме так. Я взагалі сумніваюся, що їх хтось рахує. Більшість вважаються безвісти зниклими. Їм точно не буде ніяких виплат.

- Отак родичі не отримають "Калину".

- (сміється. – О.М.) Точно! Мені теж здається, навряд отримають.

- Якщо порівняти, чи нарощує противник сили? Чи стало їх більше? Чи, можливо, менше?

- Ми не бачимо, щоб їх ставало менше. Ми б це відчули по інтенсивності бойових дій, кількості штурмів за день та обстрілів. Думаю, у російських в’язницях ще багато тих, кого можуть набрати й відправити до нас.

- Росіян десь 140 мільйонів, то, враховуючи їхній рівень життя, асоціального елементу там вистачає. Тому й відправляють нам пачками. Мені друзі-військові розказують: ми їх кладемо, а тут одразу ж нові. Таке враження, що це фільм жахів – якесь повстання мерців.

- На Бахмутському напрямку реально саме так.

- До речі, в одному з нещодавніх інтерв’ю ти сказав, що Бахмут нагадує фільм про Апокаліпсис…

- Тому що саме місто повністю зруйноване і пусте, будинки практично усі розбомблені. Буває, їдеш по якійсь розбитій вулиці, йдуть поодинокі жителі, які шукають їжу чи прихистку, і тебе це дуже вражає. Ми бачили, як вночі діти гріються біля діжок з вогнищем та з батьками готують їжу. Там реально картина, як із якогось фільму жахів.

- Я так розумію, в Бахмуті ти побачив найгіршу картину за час повномасштабної війни?

- Справді, бойові дії в польових умовах та в місті відрізняються. Звісно, Бахмут зараз – одне з найгарячіших місць.

- Чому росіяни так вчепилися в Бахмут та кидають сюди стільки сил?

- З Бахмуту йде дуже зручна транспортна розв’язка – дороги на Дружківку, Костянтинівку, Краматорськ. Звідти відкривається шлях на Слов’янськ. Тому для них це місто є важливим. Якщо орки тут закріпляться, то їм буде легше спланувати наступ на Краматорськ і Слов’янськ, які для них є дуже важливими. Але ми їм не дамо цього зробити.

- Міністр оборони Олексій Резніков заявив, що на фронті уже було декілька переламів, зокрема визволення Київщини, острова Зміїний, Херсону та прорив на Харківщині. Ти вважаєш, що переломний момент ще попереду. Яким він буде?

- Наш наступний великий наступ стане цим переломним моментом. Адже той же Херсон став більше символічною втратою для росії, тому що він є єдиним обласним центром, який їм вдалося захопити і утримувати. Я вважаю, що найближчими місяцями відбудуться такі події, які принесуть Україні стратегічну перемогу.

- Начальник ГУР Кирило Буданов якраз прогнозує, що у березні відбуватимуться найважчі бої, і запевняє, що навесні планується великий наступ, про який ти щойно сказав. Ви вже налаштовуєтеся? Очевидно, легко не буде.

- Ми розуміємо, про що йдеться і, дивлячись на карту, усвідомлюємо, як буде важко. Для втілення в життя цієї мети знадобиться чимало сил і засобів. Але її реалізація принесе нам дуже хороший результат.

- Саме маємо постачання необхідної зброї від наших західних партнерів…

- Правда. Але треба ще більше! (посміхається. – О.М.).

- Ти – спортсмен, майстер спорту зі змішаних єдиноборств. За тиждень до повномасштабного вторгнення написав такий пост: "У бізнесі, як і в спорті, яким би не був результат бою, до суперника лише повага. Але якщо хтось веде недобросовісну гру, підхід до такого опонента змінюється також". Який сьогодні у тебе підхід до противника?

- Головне для мене зараз – що я маю робити і виконувати, які у мене функції, завдання, засоби та оточення. Є мета, до якої треба йти без зупинки. А до противника я ставлюся лише, як до ворога. Ніяких інших емоцій я собі не дозволяю. Особливо під час бойових дій. Тому що зайві емоції заважають.

- Ти будуєш плани на майбутнє?

- Звісно! Я планую наступний Новий рік зустрічати вдома в Києві. Ми з хлопцями сподіваємося, що 2023-й буде для нас усіх переможним. Тому саме так і налаштовані!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"