Співачка і волонтерка Христина Панасюк – про концерти на фронті: "…І товариш мені каже: бачиш хлопчика з "мухою"? А за 50 метрів - сєпари. Вони теж слухають твій концерт…"
"Христина? вона не співає, а просто виймає своє серце і дарує його тобі. А голос який!" - так сказав мені про Христину Панасюк один з її фанів, багато з яких нині боронять Україну на передовій.
Голос і експресія виконання – це, звісно, круто, але ж головне, як на мене, те, що вірші і музику до своїх пісень Христина пише власноруч. І більше половини з них - про війну і українську армію на цій війні.
Про все це Панасюк знає не з чужих розповідей, бо вже 9 років їздить на фронт – і як артистка, і як волонтерка.
Про кількість виступів кореспондент "Цензора" і поцікавився у співачки насамперед. Розмовляли у одному з кафе столиці, куди 35-річна рівнянка приїхала як амбасадор благодійного фонду "КОЛО".
- Це правда, що на цій війні з 2014 ти зіграла близько 300 концертів? Я, коли почув, не повірив своїм вухам.
- (Посміхається) Якщо рахувати концерти саме на фронті і з 2014 року, то, думаю, їх було уже точно більше, ніж 700-800. Арифметика така: якщо планую одну на місяць поїздку тривалістю у 3-4 дні, то в ці дні можна вкласти від 20 до 27 концертів. Тобто по 4-5 концертів на день.
А з початку повномасштабної війни цих концертів було близько 140. Взагалі-то я не рахую їх по цифрах. Але нещодавно почала записувати певні цитати, фрази, які мене надихнули. Я зберегла і почала рахувати, плюс-мінус, підрозділи, де була – щоб зберегти собі якусь пам'ять, історію. І стала усвідомлювати, що від початку повномасштабної було близько 140 концертів. Як правило - Донеччина, Харківщина…
- Це були сольні акустичні концерти?
- Так, акустичні концерти під гітару.
- Скільки загалом пісень у твоєму репертуарі і скільки з них приблизно про війну і армію?
- Важке питання. Я знаю, що пісень вже точно більше сотні. Але про війну і армію - половина точно. Плюс я ще писала пісні, які неопубліковані, для якихось окремих підрозділів. Це пісні, яких немає в мережі.
- Це якісь своєрідні гімни цих підрозділів?
- Саме так. Є також пісні, які зараз у роботі, - теж про війну. Але звісно, що хочеться писати і про кохання також. Тому про кохання у мене теж є багато пісень.
- Тим більше, що кохання на війні - надзвичайна тема.
- Так, і я сподіваюсь, що ближчим часом буде такий творчий сюрприз. Цій пісні вже декілька років, але вона зараз не менш актуальна. Пісня має назву "Я поверну тебе з війни". Це буде дует – невдовзі, сподіваюся, ми цю пісню опублікуємо.
- А як ти пишеш оці пісні на замовлення від підрозділів? Хлопці просять: "Христино, зроби нам таку пісню ексклюзивно"? Чи ініціатива йде від тебе?
- По-різному буває. Насправді, коли приїжджаєш до будь-якого підрозділу, майже усі просять написати про них пісню. Я всіх дуже шаную – але їх дуже багато. І це круто - але реально не вистачає ресурсу і знань про всіх, щоби написати про них пісню.
- Наведи приклад.
- Нещодавно був концерт для воїнів РХБЗ, ці хіміки. Вони кажуть: Христино, у тебе немає пісні про хіміків, як так, чому нема? Але, дивись, у тебе є пісня про морську піхоту. І от якщо там замінити "чорні берети", можна заспівати "два вогнемети"…
- Які прагматичні ці хімики. Вміють хімічити!
- І вони мене змусили співати про два вогнемети. Було дуже весело, всі сміялися. Потім вони одягнули на мене ці два вогнемети - і сфотографували з ними. Скажу тобі, трошки тяжко було їх тримати, ці вогнемети (посміхається).
