"Скільки ще тато буде захищати Україну?": Пам’яті Дмитра Лабуткіна – першого війського журналіста, який загинув на російсько-українській війні
Кадри, які зняв військовий кореспондент Дмитро Лабуткін навесні 2014 року під час захоплення регулярною російською армією українських військових об’єктів у Криму, стали документальними доказами окупації.
Дмитро став першим військовим журналістом, який загинув на російсько-українській війні під час виконання свого обов’язку. У 2018 році на державному рівні було затверджено відзначати 16 лютого День військової журналістики – на честь загиблого Народного героя України.
Доля Дмитра тісно переплелася з долями інших героїчних бійців. Військовий журналіст, який був вірний присязі, яку він давав Україні та українському народу, потрапив в епіцентр подій не тільки в Криму у 2014 році. Він працював і на Дебальцевському напрямку в пекельні лютневі дні 2015 року. Згадуючи Дмитра, не можна не називати імена бійців, поруч з якими він тоді був. От, що діялося 16 лютого 2015 року під Дебальцевим:
…Командир групи 3-го полку спецпризначення капітан Юрій Бутусов успішно провів кілька рейсів, супроводжуючи колони постачання в Дебальцеве взимку 2015 року. 16 лютого він виводив колону з пораненими та тілами загиблих, яка потрапила в засідку на виїзді з міста. БТР українських військових було підбито. Юра зазнав серйозного поранення, випав з БТРа, проте далеко відповзти йому вже не вдалося. На відео, яке зняли та розповсюдили російські бойовики, Юрій лежав із гранатою, затиснутою в руці. Разом з ним загинули також сержант Віталій Федитник і військовий кореспондент Дмитро Лабуткін, який виїжджав разом із спецпризначенцями. Двоє воїнів — Сергій Глондар і Олександр Коріньков – потрапили в полон, в якому пробули п’ять (!) років. Дивом тоді вижив Вадим Довгорук, якому відірвало ліву руку. Чотири дні він пролежав на морозі в посадці. Після того, як його знайшли, довелося ампутувати обидві стопи… В тій самій колоні того ж дня підірвалася вантажівка з важкопораненими. Серед них був і фельдшер 128-ої бригади Вадим Свириденко. В результаті підриву машина залишилася в полі. В першу ж ніч замерзли всі, хто в ній знаходився. Вадим вижив – і провів у машині ще три дні. Він також отримав важкі обмороження рук і ніг – лікарі змушені були ампутувати йому кисті та стопи…
Коли стала відома історія військового журналіста Дмитра Лабуткіна, його друзі, колеги, активісти почали наголошувати, що згадка про подібних людей має залишатися у такій формі, яка сама по собі буде розказувати про їхній життєвий шлях і подвиг. Врешті-решт на державному рівні було вирішено, що на честь саме цього молодого офіцера затверджується День військового журналіста. Тепер цей день відзначається 16 лютого, в день загибелі Дмитра. Йому було 28 років. І він став першою втратою серед військових журналістів України.
На момент загибелі Дмитро Лабуткін служив помічником керівника сектору "С" зі зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації. В Дебальцевому, в оточенні, він виконував свої прямі обов’язки. Більше того, під час виходу колони Дмитро продовжував знімати, розуміючи, що ці кадри допоможуть об’єктивно показати українцям і всьому світові, хто ж веде війну на сході країни і як виконуються мінські домовленості…
Минулого року батьки Дмитра 16 лютого приїхали в Залу пам’яті, де згадувалося ім’я їхнього сина, поспілкувалися з побратимами сина. Для них це дуже важливо. 24 лютого батько Дмитра повернувся на службу, хоча багато років вже був на пенсії
Батьки Дмитра пишаються своїм сином. Вони не жаліються і не припускають: якби ж то… Якби можна було перемотати плівку життя і спробувати вплинути на хід подій, Дмитро все одно опинився б як не під Дебальцевим, так в іншій гарячій точці, там, куди не допускали цивільних журналістів, там, де потрібно було працювати… Біль втрати з роками не минає. На очах батьків – Віталія та Алли — завжди сльози, коли вони розповідають про сина. Для них дуже важливо, що про Дмитра знають, що його вчинки не залишилися поза увагою українців. І що він не зрадив Україну. Тому що війна для Дмитра Лабуткіна почалася ще в Криму під час окупації півострова. Саме там у 2014 році він працював і жив з дружиною і маленькою донечкою.
