Герой України танкіст Олег Грудзевич: За ті 10 днів, які ми пішки виходили з окупованого Маріуполя, нас встигли тричі поховати

Автор: Віолетта Кіртока

Підполковник, командир 2-го батальйону 17-ої окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка у квітні минулого року вивів з окупованої території 16 військових, серед яких були поранені, в тому числі і жінка. Всі залишилися живими і дійшли до своїх.

З 24 лютого 2022 року ми весь час чуємо неймовірні історії про захисників країни, про бої, про знищення ворогів, унікальні випадки порятунку власного життя. Історія Олега Грудзевича – це приклад мужності та стійкості у виконанні наказу. Провести 16 людей з окупованого Маріуполя між позиціями і блокпостами росіян десятки кілометрів, спланувати все таким чином, щоб за десять діб мати заряджений телефон, щоб подзвонити своїм, які і не сподівалися побачити побратимів живими і майже не ушкодженими, хоч і худими та виснаженими. Сам Олег каже, що весь цей час його і групу людей, мабуть, янголи своїми крилами закривали і вели вперед. Весь його досвід бойових дій, починаючи з 2014 року, доводить: він на своєму місці. І завжди знає, що робити.

"РОСІЯ НІКОЛИ НЕ ДОПУСТИТЬ, ЩОБ З ЇЇ СТОЛА ВПАВ ТАКИЙ КУСЕНЬ ПИРОГА, ЯК УКРАЇНА"

- Я випускник Академії сухопутних військ у Львові 2011 року, - розповідає підполковник Олег Грудзевич. - По розподілу був направлений у 17-ту танкову бригаду на посаду командира танкового взводу. Весь час прослужив у бригаді – до осені 2022 року, коли мене відправили навчатися в університеті Міністерства оборони. До 2013 року я був командиром танкового взводу, з 2013-го по 2016-й – командиром танкової роти, до 2019-го – начальником штабу, першим заступником командира танкового батальйону. З 2019-го і до повномасштабного вторгнення - командиром танкового батальйону.

- Хотів стати саме танкістом?

- Я ж учився у військовому ліцеї - Прикарпатський військово-спортивний ліцей в Богородчанах біля Івано-Франківська. Напевно, десь там прищепили… В сім’ї у мене військових немає, танкістів немає. У ліцеї викладач з військової справи дуже хвалив танки. От я і думав: або піхота, або танки. Обрав танки і, в принципі, не шкодую.

- Коли закінчував виш, ішов у військо, в країні було спокійно. У тебе було передчуття війни, готувався до цього?

- У нас у ліцеї був викладач історії, який дуже часто говорив: "росія ніколи не допустить, щоб з її стола впав такий кусень пирога, як Україна". Я згадую його слова, переказую своїм друзям, знайомим. Засновник ліцею Орест Дичковський був учасником повстанської армії. Напевно, ще з того часу українці готувалися, знали: війна буде у будь-якому разі. Не вірилося в це, але десь воно відклалося, що буде війна з росією, причому велика. Хоча події Майдану я не дуже розумів. А коли з’явилися перші "зелені чоловічки", стало зрозуміло, що до чогось іде. І це не закінчиться миром. Я тоді був старшим в охороні складів, арсеналів. В якийсь момент ми почали знімати техніку зі зберігання.

- Наскільки ваша бригада була готова до бойових дій у 2014 році? Танки були на ходу?

- Дуже погано була готова, тому що всі танки були на зберіганні. Своїми силами намагались підтримувати техніку в нормальному стані, щоб можна було воювати. Але особового складу не вистачало… Бригада кадрована, перші танкові роти в батальйонах були укомплектовані, решта - на рівні командир роти, зампотех і, може, максимум командири взводів. Не було людей, не було і ресурсів: соляри немає… Дуже важко було підтримувати підрозділ в нормальному боєздатному стані. Я був командиром взводу 1-ої роти 1-го батальйону. У нас був свій розклад занять. Були стрільби, якщо не штатним пострілом, то була стрільба із  вкладного ствола. Треба подякувати офіцерам на посадах командирів рот і батальйонів, що намагалися організувати підготовку, тому що буквально нічого не виділялось.

- Коли ви вперше виїхали у 2014-му? І куди саме?

- Це було 8 квітня 2014 року. Виїхав у складі стрілецького батальйону, тобто, з людей, які були у частині, сформували цей батальйон, на посаді командира відділення. У мене було десять солдатів-контрактників і сержант, який виконував обов’язки снайпера. Поїхали в Харківську область, як було сказано, по охороні державного кордону. Недалеко від російського кордону є населений пункт Алісовка. Ми пробули там деякий час, після чого нас перекинули під Ізюм, потім були Заводи, пізніше – Довгеньке… А вже після того, як звільнили Краматорськ, - туди. 1-ша танкова рота в той момент вела бойові дії, їх придавали десантним частинам і вони разом воювали. А цей стрілецький батальйон ніс службу поблизу Ізюму. В якийсь момент під Лиманом один з командирів танків дістав травму (поламав руку, чи що), і заступник командира бригади запропонував мені: "Є танк – немає екіпажу. Танк трохи треба підремонтувати, відновити. Ти готовий?" Кажу: "Звичайно!" Мені краще сісти в танк, ніж бігати з автоматом. Це більш звичне, це моє. Десь у червні мені дали цей танк, три тижні збирали екіпаж. У мене були два вчорашні строковики, що підписали контракт. Відновили танк, і нас, три танки, віддали у підпорядкування 25-ій бригаді, в 1-ий батальйон, яким тоді командував полковник Євген Мойсюк, зараз він заступник головнокомандувача. З того часу, з середини липня, у мене почалася "двіжуха". Спочатку Дебальцеве, потім Шахтарськ, Савур-Могила. На осінь лінія фронту стабілізувалася. Я був на посаді командира роти, мені дали мобілізованих хлопців з третьої хвилі призову, їх вже підготували. Я поїхав додому в Кривий Ріг 8 вересня. Там мені сказали: "Ось тобі рота, є танки"… Їх без мене знімали зі зберігання. Ще місяць ми позаймалися з особовим складом. У цих мобілізованих було бажання воювати, тому ми непогано підготувалися. І 8 жовтня виїхали в зону АТО. Тепер ми були в обороні. 25-ий блокопост за Золотим - це Бахмутська траса. Справа у нас був опорний пункт, його називали "Борзий". Ми самі його викопали перед Первомайськом. Місяців через чотири мене перемістили в резерв. Ми були на відстані кілометрів за п’ять від лінії зіткнення. Потім почалися відводи, Мінськ… Після чого нас відправили на полігон для відновлення боєздатності. Вже після того ми знаходилися в зоні відведення аж за 20 кілометрів. З 2015 року я до лінії фронту не наближався.

- Коли у тебе був перший бій?

