Командир на позивний Фантом: Треба зробити все, щоб навіть діти в садочку розуміли, що росія – ворог. Не дай Бог, щоб через два покоління ми відновили братські стосунки!
Олексій на позивний Фантом нині - командир штурмової роти 130 батальйону ТрО. Його історія вражає своїми поворотами. Сім з половиною років він прослужив у Внутрішніх військах. Брав участь у відомих подіях 1 грудня 2013 року на Банковій, які стали початом Революції Гідності. Тоді влада виставила силовиків проти мітингувальників, що вимагали покарати винних у побитті студентів на Майдані.
Солдатів використовували як "живий щит", щоб захиститися. Налаштовували проти людей. Ми на інтерв’ю цю тему не обговорювали – Фантом достаньо вже публічно розказав про ті часи. Зосередилися на війні, на яку він потрапив ще 2014 року, отримав травму хребта, залишив службу, але після повномасштабного вторгнення повернувся на фронт. Був поранений – тепер має в тілі більше ніж 130 уламків, які неможливо дістати. Але знову воює. Ми записувалися першого червня в Києві, куди він повернувся на пару днів з Бахмуту. Олексій прийшов на зустріч із дружиною Юлією.
- Знаєш, у мене ще не було інтерв’ю з ВВшником, який був під час знаменитих подій на Банковій, а зараз воює проти орків, - вмикаю диктофон і починаю нашу розмову.
- (Фантом перебиває. – О.М.) Чекай, називаючи орками, ми їх виправдовуємо. Ніби це не громадяни російської федерації, а якісь міфічні істоти. Але це росіяни – терористи! Ми боїмося їх так називати…
- Мені здається, не боїмося, а хочемо таким чином наголосити на тому, що вони – нелюди.
- Але це виправдання! Хто вбивав? Громадяни російської федерації! Хто ґвалтував? Громадяни російської федерації! Хто знущався? Громадяни російської федерації! А ми говоримо п@дари чи орки, однак це – вигадані персонажі. Вони, мовляв, зло. Насправді, зло – росіяни! Треба конкретно називати речі своїми іменами. Якщо ми усі навчимося казати, що росія – терористична країна, а її громадяни – терористи, то все буде добре, і ми будемо на коні. Нам треба почепити їм таке клеймо. Навіть мавпа має знати, що росіяни – терористи, з якими не потрібно мати справу. Якщо ж не зробимо цього, вони нас так називатимуть і переламають сприйняття у світі. Спробують використати це у якихось домовленостях з Європою та Америкою.
- Таке можливо?
- Гроші роблять можливим все! 80 років тому… Та яке 80?! Навіть 20-30 років тому найстрашнішими словами були фашисти та німці. Зараз Німеччина – передова країна Європи, флагман, допомагає Україні. А їхні діди вбивали наших. Мої діди й прадіди воювали проти Німеччини. Не проти вигаданих фашистів, а проти німців. Сьогодні ця країна - наш союзник. Тому не можна допустити, щоб через 80 років у нас були "цьомки-бомки" з росіянами. Треба зробити все, щоб навіть діти в садочку розуміли, що росія – ворог. Не дай Бог, щоб через два покоління ми відновили братські стосунки! Бо були вбиті наші люди, зґвалтовані наші жінки. Коли в Ізюмі розкопали масові могили, то виявили тіла 215 жінок,194 чоловіків і п’ятьох дітей. І скільки ще було вбивств цивільних! Уяви: от настав мир, а через років десять ми говоримо, що то путін -був муд@к, він же почав війну. Ні! Це громадяни російської федерації! Він же особисто не ґвалтував, не вбивав!
- І не він зараз на полі бою!
- Так! Ми воюємо не проти однієї людини, а проти громадян російської федерації. Це вони вбивають. Вони ж можуть взяти на себе відповідальність і не робити цього. Я своїм бійцям завжди говорю: "Головне – людяність!". Ми ніколи не катуємо полонених. Навіть не допитуємо. Передаємо відповідним службам – нехай займаються. Якщо росіянин на полі бою в зоні ураження, то вб’ємо, не задумуючись, тому що це мінус один потенційний злочинець. Але якщо він вже здався, то ми не боги, щоб вирішувати: позбавляти його життя чи ні. Ми – не нелюди, щоб катувати і доводити, що він не правий.
- І принижувати, показуючи свою перевагу.