- Пісня "Ти змінила підбори на берці" - про жінок на фронті. У неї були конкретні прототипи чи це узагальнений образ?
- Були. Розкажу історію написання. Коли я вперше поїхала на Донеччину, дорогою ми познайомилися з дівчинкою. Вона з Оріхова Запорізької області. Власне, вона була волонтеркою, довгий час допомагала фронту. А потім в якийсь момент, коли її маму як медика мали забрати на фронт, Юля, вже знаючи, що таке війна, пішла до військкомату, підписала контракт і сказала: мамо, на війну їду я. Мама, звісно, в істериці, сльози: доцю, як так? – Мамо, в тебе є син, мій молодший брат, ти маєш про нього дбати, а я вже доросла дівчинка, я поїхала.
- Історія – до сліз.
- Це для мене був такий шок. Я дуже за неї хвилювалася. Але коли приїхала, то побачила, що Юля там не одна. Там чотири Юлі було – і всі руденькі. У кожної своя робота. Хтось медик, хтось санітар, хтось снайпер, хтось працює в аеророзвідці.
- Я нещодавно інтерв’ював снайперку, яка воює під Бахмутом, позивний Монашка. На питання, чого жінка-воїн не може собі дозволити у чоловічому колективі, вона відповіла: "Ни в коем случае нельзя давать психологическую слабину – плакать, морально сдаться, сказать: я больше не могу, отпустите меня домой". Мені здається, що героїнь цієї твоєї пісні об`єднує і ось така людська якість. Згодна зі мною?
- Я в цьому переконана. По-перше, звісно, існує певна думка, що жінкам на війні не місце. Я розумію, що певною мірою чоловіки завжди намагаються захистити жінку насамперед. Знову ж таки, якщо ми говоримо про бойові дії, то хочеться не нашкодити і фронту і тим самим бойовим діям. Але в певний момент, коли жінки не здаються, коли вони роблять, виконують задачі нарівні з чоловіками, - то чоловіки теж починають думати: чого це я соплі розвісив? Я встав, пішов і роблю. Тобто вони додають їм теж мужності, впевненості в собі певною мірою.
- На передовій тобі часто доводилося виступати?
- Так. Був, до речі, кумедний випадок у 2017 році, 21 листопада, в цей день десантники змінювали колір берета... Мене запросили виступати для хлопців в Авдіївці. Ми поїхали з одної позиції на іншу. На КСП виступали. І коли нас звідти вже мали забирати, хлопці кажуть: командир дав добро, а ми можемо трошки далі пробігтися з гітаркою? – Та не питання. Ми були разом з Сергієм Василюком з гурту "Тінь сонця", вони одягли на нас броніки, каски. Взяли мою гітару - і побігли. Причому швидко. Постійно підганяли: бігом, бігом.. тому що десь неподалік працював ворожий снайпер. Ми добігли до місця і, поки Сергій виступав, я мала змогу просто постояти, поспілкуватися з хлопцями. І мені товариш каже: дивись, бачиш там, в кінці цього будиночку, хлопчик сидить біля мішків з "мухою"? – Бачу. – А за 50 метрів - сєпари. – Скільки? – Не хвилюйся, вони теж слухають наш концерт…
- А коли ти бігла в броніку під загрозою вогню снайпера, які були відчуття?
- Я в той момент не думала про можливий вогонь снайпера. Хвилювалася, щоб не спіткнутися, не впасти і швидше бігти. Мені сказали: бігти - я біжу. Армія…
І ще один такий випадок був. Цього разу запросили хлопці з 24-ї бригади. Ця Юля, позивний Білка, мене привезла на позиції до хлопців. Настільки мені було комфортно з нею їздити - просто не передати словами! Вона водій, і вона - твій особистий охоронець зі зброєю. Вона логіст – і тому усі концерти спланувала чітко: командире того підрозділу, ми у вас - о дев’ятій, командир того підрозділу, ми у вас - об 11-й. Всіх пошикувала (сміється); всім подзвонила і сказала, у кого о котрій годині ми будемо. І все було чітко за графіком.