"ТЕЛЕКОМПАНІЯ "БРИЗ" БУЛА ЄДИНОЮ УКРАЇНОМОВНОЮ НА ВЕСЬ КРИМ"
— Змалечку ми з дружиною називали сина "розвідник", — згадує батько Дмитра Віталій Володимирович Лабуткін. — З нього ніколи не можна було витягти ніякої інформації, особливо, якщо він не хотів нею ділитися. При цьому збирав її він віртуозно. Ми навіть планували, що син піде вчитися у військову академію на факультет розвідки. Але давайте відверто: я сам там служив. І це було б якось неправильно… Ще й цей факультет перевели в Національний університет імені Тараса Шевченка, в Київ, і нашого Дмитруся, думав я, переведуть в Київ. Не хотілося, щоб він їхав кудись далеко від рідного дому, зі Львова. Мій командир, генерал, коли я йому розказав, які думки мене тривожать, запропонував: хай іде в журналістику, це щось споріднене розвідці. Такий факультет був у львівській академії. Так і вирішили.
— Навчання багато чого дало синові, — додає мама Алла. – Пам’ятаю, як за ніч він прочитав "Чорну раду". І коли я прийшла до нього, сів поряд і каже: "Я прочитав книжку, мама. Хлопці обговорювали її, а я не знав". Був дуже задумливий тоді. Мені здається, це був переламний момент для нього особисто.
— Журналістом його зробила академія, я так вважаю, — продовжує батько. — А доробив, доліпив – бо всі молоді випускники-лейтенанти були пластиліном, з якого можна щось ліпити, поки не доросте до капітана, — Іван Іванович Чміль, головний редактор телерадіокомпанії Міністерства оборони "Бриз", куди Дмитро потрапив у 2009 році після закінчення академії. Коли я дивився сюжети сина, дивувався і думав, чи справді це мій син Дмитро. Він став учасником морських походів, міжнародних навчань, ходив на кораблях на рівних з моряками, цікаво про все розказував.
— Редакція розміщувалася в Севастополі, — додає мама. – Дмитру було цікаво там працювати. Замітки, репортажі, які йому приносили, він перекладав українською мовою, корегував. Тільки тоді це йшло в ефір.
— Двоповерхова будівля типу дачі, де розташовувалася ТРК, стала україномовним анклавом у Севастополі, — говорить батько. – Телерадіокомпанія "Бриз" була єдиною україномовною на весь Крим. Там, у Севастополі, де більшість говорили російською, проти них навіть протестували. Але телеканал видавав сюжети державною мовою. А коли почалася окупація півострова, місцеві сепаратисти намагалися взагалі паралізувати роботу студії. Дмитро і його колеги їм протистояли. Інколи навіть під дулами російських автоматів вони фотографували, знімали сюжети та передавали на материк інформацію про кримські події. Кадри телевізійних сюжетів нашого Дмитра про захоплення регулярною російською армією українських військових об’єктів стали одними з перших в інформаційному просторі України.
Масштаб зради в Криму розповім вам у цифрах. З 72-ох службовців і цивільних співробітників телерадіокомпанії на материк вийшли… 9!
— Під час окупації син зняв багато матеріалів, — додає мама. — Вони є у Івана Івановича. Діма по декілька діб не приходив додому… Татарське телебачення якось показувало сюжет, в якому ми побачили сина. Він якраз працював, сам знімав, що робиться біля українських військових частин.
Співробітники телерадіокомпанії зрештою виїхали в Одесу. Там відразу почали збирати приладдя, щоб працювати. Ми зі сватами пізніше їздили в Крим забирати речі дітей, меблі, дивилися, що там залишилося, бо Діма і його дружина Саша збиралися в останній день. Забрали доньку Кіру – і поїхали…
— У дні окупації півострова що Дмитро розповідав вам?
