Бойовий медик Олександр Волков – про реалії війни: "Знявши з ноги командира берці, побачив, що фаланги пальців повністю перебиті. Але він тримався достойно…"

Автор: Євген Кузьменко

Про бойового медика Сашка Волкова я почув від військового психолога Олексія Скиртача. Той в інтерв’ю "Цензору" розповів таке: "Александр до войны работал завучем в школе. Кинули его на передовую. Сразу. Не служил, не воевал. И от увиденного за два месяца на передовой получил серьёзные психические травмы. Военный психиатр в госпитале ответил ему коротко: "Кто будет воевать, если не ты, сынок!"

 А у него ещё множественные контузии. Я дал ему выспаться, прокапали его несколько дней, он расслабился в условиях медроты, и я подошел к командиру: можно найти применение этому пацану здесь? Он же реально умный. С компьютерами дружит, с документацией, а главное – любит и хочет учиться!"

І от ми спілкуємося із Сашком по відео, і я питаю:

- Згодний з усім, що розповів Олексій?

- Так, мені сказав оце "хто як не ти" один із психологів (на той час) у Бахмуті, коли мене привезли пораненого. Я такий голодний був - це страшне! А він їсть курячу ногу. Кидає її на миску і каже: хто, як не ти? І все. І з одного боку я вже трошки його розумію – тому, що там важкі трьохсоті були. Але все одно - з людьми так не можна було. Я ж не їв 3 чи 4 дні…

- В морду йому не хотілося дати?

- Та ні, був подавлений, і зовсім схудлий. І головне – тоді у мене була ейфорія.

- У тебе, голодного і пораненого? Ейфорія в якому сенсі?

- В тому сенсі, що мені хотілося назад, бо там…там зовсім інша ситуація. Там уже б’є адреналін. Так, ти знаєш, що йдеш на неминучу смерть - але все одно не хочеш хлопців залишати. Хочеш на позицію до побратимів - і все. Це важко пояснити, оцей момент зашкалювання. Знаєш, я б зараз ні за які гроші в піхоту не пішов. Ні за які. Просто я знаю, що це. Це просто жах. І статистика каже, що це мізерні шанси вижити. Та що там статистика - слухай, я нещодавно зустрічався з хлопцями зі свого підрозділу - там більшість полягли…

- Скиртач каже: від побаченого за два місяці на передку ти зазнав серйозних психічних травм. Зрозуміло, що за кілька хвилин і частину побаченого не відобразити. І все ж таки - що саме ти побачив? Від чого твій психічний стан тоді отримав ті струси, про які каже Скиртач?

- Я вам розкажу свою історію, якої точно ні у кого не буде.

Я знав, що у мене немає військового досвіду. Проте свій вклад завжди хотів внести; почав з місцевої тероборони. Вперше навідався до військкомату на початку березня, коли пройшла перша хвиля мобілізації; зробив це таємно від родини, знайомих. Я швидко пройшов комісію, там оформили військовий квиток і сказали чекати. (Через 10 днів призвали – все як по стандарту).

Військових навичок я навчався на заході нашої країни. Спочатку проходив навчання стрілка; потім навідника БМП, де і їздив, і стріляв; а також проходив курси "Бойового медика".

Проте все одно кинули всіх у піхоту! Призначали, розподіляли: кулеметник, гранатометник - і до бою… В мене доля так розпорядилася, що я став не наводчиком БМП, а бойовим медиком. І я одразу подумав: а чи достатньо моїх знань для цього? Тому попросив: "Розкажіть мені все, що треба про бойову медицину. Я ж бойовий медик".

- Розказали?

- Та ну - яке там... було те вже у Лисичанську: автомати в усіх у руках, усі готові до бою! Так, були такі люди, які студіювали мене одного 2 години підряд. Казали: "Ти маєш рятувати - і при цьому залишатися живим, ще й відстрілюватися". Але на той момент для мене це було щось космічне. Що робити в тій чи іншій ситуації, теоретично я знав - але коли ти, без досвіду бойових дій, бачиш поранення, ці знання втрачаються, допоки ти не адаптуєшся і не знайдеш у собі відвагу. Скажу чесно і відверто - у першому своєму бою я не зробив жодного пострілу. Я тремтів від страху і сльози лилися самі собою. Я просто ревів…

- Зрозуміло, у багатьох так було.

