Олександр Гураш: У нас є підрозділи, які по пів року не виїжджають з передових позицій. Вони не бачать своїх рідних. Сім’ї через це розвалюються

Автор: Ольга Москалюк

Олександр Гураш у цивільному житті - айтішник. Але війна змусила його тимчасово змінити спеціальність. Тепер він займається аеророзвідкою і активно палить ворогів та їхню техніку на фронті. Керувати дроном навчився на місці. Має позивний Мажор. Цікавлюся, чому такий?

- У Києві на блокпості хлопці мали автомати калібром 5,45, а я – гладкоствольну рушницю 12-го, - пригадує. - Я поїхав до свого друга-мисливця Сергія, і ми помінялися: я йому свою рушницю, а він мені – "Калаш" калібром 7,62. Я повернувся на пост. Виходить мій друг Саня Художник (нині покійний) і каже: "У тебе крутіша зброя. Будеш Мажор". Мене спочатку трохи це напружувало. Така собі була асоціація. Я ніколи не був мажором. У мене батьки – держслужбовці. Восени думав, що навесні зміню й навіть придумав новий. Але Саня загинув. І я вирішив залишити позивний у пам'ять про нього.

- Повернемося ще до блокпостів у Києві. Почнімо з того, де тебе застала новина про повномасштабний наступ? Як ти взагалі про це дізнався?

- Мені о 5.50 подзвонила знайома й каже: "У нас тут Вишгород бомблять. Що робити?". Відповідаю: "Збирайся, виїжджай. Я зараз їхатиму на Київ". Я знаходився у 150 кілометрах у родичів. Так з’їздив в гості (посміхається. – О.М.). Доїхав досить швидко – менше, ніж за годину…

- Тоді ж ще траса була вільна.

- Так, траса вільна, а мости ще не зірвані. По дорозі встиг заїхати в Березань і забрати ще своїх знайомих.

- Тобто люди у той час виїжджали з Києва, а ти заїжджав…

- Я приїхав до Києва, тому що у мене тут була сестра й друзі. Вони ж – не вояки.

- Ти тоді теж не був.

- Саме так (посміхається. – О.М.). Але у мене так по життю складається, що я звик: на мене можуть спертися. Для мене це норма. Сказали: "Треба допомогти". Я і поїхав. Плюс, у мене велика машина.

- І заправлена? На той момент це було дуже важливо.

- Так, спочатку заїхав на заправку й залив повний бак – 100 літрів. Приїхав до Києва, а тут – кіпіш, люди виїжджають. Забрав сестру, зібрав друзів вдома. Сказав: "Будемо тут. Найбезпечніше місце – комора". Квартира – двоповерхова. Цілу ніч бахкало. Я спав, а вони весь час бігали в комору – хто зверху, хто знизу (всміхається. – О.М.). Усі спали вдягненими – на випадок, якщо доведеться швидко звалювати. Наступного дня взагалі відправив їх до тітки у Фастів. Відвіз і повернувся до Києва.

- 26 лютого ти впіймав ДРГшника. Це був росіянин?

- Ні, українець. З документами й грошима. Він корегував, скоріш за все, їхню авіацію.

- Розкажи цю історію.

- У нас же Жуляни, по факту, - це взагалі село. Я там з 2015 року, тож знаю кожну собаку. Дивлюся, з гаражів виглядає якийсь підозрілий тіп. А тоді ж усі були на стрьомі: десь хтось щось не так зробив – все, сепаратюга, треба швидко ловити (посміхається. – О.М.). Реально можна було отримати просто так! Значить, я звертаю увагу на цього чоловіка, тут ще двоє хлопців підтягуються. Перевіряємо у нього рюкзак, а там – 70 тисяч готівки новісінькими купюрами по тисячі. Також у нього було багато GPS-передавачів та мітки – такі срібні штуки. Я їх вперше побачив. Думали, що з ним робити. У той час же поліція масово звалювала з Києва, але ми все одно подзвонили й викликали поліцейських. Я ж виїхав на перший же блокпост на Окружній і кажу: "Там підозрілий тіп, забирайте!". Його "запакували". А мені хлопці запропонували бути з ними на блокпості. Там були люди з досвідом – які воювали на Попасній у 2015 році. Отак і закрутилося.

Розкажу тобі ще один приклад. Ми зупинили в Жулянах діда, який, як виявилося, був пов'язаний з п@дарами. Він довгий час працював десь в комунальній службі. У нього машина була з червоним хрестом – як медична. Такий синій "Жигуль", який не був закріплений за жодною структурою. То ми і його "відкомандирували" (посміхається. – О.М.).