— На похороні хтось сказав: "Я більше переживав, що Діма загине в Севастополі, ніж коли він пішов на війну". Пам’ятаю, якось дзвонить серед ночі: "Лежимо в рову, не можемо поворушитися, щоб нас не почули"… Знімав, збирав інформацію… На ранок прийшов додому голодний, холодний. Там, в Криму, був великий ризик для його життя.
— Дмитро багато матеріалів в Криму зробив разом з полковником Олександром Мотузяником, радником міністра оборони, — додає батько. – Олександр розповідав нам про це.
ВОСТАННЄ ДМИТРО ВИХОДИВ НА ЗВ’ЯЗОК 15 ЛЮТОГО
— З оточеного Дебальцевого Дмитро виїжджав разом з бійцями 3-го полку спецназу…
— Поясню, — каже батько. — Це ми дізналися лише через рік після його загибелі. Діму терміново викликав генерал-лейтенант Сирський і дав завдання вночі знімати репортаж у Дебальцевому – потрібно було зафіксувати, чи ворог дотримується умов мінських угод, які були підписані 12 лютого. Але обстріли та атаки ворога на українські позиції не стишилися, а навпаки - посилилися. Необхідно було зафіксувати докази злочинів російських окупантів. Дмитро це і робив. Він оперативно передавав з Дебальцевого серйозні докази присутності там регулярних російських військ.
Інформацію про ті дні і про сина ми знаходили по крапельці. Лише на сьому річницю загибелі Дмитра дізналися, що в групі Лірника, такий позивний носив Юрій Бутусов, було не шестеро людей, а семеро. Перерахую всіх по прізвищах: командир групи Бутусов Юра, загинув, командир відділення снайпер Федитник, загинув, Довгорук Вадим поранений, Коріньков потрапив у полон, Олексій Сазонов… Вася Белень, радіст групи з відірваною рукою – от про нього нам не розповідали. Коли в машину залетіла друга РПГ, йому відірвало руку і пошкодило очі. Сазонова і Беленя також полонили. Васю батько з лікарні потім забрав. БТР належав 101-ій бригаді. Командир екіпажу лейтенант Кибич. Механік-водій Валентин Аксюк. Ще був кулеметник. Тобто мало їхати десятеро людей. Одинадцятим прийшов Діма. Йому Кибич казав: "Куди ви їдете. По-перше, тут місць немає"... Діма прийшов до вже сформованої колони без нічого. Але повернувся і зібрався: "Я поїду на броні".
— Околиці міста знімав, — додає мама. — А наступного дня нам дзвонять: чи ви не маєте номери Дмитра... Ми зрозуміли: щось сталося. З 9 до 10 години ранку 16 лютого колона, що виїжджала, натрапила на російський батальйон "Август". Є відеопідтвердження того.
— Ви знали, що Дмитро в Дебальцевому?
— О… — важко зітхає Віталій. – Я побачив його в репортажі, де він дає інтерв’ю ТРК "Україна". Підписано було: Ольховатка. Взяв в руки атлас автомобільних доріг. І окреслив той чобіток, що в той час там утворився. Так і зрозумів, що син потрапив в Дебальцеве…
— Він дзвонив?
— По ночах. В цей час зв’язок був кращим. Навіть по скайпу ми тоді спілкувалися. Спочатку вони жили в закопаному залізничному вагоні. Коли розбомбили це місце дислокації, вони перемістилися в медпункт. Звідти він виходив на зв’язок – і ми його бачили. Дивувалися, що навколо повно собак, вівчарки збіглися до людей. А у Дмитра був столик із комп’ютером. Потім їхній намет міна розбомбила. Це нам розказав полковник 101-ої київської бригади після нагородження сина званням "Народний герой України" в Хмельницькому. Вони з сином жили разом.