- Ми заходили в Шахтарськ разом з десантниками. Я був командиром танка. Танків тільки два, один лишився в Дебальцевому на блокпосту. Спочатку побачив, що в "Уралі" - перед нами поїхала розвідка 25-ої бригади - колесо луснуло. Він зупинився. Його і нас відсікли від основним сил. По башті стрілкотня, наче по бочці. Ми навіть не зрозуміли, що трапилось. Вийшли на зв’язок з розвідником, каже: "Дивіться вліво, вправо". В танку поганенько видно, звичайно. Вправо зорієнтував, каже: "Стріляй". Я нічого не бачу, куди там стріляти? Даю команду навіднику лупити туди. Нам відповідають: "Красунчики!" Пацани в якийсь двір залетіли, закріпилися там. Ми за ними. Все це дуже швидко було, хвилин 15. Потім підтягнулися основні сили. Ми зайшли на край Шахтарська, закріпилися на вулицях в приватному секторі. Десь тиждень там пробули… Вперше там на собі відчули потужні артобстріли: з восьмої ранку до восьмої вечора з проміжком хвилини в три… Тоді ще в YouTube орки виставляли відео з Шахтарська, де стояв жовтенький КрАЗ чи МАЗ, не пам’ятаю, – оце я своїм танком стояв за ним. Ми тримали залізничний переїзд і дорогу з боку Сніжного. У нас було два танки, один в одну сторону вулиці дивився, я – в іншу. Були такі моменти за цей тиждень, що ми і сухпаї їли на місці, і в туалет, вибачте, ходили в тому ж танку… Тому що вилізти просто не було можливості. Десантник якось крикнув: "Танкісти, ви живі там?" - "Живі!" - "Їсти будете?" - "Так!" - і нам щось перекинули.

- Все ж танк захищає?

- Танк – найбільш крута штука, яку придумали для бою. Скільки разів він витягував мене, моїх побратимів! Не знаю, що має статися, щоб танк, не дай Бог… Зрозуміло, протитанкові засоби, інший танк можуть знешкодити, але це все одно сила.

"КОЛИ ЛЮДИ РАНО-ВРАНЦІ ЗНОСИЛИ ДО ТАНКІВ, ХТО ЩО МІГ – І ОДЯГ, БО БУЛО ХОЛОДНО, І ЦИГАРКИ, І ЇЖУ, Я ШКІРОЮ ВІДЧУВ: Є ЗА КОГО ВОЮВАТИ"

- Коли лінія оборони вибудувалася і танки були в зоні відведення, ви тренувалися? Змінилася ситуація саме з танкістами? По-іншому ставилися до їхнього навчання, до формування екіпажів?

- По-іншому. Якщо брати порівняно з 2013 роком, це взагалі – небо і земля. Почали комплектувати, почали готувати… Як би там не було, танкісти, я вважаю, на початок повномасштабного вторгнення були готові, хоча, говорю за свій батальйон, і не залучалися на передню лінію,були в резерві. Були сплановані заняття, готувалися до можливого прориву, дій підрозділів противника у танконебезпечному напрямку. Були призначені рубежі, визначені сили і засоби, які виділялися на ці рубежі. І до 2022 року ми підготувались. Підвищили зарплатню – люди пішли. Тепер можна було формувати нормальні екіпажі.

- А хто годиться в танкісти? Як це можна зрозуміти?

- Перш за все, має бути бажання. А решти речей, в принципі, можна навчитися. Раніше обирали людей за зростом: мовляв, танкістом не може бути людина, чий зріст більше 170. Це неправда. Є у мене знайомі під два метри, і за два метри, і нормально вміщуються у танк, справляються. Є люди, яким це не дано, важка техніка – не для них, стріляти із танка страшно. Такі кажуть: "Командире, відправ мене в піхоту – це не моє. Я краще буду копати окопи". Були такі, небагато, правда, але були.

- За роки війни танки почали використовувати з закритих позицій. Ви також цього навчалися?

- Це не ноу-хау. Танки з закритих вогневих можуть вести вогонь. Навіть коли я навчався у Львові, там було сказано для ознайомлення: "Танк може стріляти з закритих позицій. Але ви з цим не будете стикатися, тому що для того у вас є артилерія". У 2015 році я їздив на курси, де нас вчили стріляти із закритих вогневих позицій. Ще не було планшетів, не було програми, яка дозволяє ввести дані, і вона покаже, на яку відстань має стріляти танк. В нашому випадку у зв’язку з нестачею артилерії танки дуже допомагали. У 2014-15 роках танки залучались до стрільби із закритих вогневих позицій по таблицях, по вирахуваннях, бусолях. А вже коли з’явилися програми, це взагалі стало майже, я би сказав, на рівні того, як танк стріляє прямою наводкою. Наш замкомандира 17-ої бригади Олег Баркатов, тоді підполковник, зараз вже полковник, постійно проводив заняття: "Вчіться, вчіться". Добивався, щоб нам дали планшети. В принципі, танку все одно не притаманно стріляти із закритих вогневих, бо є артилерія. Але коли її не вистачає, танк стріляє не гірше за неї. Екіпаж себе почуває захищеніше, набагато безпечніше, навіть під безпосереднім вогневим впливом противника він може вести вогонь із закритих вогневих позицій. Таке практикувалося. В бригаді таку стрільбу почали використовувати в 2014-15 роках, а з початком повномасштабного вторгнення – на одному рівні зі стрільбою прямою наводкою.

- Ти очікував, що росіяни підуть на Київ, майже до Кривого Рогу дійдуть...

- Напевне, місяців за два до наступу, коли з’явилися попередження, ми почали обговорювати між собою, що і як. Думали, що на якомусь напрямку росіяни можуть спробувати прорвати якусь лінію. Про такі масштаби ніхто не думав. Але коли заговорили в медіа, ми почали готуватися, "нєжданчика" не було.

- Де у лютому 2022 року перебувала бригада, твій підрозділ? І як минула ніч з 23-го на 24-те?

- Батальйон був у резерві командувача ООС і стояв на Волноваському напрямку. Десь о 21 годині мені подзвонив командир бригади по закритому зв’язку: "У вас тривога по навчанню. Дійте за таким-то сигналом". За ним я повинен був вивести батальйон в запасний район. Підняв батальйон, вийшли, організували охорону, оборону, відпочинок, - розгорнули всі ці елементи. І чекали команди про закінчення навчальної тривоги. А десь о 4 – 4.30 отримав команду про повернення в базовий табір. Танки – це кіпіш, все гуде… Зібрав, дав команду, що повертаємося назад. Тут командир танка каже мені: "Там щось так спалахнуло! Чи вибух був, чи що". Обернувся, кажу: "Та тебе щось глючить". – "Ні, щось було!" Ми поїхали. Приїжджаємо в базовий табір, у нас все було спокійно. Свій танк загнав в капонір. Викликає мене черговий по базовому табору: "Олеже Петровичу, дивіться, що робиться!" У нього розгорнутий віраж-планшет. Черговий ППО каже: "Я такого ще не бачив". А на екрані близько 30 літаків. "Ці з "ДНР-ЛНР" перетнули наш кордон", - пояснює. Такого ще не було. Зв’язок пропав. Єдине – вотсап працював. Дзвоню командиру: тут щось твориться. А він: "Почалося. Готуй батальйон до застосування". Дав команду на дозаправку. Після того командир бригади повідомив: "Вас відправляють в іншому напрямку".

Нас перекинули в ОТУ "Схід", а там одразу - в підпорядкування командиру 53-ої бригади. Дзвоню начальнику штаба. Він питає, що я можу. Кажу: "Поки йде дозаправка, десь через годину-дві поротно буду відправляти своїх". Він назвав мені район. Це був Волноваський напрямок – там, де прорвали. Там, як я зрозумів, застосували один танковий батальйон 53-ої бригади. Поки я заїхав з крайньою ротою, то шоста і четверта вже були на рубежі і відпрацювали на тому напрямку, де був прорив. Я приїхав, напевне, години через дві після них, вже було спокійно. Мої з шостої роти розказують: влупили три чи чотири одиниці техніки, рух зупинився. Виїхали ми з п’ятою ротою, десь годину поїздили, побродили – нічого не побачили. Зв’язався з командиром іншого нашого батальйону, який був поруч: "Де ви всі є? Куди їхати?" - "Їдь лівіше". Залишив замкомбата, він з начальником штабу були в танку, за старшого, а сам вирішив поїхати, подивитись, де ми є, де що, де чужі. Стали в посадку, зайняли оборону. Поки я доїхав, піхота каже: "Можете не їхати – нас вже там нема. Там, де ми були, вже орки". Розвертаюсь назад. В танку погано видно, механік кричить: "Нічого не бачу, куди їхати?" Я відкрив люк, вилажу – зверху щось ляпнуло… Командир танку: "Олег Петрович, над вами щойно якась херня пролетіла…" Я спустився, виходжу на замкомандира: "Ми стоїмо, нічого не зрозуміло. Працюють "Гради". Він сказав: "Вам треба трохи відійти, щоб вас не обійшли". Відійшли.