- Як ви зрозуміли, що він – зрадник?

- Так побачили, що якийсь зальотний. У Жулянах багато вулиць або закриті шлагбаумом, або тупикові. Він типу заблукав. Зальотний. А у нас же поруч аеропорт, який усім був дуже цікавим. То і увага до всіх була відповідна.

- Знаю, що у тебе була цікава ситуація із отриманням зброї…

- Так сталося, що я за три місяці до того продав свою гвинтівку. Стріляти нема з чого. Як я тобі казав, була лише одна гладкоствольна помпа, від якої ніякого толку. Вона ефективна на 50 метрів. Поїхав я по зброю. Тобі було три точки, де її роздавали: на Лівому березі, Оболоні та на Іподромі, куди я і попрямував. Тут була величезна черга. Я чекав-чекав. Усім дали, мені – ні. Закінчилася (посміхається. – О.М.). Приїхав наступного дня. Знову стою в черзі. Уже до мене доходить, але тут летить ракета. Все – нікого й нічого немає! Засмутився, поїхав додому. Думаю: воюватиму, чим є. Беру свою гладкоствольну та їду на блокпост. Потім же помінявся з другом.

Тут взагалі було багато цікавих історій. Пізніше теж. Не всі приємні. Був у нас один чувак Ілліч – такий собі ідейний організатор, який колись служив у розвідці. Пішов будувати собі кар’єру, заробляти пенсію. Вік – 50-плюс. Може, головою він ще й може воювати, але тіло вже не дозволяє. Всі його спочатку слухали. Але зрештою він проявив себе у всій красі. Саня Художник тоді вдягав усіх ТрОшників. Він раніше працював на телебаченні, мав велике коло знайомих, тож дуже допомагав волонтеркою. Коли я вже потрапив на фронт, написав йому, що потрібен дрон, тому що немає вже нічого, а треба бомбити. Ще один наш друг Дімон прийшов до наших і каже: "Пацани, дайте Мажору дрон. У вас їх купа, ви сидите в Києві, а у нього в Донецькій області немає". І цей Ілліч відповідає: "Чого це ми маємо йому давати свої дрони?! Це наші волонтери, і ми їх доїтимемо". Мені стало так неприємно! Ні для кого не секрет, що є ті, хто заробляють на війні. Але ж так не можна! Це максимальне дно! Отака двіжуха, яка почалася на блокпості.

- Що ви тоді там робили?

- Перевіряли машини на Окружній.

- Виникали якісь проблеми?

- Цивільні дуже часто ставали в позу й просто не хотіли показати документи. Ми, до речі, прийняли тут ще батюшку московського патріархату. У нього було 50 "тон" готівки. А я ж взагалі дуже ідейний – мені чужого не треба, я можу сам заробити. Тож кажу: "Ми його здаємо СБУ". Наш Іванович два дні ходив засмучений, казав: "Саня, чого ти не дозволив віджати у нього ті бабки? Вони б знадобилися!". Уже зараз я розумію, що, справді, треба було забирати. А то ми зброю самі собі купували, дрони теж...

- А екіпіровку, броніки?

- Броніки нам Художник підігнав. Вони у нас офігенні - з керамічними плитами по кіло триста чи навіть легше. Максимально класні. Також дістав кожному по дві пари черевиків "Lowa". У мене одні досі стоять. Я їх принципово не забираю на війну. Це мені буде ще одна пам'ять про Саньку. Він був дуже класною людиною…

Знаєш, наш блокпост був максимально заряджений. У нас було все. Повз нас проїжджали рядові бригади. Ми просили, і вони нам лишали то ящик гранат, то РПГ і заряди до них.

- Поясни, чому ти офіційно не оформився в Тероборону чи ЗСУ і не хочеш цього робити?

- Дивись, на початку березня я поїхав до друга, який живе на в’їзді до Вишгорода. Ми вже були готові, що росіяни ось-ось сунуться сюди. Там була розстріляна перша ДРГшна машина з чеченцями. Двох замочили, ще двоє здалися в полон. Це перша серйозна перестрілка, яку я побачив. Тоді мені телефонує голова села (де я прописаний) і говорить: "Тобі прийшла повістка, треба з’явитися у військкомат". Я відповідаю: "Тут така двіжуха, що треба вирішувати: або зараз на війну, або у військкомат. Вам як краще? У мене немає часу, я воюю". Після того мені ніхто не дзвонив, нічого не говорив.

