Ярослав Мовчун: "У Пущі їздив один поліцейський. Йому треба пам’ятник поставити! Усе навколо гримить, прильоти, а він продовжував чергувати на своїй машині"

Автор: Ольга Москалюк

Молодший сержант 241 бригади Тероборони Києва Ярослав Мовчун - співвласник ягідної ферми "Озеряна". До повномасштабного вторгнення займався бізнесом. Але 24 лютого вирішив іти добровольцем на фронт.

- За два дні до того ми з другом якраз сиділи на цих стільцях (показує на барну стійку київського пабу "Кутовий", де ми записуємо інтерв’ю. – О.М.), дивилися новини і побачили, що путін визнав "днр" і "лнр", - розказує. – Зрозуміли, що буде велика війна. Питання було лише в тому, коли.

- Тобто ти не із тих, хто не вірив до останнього?

- Насправді, до останнього хотілося вдягнути "рожеві окуляри" і думати, що так не станеться. У мене на 2022 рік були плани по розширенню ферми. Плюс, мав починатися ще один проєкт з вирощення зелені – приміщення було вже майже готове, завезено половину обладнання. Тобто ми готувалися до серйозного розвитку. І тут 24 лютого ти розумієш: все! Тоді почалася атака на Гостомель. А це неподалік мого дому. Я усвідомлював, що часу майже немає. Тим більше, мені один військовий десь за тиждень до нападу говорив: "Якщо така ситуація все ж станеться, у жодному разі не треба залишатися вдома: або евакуюєшся, або йдеш воювати". Правда, не усі так вчинили. У деяких селах чоловіки залишалися, думаючи: нас тут – 15 мисливців з рушницями, тому захистимося. Добре, заїжджає до вас два БТРи, що ви з ними зробите?! По вас двічі "відпрацювали" і села немає! На жаль, такі випадки були у Київській області.

Так от, повертаючись до першого дня, я не міг нікуди потрапити – усюди величезні черги…

- А постояти в черзі?

- Так стояв чотири години, але все одно не вийшло. Тоді мені написала знайома. Запитала, чи немає у мене пінопласту, який був потрібен для виготовлення "коктейлів Молотова". Я порадив пошукати на смітниках, куди його завжди викидають. Поцікавився, де вона зараз. Відповіла, що у Шевченківському ТрО. Якраз проводить запис. Я попросив, щоб і мене записали. 26-го зранку поїхав туди вже з речами.

- Що ти з собою взяв? Оскільки ти – цивільний, у тебе ж не було військового спорядження?

- Не було. Я у великий туристичний рюкзак склав запасний комплект термобілизни, шкарпетки, предмети гігієни, термос, трохи медикаментів і додаткове взуття.

- Зброю тобі одразу видали? Знаю, що з цим у Києві виникали проблеми.

- Нам видали пізно ввечері 26 лютого.

- А захист?

- Цього на початку взагалі не було. У перші дні ми були в цивільному, але зі зброєю. Форму почали видавати, коли 28 лютого ми зайняли локацію на околицях Києва. Її вистачало, але виникали певні проблеми з розмірами. Люди дуже різні. У нас рота – 106 бійців. Привозять 30 комплектів – розійшлися. Записують, які ще потрібні, враховуючи комплекції, і їдуть. Так потроху підвозили. Потім – каски, броніки. Для тих, хто виходив на чергування, в принципі, вистачало.