А в районі Старогнатівки стояв батальйон "Айдар". Подзвонив начальник штабу 53-ої: "Олег, треба одну роту відправити на посилення батальйону "Айдар", а дві роти залишиш з замкомандира бригади". Я залишив четверту і шосту роти, з п’ятою поїхав до "айдарівців". А в той час десь по тилах вже гуляла ворожа бронегрупа. Ми проїхали, а буквально хвилин через п’ять за нами бахнули танк батальйону "Айдар" – не мій. Зв’язався з комбатом, він каже: "Тоді прикривайте спину. Попереду ми поки справляємося, головне – щоб не обійшли збоку і ззаду". Через деякий час каже: "Відправ машину в населений пункт неподалік від траси Волноваха-Маріуполь, бо незрозуміло, що там за танк підірвали, якщо не твій". "Ні, - кажу, - мої всі на місці". Я туди відправив заступника командира батальйону, дав ще один танк. Десь за пів години виходять на мене: "Спостерігаю порядка семи БМП-3 кілометри за два". Кажу: "Спробуєш поцілити?" - "Далекувато". Поки вони збирались і розраховували, дістануть чи ні, під’їхала ціла рота російських танків. Круто…

Виходжу на комбата, кажу, що намічається щось серйозне. А у нього був вихід на начальника артилерії. Той питає, скільки машин спостерігаємо: "Десь 20 броні". – "Ні, у мене є жирніша ціль – близько 70 машин". Коротше, стрільби не буде. Кажу замкомбата: "Спробуй. Артилерія поки працювати не буде, у них є жирніша ціль". Ляпнув замкомбата туди два постріли, не побачив, поцілив чи ні, але ті сховалися у видолинок. Село вони тримали під вогньовим контролем. Не пам’ятаю, який це був день – перший чи другий, напевне, вже другий. Кажу замкомбата: "Серьога, тримай дорогу, щоб вони її не перекрили". А дорогу вони вже обстрілювали, почала прилітати арта. Дзвоню комбату: "Що робити?" Він: "Ти ж у моєму підпорядкуванні. А мені дали команду відходити. Будемо відходити назад під прикриттям темряви полями, бо село вже обстрілюється". У "айдарівців" попалили техніку. Комбат питає, чи є можливість забрати людей на танках. Кажу: "Є, але коли люди будуть на танках, я не зможу вести вогонь". На два танки, свій і ще один, посадив людей, ще три танки могли вести вогонь. "Айдар" і його техніка відійшли, ми відходили крайніми, було таке напівоточення, як кажу, лайт-варіант. Нам дали ціль на відстані десь чотирьох кілометрів, ми стріляли з закритих позицій. Було вже темно, всипали туди по три снаряди з трьох танків – не знаємо, чи поцілили. Почали відходити, по нас стріляє артилерія. Добре, що танки, на яких були люди, пішли трохи попереду. Замкомбату я сказав, щоб до мене він вже не повертався. Він виїхав через Волноваську трасу, а ми – через село Андріївка до Анадолі. Їхали пів ночі, до чотирьох ранку. Трохи заблукали. Вийшли, палива немає, "айдарівці" нас заправили, скільки могли – по 200 літрів. Вирішили повернутися в Андріївку. Там була одна рота "Айдару". Взяли два перехрестя, простояли години три – тиша. Потім почали працювати міномети, піхота залягла. На одному перехресті старшим був замкомбата, я дав йому три машини. І у мене було дві машини – моя і ще одна, моя стояла далі, за перехрестям. Замкомбата каже: "Бачу, їдуть три БМП. Це наші?" Кажу: "Серьога, наших там вже немає". – "Так стріляти?" - "Стріляй!" Він навісив добряче, каже, такого ще не бачив: одним вистрілом дві машини знешкодив, другим – третю. Каже, бачив, наче в кіно: машини не вибухали, а надувалися, наче бульбашки. І бачимо: їде колона, машин до 20, яка навіть не розуміє, що їх вже луплять.

Вони почали потужно бити по нас. Треба відходити. Я дочекався замкомбата, зібрали машини і поїхали з Андріївки знов до Анадолі. Там ще у 2015-му будували рубежі оборони – доти, дзоти, були бетонні укріплення. Закріпилися там з батальйоном. Взвод я залишив з "айдарівською" піхотою, мої там влупили дві БМП і танк. Вони були від нас кілометрів зо два, ми стояли за селом, ближче до траси, а вони були ближче до Андріївки. Ми зробили засаду, влупили, призупинили трохи цих орків. Засада відійшла. Тут розвідник доповідає командиру "Айдару": "Бачу колону, 70 машин, 30 "Градів". Вони кілометрів за сім. І десь батальйон танків чи БМП-3, незрозуміло". Вони розділились, половина пішла в нашу сторону, а "Гради" і половина танків – на Андріївку. Це третій день, під вечір. Мабуть, 27 число. Все у мене, як один день…

Наші танки стояли на основному напрямку. Комбат питає: "Розберетесь?" - "Розберемося!" А вони спочатку ломанулися вперед, ми їх відкинули. Вони відійшли назад, дочекались темряви, а потім обійшли якось збоку – і тупо напролом, як маршем, намагались пройти через цей опорник. Там ми теж нормально накоцали. "Айдаровці" взяли п’ятьох полонених на "Уралі". Основні сили ми стримали, а три "бехи" прорвалися на трасу Волноваха-Маріуполь. Наш танчик одну зняв – довелося пушку вивертати назад. Ще один наш танк був у резерві, поїхав за тими двома "бехами", зловили їх. Решта машин зупинилися, ті, що прорвалися, ми попалили. Залишок перегрупувалися і почали заходити з двох сторін.

Нам дали команду на відхід. Почали відходити, один танк застряг – зліз з асфальту, не могли його витягнути, довелось спалити. Виходжу на командира взводу, кажу: "Бери екіпаж, повертайся, пали танк". Він палить і каже: "Я вже бачу – до мене під’їжджає колона". Правду сказати, не бачив, бо було темно, але по звуках, по якихось відблисках зрозумів, що їдуть з двох сторін десь за півтора кілометра. Я забрав людей, ми вискочили на трасу Волноваха-Маріуполь і поїхали з "айдарівцями" у населений пункт Полкове. Мій замкомбата проскочив з "айдарівцями" і одним їхнім танком вирішив пробиратися до нашого базового табору. Там наші тили, вся логістика. У них ще й палива було мало. Я кажу йому: "Добирайся, повідомиш, як доїхав". Наступного дня він розказав, що по дорозі вже каталися "бехи" з намальованими V чи Z. "Вони на мене подивилися, я – на них, і далі поїхали. За нами – "айдарівський" танк з людьми". Ну, проскочили…