А чому сам не пішов? По-перше, мої друзі, які були готові воювати, ходили, але їх не взяли. Сказали, що спочатку приймають тих, хто має військовий досвід. Треба чекати. Так їх ніхто й не смикав.

По-друге, ті, хто оформився у військкоматі, побачили війну десь восени. Деякі ще й не бачили. Я знаю такі підрозділи Тероборони, які ще жодного разу не виїжджали на фронт. Тобі держава платить гроші, а ти нічого не робиш. Це ж несправедливо.

Тут взагалі треба розуміти, для чого ти йдеш? Хтось боронити країну, інші – щоб ця вся х@рня максимально швидко закінчилася. Я трохи поїздив Європою, подивився. Мені б хотілося жити так, як там. А для цього потрібно з самого початку: відігнати п@дарів, почати відбудовуватися та поступово підніматися вгору. Особисто для мене війна ніколи не буде заробітком. Я в IT-конторі нормально зароблю. Ще один важливий момент: якщо ми збираємо за стотисячне військо, то давайте ефективно їх розподіляти. У нас є підрозділи, які по пів року не виїжджають з передових позицій. Вони не бачать своїх рідних. Сім’ї через це розвалюються…

- Крім того, ці військові виснажені.

- Звичайно! І це ж зрозуміло. А тут ці підрозділи, які а-ля воюють, їм платять, і по них не стріляють. На роботу ходити не треба. Їм же немає де базуватися, то відправляють додому. Це максимально комфортно: прийшов, сходив у душик, подивився тєлік, а на картку "капнув сорокет" (40 тисяч. – О.М.). Половина з них раніше таких грошей не бачили!

Ще важливе питання: люди, які повертаються на ротацію, мають обов’язково проходити психолога. Ти ж знаєш, що у мене у 2021 році померла дружина. Тому я теж відношу себе до поламаних людей. Але відчуваю, що вивожу зараз все сам – мені не потрібен фахівець, щоб впоратися. Однак ті, хто виїжджають з війни, мають одразу їхати не додому чи пункт постійної дислокації, а до психологічних центрів. І тільки після того, як психолог, а краще психіатр напише, що людина адаптована до соціального життя, можна її відпускати. Ці центри психологічної підтримки вже мають створюватися. А у нас цим ніхто не займається.

- Ти говориш про психологічну підтримку. У нас навіть бійця з фізичними проблемами, який не долікувався, повертають на фронт, як це було з деякими моїми знайомими після важких контузій.

- А ти ж знаєш, що кожна наступна контузія критичніша?

- Звичайно. Потім може бути крововилив у мозок і так далі. Я до того, що про фізичний стан не турбуються належним чином. Що вже говорити про психологічний.

- Ось тобі й відповідь, чому я не в ЗСУ. Що вони мені можуть дати? Заперти мене кудись в найгарячішу точку? Так я і сам туди поїду! Я приїжджаю, навалюю і можу повернутися трохи перевести подих. І ніхто мене не смикає! Єдине, виникала проблема заходу на сектори. Але чим ширше у тебе коло спілкування, тим більше можливостей. Кожен зацікавлений в тому, щоб на його ділянці зірвали ворожу техніку або завалили когось із п@дарів. Чим більше у тебе виходить, тим частіше ти на слуху. Нові знайомства і все!

- Тобто йде така співпраця з підрозділами?

- Саме так. З усіма, кого знаємо. Наприклад, 3-й та 8-й полки, 56, 58, 66 бригади. Дружу із хлопцями з "Омеги" – це спецпідрозділ Нацгвардії. Пересікалися з ГУР.

- То тобі телефонують і говорять: "Сашо, приїдь, тут для тебе є робота"?

- Так. Коли ми базувалися у Дніпропетровській області, і не було роботи, мій ранок починався з того, що я записував голосові хлопцям, а вони відповідали, що мають. Дивишся на карту – підходить, поїхали! У нас були свої точки зльоту. Ми знали, де що може бути. Плюс, де окопані п@дари. Буває так, що десь по дорозі їх впіймав. А якщо такої роботи немає, то їхали бомбити ворожі бліндажі – когось точно бахнемо. Таке траплялося неодноразово.

- Чому ти взагалі обрав аеророзвідку?