- Тоді був бій з кадирівцями чи з чеченами, точно не можу сказати. Ми заходили нашим на допомогу. (З болісною самоіронією. – Є.К.) А ми ж такі красиві! Молоді, перспективні, проте не всі пережили цей жах… Мені педагогічний колектив "скинувся", - купили бронежилет, я там начіпляв на себе кучу гранат, різні військові прибамбаси (ну як всі, коли їдуть на війну, молоді хлопці). Це ж патріотично, класно… Допоки не почуєш, не відчуєш прильоти. Прильоти, які цілять не по стратегічних об’єктах, а саме по тобі.

Так от: як почався артобстріл, як почали "градами" класти, як полився дощ із тих куль, стрільба нестерпна…Коли вони кричать щось на своєму, на кшталт "Аллах акбар" – навмисно морально вбивають… "Аллах акбар" - це, я так розумію, – вислів-прощання з "їхніми" полеглими в бою…

Але суть не в тому. Вони морально дуже давлять. Під цими обстрілами і дощем із куль, я ножем, який чіпляється на автомат, рив під собою землю. Пів метра вирив від страху. Жодного пострілу не зробив! І досвідчений дядько поруч зі мною (офігезний, ми досі контактуємо) взяв мене за ногу і каже: " Це не твій бій. Не висувайся. Якщо геть погано стане, і в тебе вибору не буде, то тоді. А доки не потрібно".

Знаєте, може я грубо скажу, люди часто говорять: "Як попадеш на позиції туди, ти обісрешся". Але, насправді, ти не можеш фізично обісратися - бо "зжимається" так від страху, що нічого з тебе в житті не вилізе!

- Ти кажеш, що під час бою плакав.

- Так. Від страху реально сльози йдуть самі. Та людина, яка мені в той момент допомогла, каже, що я жодного пострілу не зробив в першому бою. Як і кожний з наших хлопців. В той момент я міг би лиха наробити. Панічний страх і холодний піт мене охопили. Хоча я досконало знав автомат, принципи роботи, як звести мушку. Я був уже інструктором. Проте бій все розставив на свої місця і повернув мене до жорстокої реальності. Саме тоді я побачив перших 200-х і важких 300-х. Все починається з першого автоматного бою. Це страшно. Люди гинуть у тебе на очах.

- І де в тебе був цей перший бій?

- Це була Тошківка. Наші виходили з Новотошківки, з шахти. Їх розбили. Залишилося буквально 10 чоловік. І ми, 30 чоловік, йшли їм на допомогу. Але ми ж мобілізовані, не були у стикових боях, ми до цього страхіття ані навичками, ані морально не були готові. Тому, по суті, ми були живим щитом.

- Коли це було?

- Це був початок травня… Окопів немає. Артилерійської підтримки належної немає. А ми ж в оцих нових красивих бронежилетах: комусь рідні купили, комусь колектив скинувся, хтось інвестора знайшов... І на них ще начеплені гранати, яких нам надавали… і різні нісенітниці, які не були зовсім потрібними …І ми в цих броніках полягали на землю, як черепахи, бо ті нісенітниці були начеплені спереду бронежилета і не давали належно притиснутися до землі під час прильотів. Є таке правило: "Чим ближче ти до землі, тим пізніше ти туди попадеш!" Це жах! Ми, як черепахи, чи як діти із дитсадка, не могли нічого без команди. Слухали просто когось більш сміливого, бо офіцерів на позиції не було, - всі бойові офіцери загинули, а тримати позицію потрібно. Я вважаю, оце все зайве, що отут (показує на собі, – Є.К.) – треба зірвати і викинути. Там тільки мають бути магазини, пара гранат, аптечка, пара турнікетів – все. Інші дурниці не потрібно чіпляти.

Я те все познімав з себе. І від страху… копав. Боже, як я копав! Копаю чим довелося. А нічого під руку, під обстрілом не траплялося, тільки ніж від АК. Тому довелося копати ним. Автомат в цей час лежав поряд. Я просто ревів. І мене дядько взяв за ногу і каже: "Це не твій бій. Просто не твій бій".

