Командир прикордонної застави вогневої підтримки Андрій Соломонюк: "Почав по танку з автомата стріляти, щоб перемкнути увагу на себе і дати хлопцям час вийти з будівлі. Дивлюсь – башточка повертається, далі нічого не пам’ятаю"
Це не тільки історія двох бійців-прикордонників, які потрапили під ворожий обстріл і один, сам поранений, врятував іншого. Це також історія про те, як один із них пожертвував своєю посадою, щоб поїхати з хлопцями, яких навчав, на фронт.
Розповідаючи про події, які їхній підрозділ пережив, воюючи в Соледарі, начальник прикордонної застави вогневої підтримки Андрій Соломонюк каже, що жодної хвилини не пошкодував про своє рішення.
– Ви перед пораненням воювали на околицях Соледару. Один із найважчих напрямків, з постійними атаками ворога.
– Так, на цьому напрямку нас постійно атакували вагнерівці. Практично не було часу ні на сон, ні на те, щоб поїсти. Траплялися дні, коли ми що пів години перебували під обстрілами.
– Під обстрілами артилерії?
– Мінометів. Навіть кілька разів залітали бомбардувальники. Слава Богу, що авіація накривала десь метрів за 500 від нас, але якось мене добряче хвилею відкинуло. Вперше таке на собі відчув.
– Усі тоді живими залишились?
– Тоді всі. Вони більше завдали ураження техніці Збройних сил.
– Я понад рік спілкуюся з прикордонниками і знаю, як воюють хлопці, як мужньо вони зустріли ворога і утримували позиції, боронили території. Розумію, що ви мали стояли на захисті кордонів, але ж сама служба не орієнтована на війну, вас не вчили професійно воювати. Та війна все змінила. Після всього того, що вам і вашим хлопцям довелося пережити на фронті, як ви вважаєте, чи треба якось змінювати підходи в навчанні прикордонників?
– Ви правильно кажете, ми виконували функції захисту кордону, воювати нас ніхто не навчав. Це так само, як поліція. Лише частина офіцерів мала бойовий досвід до повномасштабного вторгнення рф.
Я починав свою службу в Маріуполі, був мобілізований у лютому 2015 року і служив у 23-ому загоні Морської охорони. Формував тоді відділ спеціальних дій на воді. Це прикордонний морський спецназ. Звісно, ми тоді проходили навчання. Поляки приїжджали, німці, канадці. Я вважав, що ми підготовлені.
І так воно певною мірою і є. Наприклад, торік 31 грудня я особисто взяв у полон двох вагнерівців. Але коли такий контакт один на один, то так можна працювати. А коли противник масовано застосовує техніку, артилерію, авіацію, прикордонникам дуже важко. Люди морально не готові до цього. Автомат – це автомат. А коли на тебе пре танк – це інша річ.
– А коли одна за одною пруть колони техніки?
– У нас навіть озброєння такого немає, щоб ми вражали ворога, як військові Збройних сил. Артилерія, ракети…У нас є ручні гранатомети. Тому ще раз повторюсь: служба не була розрахована на те, щоб вести бойові дії такого масштабу. Та ворог не залишив нам вибору. Прикордонникам довелось одразу воювати прямо на нулі.
– Ви в лютому минулого року були теж у Маріуполі?
– Ні, служив у Мукачівському прикордонному загоні. Я в Маріуполі був з 2015 по 2017 рік. Виконували різні завдання. Одного разу, наприклад, групою вийшли в море на двох катерах, я був старшим. Взяли ДРГ. Це був 2015 рік.
– А що це була за ДРГ, яка в них була мета?
– Коли я побачив у них українські паспорти, пробиті двоглавими орлами так званої "ДНР", був шокований. Видавали вони себе за рибалок. А потім, коли ми їх притягнули з човном у Маріуполь і з ними попрацювала військова контррозвідка, до мене підійшов майор, тиснув руку, обіймав. Каже: "Ти навіть не уявляєш, кого хапонув".
У них було два GPS. Одним вони відмічали, де ставлять сітки, а інший показував, де стоять наші кораблі морської охорони. Уявляєте цих "рибалок"?
– А чому саме на них звернули увагу, якщо вони видавали себе за рибалок?