У перших числах березня нашу роту розділили. Нас відвезли на кордон між Пущею й Горенкою. Спочатку сиділи на локації біля ТЦ "Lavina Mall". До речі, там ми "закусилися" через мову. Я розмовляв російською, а група в іншому кутку – українською. Почали сперечатися. Я кажу: "От зараз тільки цього не вистачало!". Трохи з’явилася напруга. І тут стало питання про те, що для підсилення іншої частини нашої роти, яка виїхала на Горенку, потрібно 12 бійців (а нас було 50). Наше відділення з восьми людей одразу зголосилося. Тільки вирішили залишити дядю Колю, бо він дуже нудний, а це ж доведеться з ним сидіти в одному бліндажі. Та куди?! (всміхається. – О.М.). Почали вираховувати, хто ж ті ще п’ятеро, хто поїде з нами? Усі трохи шифрувалися. Трьох ідентифікували. Думали, хто ще двоє? І тут заходжу я в туалет (а ми тоді були у дитячому садочку, де умивальнички розташовані дуже низько) і бачу: стоїть хлопець на колінах і пере шкарпетки. Питаю: "Ти що зібрався завтра одружуватися?". Каже: "Та ні, ми просто переїжджаємо". Думаю: попався! (посміхається. – О.М.). Уточнюю, а з ким він їде? Відказує, що з Алексом. Ми раділи. Реально вийшла dream team!

- А чому так шифрувалися?

- Думали потім сказати. Розумієш, психологічно далеко не всі були готові до того, що відбувалося. Дехто прийшов у пориві, а потім почали "вмикати задню". Був такий ступор. Це нормально. От мені під час першого бойового виходу теж було страшно. Адже ти навіть не знаєш, чого очікувати. Потім поступово звикаєш. У мене є відео, де навколо прильоти, а я сиджу і їм бутерброд (посміхається. – О.М.).

- Це уже пізніше було?

- Так, в середині березня. А тоді ми поїхали, зайняли позицію. Знаєш, мали місце проколи. Наприклад, ми виїжджали на локацію без світломаскування. Та й з людьми теж були проблеми. Хіба можна одразу знайти необхідну кількість на потрібні місця? Тим більше, коли дехто із тих, хто бив себе в груди й розказував, які вони – класні вояки, тікали при першій небезпеці. Так було із командиром, який виводив нашу роту на цю позицію. Спочатку розказував, який він крутий. А після перших прильотів заскочив у машину, покинувши усіх, кого привів, й поїхав. Його досі не бачили. Але ми знайдемо. Адже так не можна! З тобою купа "зеленого" народу, більшість з яких вперше тримають автомат у руках. Ти маєш стати для них драйвером і наставником, щоб вони хоча б трохи були підготовлені. У тебе було 5-6 днів, щоб якось з ними попрацювати. А ти весь цей час самостверджувався, і при першій атаці в Горенці звалив. Це хіба поведінка військового? Ні!

- А що ви робили, коли він втік?

- Нам прислали полковника, який взяв на себе роту. У квітні нас звідти забрали. Причому без втрат. Мали лише двох "300-х".

- Виходить, досить неприємна ситуація отримала позитивне продовження.

- Так. Я вперше побачив, що таке справжній офіцер. Такий жорсткий чоловік, але із приголомшливими організаційними якостями та дипломатичними здібностями. Він – молодець! Гідний поваги.

- Справді, від командира багато чого залежить.

- Від будь-якого командира – відділення, взводу, роти. За статистикою близько 60 відсотків втрат було саме через те, що кульгала зв’язка "командир взводу-командир роти". Вони не розуміли, як разом працювати, як керувати. Кожне відділення розташовується на своїй позиції, порушується комунікація між командирами, які не вміють працювати в команді, й починаються проблеми: там невчасно вивели людей і таке інше. Але з часом усе налагодилося. Звичайно, досі інколи буває бардак. Адже армія – це зріз суспільства. Тут є і нормальні люди, і не дуже. Це те саме, якби я "розрізав" свою фермерську тусовку. Там велика кількість хороших фермерів, які мають цінності та сповідують стандарти якості, а є відверті мудаки, які заливають ягоди хімією, щоб вона довше могла пролежати на полиці, і їм плювати на те, що хтось може отруїтися. Один з таких навіть сам зізнався: "Мене цікавлять лише гроші". Такі часто рано-вранці привозять ягоду на Троєщину й здають її оптом. А потім вона розходиться й лежить на розкладці біля метро. І це ж не загадка, як вона за таких умов за цілий день на спеці не потекла! Насправді питання у якості й ціні добрив та деяких препаратів. Наприклад, біологічний коштує 6400 гривень за кілограм (тобі треба 3 кг на гектар), а не дуже хороший – 1200. От і купують другий. Відповідно, втрачається якість продукції. А потім з’являється стереотип, що у дитини алергія на ягоду, хоч у дійсності – на препарат. Але недобросовісного виробника ці проблеми не цікавлять. Тож в армії, як я сказав, те саме: є плюс, а є й мінус.