— Полковник згадував, що вони з Дімою спали з одного боку намета, а хлопці — з іншого, — говорить мама. — Якось прокинулися від вибуху, а стіни навпроти немає…
— Але Дмитро ніколи не скаржився. Навіть у найскладніших ситуаціях говорив, що все гаразд. Він був затятим оптимістом. Якось ми посилку сину відправляли, так він не зміг забрати, бо медичну машину, в якій були його речі, розстріляли. Паспорт також було пошкоджено, — додає тато. — Потім вони були зайняті так, що не могли виїхати в Артемівськ, тепер Бахмут. Син тоді попросив в посилку покласти пляшку горілки. Сестра Дмитра здивувалася: "Ви що там, п’єте?" "Це щоб пом’янути", — відказав брат. Втрати вже були великі, багато хто загинув у нього на очах. І от в той день Дмитро втікав з того пекла… Син не розказував нічого про те, що бачив. А коли я питав, відповідав: "Папа, ти ж військовий, маєш розуміти. Я не можу все тобі говорити"…
Ми шукали кожного, хто пересікався з Дмитром, бо хочемо правду знати. Олексій Сазонов розказав: ваш Діма перший з броні злетів. Шість кульових у нього було. 7.62... Перебитий хребет, постраждала печінка, він втратив три літри крові. Ще до смерті сказав: "Пацани, допоможіть". Чотири відео є про Діму. Друге з’явилося 13 березня. В ньому показали прострілені документи. З телефона сина ще й хлопцям писали…
Три тижні тіла загиблих лежали в полі. 13 березня окупанти повторно прийшли на те місце, знімали і казали, що там все може бути заміноване. Але ж ми знали, що вони грабували загиблих. Дімину каску забрали, бронежилет. А у Віталіка Федитника, коли його витягали з машини, задерта футболка була одного кольору, а 13 березня зовсім іншого. Потім дійшло – кров запеклася на сонці.
Тіла забрали в Донецьк. Ми знали, що Дмитро також там. Представники нашого МНС забирали і перевозили загиблих. Тільки 20 березня у дніпропетровському морзі з’ясували, що одне з тіл загиблих належить Дмитру Лабуткіну…
— Мій брат пішов шукати племінника, — згадує Віталій. – Ми знали, що 41 тіло привезли в один морг, а 43 в інший. Коли брат подзвонив мені, у мене руки затрусилися. Він каже: "Є Діма". "Точно?" — перепитав. "Точно"... 23 березня ми забирали сина з Дніпра. В морзі було дуже багато тіл.
— Світлий був. Руки м’які, — додає мама. – Ми опізнали сина, але нам відразу його не віддали. У мене аж паніка почалася, що мені дитину не віддадуть.
— Як ви прожили місяць, поки знайшли тіло Дмитра?
— Я навіть не знаю, що з нами було і що ми тоді робили, — відповідає тато.
— Коли хтось приходив і казав "Ми співчуваємо", я дуже злилася, — каже мама. — Яке співчуваємо? Ще нічого не відомо. Потім, коли побачили по телевізору документи сина, я знепритомніла. Люди не розуміють, як і що ранить. Тому я нікого не хотіла бачити, чути. Молилася лише.
— Живеш і не знаєш, чи є перспектива знайти і поховати Дмитра, — важко додає тато. — Дивишся відео з тілами загиблих, але точно нічого не відомо, все спілкування лише телефоном. Скибича відпустили на третій день — він не був спецпризначенцем. Вже він нам сказав, що Діма був у першій машині колони…
— Після того, як син поїхав з Криму, ми бачилися лише два рази. Їздили до родини Дмитра в Одесу, — згадує мама.
— Знаєте, він справжнім кадровим офіцером став після того, як вийшов з анексованого Криму. Пережив все це важко, в душі мав перебороти всю цю зраду. І викарбувався справжній військовий, — продовжує тато. — Він дуже любив Україну, був патріотом своєї країни. Хоча наше прізвище Лабуткіни – мій тато росіянин з Брянська, всі корені звідти, але він прожив все життя в Україні, ми тут народилися. І стали патріотами України, і наші діти так виховані.