- Раніше я з дронами був максимально не пов'язаний. Але вирішив спробувати. У Сані Художника купив другий "Mavic" і почав літати. Під час другого польоту втаранився у фургон (посміхається. – О.М.). От їдемо ми на Схід. Всі ніші були максимально зайняті – були снайпери, "стугністи", "птурщики", "джавелінщики". І ти ніяк не можеш себе реалізувати. Я вирішив просто політати, пошукати, де що є. Мені реально сподобалася ця романтика польотів. Схід дуже красивий.

Особливо коли сходить і сідає сонце. Мені було по кайфу спостерігати. Потім пацани почали розказувати, як правильно літати. Ми спочатку почали відслідковувати техніку за слідами. Валили вог-17. Вони були ефективні по піхоті – однією бомбочкою можна "затрьохсотити" трьох-чотирьох, але по техніці неефективно. Хлопці придумали, як переробляти кумулятивний снаряд, щоб він працював по ній. Потім наші друзі зробили такий припас, який пробиває броню у шість сантиметрів. Ми почали пробувати в бойових умовах. З третього чи п’ятого припасу загорілася "беха". Це такий прорив! Грубо кажучи, дві-три тисячі гривень і "Mavic" за дві з половиною тисячі доларів палить машину, яка коштує 750 тисяч доларів! Нам стало дуже цікаво. Ми почали полювати на техніку. Горіло шикарно (всміхається. – О.М.). Ти ж просто розумієш, що одна одиниця техніки потенційно може змінити хід війни. Одна БМП може боронити усю посадку, поки ти її не спалиш. Що вже говорити про танчики. У нас був випадок, коли "азовці" круто наступали – йшли взагалі майже без втрат, лише один хлопчик на позивний Булліт загинув під час контактного бою. І тут викочується танк і починає розбирати хлопців: за лічені хвилини – 13 "трьохсотих"! Тобто така техніка змінює хід наступу. А уяви: ти з мінімальними ризиками "розбираєш" танк. Максимальна небезпека – втратиш дрон. Ну, що ж, купимо ще. Головне, що люди всі цілі. А то Резніков розказував, що "мавіки" - це цивільні дрони, які не здатні змінити хід війни…

- Він ще заявив, що генерали називають їх весільними.

- Нехай він таких генералів візьме під пахви та разом підуть у відомому напрямку. Раджу йому зайти на мою сторінку в "Інстаграм" і подивитися, як "мавіки" нічого не роблять. Два-три дрони наводять кіпіш. А був випадок, коли "азовці" після загибелі свого оператора зарядили п’ятнадцять і випустили одночасно. Вони тоді стільки русні перебили! До речі, є такий Телеграм-канал "Шершень", де хлопці постять, як вони навалюють.

- Твої колеги розказують, що дрони часто збивають або вони губляться. Тобто їх завжди не вистачає. У вас яка наразі з цим ситуація? Є потреба?

- Звичайно! От Фонд Сергія Притули видає дрони. Я попросив два (нам же багато не треба). Відповіли: "Нам потрібен офіційний лист – ми тільки так співпрацюємо". Добре, але сьогодні чималий відсоток людей воюють неофіційно і добре виконують реальну роботу. Наприклад, ті ж грузини, які на війні без документів. Таких підрозділів немало. Але це не означає, що ми не маємо їм допомагати. В ЗСУ все офіційно, дрони – пачками! Вони їх масово гублять, а деякі взагалі не літають. Запитуєш, чому так? Відповідь: "Не було наказу!". А у тебе самого немає клепки в голові, щоб підійти до командира й сказати: "У нас там русня в окопах, давайте ми їх накріпимо з дрона"? Ні, чекають, поки їх збереться ще більше для атаки на наших. Та політай, занеси три-чотири бомбочки – уже ж ефективніше.

Знаєш, як ми один одному допомагаємо? Був випадок, коли у нас закінчилися усі дрони, а було, кого бомбити. Хлопці в Києві почали збирати гроші. Гніздо (військовослужбовець Сергій Гнезділов. – О.М.) каже: "У мене в Покровському є один дрон, поїдь". Я валю туди за 100 кілометрів на пошту й забираю його. І таке буває. А востаннє я їхав на фронт з п’ятьма "пташками": одна своя і чотири резервні. Я їх усі роздав. Немає сенсу тримати все на складах, якщо воно зараз може продуктивно працювати.

- Пригадай якийсь цікавий випадок, який трапився з тобою на Донбасі.

