Юрій Федоренко: "Наші танкісти роблять дива на танках радянського зразка. Думаю, на "Леопардах" можна буде "танцювати нижній брейк""

Автор: Ольга Москалюк

Із січня поточного року Юрій Федоренко є командиром ударної роти БпАК "Ахіллес" 92-ї ОМБр ім. Івана Сірка, де увесь особовий склад – добровольці. На початку повномасштабної війни він очолював стрілецьку роту ТрО Києва, яка після нападу росіян утримувала Житомирський напрямок. Згодом, повернувшись до столиці, доукомплектував склад стрілецької роти та сформував аеророзвідувальний екіпаж. Підрозділ 5 травня 2022-го вирушив на передову на Харківщині.

- Ми там одразу належним чином організували оборону: добре "закопалися" та ефективно відбивали штурми противника, - згадує Юрій у нашій розмові. - Та локація, де перебував мій підрозділ, весь час обстрілювалася з трьох сторін. Противник гатив танками, гарматами, "Градами", "Ураганами", навіть застосовував С-300. На той час ми не могли об’єктивно оцінити, з якою силою ворога ми зіштовхнулися. Тобто мали загальні розвідувальні дані – хто перед нами і в якій кількості – але достеменно сектору не знали. Однак завдяки нашому аеророзвідувальному екіпажу та прикомандированим, нам вдалося детально дослідити смугу противника, зрозуміти, що не такий страшний …, як його малюють, з’ясувати, де знаходяться їхні оборонні та вогневі точки. Після того, як ми увійшли в пряму координацію з нашою артилерією, змогли вражати усі ці цілі – від живої сили до машин, засобів зв’язку та результативно впроваджувати контрбатарейну боротьбу. В результаті артилерія почала витрачати меншу кількість боєприпасів, адже чітко бачила, куди стріляти. Відповідно, ефективність вогню збільшилася. Таким чином з травня по серпень наш підрозділ закрив собою смугу в 30 кілометрів, починаючи з Печенігів (селище міського типу у Харківській області. – О.М.), закінчуючи Балаклією. З серпня батальйон, до складу якого ми входили, пішов на ротацію. Ми зібралися підрозділом і ухвалили рішення залишитися в смузі, тому що дуже добре знали сектор і вдало виконували завдання. Військове керівництво розглянуло та погодило наш запит. З того часу ми почали виконувати завдання виключно як підрозділ артилерійської розвідки – працювали в інтересах арти. Потім ми пройшли всю контрнаступальну операцію на Харківщині з 14-ою та 92-ою механізованими бригадами і з 3-ою танковою. Після того, як в ЗСУ було введено таке поняття, як оператор БПЛА, у 92-ї ОМБр з’явилася в штаті рота ударних безпілотних авіаційних комплексів з відповідною спеціалізацією. Оскільки ми до неї були прикомандировані майже дев’ять місяців, та показали гарні результати нам зробили пропозицію про перехід. Я переговорив із особовим складом, адже вона передбачала, що ми не матимемо можливості піти на ротацію до Києва – це був квиток на постійну участь у бойових діях. Ми одноголосно вирішили, що переходимо. Для нашого підрозділу це честь стати частиною потужної команди 92 ОМБр, професійність, хоробрість, злагодженість командування та особового складу якої надихає на постійне вдосконаленння.

Сьогодні частина підрозділу знаходиться під Сватовим, інша – додатково працює в напрямку Кремінної та Бахмуту.

- Розкажіть про свою теперішню роботу.

- Наш підрозділ виконує завдання по дорозвідці оперативного простору противника і встановленню цілей, по яких можна спрацювати. Залежно від того, якою вона є – це АГС, міномет, БМП, танчик, жива сила, склад боєприпасів чи інше, визначається технічний засіб, яким вражається ціль. Це і дрони-камікадзе, і БПЛА багаторазового використання, і нічні бомбери, і крила, які здатні нести боєприпаси до 20-30 кілометрів та скидати їх, наприклад, на РЕБ, РЕР.

- А вам особисто на чому зручніше працювати?

