"Вони хотіли, щоб ми зламалися, плакали, попросили вибачення. Я кричала від болю, але жодного разу не плакала", - Історії жертв тортур на Херсонщині
Херсонщина - один з українських регіонів, який нині постійно потерпає від російських обстрілів. Ледь не щодня Нацполіція реєструє десятки кримінальних проваджень щодо злочинів, пов’язаних із російською агресією на території області. За даними прокуратури Херсонщини, з моменту повномасштабного вторгнення таких кримінальних проваджень зареєстровано вже понад 6 тисяч.
Станом на кінець 2022, Нацполіція України задокументувала 609 воєнних злочинів росіян на території області та знайшла 15 катівень, де херсонці зазнавали тортур від окупантів. Окрім цього на Херсонщині правоохоронці зафіксували найбільше випадків сексуального насильства з боку окупантів — 65. При цьому значна частина області досі перебуває під окупацією.
Злочинні дії російських військових та представників незаконних збройних формувань, так званих "ЛНР" та "ДНР", призвели до загибелі щонайменше пів тисячі цивільних мешканців області, серед яких є діти. За даними прокуратури, в більшості випадків цивільні загинули від артобстрілів, деякі були просто розстріляні російськими військовими або ж загинули внаслідок катувань.
WeAreUkraine.info побували на Херсонщині та зустрілися зі свідками катувань з боку російських військових.
"Я не сміття, я – українка!"
"Я не сміття, я — українка!" — ці слова повторювала собі Вікторія, стоячи з мішком на голові обличчям до стіни, коли російські солдати знову увійшли до кімнати колонії, щоб відвести її для допиту чи подальших знущань.
Історія Вікторії, 36-річної фотографині та жительки Херсону, схожа на історії багатьох мешканців, які були примусово ув’язнені через свою проукраїнську позицію або через підозри, що вони якимось чином пов’язані із ЗСУ.
Коли почалася війна, Вікторія почала допомагати волонтерам, розвозити продукти місцевому населенню. Під час однієї з мандрівок її затримали та провели обшук у квартирі. Там російські військові знайшли українську символіку та вишивку з написами "ЗСУ". В результаті Вікторія була примусово взята в полон, в якому утримувалась з 18 вересня по 23 жовтня.
Спочатку її відвезли на допит, а потім тримали в підвалі так званої "тюремної кімнати №1". З одного боку були інші тюремні кімнати, а з іншого — три кімнати, де допитували та катували невинних цивільних.
Вікторія розповіла, що російські солдати били її по голові та по ребрах. Вони зв'язували їй руки і застосовували до неї електричний струм. Це було настільки боляче, що одного разу вона висмикнула власний ніготь, міцно стиснувши пальці. Вікторія розповіла, що хоча російські солдати не намагалися її зґвалтувати, вони змусили її зняти футболку та бюстгальтер, погрожуючи застосуванням струму по грудях. Хоча солдати не виконали цю погрозу, вони чинили постійний психологічний тиск.
"Вони хотіли, щоб ми зламалися, плакали, попросили вибачення. Але я жодного разу не плакала. Я лише кричала від болю, але не плакала". Російські солдати саджали в тісні тюремні камери до п'яти осіб, де ув’язнені мусили спати на картоні.
"Я накривалась пакетом, який доводилося надягати на голову, коли хтось заходив у кімнату. Потім я все-таки попросила ще хоч один аркуш картону на підлогу, а мені раптом дали матрац і дві ковдри. Дві ковдри на 5 людей у камері".
Щоразу, коли солдати входили в приміщення, людей змушували надягати на голови мішки для сміття і ставати до стіни. У камерах була система відеоспостереження, нікому не дозволяли рухатися чи говорити. Але незабаром Вікторія та інші люди виявили, що камери записують лише рух, але не звук. "Ми інколи співали український гімн. Дуже тихо, звичайно, щоб не було чутно в коридорі".
"Нас годували ввечері, не кожен день. Могли годувати чотири дні поспіль, а потім два дні не годувати. Нам дали гречану кашу. І це все"
Замість унітазів були пляшки та пакети.
23 жовтня, коли російські війська відступали, окупанти вивезли Віку та інших полонених за місто автобусом і залишили в різних частинах області. Вікторії пощастило спіймати машину, яка довезла її через блокпости до Херсону. Коли вона повернулася до своєї квартири, то виявила, що росіяни вкрали її фототехніку, автомобіль і 8000 доларів, які вона відкладала на ремонт квартири.
"Вони були здивовані, це їх дратувало. Вони не могли собі уявити, як це може бути — я дівчина і незаміжня, але живу сама в квартирі і маю власну машину. Вони не могли в це повірити".