Комбат "Айдару" каже: "Нам дали наказ відходити, ви – з нами". Ми їхали цілу ніч. Мій танк, один з тих, що пішли на переслідування, виходить на зв’язок по радіостанції. Питаю, де він, каже: "У мене соляра закінчилася". "Я ж тобі сказав, як їхати – 15 кілометрів в один бік, і хорош". – "А мені піхота сказала, що так їхати ближче до Маріуполя…" (сміється.) Коротше, як кажу, пісок і цукор, нічого не зрозуміло, Питаю, де він стоїть – біля посадки. "А вистачить палива заїхати в посадку?" Ну, якось заїхав туди. "Де ви?" - "Кажуть, що кілометрів за десять від Маріуполя. Що нам робити – вас чекати?" - "Ні, - кажу, - я так далеко не доїду. Ми вже відходимо з цієї траси. Познімай з танку кулемети, десь прикопай приціли, нічники, що можна, знищи – і йдіть у Марік". Екіпаж пішов у Маріуполь. До речі, зараз вони досі знаходяться у полоні. Я їм порадив у Маріуполі звернутися в госпіталь, там "азовці" запропонували воювати їм на їхніх танках. Я дав згоду. Потім вони були на "Азовсталі". Про одного, Макса Рибальченка, орки підтвердили, що він у них... Хлопці, які раніше були звільнені з полону, також кажуть, що бачили його.

Ми з "Айдаром" не доїхали до Розівки Запорізької області, яка зараз в окупації, 15 кілометрів, бо в танках закінчилося паливо. Зв’язався з Алексом, доповів, він сказав, що вирішить питання. Чекали ми десь годину чи більше, фермери підвозять паливо. Питають, скільки треба, кажу: щоб хоча б доїхати. Залили в чотири танки по 150-200 літрів прямо з каністр, кому більше, кому менше. Якби не люди, це був би просто капець… Це було на ранок 27-го. Люди зносили, хто що мав – і одяг, бо було холодно, а ми – хто в чому, і цигарки, і їжу - борщі, молоко. Тоді я шкірою відчув: є за кого воювати…

"ПЕРШІ ТРИ ДНІ НАСТУПУ ЗЛИЛИСЯ В ОДИН, БО НЕ ЇВ, НЕ СПАВ, ТІЛЬКИ ВОДУ ПИВ"

- А коли прийшло розуміння про те, що робиться в країні?

- Перші дні наступу злилися в один, бо не їв, не спав, тільки воду пив. Перший раз поїв нормально гарячої їжі – це якраз в Розівці. Ми не знали, що де робиться. Розуміли єдине - всюди їх луплять так, що орки офігєвають.

Ми приїхали о четвертій ночі, зранку о сьомій прокинулися. Нам кажуть: приїхали бензовози. Думаю, військові – ні, місцеві фермери, у них ще такі старенькі бензовозики. Питають, скільки влізе в танк. Кажу: літрів по 730 піде (заливали ще у внутрішні баки). Кажуть: "Ого!" - і зробили ще по дві ходки, щоб заправити танки. Прості фермери скооперувались, щоб нас заправити.

Приїжджає начальник штабу ТГР Маріуполь, розмовляє з комбатом, а я теж поруч знаходжусь. Він питає, хто я. "Комбат другого танкового батальйону 17-ої танкової бригади" - "Так я ж вас шукаю!" - "А чого шукати, нас же передали в 53-тю бригаду, а зараз я з батальйоном "Айдар". У мене було чотири танки і МТЛБ "Стріла-10" - зенітники, які поїхали зі мною, з п’ятої роти. Він дзвонить командувачу ОТУ "Схід" генералу Содолю: "Я знайшов танкістів 17-ї бригади, тут пів роти. Відправляти їх у Маріуполь?" - "Так". І ми відправились у розпорядження 36-ої бригади морської піхоти у Маріуполь. Питаю, коли виїжджати – "Команду дадуть". Нас зв’язали з "Азовом", щоб заїхати, плюс нас по дорозі мав забрати розвідник 36-ої бригади, молодий хлопець, позивний Цезар. Коротше, чекаємо, доливаємо моторне масло, збираємося. О другій ночі готовий виїжджати. "Айдарівці" питають: "Може, залишитеся?" Але ж маю наказ виїжджати. Мені не по окладу вирішувати, де залишатися.

О другій ночі 28 лютого виїхали назустріч розвіднику. Він нас зустрів перед Нікольським (до цього супроводили "айдарівці", з ними ми попрощалися). І о восьмій ранку ми заїхали в Маріуполь через один з блокпостів. На цьому напрямку стояв "Азов". Нас зупинили, один хлопець, позивний Злой, каже: "Нас не попередили, що ви приїжджаєте – беру вас у полон! Хто вас знає, хто ви такі?" Ми з розвідником: кому дзвонити, що говорити? Ну, чекаємо. Поки ми в полоні, він вже мої танки розставляє на блокпосту: той вліво, той вправо… Виходжу на генерала Драпатого, доповідаю, а він: "О, малий, ти де?" - "В Маріуполі, але мене в полон взяв "Азов". "Добре, будь на зв’язку". Через 15 хвилин приходить Злой: "Забирають вас, відпускаю. Сказали, що ви свої. А може, залишитесь?"

Поїхали ми з розвідником вулицями Маріуполя похідним порядком, люди нам махають. Розвідник попереджає: проскочу там одну вулицю і за мостом вас зустріну. Поїхав на своїй легковій машині. І добре, що поїхав, бо почалася стрільба, стрілкотня. А ми собі їдемо. Маріуполь, 28 лютого… Тут летить РПГ в передній танк (мій ішов третім). Командиру взводу я дав команду швидко проїхати вперед, він доповідає, що поранений в руку. У нас люк відкритий, я намагаюся подивитись, звідки стріляють. Командир взводу проскочив, командую: швидко далі, вперед-вперед, через міст. Погнали, тут командир танку мені говорить: "Я поранений в руку". Проїжджаємо міст, зустрічаємо розвідника. Питаю: "Ти куди нас завів?" А там збиралися тероборонівці, обстановка розжарена. Ми потрапили під дружній вогонь. Четверо поранених! На МТЛБ їхали люди, в тому числі одна жінка. Мій командир взводу поранений, командир танка поранений, Женя Кравцова, що їхала на МТЛБ, одну пулю впіймала магазином, друга влучила в ногу. Це просто щастя, що всі живі. І не влупиш у відповідь – свої ж…

Заїхали на базу 36-ої бригади, де вони стояли весь час. Поки їхали, у одного танка заклинило гармату. Моїх трьох людей госпіталізували. Я пішов до командира, кажу: у мене буде, скоріше за все, три екіпажі, тому що люди поранені, нас обстріляли. Стали розбиратися. А що тут розбиратися? У ТРО кажуть: думали, що ворог, відкрили вогонь… А у мене екіпаж – мінус. Через пів години мені дзвонять: механіку-водію стало погано, підозра на інсульт. А чуваку 23 роки… Коротше, у нього контузія, теж госпіталізували. По танку працювали РПГ, влупили над люком – добре, що не пробило. Лишилося у мене три танки, четвертий – як "телега". І МТЛБ із зенітниками. Командир каже: "Будете разом з танковим батальйоном 36-ої бригади, твої танки в резерві".

Це 28 число, восьма ранку. Якраз наші влупили літак, якусь "Сушку" над Маріуполем. Нас дозаправили. Ввечері мені кажуть: "Будемо переміщатись. Ти виїжджаєш крайнім, комендантський взвод покаже, куди їхати". Куди виїжджати? Було зрозуміло, що морпехи відходять від своїх рубежів, займають оборону навкруги Маріуполя. О 23 годині новина: Маріуполь в оточенні. Я кажу: "Як? Я о шостій ранку проїжджав Нікольське" - "Там вже стоїть танковий батальйон орків". Ну що ж, в оточенні так в оточенні.