- Це той випадок, коли я не можу сказати, що, умовно кажучи, автомобіль Toyota мені подобається більше за інші. Поясню, що маю на увазі. Наприклад, розвідувальні крила. Є Лелека – класний технічний апарат, який дозволяє результативно проводити дорозвідку, корегувати вогонь. Під нього вже вдається працювати іншими безпілотниками, які вражають техніку. Або польський FlyEye, який виконує ті самі завдання, але він краще, зокрема у тому, що у нього прилад нічного бачення такий, що видно, як вдень. Але він дуже дорогий. Або розвідувальні апарати приватної української компанії Skyeton із двигуном внутрішнього згорання, який дуже круто дозволяє розвідувати простір противника. Це що стосується розвідувальної частини.

Якщо говорити про ударні БПЛА, то теж важко сказати, який найкращий. Насправді, залежить від багатьох факторів – ландшафту, погодних умов, інтенсивності роботи ворожого РЕБ і так далі. Тому я б так сказав: треба досягти того, щоб найбільш вдалі технічні засоби можна було виготовляти у великій кількості (оскільки це все ж видатковий матеріал), яка б перекривала запит ЗСУ. До цього мають дійти і "Укроборонпром", і приватні виробництва.

Зрозуміло, що БПЛА, який вартує мільйон доларів, краще виконуватиме свої функції, аніж той, що за 100 тисяч. Але якщо такий зіб’ють, його поповнення буде складнішим. Тому дороговартісні застосовуються окремими підрозділами, де менший ризик втрати. А загалом ЗСУ повинні бути забезпечені технічними засобами, які спроможні задовільно виконувати бойові завдання, а їхнє виробництво має бути налагодженим і не надто дороговартісним.

Важливий момент: не хочу, щоб склалося враження, ніби є державні програми, які здатні перекрити всю лінію тут і сьогодні. Я говорю про перспективу. Причому не тижнів, а, на жаль, місяців. Зараз багато ділянок фронту закриваються цивільними коптерами типу Mavic 3, DJI Matrice 30T і Matrice 300. Вони централізовано державою не закуповуються, адже мають цивільне призначення. Їх купують благодійні фонди та окремі громадяни. Наприклад, на День святого Миколая батьки придбали мені два квадрокоптери. Хлопці у підрозділі зі своїх "бойових" скидаються на ці технічні засоби. Усі українці тут допомагають ЗСУ. За їхній рахунок, передусім, фронт зараз насичується цими дронами.

- У чому їхня перевага?

- Наприклад, коли не може працювати велике крило як-от "Лелека" – через ту ж низьку хмарність, Mavic 3 здатен за таких умов як мінімум досягати передніх позицій противника. Знаю, що українські та польські компанії намагаються розробити альтернативу. Є мета знайти йому аналог і зробити так, щоб фінансування відбувалося здебільшого за державний кошт. Адже на початку війни в частині БПЛА ситуацію врятувала українська нація – як через прямі закупівлі, так і через донати різним благодійним фондам і українським виробникам.

- Так, були й дуже зворушливі історії, коли діти передавали військовим свої квадрокоптери.

- Розкажу на своєму прикладі. Я, як депутат міської ради, представляю Дніпровський район Києва. Перебуваю у постійній комунікації з учителями. Батьки їхніх учнів скидаються і купують нам коптери. З одного боку, мені незручно, адже я знаю, як зараз тяжко здобуваються гроші в цивільному секторі. З іншого – ми це дуже цінуємо. Також зі шкіл передають харчі та необхідні речі. Коли була контрнаступальна операція на Харківщині, надіслали нам сім коробок з різними смаколиками. Ми поділилися зі своїми побратимами, але у нас ще залишилося. Коли операція закінчилася, ми перепакували все в інші коробочки й роздавали цивільному населенню на деокупованих територіях. Це дуже зближає українську націю, коли київський школяр передає щось смачне такому ж учню, наприклад, з Балаклії. Таке надихає.

- Міністр оборони Олексій Резніков заявив, що не треба ідеалізувати дрони Mavic, які, за його словами, генерали називають "весільними". Як ви це сприйняли?

- Знаєте, у мене не завжди вистачає часу моніторити усі заяви. Я максимально намагаюся знаходитися в оперативній обстановці й слідкувати, що тут відбувається, а також за загально-політичними новинами – що там раша, Китай, яка анонсується військова допомога Україні, чому партнери буксують з її передачею. Ось ці питання я намагаюся відстежувати, тому що вони дають загальне уявлення і розуміння того, що на нас чекає попереду.