- Але загалом захищати країну пішли свідомі та мотивовані люди…

- Направду, так. До Тероборони потрапило дуже багато нормальних людей. Знаєш, який у мене цікавий підрозділ? Тут кінопродюсер, один із топ-менеджерів Glovo, дизайнер, я – фермер. Дивишся і думаєш: збірна Японії у всякій фігні (всміхається. – О.М.). Але це ті, хто мають класний background та відповідні можливості. Наприклад, треба скинутися на машину чи ще щось...

- То ви витрачали власні кошти на своє ж забезпечення? Намагалися справлятися своїми силами?

- В принципі, досі намагаємося. Дуже багато друзів-волонтерів. Навіть клієнтів. Часто пропонують допомогу. Я стараюся перенаправити їх туди, де знаю, що є нагальніша потреба, аніж у нас.

- Зв’язки із цивільного життя у нагоді й на війні.

- Взагалі війна – це "полігон" для випробовування усіх якостей, зокрема у логістиці та комунікаціях. Вони вирішують все: як зробити правильно, щоб мати забезпечення та мінімальні втрати. Якби бізнес працював так, як армія в цьому питанні, він би загнувся. На війну багато не спишеш, сильно викручуватися не зможеш, зате є перевитрати та безвідповідальність – завжди можна знайти варіант, щоб відпетляти. Деякі кадрові військові, які все життя в цьому, тут реальні майстри (посміхається. – О.М.).

- Розкажи якийсь цікавий спогад із Горенки.

- Там був повністю розбитий магазин, де залишалися продукти та алкоголь. Місцеві ТрОшники дуже правильно вчинили: розділили і склали продукти в окремі пакети. Організували, щоб їх поступово роздавали місцевим, зокрема пенсіонерам. А увесь алкоголь винесли на вулиці та вилили.

- У вас як взагалі із алкоголем? Строго?

- У нас навіть не стояло питання, що хтось десь може хильнути. Усі розуміють: йдеться про твою безпеку і життя.

- Бувають випадки, що таким чином, так би мовити, знімають стрес та пробують подолати страх.

- Був такий випадок. Один чувак після чергування під обстрілами десь взяв алкоголь, приніс на пост, випив, ще й іншим пропонував. Його наступного дня забрали й відправили кудись на Київ.

- Тобто у вас сухий закон?

- Так. І я вважаю, що це правильно.

- Горенка - це Бучанський район. А в Бучу ти заїжджав? Бачив ті жахливі картини, які на фото та відео облетіли навесні весь світ?

- В Бучі була Нацгвардія. Я бачив кадри звідти.

- То вас залишили в Горенці?

- Нас поставили на блокпост неподалік Горенки в бік Гостомеля, щоб ми не пускали цивільних, які поверталися в Бучу. Тоді ж там побував Зеленський, і всі просто рвонули в місто. Певне, так думали: якщо туди приїжджав президент, значить, можна їхати і нам. Це був треш! Ми реально були змушені поводитися, як якісь карателі…

- Люди не розуміли усю небезпеку? Там же все було заміновано.

- А скільки валялося всього того, що не розірвалося! Люди нас кляли, обзивали, звинувачували в тому, що ми тут стоїмо, не пускаємо їх, а наші там мародерять.

- Нічого собі!

- Уяви! Добре, що не плювалися та не били (всміхається. – О.М.). Був випадок, коли чоловік залишив машину в цьому заторі, обійшов лісом і потрапив до Бучі. До нас потім дійшла історія, що хтось почав прибирати у себе в дворі й підірвався - не знаю, чи то він.