А пізніше вже підійшли професіонали. Двадцять чоловік - "профі"! Зірвали БМП, замінували позицію, зачистили певну позицію, ще й допомогли нам у перших наших боях.

- І мало-помалу ти став оговтуватися?

-Так. Спочатку починаєш стріляти на витягнуті руки з окопу. Просто на витягнуті руки, не цілячись. Лише потім - вогонь у відповідь, не прицільний вогонь. Ні в кого не стріляєш - це трапляється рідко… Прицільно я стріляв вже в п’ятому бою, на 9 травня, коли вони хотіли захопити повністю Луганську область – і цим самим показати, що вони могутні… А потім ти втягуєшся і починаєш "працювати" в адекватному режимі. Напевно, під впливом адреналіну, висуваєшся у пів зросту і стараєшся влучити прицільно у ціль. І лише дивом залишаєшся живим, дійсно дивом…

Іншим не завжди вдача всміхалася. Ворог великі сили спрямував на цей напрямок. Ми морально знали, що будемо відступати, проте трималися до останнього. Але відступали. У нас була кругова оборона. Нас було мало. Взяти мою позицію, де фланг тримали лише нас четверо простих хлопців з маленького містечка Новомиргорода. Ми займали позаду позицію, проте найбільш обстрілювану. Не всі вижили з нас чотирьох. А ті, що залишилися живими - трьохсоті. В одного - інсульт, іншому залетіло в окоп - розірвало на шмаття. (моя дівчина з моєю сестрою їздили на похорон). Ще один зірвав спину – бо стільки ж довелося копати…

Але суть не в тому. Ми відстояли цю позицію (вона у нас називалася "Тополь"), нас не прорвали, хоч ішли групи по 30-40 чоловік. Ми вистояли.

- З того часу 9 травня – це твоя особиста перемога, так?

- Для мене того дня сталося диво. Знаєш, туди як приходиш – одразу починаєш вірити у Бога. Я ж був заядлим атеїстом. Економічний університет закінчив з магістратурою. Два дипломи, грав у КВН. Я раніше дуже позитивний був… Але все змінюється з часом. І от лежиш ти в окопі по 20 годин. Стрільби йдуть, але не на твоїй позиції. Буває, що на твоїй, але ти навіть з автоматом не вилазиш, бо сенсу немає: вони не підходять близько. Але ти завжди напоготові. Намагаєшся не втратити пильності ні вночі, ні в день. Працює страх загинути…А як же хочеться спати… Працює танк з двох кілометрів - ти нічого не можеш зробити, працює гелікоптер - ти нічого не можеш зробити; а як працює авіація - ти в окопі так сильно притискаєшся до землі, що навіть ядро її відчуваєш. Це страшно - і ти нічого з цим зробити не можеш. Вранці, отак пропускаєш крізь пальці світло (показує, як дивиться  "крізь" долоню. – Є.К.) - і прокручуєш думки. Боже, допоможи ще день протриматися.

…Коли було мінімальне затишшя. Я вів щоденник в окопі, вивчив усі молитви там.

1

- Розкажи ще про той бій 9 травня.

- То був автоматний бій. Він тривав годин десять. Найдивніше, що коли ти вбиваєш противника, нічого не відчуваєш. Абсолютно. Я думав, буде нудити, станеться якесь моральне пригнічення... Абсолютно нічого. Коли довелося відступати і копати там, де були вбиті окупанти, нові окопи (так трапилося, що на відстані 5 метрів від мене був труп того, що я вбив), то я собі копав 5 метрів від нього. Хоча мені сказали його закопати, бо він смердів просто жахливо. Копаю і думаю: "Блін, ну нащо ти сюди прийшов?" Мужик такий здоровий, зростом під метр дев’яносто. Вже пухне, здувається, мухи зелені лазять по тілу, скоро лопне. Але ж нема часу його закопати. Вже тоді було зрозуміло, що по нього ніхто не прийде. І ти копаєш окоп собі…