— Пам’ятаєш ту фотографію, яку Дмитро надіслав нам з Одеси, як тільки вони туди приїхали? – питає чоловіка Алла. – Це був знімок не доньки, не Діми на фоні моря, а українського прапора у них на балконі. Це перша фотографія з нового місця, яку він нам скинув. "Тут наші, — радів він. — Тут говорять українською!"
…Востаннє Дмитро Лабуткін виходив на зв’язок 15 лютого. За три доби бойовики цинічно надіслали дружині офіцера відео з відзнятими на камеру тілами вбитих українських військових. Серед усіх цих моторошних кадрів Олександра побачила офіцерське посвідчення свого чоловіка. Тільки одяг на загиблому з цим посвідченням був не Дмитра. І це давало їй надію, що чоловік – живий. "Можливо, документи коханого випадково потрапили на місце трагедії?" – думала жінка і ще місяць сподівалася, що сталося непорозуміння, Дмитро знайдеться. Поранений, в полоні, але живий...
– Ми бачили сюжет про підрив БТРа у новинах, але тоді й гадки не мали, що це машина, в якій знаходився мій чоловік, – каже Олександра. – Я дуже сподівалася, що з Дмитром усе гаразд, хоча зв’язку з ним не було… А коли ми з донечкою сіли обідати, її несподівані слова мене шокували. Кіра промовила: "Мамо, а татко теж тут! Налий і йому борщику. Він каже, що дуже любить нас…"
"МІЙ ТАТО — ЯНГОЛ"
— Кіра була зовсім маленькою, коли її батько загинув. Як ви їй про це сказали?
— Перші пів року не знали, як навіть почати цю розмову, - відповідає дідусь. - Казали, що тато її захищає. А вона так злилася: "Та скільки можна мене захищати. Я вже хочу з ним дурачитися". Потім все ж знайшли потрібні слова… Але Кіра не відразу зрозуміла, що відбулося. Вона часто мене питала: "Дідусю, скільки ще тато буде захищати Україну?" Я її називав малим кацапчам, бо вона по-російськи говорила, але пішла в українську школу, тепер говорить українською… На роковини загибелі Дмитра, коли ми пам’ятник поставили, Кіра сказала: "Як добре, що є ось це. Тепер можна татуся обійняти і поцілувати"...
— Онучка в Діму. Мовчить-мовчить, а потім як видасть щось, — додає Алла. – А ще вона говорить: "Мій тато — янгол". На вручення ордену "Народний герой України" в Хмельницький влітку 2016 року ми приїхали всі – ми з чоловіком, невістка Саша з онукою. І після церемонії нагородження Кіра гордо показувала нагороду і казала: "Це татова, а дали мені".
— І ми після того всі нагороди, а частина знаходилася у нас, зібрали і віддали, щоб були у Кіри, — каже Віталій. – Вона має знати, що її батько був героєм. Посмертно наш син став лицарем ордена Богдана Хмельницького III ступеня.
— У київський музей війни ми віддали робочу куртку Діми, його блокнот з записами, флягу, шеврон, посвідчення, — продовжує мама. – Щось зібрали ми, щось передала Саша. Ми завжди можемо приїхати в столицю, побачити, що все зберігається належним чином, люди приходять, бачать обличчя нашого сина, його речі, дізнаються про нього. Для нас із батьком це важливо.
…У Книзі пам’яті Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де навчався Дмитро, головний редактор телерадіокомпанії Міністерства оборони України "Бриз" капітан 2 рангу Іван Чміль написав: "У той останній для нього день, коли виходив на бронетранспортері із Дебальцевого, Дмитро міг відмовитися від зйомок і залишитися всередині бронемашини, не ризикувати своїм життям. Але потрібно було знати Дмитра!.. Він, як завжди, робив свою справу…
Не хочеться казати про нього в минулому часі, бо для нашого колективу він завжди був взірцем відданості, взірцем того, як потрібно ставитися до життя, людей, родини, дружини та дітей, яких дуже сильно любив.
Поки такі люди, як Дмитро, є, доти наш народ непереможний!"
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