- Так. Це неетично з точки зору взятих на себе військових зобов’язань. Якщо ти вдягаєш форму – відповідаєш перед своїм суспільством. Ти – еліта українського народу, яка б’ється з ворогом, для якого також є взірцем. Навіть Пригожин визнав, що ми сильно воюємо. Не біжимо, як хотілося б противнику. 130 батальйон заходить до Бахмуту й "нагинає" їх. Дай мені армію, там би жодного"вагнера" не лишилося в місті.
- Вони ж ніби хотіли відходити.
- Зробили ротацію – замінили на регулярні війська. Ми їх знешкоджуємо точково. Вчора (31 травня. – О.М.) також були знищені їхні автівки з боєкомплектами та особовим складом. Вони вже відчули нашу "гостинність" (посміхається. – О.М.).
Так от я кажу, що ми взірець не тільки для власного народу, а й для ворога. Ми говоримо: "Чуваки, здавайтеся! Ми не знущатимемося з васи!". Зазвичай потім вони не хочуть до себе повертатися. Їм тут краще. Більшість з них переходять на нашу сторону – формуюються російські підрозділи. Кажуть: "Ми повернемося, нас посадять, нічого не виплатять. Тут все добре. Нас не б’ють. Годують. І ми вже чітко розуміємо, де знаходимося". А ми і говорили, що робитимемо все, щоб їх захистити, тому здавайте свою техніку. У нас багато трофейної – фсб трохи "допомагає" (всміхається. – О.М.). І морська піхота на Харківщині теж "допомогла"...
- А ведевешники?
- Та то"п'ятнадцятихвилинники"! Саме стільки вони живуть. Ми не встигаємо з ними поспілкуватися. Вони, як курчата у боксі, де їх відігрівають – такі дохленькі. "Вагнер" - більш серйозний противник. Але справжній, а не ці зеки. Вони діють професійно. Мають між собою хороший зв'язок. Три "вагнерівці" –вже серйозна сила. Вони закріплюються класично – використовують снайперські гвинтівки, кулемет і РПГ. І так "криють" цілий сектор.
Я люблю знищувати морську піхоту. Для мене це просто кайф. Ми їх ліквідовували в Ірпені, Бучі. Вони поїхали на Харківщину, де ми їх добили. Я зараз кажу командиру: "Треба написати звернення до Шойгу, щоб на Донбас відправили укомплектовані сучасною технікою війська морської піхоти для подальшої передачі цієї техніки українському народу" (посміхається. – О.М.). Бо вони її лишають, помираючи красиво. А їхні десантники – то зовсім біда. Навіть немає з ким поспілкуватися. Тому що 15 хвилин – і все! За ці півтора року ми їх уже двічі "розмотували".
Насправді, противника не можна недооцінювати. У росіян досить сильний спецназ внутрішніх військ. Це мої візаві. Ми завжди були на одному рівні. Елітні війська. Армія влади, яка більш укомплектована, краще навчена. Ми постійно тренувалися, займалися. У мене після двох поранень фізична підготовка краща, аніж у деяких військовослужбовців, завдяки тому, що мені дали Внутрішні війська. Я прослужив сім з половиною років. У тонусі був постійно. Легко бігав по 20 кілометрів, як кажуть, "на папіросі". А от ЗСУ раніше були дуже слабкі. Було три доволі сильні частини – моя улюблена 25-та бригада з Дніпра, 95-та з Житомира і 80-та зі Львова. Щоб ти розуміла, у 2014 році 25-та була під Слов’янськом. На роту у них було п’ять бронежилетів і стільки ж касок 1951 року на всіх. Пам’ятаю, їм привезли берці, бо вони ж були в кросівках. А я стою у американських, весь споряджений – екіпірування, броня, каска.
Я вже мовчу, що у них було лише два коліматора, які їм дали волонтери. А у нас на кожному автоматі він був ще у 2014-му. Таке різне забезпечення. Але вони відчували себе дуже впевнено. Настільки сильні духом хлопці, що це капець! Ніколи не боялися. Ще з нами був антитерористичний спецпідрозділ "Сокіл". Це "вершки". До речі, з його кістяка потім зробили "Корд".
- Розкажи щось цікаве з тих часів.