Якби я разом з товаришем не викопав собі глибоченький окоп під два метри, хто його знає, як би воно було. Бо в метрі від мене прилетів 120-й точним ударом. Мене засипало землею геть повністю! Товариш мене витягнув. У мене був перелом з однієї сторони ребер, а з іншої – забій грудної клітини. І коли мене витягнув, каже: "Друже,..краще вже загинемо в автоматному бою, чим розірве нас на шмаття"... Бо там міною, якщо залітало в окоп, то розривало. Навколо, в діаметрі, по 5 метрів ями були. Це дуже страшно…

І ми побігли назад, під обстрілом до ворогів. Метрів 50 від них були. Чутно було, як вони розмовляли між собою, як запускали міни з міномету, як вони ішли. І це все було під звуки автоматних черг. Ми дивом вижили.

Перечекавши обстріл, під час якого мене нудило, розривалася від болю голова, а також кровило з вух, я вже був не воїном, а "овочем".

Все це записано у мене в блокноті. Я як педагог завжди записував. Бо якщо є час, чого б і не записати?

- Я сам за дипломом у1читель і дуже цю звичку розумію. Календарні плани і все таке…

- Так. У мене в родині не тільки я вчитель. Мій брат – педагог, сестра – педагог, зять – педагог. Тому розмови, підколи, жарти в нас часто пов’язані з роботою (сміється).

- Отже, ти був бойовим медиком. З твого медичного досвіду, які ситуації були типовими саме для початку війни, а зараз їх стало набагато менше?

- Перше поранення я побачив, коли ми навіть ще не дійшли до позиції. Був бій з кадирівцями, дуже жорстокий. Все там було: танки, БМП, гелікоптер. Стріляли по нас фосфором. Задіювали все, що можна – їм критично треба було зайняти цю позицію. Наші потихеньку відступали, і ми йшли їм на допомогу. Ми заходили ззаду, і так склалося (просто не було зв’язку), що наші підстрелили двох наших. Дядькові попало у коліно 5,45 - і в районі таза вилізла куля. Такого крику я в житті не чув. І як бойовий медик мав одразу йому надавати допомогу. І турнікет потрібно було накладати швидко. Але я розгубився, просто був у ступорі, хоча мав би найпершим підбігти. Ну, для мене це був шок. Людина кричить, а я розгубився і неправильно наклав йому турнікет. Як кажуть, до війни ніколи не звикнеш…

Я бачив, як відриває ногу людині, як без ноги людина кричить. Проте такого крику не було, як при влучанні кулі у коліно. Це жахливо.

У нас на позиціях був командир зі Знам’янки Кіровоградської області, прекрасний воїн з позивним Берлусконі. І от так сталося, що він пробув у мене 8 годин в окопі, поранений... Прилетіла здалека мінометка, 82-й калібр.. А Берлусконі командир був ще той! Він навмисне стріляв "вогами" по них, щоб кадирівці бігли на нас. Бо вони якісь накурені, або.…я не знаю, чим вони їх кормлять. Піднялися – і в повний зріст на нас йдуть. І начебто легка мішень, але ж їх дуже, дуже багато.

Склалося так, що я під час бою перемотував свого командира. Це було, коли ми зайняли кругову оборону і нас почала атакувати піхота з тилової сторони, а ми, погано обстріляні хлопці, вели бій доволі успішно. Коли почався більший натиск, до нас прибіг командир і допоміг відстрілюватися, а також командував нами, пояснював, як і що робити, щоб нас не закидали гранатами, і щоб ми не впадали в паніку. Саме тоді, під час бою, кадирівці визначили точні наші координати - і завдали мінометного удару по наших окопах. Під час обстрілу наш командир застрибнув до мене в окоп, щоб сховатися від обстрілу, проте одна з мін залетіла до нас. Ударна хвиля пішла так, що ми просто були тільки контужені; ну, і маленькі осколки легко травмували командира. А сам хвіст від міни пролетів таким чином, що відрубав кусок окопа і попав командиру в ногу…

Потім почався їхній наступ масований з усіх флангів. І допоки хлопці вели бій, я надавав командиру допомогу. Знявши з його ноги берц, я побачив, що фаланги пальців на нозі були повністю перебиті - але він тримався достойно. Я пораненому замотав бандажем ногу і зафіксував тим, що було під рукою - магазином. І далі продовжив автоматний бій. Отак наш командир просидів поранений у окопі 8 годин, допоки не настала темрява і ми не змогли наших поранених евакуювати. Він ще й досі на реабілітації, ось тільки має повернутися у стрій нашої бригади.