Отак ми пару днів стримували цей наплив з людей, поки відбувалося розмінування території. Звичайно, їх теж можна зрозуміти – хотіли якнайшвидше повернутися додому і хвилювалися за своє майно. Виявилося, що окрім росіян, які виносили все з будинків, там були ще місцеві мародери.

- Розкажи.

- Вони не виїхали й почали лазити по будинках. Чим він красивіший, тим більше їх цікавив. Ми це побачили. Були там, тому що після того, як згорів наш блокпост, потрібна була пуста хата. Але обов’язково з підвалом. Знайшли. Будинок був непростий. Але з боку противника мав кам’яний паркан і великий підвал. Через сусідку, яка залишилася, змогли домовитися із власником, що житимемо лише на першому поверсі та у підвалі. І вже будучи там, побачили мародерів. Раз упіймали – пояснили, що так не треба робити.

- Пригадую, у той час у містах звичайні люди прив’язували мародерів до стовпів та викликали поліцію…

- Тут же поліції не було! Пам’ятаю, хіба у Пущі їздив один поліцейський. Йому треба пам’ятник поставити! Усе навколо гримить, прильоти, а він продовжував чергувати на своїй машині. Де були інші - не знаю.

А мародери – це, звичайно, жесть. Їх потрібно одразу карати, що люди і робили. Кажуть, був ефективний спосіб: зламати руку й ногу – як мінімум, на два місяці недієздатний. Що з ним буде далі – нецікаво. Бо коли бачиш таких із сумками з тостером, стрінгами та дитячими іграшками, у тебе вже немає до них ніякого жалю. Ну нащо йому це все?! Ок ще тостер – англійські сніданки готуватиме. Зі стрінгами та іграшками що робитиме?!

- А ми висміювали росіян, які крали білизну та й взагалі все, що бачили.

- Придурків усюди вистачає. Бачиш, у нас теж були випадки. Але не масові, а поодинокі. Здебільшого цим займалися алкаші, яким і виїжджати не було куди, і така ситуація підвернулася, тож вирішили скористатися.

- Де ти був після Київщини?

- Нас відправили на навчання і долучили до спецпідрозділу "Грізлі", який проходив навчання зокрема із Французьким легіоном. Це був крутий курс. Нам сподобалося. Цей досвід нам дуже у нагоді.

Далі у нашого підрозділу були виїзди на деякі напрямки – на Запоріжжя, Харків, а також Бахмут, звідки наші хлопці якраз повернулися. Я там не був. Поки проходжу лікування.

- Процитую, що ти говорив у одному з нещодавніх інтерв’ю: "У мене був розрив шаблонів. Я бачив дуже багато людей, які були патріотично налаштовані в січні та на початку лютого, наприклад, із татуюваннями тризуба, але вони тікали. Як і таких, в яких не помічав патріотизму і навіть не міг подумати, що перейдуть на українську мову, однак вони це зробили і долучилися до боротьби – деякі воюють, інші волонтерять". Ти аналізував, чому так сталося? Адже ми не перший рік багато говоримо про патріотизм…

- Просто у нас вкидається багато наратив щодо цього, певне, для роз’єднання суспільства. Зокрема через Фаріон та інших псевдоукраїнців. Якщо ви розділяєте людей, хіба це нормально?! Беззаперечно, мова є важливою. Так, це зброя. Але не перший показник патріотизму. Наприклад, один мій знайомий із патріотичним татуюванням періодично намагався присоромити мене за мову. Але на початку вторгнення він зник. Перестав виходити на зв'язок. Я писав, а у відповідь тиша. "Намалювався" аж всередині квітня. Виявляється, відвіз дружину в Польщу, а сам був у родичів у Львівській області. Чесно кажучи, взагалі якось дивно. Куди ж подівся весь патріотичний запал?! Він так до нападу поводився, що я думав: першим стане на захист. Буде "танки гриз, як барбарис" (посміхається. – О.М.). Але я ж кажу: людина взагалі зникла! На жаль, знаю достатньо подібних випадків. Хоча, знаєш, можливо, він би і далі був налаштований патріотично. Просто реально не був готовий, що станеться така ситуація. Війна – це страшна штука. Морально не всі здатні таке вивезти. Не виключено, що він не знайшов собі місця. Звичайно, міг би волонтерити. Чому не зайнявся цим – не знаю. Було б бажання.