Скажу вам таке: взагалі аналізуючи напрямок БПЛА з початку війни росії проти України у 2014 році, росіяни усвідомили його важливість. Тому "рособоронпром" за державною програмою почав виготовляти розвідувальні літаки типу Орлан, а також ударного як-от Ланцет. Це було у них на потоці. Перед початком повномасштабного наступу ця лінійка вже була. В Україні ситуація розвивалася дещо по-іншому: навіть після початку війни в генеральських кабінетах, в яких приймали рішення щодо стратегічного напрямку розвитку ЗСУ, зокрема БПЛА, були кадри (їх уже немає завдяки чинному Головнокомандувачу), які казали: "В кабіні літака має сидіти пілот, а якщо його немає, то це не дуже літак". Приставка безпілотний не зачіпала їхні "струни душі" (посміхається. – О.М.). Тому Україною в цьому питанні було втрачено дуже багато часу. Коли Залужний став Головнокомадувачем, одразу визначив напрямок БПЛА, як один із пріоритетних. Але від його призначення на посаду до початку повномасштабної війни не було часу, щоб навчити та підготувати особовий склад, ввести його в штат ЗСУ, щоб державна машина почала централізовано виготовляти розвідувальні та ударні безпілотні літальні апарати. Просто не встигли! Але з початком наступу у лютому минулого року допоміг український народ, а за запитом ЗСУ почали ворушитися і Міністерство оборони та інші міністерства, щоб налагодити це виробництво, а також купувати за кордоном та отримувати в рамках військової допомоги. Напрямок БПЛА не просто є перспективним. Я впевнений, що Україна, при належній організації процесів, отримає не лише паритет у повітрі, а значну перевагу над ворогом. Я, справді, не можу прокоментувати заяву, про яку ви сказали, тому що вперше від вас про неї чую. Але думаю, що сьогодні ні в кого не залишилося сумнівів в тому, наскільки безпілотники є важливими.

Ще одне. Я часто чую фразу, що БПЛА вирішить всі питання. Ні! Але це невід’ємна складова для ефективної роботи ЗСУ, коли є достатня кількість артилерії, боєприпасів, техніки, вогневих засобів, підготовлених піхотинців, засобів радіоелектронної розвідки, РЕБ. Якщо все працює в комплексі, тоді безпілотні літальні апарати – це доповнення, яке дає результат. БПЛА не може замінити арту чи системи залпового вогню. Тобто нічого собою не підміняє. Лише комплекс заходів веде до успішної роботи.

- Як автомобіль, який їде завдяки злагодженій роботі усіх деталей.

- Абсолютно! Нам вдається бути максимально результативними тоді, коли уся бригада працює як єдиний механізм. Нам пощастило, тому що 92-га ОМБр має потужного командира та таку ж команду, які весь час намагаються діяти на випередження. У такій системі координат ти з БПЛА можеш бути дуже корисним.

- Ви пішли воювати ще у 2014-му, а за рік через поранення були звільнені в запас із записом: "обмежено придатний для проходження військової служби". За місяць до повномасштабного вторгнення записались у Тероборону. Чому? Ви ж не вірили, що такий наступ можливий.