Ще був випадок, запав у пам’яті дуже (може, зараз неправильно сформулюю, у мене ж нема медичної освіти): куля влучила у каску - і від каски відрикошетила у голову. Голову не пробила, та все ж черепна коробка тріснула. Боєць в окулярах був, кричав, що осліп, бо кров’ю залило очі.

- І що ти?

- Промив просто. Хоча, поруч сиділи обстріляні АТОвці - і ті боялися. Наклав пов’язку. Коли ти вже на ейфорії працюєш… До того ж, це був десятий день моєї війни - все на автоматі вже робилося. Промив очі, перемотуєш, бинтуєш – все по мінімуму.

Був у нас і такий випадок, що 3 дні боєць пролежав з пневмотораксом – це коли пробиває осколок легені і потрібно накласти "наклейку", щоб не потрапило повітря до легень. А взагалі-то багато було дрібних перев’язок – якщо побратим руку переламав, пробив променеву кістку, десь зачепився, проколов, зачепило незначно осколком…Ці перев`язки робив я. Це було в окопах. Реально справжнім бойовим медиком був. Я там такий курс молодого бійця пройшов - дай Бог кожному!

- У тебе траплялися думки: мовляв, і навіщо я полишив школу, де був вчителем?

- Щодня, щосекунди думав, що, виявляється, бути вчителем - не таке погане життя! Так, малі зарплати, подавляєш своє "его", своє "Я", гордість - але ж ти живий, але це ж мирне життя! І лежав я в окопі, пропускав сонечко отак крізь пальці і думав: блін, невже це сонце я останній раз бачу?

- Ти ж воював у 57-й бригаді?

- Так, у славнозвісному 34-му батальйоні. Як нам казали, страх мине, треба протриматися перші 7 днів. Мабуть 7 днів – це звикання до оцього всього. Але от як виїдеш звідти на 3 дні - і ти вже повністю відключився від того всього. Хоча, звичайно, в тобі воно залишається: жахи, які тобі сняться. Посеред ночі ти вставатимеш, тебе нудитиме, накручуватимеш себе… Я тепер розумію тих хлопців, які заглядають до пляшки, конкретно у мирному житті. Ті хто це читатиме, - повірте мені, - вони не винні! Це страшно! Я дякую Богу, що мій батько, хворіючи на рак, не застав цього всього. У нього красивий пам’ятник на землі, на якій він прожив. Його може вшанувати будь-хто з тих, з ким він був знайомий. А багато хлопців, яких ми не забрали, і цього не мають, мінімального. Боже, як це жахливо. Сім’я думає він зник безвісти - а насправді он воно як. То до мого покійного тата можуть на могилу прийти рідні, близькі, знайомі - а до того хлопця хто прийде? В кращому разі вшанують посмертно…

- У кожного по-своєму…

- У кожного по-своєму, мені теж дуже-дуже повезло! Як я заздрив тим, хто був на позиції легким трьохсотим! Їх відправляли на евакуацію. У мене ж були думки вистрілити собі в ногу, чи руку, щоб затрьохсотитися… А раптом ми будемо відступати? Це не голлівудський фільм, коли пораненого несуть на собі під обстрілами. Такого не бува, що під час прориву 300-тих "прикриватимуть". Я б там залишився просто, от і все. І я більше ніж упевнений, що у інших воїнів були теж такі думки - але ж інстинкт зробив своє діло. На позиціях нема фізично сильніших чи воїнів з більшими навичками - все залежить від того, як у ворога працює артилерія та авіація. Якщо потужно - тоді піхота безсила. Якщо вижив - тоді це і є вдача.