В цей день, 28 лютого, ми десь о четвертій годині перемістилися на завод "Азовмаш". Тут я зустрівся з комбатом 36-ої бригади, він показав будівлю, де нам треба розміститися – тимчасово, бо всі бункери, точніше, підвали з міцними дверима, вже зайняті. Але тут спокійно. Ми з людьми зайшли в цю невеличку будівлю, розмістилися, почали обживатися, готувати їсти. Командир роти Петя Ткаченко, покійний вже, знайшов воду. Ми трохи сполоснулися, бо не милися з самого початку. Командир бригади заявив, що з 1 березня я в його резерві. Я сказав, що братиму участь у діях разом з 36-ою, бо ми місто не знаємо зовсім, а вони знають. Каже: "Добре, один танк ваш, один наш".

Це відео зроблене Олегом 3 березня 2022 року на "Азовмаші" в Маріуполі

Ворог почав працювати по Маріуполю, пропав Інтернет, пропало світло. Десь із 3 березня мої екіпажі почали діяти з танковим батальйоном 36-ої бригади: один їхній танк, один наш, поки була така можливість. Придавали танки "азовцям". Наші хлопці поверталися задоволені: воїни безбашенні, воюють, що капець! "Азовці" ж відпрацьовували бої саме в умовах міста. Мої казали: "Це боги, ми готові ходити з ними". З 5 березня один танк відправив до "азовців" на постійну роботу, другий танк – до морпіхів. Тоді ж почали бити по заводах. Кожен день – штурми орків. Поки ще морпіхи стояли по периметру міста, але їх починали видавлювати. На заводі було більш-менш спокійно, а починаючи числа з 12 березня росіяни почали кидати більші сили. З восьмої ранку починалися штурми і до сьомої вечора продовжувалися. О 19 годині – як штик, все припинялося і починала працювати авіація. Постійно був розгорнутий віраж-планшет у морпіхів і постійно: "воздух", "воздух". Напевне, за весь час перебування на цьому заводі ми рази три почули відбій "воздух", і то на пару хвилин. Як почали кидати бомби – це просто… Але з часом ми звикли до цього, тільки відмічали: це десь далеко, а це вже ближче. 8 березня ми перебралися ближче до генератора, бо світла ніде не було, Інтернету не було, ближче до штабу, домовилися зі зв’язківцями, кидали їм переноску – зарядити телефони. Перебували ще в одноповерховій будівлі, обклали її сталевими пластинами, які взяли на заводі. Але якось обстріляли нас із мінометів дуже сильно, бачимо – наш будинок не витримує, треба кудись переміщатися. В підвали будівлі знаходився штаб бригади, а ми перейшли в підвал ангару, метрів за сто від штабу. Поставили пічку-буржуйку, бо було холодно. Обжилися. Там було нормально, десь метр бетону, обстріли переносили більш-менш спокійно.

"ПАЦАНИ, Є ТРИ ВИХОДИ: ЗДАТИСЯ, ЗАСТРЕЛИТИСЯ, ПРОРИВАТИСЯ. ПРОПОНУЮ ПРОРИВАТИСЯ"

-13 березня, якраз на мій день народження, загинув мій механік-водій Коля Данилець, вони разом з азовцями відбивали штурм, - продовжує Олег Грудзевич. - Мені дзвонять: всі інші живі. Як це трапилося? Вийшов з танка, чекав екіпаж біля під’їзду будинку, почався обстріл – прилетів уламок прямо в голову. А хлопці з екіпажу забігли в укриття. Командир танку зазнав поранення в руку. Це в Маріуполі загинув мій перший боєць. А 15 березня – командир роти. Вже відвоювали, нормально справилися, відкинули орків. Вийшли з бою, повертались назад, він вже їхав по-похідному, а тут – мінометний обстріл. Висунувся – в нирку потрапив уламок. Поки доїхав, поки довезли – все… З того часу люди трохи поникли, настрій впав. Виїжджали, коли треба, з хлопцями з 36-ої. І з кожним разом кільце все більше стискалося. З 15 березня ми стали пити водичку з водозбірників - пожежних водоймищ. Вона така зелененька була, відстоялася. Тоді ще можна було купатися, а ближче до кінця березня, десь 29-го, стало взагалі туго. Їсти не було чого. У нас були сухпаї, танкісти з 36-ої бригади ще на початку нам дали макарони – це була основна страва. І чай.

- Ваші танки ще працювали?

- Так. Крім одного, про який я казав. Навіть фахівці-ремонтники з 36-ої казали: незрозуміло, що з ним, нічого зробити не можемо. Гармата не працювала навіть у ручному режимі, десь щось переклинило. А три машини працювали. Поміняли механіка-водія замість загиблого, замість командира роти, що загинув, посадили командира взводу. Виїжджали кожен день з танками 36-ої бригади. У них машин було більше, то бувало, їхали два їхні. Комбат 36-ої склав графік виїзду танків, виходило нормально. Але починаючи з 1 квітня танки далеко вже не виїжджали, бо піджали нас майже до заводу "Азовмаш". Якщо танк виїжджав за кілометр, це вже було далеко. Командування бригади виділило кожному підрозділу по периметру, всі працювали як піхота. Я відправив як піхотинців і зенітників і своїх танкістів – тих, хто не залучався на виїзд. Вже цілодобово ходили черговими по периметру заводу.

Я відвідував наради у командира бригади. Вода скінчилися, кожен пив, що міг. Продукти скінчилися, боєприпаси скінчилися. На завод "Азовсталь" долітали вертольоти. До нас, а відстань між "Азосталлю" та "Азовмашем" вісім кілометрів, приїздила машина – "азовці" ділилися їжею і боєприпасами, нам щось перепадало. З танками було більш-менш нормально, але 6-7 квітня вже почали перевантажувати боєприпаси з танку в танк. І вже почали ставити питання, що нам робити. Коли закінчаться боєприпаси – просто заходь і бери нас голими руками.

- А скільки вас було? Хоча б приблизно.

- Не знаю точно. Рахуйте, вся 36-та бригада, плюс з 56-ої бригади люди, плюс я бачив там і СБУшників, і прикордонників … І кожного дня – втрати по техніці. Кожен день у доповідях командиру – близько 20 одиниць техніки спалювали орки. Різної: починаючи від "Уралів" і закінчуючи гарматами 2С3. Командир бригади полковник Баранюк порушував перед командуванням питання про вихід, і щодня ми чули: ось-ось виходимо на прорив, але треба ще протриматися. Наступного дня: ось ще дві доби протримаємося – і все… Але реально боєприпаси закінчуються. Люди стоять по периметру. Виїжджає ворожий танк, він вже метрів за 500-800 від штабу, прямою наводкою, якби вдарив… Добре, розвідники його якось спугнули, що він виїхав назад за прохідну.

Спочатку нам сказали прориватися на "Азовсталь". Але ми б тоді точно туди не дійшли. Там така щільність артилерії, авіації – я такої просто не бачив. І лишився один міст. Розвідники підняли дрон, долетіли туди: там закопані чотири танки з одного боку, артилерія наведена з іншого. На тім мосту всіх би нас і поховали.

Нам дали дозвіл на прорив, спланували його на 10 квітня. Вже нічого не було: у мене в одному танку порядку 20 снарядів, в іншому – 15. Плюс ще коли розбили військовий госпіталь, всіх поранених, хто може ходити, рухати руками-ногами, повернули. Мені віддали тих хлопців і дівчат, що були поранені в перший день. Мій підрозділ більше був схожий на лазарет… Але люди ходили на чергування, бо не було кому.