- Ми з хлопцями пішли штурмонути посадку й вийшли на кулемет. Ооо! (всміхається. – О.М.). Це було рано вранці. З нами було п’ять саперів. Вони йшли попереду. Дуже цікаві люди. Спочатку обурювалися, що ми шумні. Заважало їм, як ми тихенько обговорювали те, що почули по рації. Тут перед нами у метрах 40 "гніздо" п@дарів. Так цікаво: один сидить потилицею до нас. Мочити? Було б дуже тупо. Ми засіли. Взагалі брали з собою РПГшку. Було б класно, якби вона у нас на той момент була. Але чувак, який її ніс, розвернувся на півдороги й пішов. Він був не наш. От ми оглядаємося, а його немає (посміхається. – О.М.). У мене був дрон "Autel", якому властива така фішка – вони можуть самі виключатися. Він сів посеред поля у 400 метрах від п@дарів та стільки ж від нас і все. А він дорогий. Ще й не мій. Його треба було обов’язково забрати. Думаю: потім це зроблю у підходящий час. Розуміємо, що треба звідти ушиватися. Я на карті заміряв координати (згодом той кулемет наші нормально розібрали мінометами). Кажу саперам: "Ви відходьте, а ми вдвох йтимемо останні". Ми такі маленькі й щуплі – нас там і не видно було. І тут один сапер вагою кілограмів так 160 розвертається, чіпляє броніком сухе дерево, лунає такий хрускіт на всю посадку – навіть глухий почує (посміхається. – О.М.). П@дар починає нас "поливати" з кулемету. Сапери ж звалили, а ми з чуваком лежимо і на нас все летить. Там була така акація, що у мене навіть голова за нею не ховалася (всміхається. – О.М.). Про плечі взагалі мовчу. Це той момент, коли мені хотілося провалитися під землю. Я максимально розпластався, як ці, пам’ятаєш, іграшки "лизуни", які розтікаються (посміхається. – О.М.). Почали тікати. Мені потім Міха, який був зі мною, сказав: "Ти пролетів біля розтяжки". Виявляється, там була здоровенна міна. І таке буває. Повезло.

Але ж дрон треба забрати. А ми напередодні ніч не спали, тому що літали. Тут із самого ранку така історія. Тому дуже стомлені. Кажу: "Хлопці, біжу й швидко забираю його, а потім на базі пару днів відпочинемо". Ми з другого дрона його знайшли. Благо "Autel" такий яскравий, то його добре видно. Домовилися, що хлопці літатимуть – підніматимуться та опускатимуться, щоб я бачив, куди мені направлятися. Значить знаходжу дрон. А на ньому ж ще дві бомби були. Зриваю їх. І тут розумію: у мене просто не вистачає сил добратися назад. Пробую бігти. Мене ще й усі бачать. Це ж поле. Добігаю до воронки. Думаю: на секундочку там присяду, перепочину. І вирубаюся (посміхається. – О.М.). Спав менше хвилини. Хлопець у рацію кричить: "Мажор, ти де? Ми тебе не бачимо! Покажися!". Я підриваюся й біжу далі. Така була історія.

Також запам’яталося, як вперше був в сірій зоні. Загубили там два дрони. Пішов шукати. Відстань до русні – десь 700 метрів. Не знаю, чи це якась психологічна штука, але в "сіряку" ти ніби відчуваєш на собі чиїсь погляди. З часом, правда, звикаєш. Тепер для мене не проблема туди сходити.

- Ти так це розповідаєш, ніби у Києві вийти магазин під час повітряної тривоги, на які часто вже не звертають увагу.

- Насправді, все ж залежить від того, як ти налаштовуєшся. Ще у мене був випадок, коли я "затрьохсотив" двох п@дарських снайперів. Ми літали з крайньої позиції перед сірою зоною. Сиджу я у високій траві. До русні – 1300 метрів. Я знав, де вони. Вже сутеніло. Кидаю гранату (ми тоді вперше тестували стрибаючий 25-й вог), а пацани, у яких була направлена туди камера, кажуть: "Чувак, там рух – двоє встали, взяли рюкзачки й пошкутильгали". Потім з перехвату дізналися, що то були двоє снайперів. Я усвідомлював, що вони на мене теж могли дивитися. Відстань невелика. Єдине, що їх могло стримувати від пострілу – перепад висоти, адже вони були внизу. Це треба дуже майстерно стріляти, щоб влучити.

- Страшно в такі моменти?