– Проста перевірка. Вони не мали права там ходити. Там бої відбувалися. Ми якраз патрулювали біля Широкиного. По нас тоді ще стріляли, але не доставали. Десь приблизно за милю від нас були вибухи. І тут човник з’явився ненароком. Перевірили – і от такий сюрприз був.
– Так, може, пострілами вас відволікали?
– Ні, вони вже тікали, ми їх наздогнали. Вони йшли за Широкине далі.
– Тоді нам та фаза війни здавалась страшною. А зараз навіть не порівняти. Андрію, хотіла спитати про той день, коли ви зазнали поранення. Наскільки я знаю, танк вистрілив у будівлю, стіна рухнула – і вас завалило під нею. Але вас врятували. Як це вдалося, адже ви дістали важкі травми?
– Я навчив хлопців тактичної медицини, знав, що це знадобиться на фронті. Це мене й самого врятувало. Хлопці знали, як надавати першу допомогу. Коли з танка влучило в будівлю, де ми перебували, один із хлопців, отримавши контузію, сам поранений - куля залетіла йому в ногу, - мене знайшов під завалами і витягнув. Робив усе за системою, як я їх навчав.
Та й стосунки між командиром і підлеглим теж дуже важливі. Були там певні суперечки з вищими керівниками. І один з хлопців – не з моєї застави – каже: я б хотів, щоб у мене був такий командир як Соломон. У мене позивний Соломон. Його питають, чому. Він відповідає: "Бо ви стояли за нашими спинами і казали "Вперед!", а Соломон завжди казав "За мною!"
Щоб ви розуміли: хтось поранений, хтось контужений – я вже там, організовую евакуацію. Сам кілька разів тягнув своїх хлопців.
Я намагався їх постійно оберігати, бо бути командиром – це передусім відповідальність за людей. Коли нам довелось відходити з однієї позиції, виходив останнім і викликав вогонь на себе. Але тоді зі мною залишився кулеметник, позивний Палач, він наполягав: "Командире, я буду тут з тобою до останнього". Ось такі в мене хлопці – мужні, відчайдушні, надійні.
І вони бачили, що я не відсиджуюсь десь по підвалах, а перебуваю поруч із ними. Це теж зіграло свою роль у тому, що тоді мій підлеглий не покинув мене пораненого, а витягнув.
– Мені розповідали, що ви навіть пожертвували посадою, щоб бути зі своїми хлопцями на фронті. Це правда?
– Командир Донецького прикордонного загону пам’ятав мене ще по Маріуполю. Він мене знайшов, запропонував посаду заступника начальника відділу бойової та спеціальної підготовки загону. І я три місяці навчав цілий загін. А перед виїздом він мене викликав і каже: "Андрію, в мене немає бойових офіцерів". І запропонував очолити заставу вогневої підтримки. Це бойовий підрозділ. Я погодився.
Якщо казати мовою бухгалтерії, то у нас є така сітка, за якою нараховують зарплату. В мене була 30-та, а пішов на 21. На дев’ять пунктів пішов униз.
– Тобто не лише посада стала іншою, але й зарплата – меншою?
– Так. Загалом у мирний час, навіть якби я сам захотів, не мають права так переводити на нижчу посаду, але зараз інша ситуація.
У мене з командиром загону була домовленість – як тільки перші хлопці їдуть, щоб мене одразу прикомандирували. Але треба ж було ще увійти в колектив, який на ту мить уже був сформованим. Це десь 65% – мобілізовані, у них уже були свої групки. Треба було мати голову і досвід, щоб усіх об’єднати, аби вистояти і залишитись живими. Я знав, як це робити, думаю, що мені вдалося.
Ми заїхали 16 грудня минулого року в Соледар, потім пізніше хлопці в Бахмуті були вже без мене. І за цей час серед моїх лише один загиблий, п’ять – таких важко поранених, як я. Ті, в кого були легші поранення, вже повернулись і проходять перепідготовку.
Одна біда – що в мене було чотири відмовники. Як то кажуть, відчули війну на своїй шкурі і забухали.
– Слухайте, але ж психіка у людей по-різному реагує.