- Я шість років прослужив у Національній гвардії. Тому як людина, яка має військовий досвід, розумів: для повномасштабного нападу повинна бути низка передумов, як-от накопичення боєприпасів, палива для техніки, військові шпиталі і тому подібне. Тобто для того, щоб підготуватися до нього, потрібно забезпечити логістику. За дев’ять місяців до 24 лютого минулого року усі маневри, які відбувалися на кордонах, свідчили про те, що росія намагається виторгувати собі основні лінії, змусивши Україну визнати анексію Криму та квазіутворення днр і лнр. Згодом, коли стало зрозуміло, що готується наступ, я був переконаний, що йдеться про Донецьку та Луганську області. Тому що ворог завжди визначав їхні адміністративні межі, як пріоритет (навіть станом на сьогодні роблять ставку на повну окупацію Донбасу). Тоді Верховна Рада опрацьовувала законопроєкт про Територіальну оборону. Там був такий пункт: якщо людина має обмеження по здоров’ю, то може бути в резерві. Як працювала моя логіка? Якщо росія все ж почне ескалацію конфлікту в Донецькій та Луганській областях і раптом матиме там успіх, значить, далі буде задіяний принцип доміно. Якщо так, смуга лінії зіткнення стане в рази більшою і доведеться задіювати не тільки кадрові військові частини, які у нас були на той час, а й резерви. У такому разі воюватиме й ТрО. Тож я зможу бути корисним державі як військовий, адже у мене вже був досвід бойових дій. Як тільки вийшов закон, я пішов до ТрО і підписав контракт резервіста. Навіть встиг побувати на двох тренуваннях. Паралельно як депутат міськради був долучений до програми "Захисник Києва", яка передбачає саме підготовку Тероборони (вона діє і зараз). Я розумів, що доведеться воювати, але не думав, що все почнеться 24 лютого минулого року. За тиждень до цього дня росія почала активно працювати в інформаційному полі, й стало зрозуміло, що вони визнаватимуть лднр і включатимуть ці території до свого складу. Я усвідомив, що буде достатньо серйозне загострення на фронті. Але на повномасштабний напад, повторюся, за ознаками не було схоже. Коли все почалося, мені зателефонував батько й повідомив про повномасштабний наступ. Я не відразу до кінця зрозумів, що відбувається. Встав, закрив штори. Складно пояснити, чому. Певне, через брак сну, адже я ліг спати о другій ночі, а о п’ятій мене вже розбудив батько. Потім я зателефонував командиру батальйону, уточнив, де збираємося. Взяв форму, яка залишилися у мене з 2014 року, тривожну валізу й вирушив на місце збору. Там почалася комплектація підрозділу. До 22-ї години все було зроблено. О шостій ранку наступного дня ми виїхали на Житомирський напрямок.

- Що звідти вам найбільше запам’яталося? Які були настрої, з огляду на ситуацію?

- У нас же були усі цивільні. Лише троє військовослужбовців мали бойовий досвід – я і ще двоє хлопців. Який може бути настрій, коли ти вишикував особовий склад, сказав приєднати "магазини", а великий відсоток починає робити це не тією стороною?! Я розумів, що треба максимально забезпечити виживання бійців. Відповідно, пояснити, як користуватися тими чи іншими технічними засобами та зброєю. Паралельно стримати противника і максимально знищити його, надавши можливість тим, хто знаходяться у нас за спиною, підготуватися більш ретельно. Перші дні були надскладними. Але спрацювали патріотизм і самовідданість кожного, з ким я мав честь проходити службу, а також бажання зберегти життя. За перші два тижні люди з цивільних перетворилися на військових. Настільки швидко відбулася трансформація.

- Справді, це унікальна якість українців. Навіть західні інструктори наголошують на тому, як швидко навчаються наші військові…

- Знаєте, яка одна з ключових відмінностей українців від росіян? Вони живуть за принципом: "Моя хата скраю – нічого не знаю" та "Нехай хтось інший, а не я". У нас все інакше. Наш основний поклик: "Хто, як не я?!". Він є ключовим. Ми – нація вмотивованих, талановитих людей - воїнів. Через це українці хутко опановують військову справу. Наприклад, зараз українські артилеристи показують такі результати, що наші західні партнери кажуть: "Ми й не знали, що гарматами можна так користуватися!". Наші хлопці вже виписують іноземцям інструкції з користування їхньою зброєю (всміхається. – О.М.). Це стосується усіх галузей, а не лише артилерії. Наші танкісти взагалі роблять дива на танках радянського зразка. Думаю, на "Леопардах" можна буде "танцювати нижній брейк" (посміхається. – О.М.).

- У нашій розмові ви вже згадали, що брали участь у визволенні Харківщини. В одному з інтерв’ю ви говорили, що ворог, тікаючи, залишав там пастки. Було й таке, що закривали в шафах тварин…

- Що треба мати в голові, щоб закрити у замінованій шафі кота?! Він сидить там три-чотири дні. Якою буде реакція цієї тварини, коли вона почує людський голос? Звичайно – нявкати, кличучи на допомогу. Як відреагує нормальний український воїн, у якого велике серце? Треба врятувати тваринку! Відкривається шафа – відбувається вибух…

Росіяни мінували все, що могли. Тому є принцип: якщо лежить нічийна річ, краще не чіпати. Якщо не можеш самостійно ліквідувати, треба позначити, наприклад, скотчем і за можливості передати інформацію саперам.

До речі, вони також мінують своїх вбитих, а поранених залишають…

- Ви розповідали й про те, що дострілюють своїх поранених.