І от ми їдемо за графіком до воїнів 24-ї (я вже набагато пізніше пізніше дізналася, що це був ВОП) – і, власне, це місце бойових дій. Це була така собі чиясь дачка; ми поставили там колонку, стійку, мікрофон. Я співаю. А зі мною була дівчинка-фотограф Анна Чапала, вона зараз також військовослужбовець Збройних сил України. І коли я співала, в той момент з розвідки почали повертатися хлопці. Уяви собі картину: я співаю, хлопці підтанцьовують, плескають, гучно щось вигукують - і тут через наш "концертний зал" йдуть два хлопці в кікіморах. Дивляться здивовано: мовляв, що відбувається?
А наступний концерт був саме у розвідки, звідки виходили ті хлопці. І от на базі у них командир робить нам чай і сміється – просто за живіт тримається. Каже, мої щойно прийшли і кажуть: ті зовсім знахабніли – у них там баби і дискотека…
- Христю, а у тебе є окремі правила для фронтових концертів? Порівняно зі звичайними?
- Є одне дуже важливе правило: сумних пісень не співати. Тобто максимально підбадьорювати. Виняток з цього правила - тільки якщо вони просять згадати загиблих, на часі просто…
Я розумію, що у мене далеко не всі пісні - веселі. Вони, вірніше, абсолютно невеселі - скоріше, інколи трохи змушують поплакати. Але я намагаюся не виконувати пісні, які змушують просто встати і вийти, тому що сльози душать. Бо я декілька разів бачила, як це відбувалося на різних концертах - не лише моїх. Коли вмикали, наприклад, дуже цінну і важливу пісню "Пливе кача". Але хлопцям, які повернулися з війни, важко її сприймати. Вони просто виходили з залу…
Можна зрозуміти всіх. І тих, хто хоче згадати загиблих, і тих, хто пам’ятає своїх друзів, але не може заплакати в залі при своїх побратимах.
- Як тобі вдаються виступи в шпиталях, де лікуються поранені? Мене, наприклад, коли я туди приходжу, ковбасить люто. Але ж я просто спілкуюсь - мені ж не доводиться співати, грати на музичних інструментах та ще й тримати якийсь образ на сцені. А я уявляю собі, як ти співаєш і бачиш хлопців і дівчат з ампутованими кінцівками, понівеченими тілами. Ком у горлі, сльози на очах з’являються?
- Коли я заходжу, я мене правило – ніякої жалості. Хлопці, які зазнали поранень, мають почувати себе мужніми, героями, незалежно від того, чи вони на війні, чи в шпиталі. Так, вони втратили кінцівку, але від цього не перестають бути захисниками і героями. І якщо до них вбігає бабуся і починає плакати – при всій повазі – ой, боже, хлопчики, діточки, мої синочки, - то їх починає злити. Я це також бачила неодноразово. Тому жодних сліз у палатах шпиталю не було. Так, після того, як я виходила, могла виплакатися нормально. Тому що це емоції, ти їх переживаєш. Але там, на той момент, ти не маєш права показити цю слабину.
Ці хлопці і дівчата, вони абсолютно різні, але їх об’єднує оптимізм і віра в себе. Ніколи не забуду, як зайшла в палату, а там хлопці-ампутанти між собою: друже, який у тебе розмір взуття? - У мене 45. – І у мене 45. Якої у тебе ноги немає? - у мене правої. – А у мене лівої. – О, давай одні кросівки на двох купимо. Ги-ги-ги!
І ти розумієш, що люди навіть сміються самі над собою. Вони тримають оптимізм. Це величезний приклад для нас усіх. Якщо говорити про шпиталі, то я чудово пам’ятаю таку історію. 2015 рік, мабуть, був, десь тільки-тільки після Донецького аеропорту. І от заходжу я в одну з палат Київського шпиталю. Там тоді лежало кілька чоловіків. І біля одного з них, із серйозним пораненням, - дружина. Турбується про нього, їсти подає. Я зайшла запитати, чи можна пограти. – Да, звісно. Я починаю грати пісню "Україно, підіймись з колін".