- Чим лайтовіше ти до всього цього ставишся, тим тобі легше. Якщо лежати і думати, що тебе зараз вб’ють, то так і станеться. У мене взагалі страху перед війною немає. Таке враження, що у минулому житті я був з нею пов'язаний. Багато чого легко заходить. Треба освоїти якийсь новий припас? Не питання! Розберемося – зробимо. З гвинтівок постріляти – теж можна.

- Мені артилерист Володимир Дуда розповідав, що вони працювали на "Градах", але чекали на "Вампіри"…

- О, це класна штука! Я бачив.

- Питаю: "Так а ви вмієте ними користуватися?". Відповідає: "Подивимося години дві, розберемося й працюватимемо". Взагалі часто чую, що наші військові швидко освоюють нову техніку.

- Дійсно, хлопці дуже швидко навчаються. Це класно і дуже важливо. Розказують, що нам треба пів року, щоб освоїти "Леопарди". Брехня! Ти ж теж розумієш: усім ця війна вигідна. Європа і Штати утилізовують усю свою стару техніку...

- І нашими руками воюють з росією.

- Звісно! Їм максимально вигідно, щоб ця війна була на території України. Їм пофігу, скільки сюди вливати бабок. Адже ми їм будемо винні, скільки житимемо. У нас немає чим повертати. Тож віддаватимемо своєю землею, з якої вони витискатимуть по максимуму. От і все!

- Це максимально цинічно. Зараз гинуть люди, причому не тільки військові, а й цивільні, серед яких – діти…

- Так їм все одно! Думають про себе.

- У цьому контексті спробуємо спрогнозувати подальші події. Загалом це справа невдячна, але треба більш-менш розуміти, до чого людям готуватися. Є заяви високопосадовців, що влітку все закінчиться…

- Це ти на Буданова натякаєш?

- Так.

- А за рахунок чого це станеться?

- Контрнаступ і захід в Крим.

- Поки у нас тут розказують, що ми проводитимемо контрнаступ, русня заливає окопи бетоном. Вибити їх звідти – найскладніше. Нам потрібно дуже багато техніки. Тоді ми можемо говорити про контрнаступ. Також треба достатньо сил. Ти ж знаєш новостворену 47-му бригаду Маркуса. Якщо не помиляюся, там – порядку п’яти тисяч людей. А де результат?! У них там багато медійних блогерів. Це єдина бригада, куди я хотів піти офіційно. Але подивився лист відбору й зрозумів, що я туди не підійду. А тепер як глянув, кого понабирали – що тобі сказати… Бігають якісь колобки. Але не на лінії фронту. У мене є там знайомі. Коли запитую, де вони, відказують: "Поїхали кудись в бік Білорусі". А ти з розумієш: якщо це бригада ЗСУ, то туди йде техніка, озброєння, бабки. Чуваки, а коли ви воюватимете?

- Ти не перший військовий, хто озвучує мені це питання. Але Маркус проігнорував мій запит на інтерв’ю, щоб я могла запитати напряму, тому не знаю відповіді.

- Коли люди показують результат, це свідчить про те, що вони воюють. А коли лише розказують, що вони це колись робитимуть, зовсім інша справа. З цього приводу є хороша приказка: "Поки товстий схудне, худий помре". Так само й тут: поки вони надумають воювати, війна закінчиться. Просто на них не вистачить русні. Зрозуміло, що білоруський кордон теж треба тримати, але там вистачає волинян. А зараз ще буде цікава картинка: планують же скасувати зарплати тим, хто не воює. Побачиш, як швидко вони почнуть розбігатися. От і з’ясуємо, хто – патріот та ідейний.

- Ти знову збираєшся на Схід. Є вже розуміння, куди саме?

- Маю класне запрошення Бахмут-Кремінна. Також на Запорізький та Південний напрямки. Я поїду туди, де буде максимальна двіжуха. Сидіти в окопах – не моя тема. Посидіти я можу й у Києві. Походити на роботу. Тим більше, її зараз в IT-сфері вистачає. Але ми їздимо й виконуємо потрібні завдання. Нас уже зібралася така хороша банда (посміхається. – О.М.). Максимально зручна група із чотирьох людей.

- Наближається річниця повномасштабного вторгнення. Ми знаємо, як путін любить сакральні дати. Йому треба буде щось сказати своєму внутрішньому споживачу – де ж результати цієї, як він називає, спеціальної воєнної операції? Треба щось робити. Як думаєш, буде повторний наступ?