- Дивіться, з початку повномасштабної війни для захоплення України росія застосувала свої елітні військові частини, деякі бригади з яких були знищені ЗСУ та сектором безпеки й оборони на 40 і навіть 70 відсотків. Тож ці втрати зараз поповнюються за рахунок мобілізованих, які проходять курс підготовки на території не лише росії, а й Білорусі та "лднр". В тих умовах дуже складно підготувати якісне поповнення. Крім того, вони не мають високого рівня мотивації. Після доукомплектації цих бригад їм ставляться завдання з таким акцентом, ніби вони – підготовлені контрактники. Тому під час бою ті часто відступають і тікають, адже натиск Збройних Сил України є надпотужним і креативним. Щоб цього не відбувалося, російська федерація застосовує загони з кадирівців, фсбешників та решти, які просто розстрілюють тих, хто починають відступати. Також мінують позиції, щоб російський окупант не міг звідти відійти.

Коли відправляють групи по 10-15 військовослужбовців для виконання тієї чи іншої задачі, інколи фіксуємо що дають планшети з GPS-трекерами, щоб слідкувати за ними. Якщо відхиляються від маршруту, уся група може бути показово знищена. Система примусу в рф діє в такому порядку, як це було за часів Другої світової війни. Якщо мобілізованим російським окупантам подобається, що їх розстрілюють кадирівці – це їхній вибір. Наше завдання – зробити так, щоб кожен, хто знаходиться на нашій території зі зброєю в руках, був ліквідований, а той, хто хоче здатися в полон, має отримати таку можливість.

У цьому контексті хочу озвучити ще одну дуже важливу тезу: для досягнення сталого миру в Україні, заради наших дітей та онуків, щоб вони більше ніколи не знали, що таке війна, ми маємо здобути мир виключно військовим шляхом. Тільки так ми зможемо його забезпечити на довгі роки. Будь-які перемовини з російськими окупантами не є можливими. Тому що призупинення бойових дій, їхнє замороження чи повернення Криму Україні на якихось домовленостях призведуть до того, що санкційна політика наших міжнародних партнерів щодо рф пом’якшиться, постачання озброєння та боєприпасів призупиниться, і росіяни отримають можливості для поновлення військово-промислового комплексу. Відповідно, вироблятимуть нову зброю та техніку й проведуть ремонт пошкодженої. Врахують допущені помилки під час цієї війни й вдарять з новою силою. Тому ні у кого не повинно виникати ілюзій. А теза, що стомилися від війни й треба подумати, взагалі не має звучати в українському суспільстві.

- Ми усі розуміємо, що ця війна не закінчиться, умовно, завтра чи за два місяці. Треба бути налаштованими на тривале протистояння. Де ви берете необхідні сили, щоб продовжувати боротьбу, адже вона така нелегка?

- Ви ж розумієте, що маючи обмеження по здоров’ю та представницьку функцію, я міг би виконувати завдання в цивільному секторі. Незважаючи на це, я ухвалив рішення воювати, як і весь мій особовий склад, який, наголошую, повністю складається із добровольців. Ми розуміємо, що за нашими спинами близькі, рідні та молоде покоління, в чиїх руках опиниться наша доля, якщо ми до того часу доживемо. Тому ми маємо дати нашим дітям максимум безпеки й можливості для самореалізації. Це можна зробити лише тоді, коли ми переможемо, вся територія України буде деокупованою, а від ідіотського сусіда не буде загрози. Тому наша мотиваційна задача дуже проста – викластися по максимуму за будь-яку ціну, щоб День перемоги настав якомога швидше. Це наша основна рушійна сила на сьогодні. Коли ти бачиш, що позаду тебе, ліворуч і праворуч знаходяться ті, хто на одній хвилі з тобою, це надихає й мотивує. Знаєте, буває таке: після триденного виходу, де ти весь час був у бронежилеті, що дає велике навантаження на спину, і вона починає сильно боліти, біля тебе сідає військовий і каже: "Командире, давай швиденько розімнемося і вперед-вперед!" Як у такій ситуації можна інакше?! (посміхається. – О.М.). Плюс підтримка цивільного сектора. Я вдячний кожному українцю за допомогу та турботу. Це не купиш за жодні гроші світу.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото Facebook Юрія Федоренка