Граю – і бачу: цей воїн змінився в обличчі. Настільки змінився, що я думаю, господи, мабуть, я його травмую цією піснею. Треба швиденько закруглятися, вибачитися і піти звідси. І коли я дограла, то почула фразу: это круче, чем оригинал. Я сиджу, кажу: в сенсі? А дівчинка-волонтер поруч каже: так вона і є оригінал. – Дааа? А що ви тут робите?!
Це було настільки несподівано. Виявляється, йому хтось цю пісню надіслав у Донецький аеропорт, і він її слухав кожного дня. І я не знала про це - але чомусь обрала саме цю пісню.
Та сама пісня – але у телевізійній студії каналу ATR
- Фантастика. Знаєш, у мене до тебе "на хвіст" заготовлене було запитання: чи траплялися такі класні миттєвості, коли ти казала собі: я оце недарма живу на цій землі? Мені здається, ти щойно розповіла про один з таких епізодів. Це взагалі щось неймовірне…
- І ще кумедний випадок був у Майорську. Там тоді стояв 15 батальйон 128 бригади. Мене привезли хлопці виступити. Але концерт був такий, неформатний. Це було просто на вулиці, літо. Хлопці чистять цибулю на вечерю, смажать м’яско, плов готують. І я просто біля них сиджу з гітарою і граю пісні. Щось народне, щось своє, щось таке, щоби розрядити якось ситуацію. І один хлопчинка каже: а ви можете заспівати пісню Христини Панасюк "Білі лебеді"? – Та можу, кажу, взагалі не питання. Але це я. – А що ви тут робите?!! – Мабуть те саме, що і ви. Тільки ви зі зброєю, а я з гітарою.
- Клас!
- Що мені зараз насправді дуже болить по відчуттях, коли я приїжджаю на фронт – це дуже багато нових облич. Ну, я ж 9 років їздила - звісно, люди змінювалися. Але переважно були одні і ті самі люди, одні і ті самі підрозділи. І ти звикаєш до одних і тих самих облич, звикаєш до людей. І зараз мені дуже боляче, приїжджаючи, усвідомлювати, що якщо люди нові, 70%, - значить, десь немає тих, що були. Вони або загинули, або поранені, або десь на реабілітації, або…
- З початком повномасштабної війни українські музиканти поділилися на дві категорії. У когось творчий потік припинився. От не пишеться - і все. А з інших, навпаки - поперли музика, вірші, ідеї. Судячи з тих 6 пісень, які ти видала у 22 році, ти належиш до другої категорії?
- Знаєш, перші два місяці у мене був ступор. Намагалася писати вірші, сидячи в підвалі чи вдома у ванній кімнаті. Ніхто не розумів, як воно буде далі. Пісні мені не писалися. Як результат, пісня "War in my Ukraine", яку я випустила першою, була написана ще у 21-му.
- Текст пісні англійською сама написала?
- Сама, просто мені трошки допомогли впорядкувати. Цю пісню я записала в студії 23 лютого, за день до початку повномасштабної війни. Вокал ми вже прописувала десь у підвалах, коли була можливість.
А пісня "Сталеві люди" з’явилася вже в квітні. 21 березня, ми їхали в Бровари, везли на фронт кровоспинне, турнікети. Причому дуже цінне кровоспинне нам довірили - таке, що реально рятувало життя. І от дорогою ми потрапили в жахливу ДТП. Машина була знищена вщент; моя гітара теж була знищена. Мене врятували паски безпеки і подушки, які спрацювали. Диво, я знаю, що це боженька, може, якісь побратимчики мої небесні мене так підхопили… Тому що насправді мене непритомну витягали з машини.
- Коли отямилася?
- Хвилин через 20. У мене були струс, гематома, травма ноги. Разом з тим, вціліло все кровоспинне, тому я не сильно переймалася. І на п’ятий день, коли я вже трошечки оклигала, ми його все-таки привезли. Хлопці знайшли гітару і змусили мене зробити МРТ, а ввечері я вже давала концерт біля Броварів. Ще було кілька концертів вранці, потім під Житомиром. А коли вже доїхала додому, до мене прийшов лікар і сказав: у тебе травма хребта, треба лежати. Він мені витягнув трохи спину, залив якісь ліки і сказав: три дні постільного режиму.