- Ми були в оточенні – більше 40 кілометрів. Потрапили в таку золоту середину між Бахмутом (тоді це був Артемівськ) і Слов’янськом. У нас не було води. Нам періодично з "вертушок" скидували харчі. Але потім їх почали збивати. Тому півтора тижня нічого не постачали. Був випадок, коли хтось попав у дамбу, через що впала глибина води в річці. Ми бачили, як плаває риба. Величезна! Думаємо, що робити?! Чим зловити? Вирішили кидати гранати, але риба не глушиться, бо вони торкалися води й одразу вибухали – створювали глушіння по верху. Беремо РПГ, виходимо на міст, два постріли і готово! (посміхається. – О.М.).
По воду вирішили їхати в притулок для собак, де можна було її набрати. Він знаходився за межею нашої території - там вже сепаратисти. Але ж треба – у нас немає іншого варіка. Збираємося - я, троє "соколят" і стільки ж ведевешників. Хтось із спецпідрозділів (наче "Альфа") лишив нам маленьку вантажівку, на якій ми і вирушили. Переїжджаємо міст, сидимо на кузові, готові у будь-який момент вступити в бій. А хлопець із позивним Змій, такий заряджений, сидить на крилі – на "морді" машини і цілиться. Такий відбитий був (сміється. – О.М.). Приїхали. Поки одні набирали воду, інші слідкують. Охоронець питає: "Ви що – божевільні?! Навіщо ви сюди приїхали? Вони ж тут ходять!". Відповідаємо: "А що ж робити?!". Запитуємо його, чи не отруєна вода? Каже: "Ні-ні!".
- А ви довіряли місцевому населенню?
- Максимально! Уяви, я – україномовний приїхав тоді на Донбас. Розумієш, так?! Коли місцевих лякали бандерами. Стою на блокпості, приїжджає автобус, я заходжу. Вітаюся українською. Всі налякані, дивляться на мене. Кажу: "Так, ніхто не боїться. Показуєте документи і проїжджаєте". Я перевіряю, розказую водію, куди краще не їхати, бо там бомблять. Люди дякують. Коли виходжу з автобуса, уже для них – свій (посміхається. – О.М.). Бажаю щасливої дороги – аплодують. Це приємне відчуття.
Часто місцеві намагалися чимось пригостити. Ми ніколи нічого не просимо, але люди самі привозили. Пам’ятаю, був сезон полуниці. Люди везли, хотіли нам віддати. Я говорю, що нам не потрібно. Просять, щоб взяли. Було й таке: зупиняємо машину, а там – з десяток пляшок горілки. Кажу: "Ви що, перевозите боєприпаси?" (посміхається. – О.М.). Вони такі перелякані: Ні, ви що?!". Я показую на пляшки: "Ось же снаряди!". У відповідь: "Візьміть собі!". Я сміюся: "Та жартую ж! Нам не треба". У мене взагалі категоричне ставлення до алкоголю…
- У тебе бійці не п’ють?
- Ні. Сухий закон. Я завжди їм кажу: "Ви – честь українського народу!". Якщо військовий дозволяє собі перебувати десь у стані алкогольного сп’яніння, так його й сприйматимуть. А я хочу, щоб в Україні було таке ставлення до військовослужбовців: це люди, які віддали своє здоров’я, життя за те, щоб українці жили далі на своїй землі. Це приклад! Тому й поведінка має бути відповідною, щоб не відбувалося знецінення того, що ми робимо. Для мене важливо, що про нас думають. Я віддаю війні всього себе. У мене двоє дітей. Я зараз на третій групі інвалідності. В мені – мінімум 130 уламків (це ті, які можна порахувати)...
- Їх не можна дістати?
- Можна піти на МРТ, щоб витягти всі уламки за один раз – магнітом (сміється. – О.М.). На жаль, цього неможливо зробити. Вони вже на все життя. Якщо подивитися мій рентген – там усе біле. У мене ось не вистачало три сантиметри кістки (показує ліву руку, яка вся в шрамах. – О.М.) – вирвало.
- Це поранення 2014-го чи зараз?
- Зараз. На Харківщині.
- Як це сталося?