- Коли біля тебе людину розриває на шматки чи ти бачиш у тепловізор, як собаки їдять тіла мертвяків з ЧВК "Вагнер", це непросто витримати. Уявляєте, ти усвідомлюєш, що собака їсть людину? Це шок. Ми тоді якраз відбили наступ росіян увечері, і трупи неподалік від нас були. Росіяни не забирають тіла загиблих.
– Це колишні домашні собаки, які здичавіли, коли люди виїхали?
– Напевно.
– І як тут не запити?
– Або поруч ідеш і хлобись – від хлопця лишається тільки пів лівої ноги, пів тулуба, а рюкзак із головою висить на дереві. Чи щойно розмовляв із хлопцем, а він уже біля стіни лежить, бо уламок від снаряду пробив голову.
– Це ви про наших говорите?
– Так.
– Знаєте, у чому іронія долі? Були чоловіки, які їхали на Закарпаття, щоб пересидіти війну, а ви звідти добровільно поїхали на фронт.
– Це вже вдруге. Я ж тоді, у 2015-ому, хотів в "Азов", але хлопці, з якими колись навчався, вийшли з Керчі з великими втратами і покликали мене до себе.
– Розкажіть про той день, коли зазнали поранення. Що було перед тим?
– Це трапилося 7 січня. Перші будівлі Соледару. У нас було дві позиції в будівлях. Танк вийшов і почав обстрілювати першу позицію. Там були мої хлопці та збройники.
Я побачив, що цими обстрілами він просто складає будинок, тому терміново сказав, щоб хлопці виходили і переходили на інші позиції, які були позаду. А сам почав по цьому танку з автомата стріляти, щоб перемкнути увагу на себе і дати хлопцям час вийти з будівлі. Дивлюсь – башточка повертається, далі нічого не пам’ятаю. Було таке відчуття, ніби мільйон вольт через мене пропустили. Крізь пелену чув голос Віталика, який повторював: "Зараз, Соломоне, зараз я все зроблю, як ти нас вчив". Оце мені запам’яталось. Потім знову провал.
Отямився вже на другий день у Дніпрі, в лікарні Мечникова.
Моє життя було в руках Віталія і хлопців, які потім мене евакуйовували.
– Правильно я зрозуміла: стіна обвалилась від обстрілу – і вас засипало?
– Віталій каже, що два постріли було. Від другого пострілу мене цеглою від стіни і засипало. Віталія відкинуло в стінку, з нього зірвало каску і контузило. Скрізь пилюка, нічого не видно. Він просто навпочіпки поліз мене шукати. Розповідав потім: "Наступаю на горбик, чую, там щось крекче". Він мене тоді відкопав, надав першу допомогу.
– Що вам казали лікарі тоді в Дніпрі, які були прогнози?
– Вони хотіли вище коліна ліву ногу відрізати. У мене шматком бетону вибило нижче коліна 8 сантиметрів кістки.
Потім переспрямували мене в шпиталь прикордонної служби в Київ. І тут спочатку 95% лікарів були за те, щоб відрізати. Але завідувач відділення Максим Миколайович узяв на себе відповідальність і сказав, що "ми будемо рятувати Соломону ногу".
– У них вийшло?
– Вийшло. У мене там дві пластини, частину кістки вирізали з тазу, добавили імплант, бо бракувало.
Ногу врятували, коліно згинається. Щиро за це лікарям дякую.
На жаль, праве око втратив, тоді мені в обличчя потрапив уламок. І ще один уламок – у легені. Мені потім лікарі казали, що кілька міліметрів він не дійшов до артерії, яка йде до серця. Якби дійшов, уже б не врятували.
У лівій руці в передпліччі теж стоїть пластина. Ще на одній нозі шматок м’язів вирвало – картина не з приємних.
Слава Богу, що я загалом живим лишився, і що Віталій Дем’янчук почав мене тоді шукати. Оце геройський вчинок. Просто красень.
Коли танчик пробив дірку, орки почали лізти в будинок, стріляти з автоматів. Він не злякався, а все одно мене тягнув. Хоч сам, як я вже казав, був поранений.
Це мій другий хрещений батько (посміхається. – авт.). Хоч він удвічі молодший від мене.
– Знаєте, як кажуть в Азії: якщо врятував людині життя, ти відповідаєш за неї до кінця своїх днів?
– Уявляєте, він практично таким ж словами каже.