Я це розумію як ніхто інший тому, що сам був у списках зниклих безвісти. Зі мною не могли зв’язатися 16 днів, зв’язку не було, від своїх позицій ми були відрізані. Ми навіть не знали, чи потрібно було відступати чи ні, і якщо треба, то куди. Ми просто трималися до кінця. Ми змогли…

Коли я потрапив до госпіталю, то відходив 20 днів. І якби не Олексій (Скиртач, психолог, який опікувався Волковим. – Є.К.), можливо, мене б уже не було в живих… У мене були такі моменти, що я після того хотів суїцид скоїти…

Всього можна багато розказувати. Наприклад, про те, коли я вийшов з Бахмуту, (там просто трьохсотих дуже багато було). І зараз я вже розумію, що такими, як я, просто не було часу займатися. Там було багато важких трьохсотих, які приїжджали на своїх машинах – без ноги, без руки, кульові, осколкові поранення…. Двохсотих, без голови прямо заносили, кровищі море. В коридорі, просто в холі лікарні - калюжі крові…

- Зараз ти – сержант медроти. Що входить до твоїх обов’язків?

- Спочатку, як потрапив до медроти, мене запитали: "Ти берешся за роботу?" – Беруся. І я почав із самих низів, переступив свою гордість, свої дипломи. Мити підлогу - це краще, ніж сидіти в окопі, у будь-якому разі1.

Поранених було багато. Я вчився ставити крапельниці, робити уколи. Це, в принципі, фельдшера робота. Проте в якийсь момент я міг спокійно підмінити як бойовий медик. Тобто у вену попадаю 100 %. Раніше міг промазувати по 5 разів у вену - але навчився. На війні швидко всього вчишся. Жити хочеться - навчишся. Перев’язку будь-яку можу зробити…

Потім побачили, що я на комп’ютері можу працювати, і помаленьку стали підпускати до комп’ютера: списки реєстраційні, амбулаторні, стаціонарний журнал. Можу написати будь-яку медичну характеристику, більш-менш розбираюся у хворобах. Тут же лікарі працюють з усієї країни: начальники відділень, директори лікарень…Найкращі лікарі з Вінниці, Києва, Івано-Франківська, Черкас, Донецька, Херсону... Тут найкращі вчителі у мене. І тому дуже легко, бо вони прекрасно пояснюють і само-собою багато практики. Всі освічені, без криків. Не так, як у підрозділі. Все добре. Щось не знаєш – підійшов: пояснили, розказали. Наприклад, якщо я думав, що якась операція дуже складна, з`ясувалося, що вона в стерильних умовах робиться зовсім швидко, просто і безболісно, все інше - реабілітація.

Є, звичайно, зараз лікарі, що працюють у Бахмуті. Там – жесть, робота важка; привозять важких поранених, у яких, ніг, рук немає, кулі витягають просто на місці, бо по-іншому не можна. Знаю про це, бо працював також (на декілька днів мене допустили) в евакбригаді.

Зараз уже молодшого сержанта отримав, працюю на медпункті. Тут треба розрізняти: у медроти є штаб-пункти, які приймають важких трьохсотих – це зараз Бахмут і Часів Яр. Там - важкі поранені. А я працюю зараз на медпункті, який займається більш рутинною роботою. Тобто відправляє людину на лікування, або кладе на стаціонар. Більшою мірою паперова робота. Проте роботи багато є завжди. У нас лежать військові зі струсами головного мозку, інфекційні (зараз пішли бронхіти), з кашлями різними. Це називається "трьохсоті легкі".

- Щодо кашлів і бронхітів. У нас зараз на Бахмутському напрямку був головний редактор Юрій Бутусов. І він розповідає, що там у бійців дуже багато обморожених кінцівок.

- Є таке.

- Бутусов із сумом та обуренням пише, що Міноборони цим практично не займається, а отже вся надія на волонтерів. Скажи, будь ласка, які саме засоби потрібні в цих ситуаціях? Що треба надсилати зараз волонтерам?

- З моїх знань, при обмороженні є мало ефективних препаратів. Можна мазь прописати, але вона не завжди буде дієва. Обмороження можна просто вигрівати. Можна ще тепленької водички. Все.

- А що варто присилати, аби не було обморожень? Якісь профілактичні засоби?