- Послухалася лікаря?
- Я Козеріг – але все-таки послухалася його. Була вдома, нікуди не їздила, нічого важкого не підіймала. Нарешті у мене було багато часу. Бо раніше ти як волонтерка вічно щось шукаєш, щось робиш, кудись відправляєш, кудись їдеш. А тут я мусила лежати. Взяла з собою зошит, книжку. Щось писала, щось читала. І отак нарешті з’явилася пісня "Сталеві люди", яку я не могла народити довгий час. Вона просто сиділа у мене в серці з таким болем… І от вона - про втрати.
Ця пісня збиралася таким комом довгий час, починаючи з лютого – і на початку квітня з’явилася. Досі щаслива з того, що встигла надіслати її в Азовсталь, коли там були наші захисники, командиру Калині і Барсу Азовському. Він тоді передав цю пісню Пташці; вона мені за кілька днів написала, подякувала і сказала, що ми обов’язково зустрінемося і цю пісню поспіваємо.
- Як музикант-волонтерка, як ти реалізуєш себе, окрім написання пісень, концертів? Як вдається заробляти гроші?
- Якщо грамотно організувати благодійні концерти - і за кордоном, в тому числі, досить непогано можна зібрати грошей для ЗСУ. От у мене цього року був благодійний концертний тур містами Італії. Ми зібрали 5 тисяч 537 євро; купили пікап, медицину. Ба більше, цих коштів вистачило ще на половину однієї машину - для Білки з розвідки, на Запорізький напрямок. А ще вдалося викупити 7 чи 8 генераторів - близько 300 євро за штуку. Направили їх на Схід, у найгарячіші на той момент точки.
Взагалі-то до початку повномасштабного вторгнення, у мене, як у всіх звичайних артистів, були концерти і за гонорари. Але на даний момент часу 95 відсотків - це благодійні концерти, де ми збираємо кошти на ЗСУ, або концерти на війні - для захисників.
- У тебе кілька почесних нагород. Для пересічної людини найпомітніша з них – орден княгині Ольги третього ступеня. За що дали?
- Можна я вам зізнаюсь? Стою я на День Незалежності під Офісом генпрокурора, співаємо на підтримку Юлі, Ріфа, Яни, яких арештували по справі Шеремета. До мене підходять хлопці і кажуть: вітаємо тебе, орденоносна. Я кажу: в сенсі? – Ти заходила на сайт президента? Тебе нагородили орденом княгині Ольги.
- Зраділа?
- Звичайно. Але, зізнаюсь вам чесно, орден поки мене не знайшов. Він десь є - але поки тільки по документах.
- Справді А як таке може бути?
- Мене не знайшли. Шукали, не шукали – я не знаю. Сказали, що не мають мого телефону. Десь мені зателефонували, сказали: буде якась нагода - мене запросять.
- Тобто вже два з половиною роки запрошують? Мабуть, треба до них офіційно звернутися. Шановна канцеляріє Президента! Ви, будь ласка, вручіть, врешті-решт, авторитетній і шанованій багатьма співачці і волонтерці вами ж присуджену нагороду. Бо ця ситуація – паскудство…
- Я навіть не знаю, хто мене туди назначив. Чи від управління культури чи від міністерства культури… Мені допомогли знайти номер телефону, я подзвонила, мені сказали: так, є ця нагорода, ще з 2019 року. Мовляв, коли будуть нагороджувати інших, мене якось доєднають. Але поки вони не згадали… а я не дзвоню. Знайдуть - то знайдуть.
- В тебе є ще кілька нагород. Яка з них є найближча тобі?
- Чесно зізнаюся, я дуже соромлюся своїх нагород. Нікому їх не показую і ніде не афішую, що вони у мене є.
- Чому?