– Андрію, а ті вагнерівці, яких ви взяли в полон, щось розповідали? Заради чого вони воюють?
– "Мы не виноватые, к нам приехали, нас забрали. Мы называемся у них проект". Як я зрозумів, обидва десь були на зонах, звідки їх і висмикнули. Питаю: "В смысле проект?" Кажуть: "Мы приехали, нас кинули в подвал, двое суток продержали. А потом с утра дали автомат и сказали "вперед". На кшталт "ничего не знали, ничего не хотели". Кажу: "Слухай, що ти розказуєш? Сука, ти взяв автомат для чого? Нагодувати когось? Ти прийшов нас, українців, знищувати. Ти взяв у руки зброю, а не паляницю, а це означає, що ти прийшов цією зброєю вбивати".
– Ви бачили відео, де вагнерівець розповідав, як вони підлітків страчували? Все вони добре розуміють.
– Так. До війни я займався рукопашним боєм, був у збірній України з рукопашного бою. То я ж одразу бачу, хто спортсмен, а хто ні. І коли я тих двох брав у полон, одразу побачив, що один із них мінімум боксом займався. І в нього на автоматі було встановлено коліматор. Окрім того, в нього знайшли ще індивідуальний прилад нічного бачення. Зовсім "не подготовлены и не хотели".
– Не питали, за які злочини вони сиділи?
– Не встиг. У мене було таке відчуття, що за нами полюють. Метрів 50-100 пройшли, на тому місті вибух. То бив міномет. Трохи далі просунулись – знову вибух.
– А як так вийшло? Вони вас бачили?
– Там купа їхніх "орланів" висіла. Вони таку атаку влаштували, що все було дуже жорстко.
Вони тоді і збройників із правого флангу вибили.
– То ви максимально швидко з ними пересувались, щоб звідти вибратись?
– Так, максимально швидко, їх посадили хлопці в машину і відвезли в центральний штаб. Я не їздив, бо іншим голова була забита. Наступного дня довелося відходити, бо з правого флангу повністю вибили збройників, а з лівого теж прикриття не було, бо не встигли. Росіяни тоді скористувались ситуацією. Тоді ротація була у військових. Знімалась одна бригада, а заходила інша. І вагнерівці цим скористались.
Хлопці з першої бригади загалом красунчики. Але у них міномети, АГСи, підтримка артилерії. Вони кожну вилазку і спробу атакувати з боку росіян давили артою. Коли друга бригада зайшла, вони ще не пристрілялись, не знали обстановки, місцевості.
– А вони теж слідкують за ротаціями наших? У них так розвідка працює?
– Ну звісно. Та й зливається. У нас досі є дуже законспіровані агенти… За Януковича було завербовано тоді чимало чиновників. Нехай 50% відсіялось. Чи навіть хай 10% залишилось. Але ж це агенти, які діють. Та це питання спецслужб, вони знають і роблять свою роботу.
– Андрію, а що ви плануєте робити далі?
– У мене буде ІІ група інвалідності, але я не хочу йти зі служби. Мені запропонували йти в нашу академію в Хмельницькому викладачем або працювати інструктором, щоб я міг передати свій досвід іншим.
– На ваш погляд, що варто змінити в системі підготовки прикордонників в умовах війни?
– Розкажу на власному прикладі. У мене був "джавелін". Але ж коли була підготовка, мене навіть до збройників не відправили, щоб вони показали, як правильно з ним працювати. Я просив мене навчити, щоб я потім учив людей. Сказали, що є "Ютуб", дивись.
А якби я тоді навчився, той танк би нікуди від мене не дівся.
– Пропонуватимете керівництву змінювати підходи в підготовці, з огляду на власний бойовий досвід?
– Я вже заступнику голови служби подав пропозиції. Він мене вислухав. Але ж ми служба і підпорядковуємось МВС. Для того, щоб усе міняти, треба нас робити військовослужбовцями. Пам’ятаєте, як раніше були прикордонні війська?
У підрозділі – такому як у мене – мають бути гранатометники, кулеметники і т.д.. А нас розбили по заставах. Наприклад, протитанкова застава. Чи якась інша. Так не має бути. Всі розрахунки мають бути в одному підрозділі. І кожен боєць має вміти користуватись усіма засобами ураження ворога. Тобто максимально розвиватись.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