- Я погоджуюся з тобою, що далеко не кожен психологічно готовий воювати. Насправді, це важливе питання. Як і мотивація. Часто чула нарікання військових, коли повістки роздавали у якості покарання за якесь порушення громадського порядку. Адже така людина стає тягарем на фронті. В першу чергу, для командира…

- Я так само проти того, щоб повістки були покаранням. Якщо людина невмотивована, навіщо її відправляти?! Тим більше, коли є ті, хто хочуть йти воювати, але їх чомусь не беруть. Мій сусід Славік, наприклад, вкотре приходить до військкомату, а його розвертають. Він служив, має досвід і навіть звання.

- Що йому відповідають?

- Завтра-завтра. І так уже чотири місяці. При тому ганяються за іншим сусідом, який якраз не хоче. Коли Славік про це дізнався, обурювався: "За ним бігають, а мене брати не хочуть!". А коли забирають невмотивованого, він, справді, стає тягарем і загрозою. Так, не обов’язково його відправляти на поле бою. Роботи вистачає. Може бути, наприклад, комірником. От ми не можемо знайти діловода…

- Чому? Ніхто не хоче?

- Не хоче. Тому що треба добре працювати. І тебе ж оформлять в ЗСУ, то ти не завжди зможеш піти додому та попити смузі (посміхається. – О.М.).

- Наведу ще одну твою цитату: "У нас наразі є шанс знищити русню, як націю. Вони взагалі не мають існувати". Як цього добитися? У військовий спосіб це майже нереально зробити.

- Силою ні. Їхнє знищення – це реально не швидкий процес. Він може тривати десятиліттями. Але вони з’їдять себе зсередини і почнуть розвалюватися. У мене є знайомий в Татарстані. Так от там вже починається певний двіж, схожий на прояв невдоволення. Мають місце, скажемо так, сепаратистські настрої. Їх давно дратує та централізація, коли всі гроші йдуть нагору. А вони ж – самодостатній регіон. Багато хто з місцевих "царьків" розуміють: якщо в центрі похитнеться, одразу можна від’єднуватися. До прикладу, в Якутії населення – менше мільйона, а це одна четверта площі росії, де дуже багато нафти та газу. Якби хтось додумався там створити умовну армію – все, рф не існувало би! Якщо у них почнуться міжусобні війни, будуть знищені, як клас. Тут же підуть відмови від росії і відокремлення. Для порівняння: "КАМАЗ-мастер" – це російська ралійна команда, але вони весь час вивішують прапор Татарстану. Це ще один приклад того, що там всередині не все добре, і процес йде. Тому ми маємо знищити центр, щоб усе решта повалилося.

- У твоїй фразі про можливі події у центрі росії є одне ключове слово...

- Якщо. Справді, нам потрібно стояти. Дуже добре, що в Україну продовжує надходити зброя, завдяки якій ми посилюємося. Треба далі боротися. Самостійно вони не впадуть.

- Сьогодні багато розмов про те, що на річницю вторгнення на нас чекає повторний напад по всій країні. Були також заяви високопосадовців, що і ми якраз маємо наступати. У цьому контексті згадаю твій пост з Facebook: "Багато де чую вислови, як-от: "ще от трохи і перемога", - як правило від тих, хто вдома героїчно воює на ФБ, але реальність трохи інша. Нам треба готуватись, як морально, так і матеріально, до затяжної війни. Ніхто не обіцяє, що "весною все закінчиться" і "влітку поїдемо до Криму", а для значної частини населення війна взагалі вже "десь там"". Виходячи з цього, якою ти бачиш весну?