- Я вважаю, що попруть. Причому раніше. Відбуватиметься таке "закидання м’ясом". Є у мене чуйка, що це буде Харківська область, щоб "обрізати по Дніпру". Питання, як можуть це зробити? Ми ж не знаємо, скільки мразоти вони навезли до тієї ж Білорусі, і чи попруть також білоруси.

- Таке можливо?

- Думаю, так. Туди ж і техніку везуть. Тільки є нерозуміння по погоді. Чому вони минулого року вигрібали під Києвом? Погода була хреновою. Техніка просто загрузала.

Те, що попруть повторно, це факт. Де саме і як далеко – не знаю. Треба оборонятися. Я говорив, що потрібно було набирати резерв, проводити осінній призов. Ми б могли набрати людей в жовтні й за п’ять місяців нормально їх підготувати та провести ротацію.

- Сьогодні активно роздають повістки.

- Але це ж не значить, що всі, хто їх отримав, воюватимуть. Згадай, як взяли медиків, які виписували липові довідки за п’ять тисяч доларів. Уяви, скільки було тих, хто так "відкосив". Знайти "п’ятірку" не так складно. Коли внучок приїде до бабусі й скаже: "Мене відправляють на війну", то вона все продасть, щоб зібрати цю суму. Так само й батьки. Тим більше, зараз по телебаченню показують, скільки людей гине під Бахмутом. Хоч нам і не називають точні цифри. Дивись, Саня загинув 11 грудня, а поховали його 20-го на Берковцях. Ми ходили на могилу на 40 днів. Побачили ще два ряди свіжих могил. Так це тільки в Києві. На заході проїжджаєш повз цвинтар – все в прапорах. Хлопці розказували, що там просто масово на вулицях усім вручають повістки. А знаєш прикол? Зараз змінюють керівників військкоматів – ставлять тих, хто з інших регіонів. От туди накидали цього донецького шо попало керівництва, яке виїхало. Ти ж розумієш, як вони поводяться. Це все дуже неприємно. Коли був наступ на Київ, повиходили навіть діди, виламали палки й були готові відстоювати своє місто. А донеччан, які воюють, окрім одного хлопця, я у нас не зустрічав.

- Я тобі більше скажу, мені військові часто розповідають про ставлення до них місцевих на Донбасі. Деякі досі прямо кажуть: "Ми вас сюди не звали. Це ви принесли нам війну й обстрілюєте нас"...

- Нам одна тітка в Донецькій області розповідала про референдум. Мовляв, треба його провести. То хлопці їй швидко пояснили, що і як та куди їй йти. По факту, ми Київ відстояли. Так само Харків, Одесу, Миколаїв, Херсон, Дніпро, частину Запорізької області. У мене особисто немає докору сумління, що я для нашої перемоги нічого не зробив. Але хочеться ще більше, щоб усе швидше закінчилося, щоб люди могли нормально жити, щоб твій син не бачив, як мама біжить знімати відео прильоту, тому що їй треба текст написати, а просто повела його в садочок. От заради цього ми знову туди їдемо. А могли б спокійно сидіти в Києві. Мені моя робота подобається. Я її люблю. Так, вона нудна. На війні веселіше – це факт. Але я мрію подорожувати. Хочу поганяти на мотоциклі десь по світу, а не очікувати, коли відкриються кордони, тому що вони закриті через війну. Я не можу нікуди виїхати. Це ж ненормально.

- Бояться, що тікатимуть.

- Ті, хто хотів, давно втік. Платили гроші, перевдягалися в жінок, знаходили різні способи та можливості. У мене є знайомий, який пішки йшов через кордон із Румунією, перебирався через річку. Його двічі ловили, відпускали. Зрештою, він зараз у Штатах. Дивись, я не критикую тих, хто виїхав. Це їхнє рішення. Але у них не повинно бути права голосу в Україні. Це було б чесно.

- Є припущення, що більшість із них вже не повернуться в Україну.