- Це було 12 вересня, коли вже зачистили Харківську область. Неподалік кордону ми шукали ДРГ. Зайшли в табір росіян з їхнього боку. А вони затягнули територію усім, чим тільки можна – МОН-50, МОН-90, МОН-100 (протипіхотні міни. – О.М.). Я завжди добре проходив мінні поля. У мене шалена чуйка. Цього разу вона теж спрацювала – я побачив одну розтяжку МОН-50. Розумів, що їх чимало. Думаю: краще туди не йти. У спецназі діє таке класичне правило: звідти прийшов – туди й пішов. Це був вечір. А неподалік – уже наші. Якихось 700 метрів. Але саме там росіяни затягнулись так, що просто жесть! Я досі не розумію: це була сейсмічна вибухівка, яка спрацьовує на метал, або я не побачив розтяжку – але я не міг! Є відео, де я зупиняюся на кілька секунд, чітко дивлюся в бік вибухівки, повертаюся, роблю крок, чую хлопок, відходжу назад, і стається вибух. Було так епічно! Будь-які протипіхотні міни – направленої дії. Дивись, вони ж роблять хитро - ставлять розтяжки не на початку, а в кінці. Тому що людина відходить назад, коли чує хлопок, а не біжить вперед. Це все на підсвідомості. А відійти може якраз у зону ураження міни. Однак я же зайшов з їхнього боку, то відступив назад, а міна полетіла вперед, і лише її уламки – в мене. Щоб ти розуміла, МОН-50 має таку потужність, що людину розриває на шматки. Там більше 540 уламків. Вони влітають в тіло на шаленій швидкості й повністю уражують його. Мене врятувало тільки те, що я зробив три кроки назад і присів. Спрацювала моя підготовка. Нас вчили прикривати пах. Тому я присів, виставив ногу, адже не одразу зрозумів, що це була вибухівка – був у тактичних навушниках, які викривляють звук. Але я розумію, що йде контакт, тому приймаю позицію бою, завертаючи ліву ногу, притискаюся і починаю вицілювати противника. А в цей момент відбувається вибух. Моя ліва рука прикриває мені повністю бік, магазини й РПС, які на боках через те, що повністю піднялися – черевну порожнину, а нога - пах. Весь удар припав на задню частину ноги і руку. Мої "магазини" розворотило. Патрони розкурашило"в кашу" тими уламками, завдяки чому вони не потрапили у черевну порожнину. Бо тоді було б все – за таких обставин ти від внутрішньої кровотечі помираєш хвилин за п’ять, причому від страшного болю. Мені ж влетіли в руку, пройшли кріз неї в районі грудної клітини, застрягли в м’язах. Мене потім питали: "А чого ти не впав?". По-перше, як я тобі сказав, думав, що це – контактний бій. Чого мені падати?! Зараз же буде "рубілово"! (посміхається. – О.М.). По-друге, якби я впав, мені б просто відірвало голову чи порвало внутрішні органи. Тому позиція була правильною.
- Тільки тебе поранило?
- Так. Я з тих командирів, які йдуть вперед, хоч так і не можна. Я залишив своїх позаду й пішов сам, підірвався, відійшов десять метрів і вже впав. Хлопці побігли по підмогу, а боєць з позивним Арні (такий дуже педантичний) починає мене дуже уважно перевіряти. Каже: "У тебе кістка стирчить". І тягне мене за ту руку (всміхається. – О.М.), робить бандаж. Починає розрізати одяг. Бачить, що в області паху – кров. Тож з ноги, куди потрапили уламки. Але він думає, що це пахова кровотеча – теж дуже складна, там лічені хвилини й смерть. Він так мене тоді забембав цими усіма рухами, що я відправив його по воду в цей табір – думаю: треба його позбутися, щоб зібратися. Він побіг, знайшов воду, приніс баклажку, напоїв і далі продовжує перевірку (посміхається. – О.М.). Але зробив усе дуже грамотно. Коли хлопці повернулися, не могли мене винести, тому що там – невеликі стежки, пересуватися небезпечно, йти далеко. Кажу: "Та застрельте мене!". Мені було дуже боляче, бо в моєму тілі знаходилися розпечені шматки металу. Таке відчуття, що тебе заживо палять на багатті. Біль страшенний! Я б себе, не вагаючись, добив. Тому й говорять, що у таких випадках біля військовослужбовця не має бути поруч зброї – щоб він не міг собі нашкодити. Її у мене одразу забрали. То прошу хлопців, щоб не знущалися й пристрелили. Бо доставляти мене було дуже далеко. Спочатку тільки посадкою – чотири кілометри. Потім до найближчого медпункту – близько 60-ти. Я розумів: мене не донесуть. Тим більше, той же турнікет накладається на півтори години. Його через цей час треба було або зняти й стікати кров’ю, або мені відріжуть ногу. Вибір не дуже. Калікою бути не хочу.
- Але й помирати взагалі ж не хочеться, чи не так?