10 числа викликав командир: вночі йдемо на прорив, є дозвіл на вихід з Маріуполя. З першої години ночі пішла команда – без світла, при радіомовчанні. Нас було поділено на вісім колон. Група прориву - мій один танк, 36-ої один танк, командував Герой України Бова з 1-го батальйону морської піхоти. Ми були третя колона. Визначилися по часу, виїхали. Але у мене ще сильно присипало в ангарі один танк, не могли виїхати. Танк начебто цілий, що могли, познімали з нього. У мене ще лишилося три танки.

Ми виїхали о 12.40 через завод Ілліча, і чи не спрацювала взаємодія, чи ще щось, але під’їжджаю, дивлюся - мій танк, який мав бути в групі прориву. Комбат танкового батальйону поїхав вперед, розтягнулись, а тут в нашу колону в’їжджає ця група прориву і стає під мостом. Питаю: "Чого ви тут?" - "А нам наказали чекати". – "Так ви ж повинні вже поїхати". Командир поїхав, начальник штабу поїхав (вони наче в одній машині були, не знаю точно, так говорили). Танковий батальйон 36-ої бригади пішов вперед. Я хотів обійти, там якісь рейки - проїзд під залізницею на заводі і збоку рейки. Лишились три наші танки і колісна техніка батальйону – їхали хто чим, бо техніки було мало, а людей лишилося багато. Я по радіостанції чую: тих, хто проїхав вперед, вже починають крити. Тоді поранили комбата. Через 10 хвилин, поки я намагався виїхати через ті рейки, дивлюся: танк завис, даю назад. Поки займалися ним пропав зі зв’язку командир бригади, начальник штабу. Управління нема, ми покинуті, ніхто не знає, куди їхати. А маршрут знав тільки покійний Влад, він їхав першим. Поки розрулили, виїхали…

Я вперше побачив, що таке, коли немає управління. Це дуже страшно. Всі їдуть в різні сторони, ніхто не знає, куди їхати, що робити. Перед мостом збилося близько 40 машин: "Нам сказали чекати". Начальнику артилерії, він теж у полоні, кажу: "Ви знаєте, як виїхати?" - "Так, знаю". Кажу: "Треба допомагати танковим батальйонам". Поїхали ми туди. Як почали крити!.. Це просто капець: і "Гради", і авіація, і ствольна артилерія - все, що завгодно. Піднявся пил. Четверта ранку, ще темно, не видно, але відчутно, як пил падає на лице, на очі. Чую, по радіостанції начальник штабу каже: "Все, комбат "двохсотий". Поки ми доїхали… Дивлюсь, на мене танк виїжджає – з 36-ої, шукає своїх. Стали десь під містком. Що робити? Кажу: "Виїжджаємо на трасу, як казали з самого початку. Знаєш шлях?" - "Знаю, виведу". Вискочило нас два танки на трасу. Начальник артилерії на "Кугуарі" навіть не рипнувся. Кажу ж, там таке творилося – просто капець. Куди ми поїдемо? Люди залишились, машина колісна залишилась. Повертаємо, стали під місток. Одразу людей на танк настрибнуло. Що робити? Виходжу на начальника штабу танкового батальйону, каже: "Ми вже нікуди не виходимо. Колону розбили. Батальйон, який мав іти третім, виявився першим". Немає управління, немає взаємодії – все, нас просто знищують. Кажу начальнику артилерії: "Людей зберу, повертаємося назад". – "Так, повертаємося". Начебто командування на себе взяв Герой України Євген Петрович. Все, повертаємося на свої місця, не вийшло вийти, і продовжуємо робити те, що робили.

- Ви повернулись на завод?

- Так. Зайняли знову оборону по периметру. Але танковий батальйон вони рознесли. Люди порозбігалися, хто куди. Командира бригади на зв’язку немає. Я дізнався, що він у полоні, тільки через три місяці, коли був вже дома – відео з ним виставили орки. Коли виходили, у мене один танк впав у воронку від авіаційної бомби. Їхали, нормальна дорога – і прямо переді мною танк пропав. Ми вчасно звернули. Танк впав на гармату, добре, людей не побило. Людей забрали і повернулись на завод. В той підвальчик, де ми жили, прилетіла авіабомба, все завалено – немає куди повертатись. Знайшли інше місце. Вийшов на зв’язок Черчіль (позивний комбата), збирає людей, командирів підрозділів, починаємо рахувати, що, куди, як. Коротше, підбили кількість людей. Не знаю, з ким він зв’язувався – з генералом Залужним, з Президентом… Дзвонили всім. Дозвіл на вихід вже дали, сказали: приймайте рішення – чи на "Азовсталь", чи на прорив. Ми всі, а це понад 20 командирів підрозділів, замислилися. Це було вже 11 число, десь 17 година.

- Було відчуття, що не вийдете?

- У мене тоді, напевне, не було. Все відбувалося настільки швидко! Я найбільше боявся, коли ми стояли перед мостом. Як туди нічого не прилетіло? Техніки було море: перед нами, за нами, поруч. Я думав: ось зараз сюди прилетить бомба – і половини цього не буде.

Повернулись назад, почали збивати бойовий численний склад людей: хто живий, хто поранений, хто загинув. Вийшов комбат 1-го батальйону, каже: "Будемо прориватися". Ніхто нікого не примушував, спитали: "Хто на прорив?" - більшість згодилися. Тоді я, до речі, бачив Волину, ми знайомі. Він спитав: "Що робиш?" - "На прорив ідемо". – "А я буду пробувати під шумок, поки ви туди підете, - на "Азовсталь". Були люди, які пішли на "Азовсталь".

Викликає комбат. Морпіхи танк заглушили, заводити – він не заводиться. Залишились два танки – той, що був у першій групі прориву, і мій. Плюс у мене "мотолига", на ній десять чоловік, з них половина мали поранення – то рука не працює, то нога ледь-ледь. Комбат каже: "Танкісти, лишилося два танки. Ваша задача – відволікти на себе вогонь противника. Виїжджаєте першими". Почати мали о 12 ночі, але почали о 12.20. "Пропоную справа обходити вздовж дороги, там десь два орковських опорники, влупите по них, не поспішаючи". А у мене – 35 снарядів на два танки. Він каже: "Ну, хоча б вистріл в хвилину, методично, щоб вони на вас переключилися, а ми потім підемо". В перший день ми йшли колона за колоною, а цього разу був задум, щоб ішли, знову ж, вісім колон, але поруч, щоб пройти разом.

Я прийшов до своїх, кажу: "Пацани, є три виходи: здатися, застрелитися, прориватися. Пропоную прориватися". Всі такі: так, так… "Але ж ви розумієте… Ви ж ішли вночі". - "Все зрозуміло, командир. Що ж робити". Кажу: "Плюс – ми відтягуємо на себе вогонь". Командир з "мотолиги" питає: "А що мені робити? Це ж МТЛБ…" - "Що робиш? Їдеш за мною, старайся до кілометра". – "Це ж ніч, нічого не видно, ідемо без світла". – "Ну, хоча б на звук. До моста можеш їхати сміливо, ми ще не будемо стріляти. А після моста почнемо вести стрільбу, тобі треба тримати дистанцію мінімум 500 метрів, старайся до кілометра". А у нього ж зверху ще десять чоловік. Ідемо до дороги, яка перпендикулярно трасі Волноваха-Маріуполь. Там населений пункт Заря, де у них КП бригади. Далі, за даними розвідки, купа техніки, купа орків, на техніці не пройти. Підходимо до цієї дороги, техніку знищуємо, як можемо, далі – пішки групами по 10-15 чоловік прориваємося у Запорізькому напрямку. Там стоїть 903-ий батальйон морської піхоти, нам дали номер телефону. Прориваємось, а там далі нас проведуть.