- То нехай! Дихати буде легше. Моя знайома, яка тут працювала журналістом, виїхала за кордон з хлопчиком трохи старшим за твого. У неї там непроста ситуація – брат одружений із жінкою з Макіївки, яка вижила її з будинку. Має якось далі жити з дитиною. Змушена ходити по гуманітарку. Розказує: стоїть в черзі на отримання, а поруч два такі лоби й питають її: "Девушка, а вы не знаете, как здесь можна промутиться, чтобы еще раз получить?". От як так?! Я особисто бачив, як на заході недопереселенці просто розгрібають ту гуманітарну допомогу. Давай чесно, скільки на сім’ю в місяць треба пачок макаронів? Дві-три. Ящик нащо?! Їм все мало! А десь в Донецькій області взагалі немає, що їсти. Ми завозили й віддавали свої харчі. Одного разу мене попросили відвезти туди ліки бабусі. Прихватив ще того, що нам волонтери напередавали. Вона була така щаслива! А ті, які виїхали, знають, як тяжко тим, хто лишився. Ви ж берете гуманітарку, то зберіть частину й відправте туди машиною або поштою – поділіться! Ви ж в курсі, що є такі люди, які з певних причин залишаються вдома. Ось та бабуся, до прикладу, не може покинути хату, яку будувала все життя, й собаку, яка є найближчим створінням для неї. У них немає грошей, магазини не працюють. Ви ж, сидячи у західних областях і отримуючи виплати та гуманітарку, можете допомагати своїм землякам! Але ж їм весь час мало.

- "Кому війна, а кому і мати рідна".

- Рано чи пізно ми переможемо, відіб’ємо кордони – це факт. Але ж люди не зміняться. Відповідно, ситуація всередині країни теж. У владі будуть ті самі. Повернуться Юлія Володимирівна, бо у неї є бабло на рекламу, Ляшко, який зараз постить фотки біля стели в Бахмуті. Виявляється, це модно, а я, двічі там побувавши, так і не сфотографувався. Взагалі як подумаєш про таке майбутнє, хочеться після перемоги просто поїхати.

- Щось ми з тобою таку нерайдужну картинку намалювали: повторний наступ буде, війна надовго, всередині нічого на краще не зміниться. Треба якось позитивніше завершити розмову.

- Ну що – путін здохне (посміхається. – О.М.). Багато людей за це моляться, відправляють сигнали у Всесвіт. Але дивімося на речі реалістично. Ми ж визнаємо, що це війна двох наддержав? Так. А те, що це Третя світова війна? Теж, адже задіяні більше трьох країн. От не буде того додіка, але ж ідеологія в рашці від цього не зміниться. У світі ж усе циклічно. Зараз батько якогось Ваньки пішов на цю так звану спецоперацію, його завалили, а мама розказуватиме: "Ванюша, твой отец – герой, ты должен крошить этих укропов!". Пройде час, той виросте, йому продовжуватимуть "вливати" в голову всяку діч, він піде в десантуру, навчиться ламати цеглини головою і прийде в Україну мститися за батю.

- Як нам від цього убезпечитися?

- Валити їх усіх.

- 140 мільйонів?

- А чому ні?! Вони помирають пачками! У рашки взагалі зараз є велика проблема: у них майже відсутній керівний склад. А найбільш бойові чуваки – це командири взводів. Вони постійно на позиціях, йдуть на штурм, воюють та максимально швидко приймають рішення, які повинні бути правильними. А у них, повторюся, таких вже немає.

- Нових можуть підготувати.

- Нехай готують. За два місяці це нереально зробити.

- Я маю на увазі в перспективі на роки.

- Так і ми ж цей час не сидітимемо без діла! Маємо створити потужну армію. До речі, після нашої перемоги на Заході усі почнуть кричати: "Беремо Україну в НАТО!". А нам це вже не треба. Нехай тепер НАТО вступає в ЗСУ (посміхається. – О.М.). А поки маємо валити русню по максимуму. Інакше ніяк. Їх неможливо змінити. Всі чули історії, як крали пральні машини й килими. Я сам бачив двох п@дарів, які вкрали човен! По них бомби летять, а вони його не кидають. А дитячі пуфики як тягнули! Це було у селі Нескучне Донецької області у дитячому таборі. Згрузили в машину усе – монітори, телевізори, меблі й ці пуфи. Ну навіщо?! Що ви з ними робитимете?! Стільки нагребли, що троє навіть не влізли в машину. Пішли поруч пішки. По них граната прилетіла посередині. Один "двохсотий" і два "трьохсотих". Ціна життя – два дитячі пуфики. Про що тут говорити?! Повторюся: їх треба лише знищувати.

P.S. Якщо ви бажаєте підтримати хлопців та долучитися до придбання дронів, переказати кошти можна за цими реквізитами:

Приватбанк 4731219614504078 Гураш Олександр

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Олександром Гурашем