- У той момент якраз хотілося через той нестерпний біль. У мене є два такі великі бійці – Гром і Павук. Вони мені кажуть: "Ти ж – командир, нам все одно доведеться тягнути твоє тіло. Не можемо лишити. Нас же спитають, де ти подівся?! То яка нам різниця – живим тягти чи мертвим?!" (посміхається. – О.М.). Рушили. А мій командир батальйону відчував: щось трапилося, й ще заздалегідь о третій годині, коли зі мною не було зв’язку, відправив три медичні машини по трьох різних точках, де ми могли йти, а також дві швидкі з госпіталя. Він знав: якщо не відповідаю, значить, точно щось начудив (посміхається. – О.М.). Нас шукали. Я підірвався о 18.40 (мені Арні на лобі написав час, все чітко). Повезло, що коли мене хлопці витягли в зону можливості евакуації, поруч була медмашина. Розумієш, все так склалося, ніби в казці. Взяли ноші й пішли мене забирати. Пам’ятаю, несуть мене уже на них, поруч йде дівчина-медик, а у неї – радіостанція. Чую, що мене досі шукають. Кажу: "Скажи, що мене знайшли! Це ж я!" (посміхається. – О.М.). Донесли мене до машини, надають допомогу, а я ж кричу. Дівчина не може потрапити голкою, щоб вколоти. Я їй: "Чому вас вчили?! Давай я сам все зроблю!". Мене почали заспокоювати. Прошу щось таке, щоб мене вирубило. Але ж не можна було, поки не нададуть усю необхідну допомогу. Тоді починаю на них тиснути: "Везіть вже мене!". Ми поїхали. Виїжджаємо в безпечну зону – летить швидка. Там – наш головний медик Діма. Я його теж просив: "Добий мене, вони нічого мені не зробили" (всміхається. – О.М.). Він: "Ні-ні, зараз все буде добре!". Поставив мені крапельницю, вдягнув кисневу маску. Ще щось вкололи. У мене перед очима – якесь поле з різнокольоровими квадратиками, які пливуть, потім якісь – тунелі. Думаю: Все – вмер! Цікаво, це я в раю чи в пеклі?! (сміється. – О.М.). Потім опритомнів, а Діма тримає мою голову на руках, щоб я нею не бився під час руху машини. Дивлюся на нього, він розпливається, але за силуетом розумію: це він. Знову питаю, чи доб’є мене? Відмовляється (всміхається. – О.М.). Ми приїхали до харківського госпіталя. Я потроху почав приходити до тями. Бачу – купа наших хлопців. Розумію, що відбувалася масштабна операцію по порятунку Фантома (посміхається. – О.М.). Питаю, куди мене привезли? Чому медики нічого не роблять? Це я зараз культурно говорю, а тоді слів не підбирав (всміхається. – О.М.). Лікарка мене питає: "А ти чому так матюкаєшся?". Кажу: "Робіть щось!". Вона: "Тихо! Я старша за тебе за званням!", і ставить мені катетер в руку, інший – в шию (проводить рукою по шраму на шиї. – О.М.). Мене забрали. Я періодично "вмикався"-"вимикався". Пам’ятаю, ніч. Лежу перед операційною. Дуже хочу пити, а не дають же…
- Перед операцією не можна.
- Так, але ж пити хочеться! (посміхається. – О.М.). Поруч стоїть медсестра і п’є воду. Я прямо чую ці ковтки! Повертаюся до неї й кажу: "Я зараз вас вкушу!" (всміхається. – О.М.). Питає: "Почему это?". Пояснюю: "Це все, що я можу зробити. Я так хочу води, а ви п’єте прямо біля мене!". То вона змочила марлю й трохи надушила мені води. Завезли на операцію. Кажу: "Дайте терміново маску!". Беру її, прикладаю до обличчя й починаю жадібно дихати. "Від’їхав". Прокидаюся вже зранку. Бачу – весь жовтий, помальований, забинтований. І тут на мене очікує найскладніше – зателефонувати дружині. Бо їй усі боялися дзвонити, командир сказав цього не робити (посміхається. – О.М.).
- Чому? Живий же, на щастя!
- Просто тут була інша історія, - говорить Юля. – Я ж теж розуміла: щось не те. Чекала ранку, щоб подзвонити до нього й розбиратися.
- Знаєш, у мене з донькою – максимально потужний зв'язок. Ми дуже сильно одне одного відчуваємо, - каже Олексій. – Вона в той день просто так ні з того, ні з сього сказала: "Тато буде в лікарні, йому буде дуже погано".