О 12.20 виїхали – два танки, позаду "мотолига". Почали рух справа від заводу Ілліча вздовж залізниці в бік Волновахи. Ми знали, де у них знаходяться два опорні пункти – пунктики, я би сказав. Почали по них працювати: постріл – хвилина, постріл – хвилина. Не знаю, чи вони поховались, чи відійшли, але з опорників я нічого взагалі не бачив, ніяких спалахів. Міномет по нас почав працювати. Як ми планували, що все переключиться на нас, такого не сталося. Ляпнула міна, ще щось, але далеко від нас. Ще нам дуже допомогло те, що в ту ніч 11 квітня був дощ, мряка, і не працювали безпілотники – в повітрі нічого не було. Так все зійшлося. Ми відпрацювали пів години і далі – вперед. Дав команду МТЛБ – давайте вперед, доганяйте, вони швиденько поїхали. Чую – позаду щось влетіло. Механік: "Командир, це що, нас підбили?" - "Ні, - кажу, - це "Мотолига" влупила позаду", (сміється.) Так два рази – ляп, потім ще - ляп… Питаю: "Пацани, у вас там зуби не повилітали? Ви ж там тримаєтесь хто рукою, хто ногою…" - "Та пофіг, лишень би не відстати, бо вже думали, що відстали".

Вийшли ми на техніці кілометрів за 10-12 за Маріуполь до населеного пункту Заря – він кілометри за три від траси. Справі і зліва – посадки, загнали туди машини. Знищили, що можна: переїхали радіостанції, нічники. Не стріляли, щоб не було кипішу. Добралися пішки до дороги. Було вже десь чотири години, ще темно, але почало сіріти.

"ЗА ЧАС ПЕРЕБУВАННЯ В МАРІУПОЛІ І ВИХІД З МІСТА Я ВТРАТИВ 24 КІЛОГРАМИ"

- Скільки вас було?

- 16 чоловік. Два морпіхи з танкового батальйону і мій механік Руслан Корнієнко – в першій машині. В другій сидів я, Серьога Соболь, навідник, і механік-водій Тоха Вічкаєв. Перед цим я ще скачав собі карту офлайн. Одразу попередив: з собою беремо сухпаї в рюкзаки, чим більше води набираємо в пляшки - хай відстоюється, хтозна, що буде. Нам повезло, танкісти понаходили пляшок дев’ять по півтора літра, ми з собою взяли, і пару сухпаїв, що лишилися. Ще забрали з танків зброю, гранати, БК. Пішли. Йти важкувато. Ми без бронежилетів. В перший день ще нормально. Але стрьомно: дивишся по карті – тут Кальчик, тут Заря, ще якийсь населений пункт… Тут блокпост, там блокпост, наче закинутий, тут позиції… Перший день ми ще їли своє, пили своє. На другий день сухпаї закінчилися… Питаю: "Пацани, де сухпаї?" - "Та ми ще 11-го числа вечеряли, відкрили…"

Поки у мене працювала радіостанція, я ще чув, що пішли всі колони. Лупили по них. Але коли я вже вийшов, не міг зрозуміти, чому так багато людей потрапило в полон. Потім виявилося, що вийшли вони через два дні, через три. Багато хто вийшов з цього заводу, а я думав, що їх полонили саме там.

Отже, на другий день закінчилися їжа і вода. Що робити? А йдемо по старих позиціях артилерії, окопах. І мої пацани пішли по смітниках, познаходили там російські сухпаї. Зрозуміло, що розібрані, роздерибанені. Спробували. Грубо кажучи, ми постійно користувалися їхніми сухпаями. Воду брали в калюжах, річках, озерах, які траплялися по дорозі.

- Ви йшли і вдень, і вночі?

- Ні, тільки вночі. Вночі було дуже холодно, ми йшли. Вдень трохи тепліше, ми намагалися відпочивати… Не зовсім відпочинок був, хтось охороняв. Постійно щось мрячило – чи дощ, чи сніг з дощем, пробирало аж до кісток. Були моменти, що ми навіть розводили вогонь – інакше просто не витримали б. Ноги мокрі, все мокре…

На третій день бійці просяться: "Давайте зайдемо в якийсь населений пункт, бо хочеться їсти, погрітися". Пам’ятаю, населений пункт Знаменівка. І погода така – дощ, ще морозяно. Квітень був важкий. Кажу: "Ну, давайте". Перша хата, чую, корови мукають. Відправив двох чоловік: "Постукайте, тільки тихо". Повертаються: "Там живе мама з дітьми. Сказала, що дуже боїться ризикувати, тут всюди росіяни". Ну, зрозуміло. Відправила нас до бабульки через дві хати – та всім допомагає. Відправив тих пацанів: "Йдіть до бабульки, тільки акуратно". До неї стукали-стукали – не достукались, ніхто не відкриває. Побачили з закинуту хату, зайшли туди. Сьома ранку. Двоє стоять на варті, кажуть: "Йде бабулька". Вона принесла молоко, сало, хліб: "Ой, хлопчики, я думала, вас тут двоє чи троє, а вас багато!" Дала нам, що могла. У нас були з собою гроші, я послав двох бійців в першу хату, щоб купили їжі. Але там вже нікого не було, хата замкнена. Я тоді кажу: "Мабуть, треба звідти йди – бо щось дуже скоро люди пішли з дому". Ми випили молоко, набрали води і за пів години пішли. І десь за селом чую чітко, наче в кіно, такий звук: пш, пш – перезаряджають автомат. І одразу пішла черга. Ми залягли в рівчаку, там маленький потічок чи річка. "Командир, що робити?" - "Що – автомати є". Пробігаємо біля річки, там бетонний місток і невелика посадка. Кажу: "Забігаємо в посадку". Перезарядилися, в ту сторону почали валити. Начебто було їх два чоловіки на тому блокпостику. Може, місцеві сказали, не знаю. Всі стріляли в той бік, мені кажуть: "Одного по-любому положили, другого наче поранили". Ми перебігаємо. В переднього чоловіка попали чи запалювальною кулею, чи трасером, у нього задимів рюкзак. Кричить: "Командир, знімай рюкзак, у мене там гранати!" Скинули ті гранати у річку, побігли в посадку, залягли. Лежали там з семи ранку до восьмої вечора. Чотири години росіяни їздили БТРами чи БМП. Одна проходила по трасі біля Знаменівки. Справа яр, вони, напевне, думали, що ми по яру пішли, прочісували яр з одного боку, з іншого, по посадці черга пройшла. Ми лежимо. Мокро, дощ… Ввечері знову направив двох трохи вперед: "Дійдете до траси і повертайтесь, якщо нікого немає, продовжуємо рух". Нікого не було, ми вийшли.

Вже більше не заходили ні в які села, йшли по їхніх позиціях. Скільки там було накопано – просто жах… Однієї ночі йдемо, бачимо смітник – там була якась база. Один чоловік ішов попереду, рився в смітті і майже уперся в палатку. Каже: "Командир, тут якась палатка" - "Як палатка?" Показує – біленька палатка, британка чи канадка, як ми їх називаємо. Це було десь о четвертій ранку. Ми відійшли назад, там якраз була невелика посадка. Кажу: "Все, далі не йдемо. Лишаємося тут, подивимось, що буде зранку". Вранці бачимо: палатка, антени якісь. З другої сторони – кар’єр, там "Уралів" штук 20 з цими "Z" грузяться піском. Ззаду генератор завівся… Думаю: отут ми, по ходу, припливли, пацани… Але нічого, тихенько просиділи цілий день. На ніч трохи затихло, відправив пару людей вперед – наче нормально. Пішли.