- Ситуація дуже непередбачувана. Ми ж не знаємо усього, що планується. Бачимо лише свої ділянки роботи. Нам іноді навіть складно скласти все в один пазл. Ми – лише частинка великого механізму, який працює за певним загальним планом. Тому реально важко прогнозувати. Так, до нас зараз йде чимала кількість озброєння, яке може бути корисним при наступі. Але тут багато чого залежить не від нашого командування, а від постачання зброї та її освоєння. Наприклад, приїдуть ці Leopard 2. Є списки екіпажів, які на них працюватимуть. Але їх все одно треба навчити, дати час, щоб вони трохи потренувалися. Причому в місці, про яке ніхто не знатиме. Щоб не сталося так, як у травні, коли росіяни обстріляли Десну, в результаті чого загинули майже 100 людей, більшість з яких - інструктори. Вони повернулися з навчання з Польщі й мали передавати свої знання далі. Це реально серйозна втрата.

- А ти віриш в те, що росіяни знову повторять події 24 лютого?

- Усе може бути… Я не знаю. У нас є інформація, що ні. Однак ми не виключаємо, що вони можуть вчинити щось подібне задля того, щоб зайняти і відтягнути наші сили зі Сходу, а там почати діяти ще активніше.

- Ти на що налаштовуєшся?

- На довгу війну. Наразі нас відкомандирували на полігон та долучили до інструкторської роботи. Маємо тут завдання. Трохи пізніше зможу розказати.

- Бачила на твоїй сторінці, що ти вирощував полуницю і під час війни – у ящиках від патронів…

- Це було на полігоні. Історія була такою. У мене є знайомий фермер зі Львова – класний, харизматичний хлопець. Постійно усюди розказував, що він – батько 5 дітей, брав участь в АТО. Правда, як фермер він – не дуже. Щороку позичає все більше грошей, щоб не працювати. Бо ніяк не виходить. Насправді ж просто лінується. От для прикладу ситуація: однієї зими все засипало снігом. Ми в клубному чаті переписувалися про те, що усі вночі струшували його спеціальними швабрами з теплиць, щоб їх не завалило. А він що? Нічого не робив! Зранку написав сльозливий пост, що його теплиця завалена снігом, просить допомоги і оголошує збір коштів. І так постійно! Ми його вже прозвали Донателло – мовляв, задонатьте (посміхається. – О.М.). Цього сезону він вчергове пише щемливий пост: знoву в мінусі. Я кажу: "Як так?! Полуниця ж була - over price! Врожай був хороший". Тим більше ти – у Львові, куди поїхала половина моїх постійних клієнтів, і у тебе мінус?! Це треба було хіба зробити так, щоб ягода залишилася в полі. А він вивішує "банку" і просить допомогти закрити борг у півмільйона гривень. І йому починають скидати гроші! Я тоді взяв ящики з-під патронів і показав, що навіть у таких умовах можна виростити полуницю.

- Був врожай?

- А як же! Єдине, що я до кінця не слідкував. Коли ягоди позеленіли, мій тато зліг з інсультом, і командир відпустив мене на певний час додому. Але хлопці скидали фотки вже червоної ягоди, розказували, що їли її. Потім один з моїх знайомих взагалі забрав собі на розсаду, тому що гарно розрослося (посміхається. – О.М.).

- Я так розумію, ти плануєш повернутися в бізнес після війни?

- Обов’язково! У мене дуже багато планів з розвитку ферми, як ми трансформуватимемося на післявоєнний час, який рано чи пізно настане. Крім того, що я тобі розказав, планую запустити ще один бізнес, для якого я майже все приготував. У мене дід – столяр. Я цим теж свого часу захоплювався. Тож хочу відкрити столярну майстерню.

- Ти – оптиміст.

- (посміхається. – О.М.) Я – реаліст і дуже сподіваюся, що так все і буде. Людина живе, поки вона планує. А я збираюся всі свої плани втілити у життя.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Ярославом Мовчуном