- Це якраз приблизно шоста година вечора, - додає Юля.
- І от дзвоню я дружині по відеозв’язку, і такий: "Привіт!", - продовжує Фантом. – А вона така зла на мене (посміхається. – О.М.). Пояснюю: "Дивись, я живий, наче, нічого не відірвало - все ж нормально!".
А ще мені треба було зробити другий важливий дзвінок – командиру. Я ж тоді не знав, що він уже навіть був у мене в лікарні, знаходився поруч – я цього не пам’ятав. Пишу йому: "Командире, я облажався, але лікарі сказали, що на мене не можна кричати, щоб не порушити мій морально-психологічний стан" (сміється. – О.М.). Він передзвонює: "Зараз я приїду, підніму твій морально-психологічний стан". І сміється. Приїхав. Знаєш, мій тато помер, то він мені – як батько. Казали, коли мене поранило, він так кричав! Ну, я розумів, що мені буде капець (посміхається. – О.М.). Був момент, коли ми вийшли на ротацію з того населеного пункту, де були жорстокі бої, але ми перемогли, і я сказав: "Командире, я не повернуся в те село, бо там точно загину. Можете відправити мене, куди завгодно – хоч до Бєлгорода, але тут не виживу". Так у мене чуйка працювала. Скажу тобі більше - коли я заходив до цього російського табору, мені такий жіночий голос говорив: "Не йди!". Як я казав, цей табір знаходився за 700 метрів до того населеного пункту. Я його бачив. Юридично я був в його кордонах. І підірвався. Як і казав, що міг там загинути. Але сукупність факторів, про які я розказав, врятували мені життя.
- Скільки ти був на лікуванні?
- Десь чотири місяці. Так? (перепитує дружину. Вона киває. – О.М.). У мене за цей час було чотири чи п’ять операцій. Зараз ще три заплановано. Для однієї підійшов час два місяці тому…
- Але ти все одно повертаєшся на фронт.
- Тому що у мене ще я низка задач. Я із тих людей, які самі собі їх "нарізають" (посміхається. – О.М.). Коли мені їх не ставлять, я закриваю усі сектори й напрямки собою. Усюди влажу. Тоді усе на мені зав’язується. Я не можу вибути на два-три тижні, тому що це все припинить працювати.
- Але людський ресурс не є безмежним. Треба поновитися і з новими силами повернутися. Інакше може бути гірше.
- Напевно, ти маєш рацію... Але, знаєш, як я говорю хлопцям? На мені заживає, як на собаці (посміхається. – О.М.). До повномасштабного вторгнення вже мав дві операції на хребті – у 2014-му та 2017 роках. У мене майже немає цілого диску. Це результат того, що то з гвинтокрилів стрибали в броні, то постійні пересування лісовою місцевістю, змагання – все зіграло зі мною злий жарт та вибило спину. Тоді було жорстке переохолодження.
- Це ж ще під Артемівськом?
- Так.
- І тепер ти знову там – в Бахмуті.
- (посміхається. – О.М.) Я цього разу приїхав і кажу: "Десь тут мої окопи!". Я тоді гарноокопувався. Цілу ніч копав, а вдень передихав. Тому що нас у 2014-му обстрілювали лише ночами. Тоді ж не було такої війни, як зараз. Якщо взяти Харківщину, там в середньому по населеному пункту було по шість з половиною тисяч прильотів на добу! Це навіть інтенсивніше, аніж на Бахмутському напрямку. Тобто там нас "накривали" набагато жорсткіше, бо хотіли вийти на Харківську окружну, вклинитися у оборону ЗСУ та відсікти наших. Але не вийшло! Росіяни приїхали танками. Ми тепер на них воюємо під Бахмутом (посміхається. – О.М.).
- А зараз тактика обстрілів у противника змінилася?
- Зараз їм без різниці: обстрілюють і вдень, і вночі. У 2014-му то ж були а-ля сепаратисти, тому не мали необхідної кількості озброєння, щоб проводити такі масовані обстріли. Та й лінія фронту там була більшою – Артемівськ, Слов’янськ, Краматорськ. Навіть зараз росія б не змогла інтенсивно воювати на цих усіх напрямках. То вони вчепилися в Бахмут. Хоч він не є стратегічно важливим.
- А дорога на Слов’янськ?