Так ми йшли днів дев’ять. За моїми розрахунками, мало бути десь 20 кілометрів до передньої лінії. Дивлюсь, з’явилась одна "палка" на телефоні – "Лайф". "О, - говорю, - ми вже десь підходимо". Пройшли ще кілометрів три-чотири – з’явився зв’язок. Павербанки у нас були у кожного. "Люди, - кажу, - користуюся телефоном тільки я, всі павербанки працюють на мене, щоб ми вийшли до передньої лінії і могли з кимось зв’язатися. І щоб карта офлайн працювала". Набираю свого командира бригади: "Пане полковнику, бажаю здоров’я!" - "О! Олег Петрович, це ти?" - "А ви що, вже не чекали?" - "Ти де?" Кажу, що знаходжуся кілометрів за 10-15 від передньої лінії. Дзвонив комбату 903-го батальйону, що стояв в селі Велика Новосілка, – трубку не підняв. Командир пообіцяв з кимось з’єднати, хто там поблизу. Мені через командування ООС подзвонили, дали номер командира роти, який буде допомагати виводити нас. Він подзвонив, я йому надав наші координати. А пройти ж не так просто. Ми ввечері зайшли, просунулись десь кілометрів п’ять, лишалося стільки ж до передньої лінії. Там вже все сяє, починається, як ми казали, "дискотека". Цей командир нас вивів по телефону і каже: "Тепер вам залишилося головне: пройти два кілометри. Навіть не пройти – пробігти". – "Як?" - "Там під обстрілом, але за нашими розрахунками вони не мають попасти". – "Головне – щоб не поцілили наші!" Він сказав, що своїх попередив. Це був вечір 21 квітня. Ми зв’язалися по телефону, він запустив червону ракету: "Ідіть у напрямку ракети, тільки вліво-вправо намагайтеся не відходити – там мінні поля". Люди почули, у одного почалася істерика: "Ми йшли десять днів, а нас тут і покладуть…" Поки розбиралися, заспокоював людей, - ніхто не пам’ятає, де була та ракета… Дзвоню тому командиру: "Є ще ракета?" - "Більше немає. Спробуємо трасерами лупанути в повітря". Потім каже: "Мої "очі" вас бачать. Зараз боєць підніме телефон, ідіть у тому напрямку". Ми побачили, що боєць підняв руку з телефоном – все, ось там наші хлопці, нам туди! Прибігли. Точно наші? Бо всі розмовляють російською. "Наші, наші!"

Коли зайшли за передню лінію, всі попадали. Нам дали по цигарці, дали попити води. Поплакали… О другій годині ночі нас завезли в тил. Я набрав командира, набрав дівчину: "Я тут!"

Цей знімок зроблений в перші години виходу групи наших бійців під командуванням Олега Грудзевича з окупованої території. Підполковник якраз зробив перші телефонні дзвінки рідним…

- А коли дали звання Героя? Наказ вийшов швидко?

- Ні. Вийшов я 21 квітня, а вручили орден 8 липня. Несподіванкою це для мене стало. Бригада була на відновленні. Командир викликав: "Збирайся, їдеш у "Кривбас", там приїде якась поважна особа, завтра будуть нагороджувати. Тобі повинні вручити "Героя"". Здивувався: нічого собі!

- А ще з Маріуполя вийшли групи?

- Кажуть, що дві вийшло. Над нами ангел-охоронець літав чи ще щось, бо всі інші вийшли з боями, з втратами. А у нас всі цілі.

- І поранені дійшли?

- Так. І жінка-військовослужбовець також – Женя Кравцова. В якийсь день вона також психанула: "Не можу більше"... "Ну, - кажу, - сідай під кущик, чекай росіян". - "Ні-ні, я з вами піду!"

- Коли ви вийшли, коли прийшло розуміння, що врятувалися, що диво сталося?

- Пацани одразу почали дякувати за спасіння. Досі пишуть, підтримуємо зв’язок. Дякують, що побачили своїх дружин і дітей. А спочатку були сльози. Мені казали, що я герой. Я їм: "Пацани, який герой?.. Розслабтеся, Героя за це не дають". – "Ні-ні. Герой!"

За тиждень після виходу з Маріуполя. Олег з коханою дівчиною Анастасією

- Тіла твоїх загиблих передали під час обмінів?

- Ні. Їх поховали в Маріуполі в парку. Я бачив, виставляли орки на якомусь своєму сайті, що тіла дістали. Зараз чекаємо, може, буде обмін. Виставляли списки. Там 24 людини. І морпіхи, і мої хлопці.

- Скільки твоїх бійців зараз у полоні?

- Четверо: командир танка і екіпаж.

- Вони були в іншому місці, на "Азовсталі"?

- Так. А командир танка, Саня, поранений, був зі мною. Коли я сказав, що є три виходи, він забарився. Сказав: "Я, мабуть, не піду". Він виходив з нами 10 числа, коли було те пекло! Кажу: "Саня, я тебе примусити не можу. Але всі йдуть". Він: "Була не була – йду". Перед тим, як нам виходити з укриття, влупила авіабомба біля будинку. До танків треба було пробігти метрів 200. Саня каже: "Напевне, не судилося" - і повернувся назад. Він перейшов на "Азовсталь" і тепер у полоні.

- Шкода танків, які довелося залишити?

- Дуже шкода. Ті машини не раз витягували всіх, не тільки мене, з таких колотнеч… Хотілося б їх забрати. Дуже шкода, що прийшлося своїми руками їх ламати. Але інакше б нічого не вийшло.

- Хочеться повернутися в Маріуполь? Ти віриш, що ми туди повернемося, і ти ще пройдеш тими шляхами, де був навесні 2022 року?

- Дуже хочеться повернутись. Але так, щоб орки тікали. І я вірю в це. Не все у них так добре, якщо ми пройшли повіз них ті десять днів. Якщо їхні чотири танки виходило на наш один, коли одного мої хлопці влупили, а інші три розвернулися й поїхали, то не все у них гаразд. Казали, що у них три-чотири бригади тримали Маріуполь в облозі. Морпіхи розказували, що були в БТРах росіяни, прикуті наручниками до керма, до кулеметів. Все було.

Ми обов’язково повернемося в це місто! Маріуполь наш. І дуже багато народу там нашого. Розказували хлопці: поки "азовці" добігали до пошкоджених орківських машин, місцеві їх добивали. Наші не встигали добігти – росіян вже просто лопатами добивали.

- Коли ви вийшли з Маріуполя, бригада вже була на відновленні?

- Ні, бригада ще була на передку. Мій батальйон воював на Волноваському напрямку. Їх трохи розтягнули на різні напрямки. Тому що лінія більш-менш сформувалася, стала зрозумілою. Після того, як я вийшов з Маріуполя, у мене було два тижні реабілітації - покапали, відійшов трішки. За перебування в Маріуполі і час виходу я втратив 24 кілограми. Спочатку все здавалося нереальним, просто капець… Їдеш по Кривому Рогу і офігіваєш… Машина на світлофорах зупиняється… (сміється.) Та що казати. Вижили дивом. Командир бригади казав, що за ті десять днів, які від нас не було вістей, вже й похоронили нас три рази. А ми хоп – і з’явилися!

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