- Ні, бо це ж де обморожують кінцівки? На позиціях в окопах. Наприклад: ви їдете на два дні, а перебуваєте там цілий тиждень. Ти ж в окопі не розпалиш вогнища, не погрієшся. Я по собі пам’ятаю, як було холодно. Весна, мокрий сніг ще лежав. Дощі, сирість. Я в окопі в стіні прорив дірочку, поставив там свічку і руки погрів…

Тоді забезпечення було дуже погане. Зараз в цьому плані воно краще. Скажімо, волонтери присилають зігріваючі наліпки, бальзами. Наліпку приліпив до руки, до грудей - і вона зігріває. Як охолоджувальна наліпка є, так і зігрівальна. Це дуже хороші речі.

Так само кинув у чоботи – і вже тепліше буде. Вже пальці точно не відморозиш… Та багато чого є. Проте не всі солдати про це знають!

- Взагалі - який відсоток необхідного медроті дає держава і який - волонтери?

- Волонтери дають набагато більше. Проте у них є мала проблема. Якщо їм не казати, що саме потрібно, вони можуть надсилати дуже дорогі речі, які зовсім тут не потрібні. Наприклад, препарат, який коштує майже 30 тисяч - а використовується при четвертій стадії раку в урології. Тобто він тут зовсім не потрібний. Тут на вагу золота: кровоспинне, для зниження-підвищення тиску, бронхіальне, відхаркувальне, чаї, вітамінів багато різних. Препаратів купа там – від різних протиалергійних, знеболювальних, від малої дози до великої дози – це все потрібно, звичайно.

- Твій колега-медик Дмитро Андрощуук, позивний Данте, доброволець у "Госпітальєрах", сказав мені: "Особисто для мене комфортним перебуванням є місяць-півтора. Далі, через півтора місяця, я вже помічаю за собою ті моменти, які перебування в соціумі. Безсоння, агресія, апатія, втрата мотивації часом відбувається вже через півтора місяця, через місяць з копійками. Тому для нас, госпітальєрів, дуже важливі ці ротації, можливість повернутися до звичайного життя, просто перезавантажитися і від того всього відключитися, щоб надалі ефективно виконувати свою роботу".

Андрощук, на відміну від вас, воює у добровольчому батальйоні. Ти і твої побратими маєте можливість ротації?

- Так, звичайно. Якщо нашу бригаду виводять на ротацію, у нас є можливість поїхати у відпустку. У нас по закону є ця відпустка.

- Де ти був у своїй відпустці?

- Додому їздив, Новомиргород, Кіровоградська область. У мене мама живе у селі маленькому - Йосипівці. Я ж майже весь час перебував у місті. Скажу, що перші три дні мені зовсім не сподобалося.

- Чому?

- Коли я був у відпустці, мене дівчина повела на площу міста. І я бачу оце велике скупчення людей; всі посміхаються, всі своїми проблемами зайняті. Дуже багато яскравих кольорів. Я взяв дівчину за руку і просто, як мала дитина, кажу: веди мене до машини, бо я не можу, не сприймаю, мені погано від цього всього.

- А як вона на це відреагувала?

- Вона сказала: "Ти дійсно контужений; я з тобою боятимуся лежати" (посміхається.– Є.К.)… Для мене це такий наплив паніки – якось занадто все добре, багато людей. Розгубився. Я взагалі такий позитивний, компанійський хлопець. Але тут щось змінилося. Хоча до всього того швидко звикаєш. І в супермаркет ходиш, в інші місця. Але в перший день – просто боявся людей.

- Наразі всі тут переживають за вас, тих, хто воює на Бахмутському напрямку. Як настрій у хлопців? В них є відчуття, що це зараз головна точка цієї війни?

- Напевно, є. ЗМІ про це говорять.. Я не знаю, може, принципово це, чи все таки якесь стратегічне значення… Це командири мають вирішувати. Наше завдання - виконувати накази, допомагати пораненим. Ми просто виконуємо своє завдання.

А стосовно Бахмуту – медики всі рвуться туди – тому, що там можна отримати досвід. Інтерни туди рвуться, студенти. Якщо ти в лавах ЗСУ, звичайно. Зрозуміло, що цивільний не поїде до Бахмуту, в цей жах. Під час перших прильотів він занервує, його вб`є просто. Треба звикати…

- До багатьох зараз приходить розуміння, що ця війна - надовго. Як вона відіб’ється на психічному здоров’ї нації? Я розумію, що ставлю питання, про яке взагалі можна писати дисертацію. Але спробуй відповісти стисло.