- Не має значення. Бахмут був стратегічно важливим тільки тоді, коли Ізюм був під окупацією. Слов’янськ – це фортеця, яку не взяти з одного напрямку. Була перша лінія оборони: Ізюм, Лиман, Бахмут. Друга – Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Часів Яр. Якби закріпилися на першій лінії, взяли б у кільце Слов’янськ. Але коли відійшли від Ізюму, Лиману, то вчепилися в Бахмут. Бо Часів Яр – це висота. Як і Вугледар, який вони теж не можуть здолати. Там одна дорога. Йдуть нею та йдуть, а наші їх "зрізають". От вони взяли Бахмут, але ми стратегічно контролюємо висоти. Коли ми його заберемо назад? Це питання часу. Коли захочемо і це для нас буде важливо. Там немає цивільних людей – ми усіх забрали…
- Не було таких, хто відмовлявся, як раніше?
- Коли ми відходили з міста, навіть безхатьки просили їх евакуювати. Ми мали це робити. Не могли ж відмовити. Це ж питання моралі! Хоча спочатку вони ж відмовлялися виїжджати, а в останні хвилини кажуть: "Вивезіть!". Треба розуміти, що такими діями нас підставляють. Тому що ми, окрім того, щоб відстрілюватися, маємо думати про цивільних. Це злить, тому що завжди ж заздалегідь просять виїхати. Відіб’ємо – повернетеся. Як було на Харківщині – там люди нас чули.
- І допомагали.
- Так. Зокрема із помешканнями. Ти ж знаєш, що у зонах бойових дій всі цивільні приміщення передаються військовим. Але ми робимо все красиво. В одному населеному пункті селилися в магазин. Там були дитячі іграшки. Ми все винесли в окрему кімнату. Закрили її, а ключі віддали представникам громади. Якщо є власники будинку – складаємо так званий акт прийому. Наприклад, я просив одного чоловіка повернутися – переписати усе, щоб потім не виникало питань. Він приїхав з Дніпра. Причому ще й привіз нам холодильник (посміхається. – О.М.). Уяви! Ми все записали. Він знав, що його будинок цілий, що ніяких все добре. Для нас це важливо. Має бути все чітко. І добросовісно. Потім дзвонить і питає, чи можна приїхати? То звичайно! Пропонуємо чай чи каву. Але він соромиться зайти в свій будинок! Стоїть в коридорі. Кажу: "Це ж ваше помешкання, заходьте" (посміхається. – О.М.). Але цивільні бояться, щоб не побачити чогось зайвого – наприклад, зброю. Менше знають – спокійніше. Може, думають, що у нас там росіянин догори ногами висить (сміється. – О.М.). Але ж ми не катуємо військовослужбовців.
- До речі, дехто з цивільних вважає, що дарма – треба було б.
- Так, я знаю - інколи критикують, що ми не знущаємося…
- Якраз і аргументують тим, що росіяни над нашими знущаються.
- Розумієш, якщо він пройде весь алгоритм – допит, полон і обмін, повернувшись в росію, думатиме: "От як зі мною нормально вчинили!". Я сподіваюся, коли вони візьмуть в полон нашого військового, зроблять так само.
- Але ж ти неодноразово стикався з ворогом. Знаєш, який він.
- Мене бабуся вчила вірити в людей. Знаєш, інколи свої бувають гірше ворога, а він поводить себе достойніше.
- У тебе були такі приклади?
- Було, що відступали, але не попереджали про свої дії. І ти думаєш: вони там є, а це не так. Я деяким в обличчя озвучую свої думки з цього приводу. Це при тому, що вони – ЗСУ, а ми ж – ТрО. Їх технікою забезпечує держава, а у нас є чесно"віджаті" у росіян танки та артилерія.
Знаєш, ми зараз у розпорядженні 93-ї бригади, яку я вважаю однією з елітних. Вперше за шість бригад, які змінили, перебуваємо в хороших умовах. Нам дають техніку, снаряди, повністю заряджають нам "Гради", наші танки працюють в унісон з їхніми. Виділяють нам сектор, і ми самостійно ним займаємося, виконуючи їхні задачі. Допомагають нам. У нас такі партнерські стосунки. За 40 днів у Бахмуті ми мали найменше втрат. Стояли доостаннього. Тому, повторюся, 93-я бригада – це взірець! Тут командири чітко знають, що вони роблять, беруть на себе відповідальність, можуть за потреби прийняти рішення самостійно. Нам подобається з ними працювати. І хочу наголосити: ТрО стоїть на першій лінії з автоматами! Ми десять місяців були на Харківщині. Нам зробили ротацію – закинули на кордон. Таке відновлення (посміхається. – О.М.). Потім відправили в Бахмут, де стояла одна з бригад. У них було вісім батальйонів, а вони одразу кинули нас на передок транзитом, залишаючись на другій лінії! Слава Богу, що там була ще 93-тя бригада, яка вирішила нас забрати! Вони чітко розказували, що нам робити. Командир каже: "Треба зайняти ці будинки, кілька днів протриматися, а тоді можна буде відійти на інші позиції". А не просто, як у нас було раніше: "Стійте, коли закінчитеся, то ми вийдемо". Тут все інакше. І ми не боялися, що нас кинуть. Ми готові йти далі. Але тільки з 93-ю. Наприклад, штурмувати Горлівку (посміхається. – О.М.).