Віка до сьогоднішнього дня живе в Херсоні й не планує залишати рідне місто.
"Усі дні, поки я сидів у камері, я був прикутий наручниками до радіатора однією рукою".
Валерій належав до числа тих, кого можна назвати партизаном, хоча він відмовився називати себе таким. "Ми просто робили те, що могли".
Разом із друзями Валерій псував російську військову техніку та автомобілі, заливаючи паливні баки водою замість бензину, малював українські прапори на будівлях та брав участь у проукраїнських акціях.
"Спочатку нас було п'ятеро. Згодом частина людей виїхала з Херсону, і, зрештою, нас залишилося троє, хто продовжував цю диверсійну роботу".
Люди були активні до червня. Згодом російські солдати стали суворішими. Вони могли заарештовувати людей на вулиці та обшукувати їхні домівки, якщо щось здавалося підозрілим. Незважаючи на це, Валерій продовжував свою діяльність, намагаючись бути обережнішим і роблячи це не так часто.
24 серпня, у День Незалежності України, хтось — Валерій вважав за краще не називати імена тих, кого він підозрював, — зрадив його і передав його домашню адресу російським військовим. До його квартири, де він жив зі своєю дівчиною Олею, прибули російські військові. Оля була єдиною людиною, яка знала про діяльність Валерія і також брала участь у диверсійній роботі.
"Російські солдати силою відчинили двері та притиснули мене до підлоги з пістолетом до голови. Мене побили, зав’язали очі, посадили в машину", — розповів Валерій. Олю затримали також.
Валерія відвезли до колишньої будівлі Херсонського обласного суду, яку тоді окупували російські військові. Це було одне з місць, яке використовували як в'язницю та місце тортур. Там Валерій пробув з 24 серпня до середини вересня. Його допитували і били. Російські слідчі, серед яких, за словами Валерія, були як співробітники ФСБ, так і військові, вимагали, щоб він розкрив імена та адреси інших людей із його організації. Але він мовчав.
"Мене били по ребрах і по ногах, але не по обличчю, щоб не було явних слідів тортур. Також застосовували електрошок", — згадує Валерій. На запитання журналістів, чи були випадки, коли люди помирали після таких тортур, Валерій відповів: "швидше за все, так". Він не міг бачити інших жертв, оскільки його очі, як і очі інших людей, були закриті мішками на голові, коли вони йшли коридорами. Але він добре чув, як люди плакали і кричали під час тортур, які відбувалися щодня.
Був один чоловік, якого катували цілий день, але потім приїхав лікар.
"Ми впізнали, що це лікар, оскільки почули його розмову в коридорі", — розповів Валерій. Він згадав, що кімната тортур була розташована навпроти приміщення, де його утримували. "Лікарі приїжджали у важких випадках, коли когось сильно побили або щось трапилося. Валерій припустив, що чоловіка вбили під час тортур, тому що він більше не чув його голосу.
"Усі дні, поки я сидів у камері, я був прикутий наручниками до радіатора однією рукою. Коли солдати заходили в кімнату, нам усім доводилось одягати на голови пакети для сміття. Нам не дозволяли лежати вдень, тільки вночі. Протягом дня ми повинні були сидіти або стояти. Людей не годували регулярно, а пити давали лише технічну воду. Я використовував свою футболку, щоб якось відфільтрувати воду, тому що вона була брудною". За час полону чоловік схуднув на 15 кілограмів.
У вересні Валерія перевезли кудись за місто і тримали в іншій закритій камері. Наприкінці жовтня, коли російські військові почали готуватися до евакуації російських військ для відступу, вони звільнили всіх полонених, у тому числі й Валерія. Його відвезли в Комишани [селище міського типу Херсонської області], а звідти він ішов пішки. Його дівчина Оля була звільнена у вересні.
До визволення Херсону Валерій переховувався і жив у друга, а до своєї квартири не повертався. Повернувся лише після 11 листопада, після остаточного вигнання російських військових. Чи був він радий, коли місто визволили, — "звичайно!", - сказав Валерій. Він ніколи не планував покидати Херсон, коли він був під російською окупацією, і не має наміру їхати зараз.
"Ми залишимося в Херсоні до весни. Побачимо, якою буде ситуація. Ми хочемо жити тут".
Нині Валерій та Оля займаються волонтерською діяльністю, доставляючи гуманітарну допомогу людям похилого віку.
Наталя Власенко, WeAreUkraine.info для Цензор.НЕТ
Фото: Raphaël Lafargue (Рафаель Лафарг)