- Тут можна тільки… я не знаю… промовчати. Це… це жах. Жах… Якщо тільки зараз на даний момент 15 тисяч цивільних убитих, уявіть, скільки невідомих. Держава теж не розкриє всіх нюансів.

- Ми це розуміємо.

- Геройства в цьому мало, я вам скажу. Коли ти вже на передовій визиваєш на себе вогонь, або проявляєш свою відважність, і при цьому ти не з’їхав з глузду, а свідомо це робиш, щоб врятувати людей, - тоді ти герой. А коли людина живе у місці під обстрілами - вона герой? Що тут можна сказати? Зрозуміло, що не хочеться. А куди дітися?

- У школі, де ти працював, цікавляться, що ти, як? Телефонують, пишуть?

- Так, звичайно. Я приїхав до свого міста – і мене колега зі школи обійняла, як зустріла. А я навіть не знаю, чи обіймати її у відповідь, чи ні. Світосприйняття інше. Ти боязко ставишся до людей. Навіть не говориш до них. Я всю відпустку провів у квартирі та виїздив до мами в село. Все. Не виходив на двір, намагався не ходити по супермаркетах. Вдома м`яке ліжко, телевізор. Все. І їсти – холодильник. Їсти, їсти, їсти і їсти.

Колектив школи телефонує мені. Бажає здоров’я, витримки, сили, терпіння. Чекають в рідних стінах школи. Посилки присилають, волонтерять. Мені передавали посилки. І нашим хлопцям - також. Я навіть ящик не відкриваю на пошті, як приходить посилка чи волонтери привозять. Просто ставлю - і вже в ньому хтось інший риється. Тільки якщо якісь індивідуальні речі, коли десь мені якась маленька коробочка,– тоді так, це таке діло. Ми всі як одна родина, тому кому б не прийшла посилка – вона завжди спільна.

- А як твоя дівчина, чекає на тебе?

- Дівчина - молодчинка. Чекає.

- Як її звати?

- Як квітку - Лілія. На початку війни плакала, кричала, стукала, била мене: дурне, куди ти йдеш? Навіщо? Це коли військкомат зателефонував, що потрібно з’явитися. Кажу: ну, потрібно. Пішов - і все.

- Олександре, скажи, ми переможемо у цій війні?

- Обов’язково, 100%.

- А чому ми переможемо?

- Не може весь світ помилятися. Правда на нашому боці. Ми на своїй землі. І це тільки єдиний шлях досягнення миру. Все просто - захищаємо все своє рідне, свої цінності. Своя земля є своя земля. Так, дехто, бува, каже: "Оцей бл*ський Донбас, як можна в нього в’їжджати?" Тут вже такі люди… Зрозуміло, що коли ти в Чернігові на ротації, чи ще у Херсоні, там тобі місцеві принесуть і молочко, і яєчка, і сала, гукнуть за тридев’ять земель покупатися, помитися, в рідну хату пустять. Допоможуть, чим зможуть. Всім поділяться, привітні. Останнє віддадуть - але допомогу нададуть. Бо вони були в окупації, вони бачили, що це зовсім інші люди.

- На Донбасі інакше?

- Так. Донбас є Донбас. Трішки інший. Не всі тобі раді. У когось це пов’язане зі страхом, у когось - зі способом життя, а хтось – просто проросійських поглядів. Їх готували, напевне, до цього всього,1 8 років готували.

І зараз вони обирають самі. Ті, що хотіли, вже давно виїхали, інші хто хотів – вступив до лав ЗСУ. Мені попадалися люди і з Сєверодонецька, і з Лисичанська, і з Мар’їнки, і з Бахмуту багато хлопців, які військкоматом місцевим ще встигли пройти 24 числа. Є ж люди, які дійсно звідси, але за Україну. Повністю за Україну, навіть намагаються розмовляти нашою мовою. І я радий, що такі люди є. І надіюся, що їх буде тільки більше.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото з архіву Олександра Волкова