- Хочу, щоб були нагороджені наші Герої-захисники, хлопці і дівчата. Для мене це найважливіше. Бо коли ти спілкуєшся з товаришем, який з 2014 боронив Маріуполь, весь час на фронті, і він говорить: ти знаєш, у мене немає жодної нагороди… То мені соромно, що у мене є - тому що я знаю, що він 9 років свого життя віддав війні!
Але можу сказати, що одна з найцінніших моїх нагород є знак пошани міністра оборони. Ще є медаль "За жертовність" від президента України Петра Порошенка, за 2016 рік. Також ціную нагороду від Валерія Залужного: за півтора місяця до початку повномасштабної війни мене нагородили за сприяння армії.
- Христино, окрім музичного і волонтерського доробку ти ще працюєш викладачкою по класу фортепіано Рівненської дитячої музичної школи №2. Твої учні тобою пишаються? Кажуть, що, мовляв, "це наша зірка"?
- Вони не кажуть "це наша зірка". Вони кажуть: о, ми бачили вас по телевізору; о, ми вас бачили в ютубі, ми залайкали відео… Знаєте, діти зараз більш розвинені, ніж ми. Це настільки весело інколи спостерігати, як вони щось цікаве вдивляються, питають. Але звісно ми з ним говоримо і про музику в цілому. Мені дуже подобається моя робота - попри те, що, можливо, я могла би бути більш корисною на фронті. Але в якийсь момент я зрозуміла, що розчиняюся серед діток. Коли ти з ними спілкуєшся, коли в них виходить, ти заряджаєшся від них теплом і позитивом.
От на початку повномасштабної війни мама однієї моєї учениці тихенько розповіла, що вона почала робити окопні свічки. Сама! Почала десь там шукати консерви; вмовляла: мамо, давай купимо цю консерву, я сама її з’їм, хоча я її не хочу, але ми зробимо окопну свічку для нашого хлопця-захисника… І оці дітки почали робити свічки! Ці дітки пишуть листи. Нещодавно мама учениці сказала, що доця заколядувала і хоче ці гроші теж передати на фронт. Вони приходили на концерт, щоб віддати ці гроші в скриньку на пожертви…
- Коли чую такі розповіді, пишаюся нашими дітлахами.
- Ці дітки значно кращі, ніж ми були. Тому що вони вже знають ціну свободи. Ці дітки, які в у 2014 році писали листи і малювали малюночки, зараз через 9 років взяли до рук зброю - і стали нас захищати. Для мене це, з одного боку, страшно; з іншого боку, розпирає гордість за нашу націю.
- Останнє питання. Христино, ми переможемо в цій війні?
- Обов’язково.
- А чому ми переможемо?
- Тому що нас захищають найкращі люди нашої країни. В одному окопі - і журналісти, і психологи, і викладачі консерваторії; викладачі, які студентів навчають прямо з окопу. У нас освічені люди. Наші воїни, незалежно від того, чи це був звичайний тракторист, чи це професор університету, - стали пліч-о-пліч, щоби зберегти маленьких діток, жінок. Щоб зберегти чисте мирне небо. Вони борються, як леви, як справжні титани.
Наші люди - від маленької дитинки, яка співає в підвалі "Ой, у лузі целвона калина" - і до бабусі, яка в’яже шкарпетки, - ми об’єдналися. Дай Боже нам ніколи не втратити цю єдність і завжди бути такими сильними і після Перемоги.
Увага! Охочі допомогти Христині Панасюк з придбанням турнікетів для воїнів ЗСУ можуть скористатися цією інформацією:
4149437875766402 Приват
PayPal : [email protected]
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7uN4eeRfcx
💳Номер картки банки:
5375 4112 0408 9226
Підтримати ж Христину і її творчість, можна на сайті Patreon, де ви можете переглядати ексклюзивні відео, фото, вірші, сплачуючи за це від 3 доларів на місяць.
https://www.patreon.com/KhrystynaPanasiuk
Пісні Христини в гарній якості на цифрових платформах можна знайти тут:
https://artist.link/KhrystynaPanasiuk
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