Хочу, щоб усі чітко розуміли одну відмінність: ТрО – це добровольці. Ми зібралися, тому що у військкомати неможливо було потрапити. По два дні треба булоочікувати чергу. А часу на це ми не мали! А хто такі деякі ЗСУшники? От вчора чувак садив картоплю, заскочили троє військових, впіймали його і на службу! Він думає: "Хто ж картоплю досадить?!". Зараз військкомати – гірше колишніх ментів. Була така показова ситуація. Чоловік привіз свою хвору матір до лікарні. Поки її перекладали на каталку, закривав автомобіль. Підлетіли ці орли, пов’язали й почали "пакувати" його в свою машину! Він кричить: "У мене мама в дуже тяжкому стані!". А їм все одно. Мама плаче. Лікарі ледь відбили!
- А чому не вручити повістку й не піти?
- Знаєш, я би зараз зробив спеціальну службу, поїхав по військкоматах, зібрав усіх цих їхніх левів і створив з них такий спецпідрозділ для штурму Бахмуту. Чуваки, ви ж вмієте штурмувати населення, то там попрацюйте! От йдіть там і переконуйте, що треба служити…
- Так кого? Немає ж місцевого населення.
- Як кого?! А "вагнерівці"?! Вони ж на території України! Все - можна мобілізувати (всміхається. – О.М.). То нехай переконують! Зарплата, соцзабезпечення, харчування...
- Так "вагнерівці" – громадяни іншої країни.
- То позбавляти їх громадянства!
- Тоді й суддів треба до Бахмуту.
- До речі, треба! А то деякі з них їздять п’яні, збивають солдатів на блокпостах. Якраз в Бахмуті відновлять судову систему. Там є суд. Нехай відбудовують та проводять судові засідання, раз тут їм нудно.
- Ми з тобою жартуємо, а деякі люди можуть сприйняти це неправильно – ніби ми критикуємо ЗСУ.
- Я можу критикувати лише дві частини, з якими і сам стикався. А загалом в ЗСУ чимало сильних. Вони – молодці! Є такі військові, які за півтора роки жодного разу не були на ротаціях чи відновленнях. Нікуди не виїжджали з позицій. Якщо говорити про 93-тю бригаду, вона знаходиться в Бахмуті вже рік. Завжди на передній лінії. 72-га, яка звільняла Київщину, Харківщину, також без ротацій. 92-га тримала лінію оборони Харкова. Якби не їхні вмілі дії, міста просто не було б! І "Кракен" – класні хлопці! Я з ними співпрацював. Ще 3-тя штурмова бригада, яка, до речі, була створена з ТрО. У мене там є друзі. Вони – красунчики! Круто працюють. Але це теж хто? Добровольці! Вони фігачать. Я теж. Навіть сплю й думаю, що мені треба зробити, як покращити. Паралельно веду набір людей, комплектую. Поставив собі за зразок воїна НАТО. Наш боєць від їхнього в моєму баченні відрізняється тим, що у них в кожного - прилад нічого бачення, а у наших – ні. Але це поки. Хоч у моєму підрозділі - взагалі повна комплектація. Я от вчора шикував бійців з навчального центру. Видаю форму, берці, бронежилети, плитоноски, безвухі шоломи, РПС, підсумки, тактичні рукавички, тактичні окуляри, рюкзаки для легкого переміщення, баули для речей. Пояснюю: "Зараз шикуємося, все отримуємо, оформлюємося, на три дні їдете додому, повертаєтеся і йдемо воювати". Вони стоять такі в шоці. Ще трапився кумедний випадок. Один боєць випадково прибився – думав, що він до нас, то став поруч. Підходить мій помічник, який всіх порахував, і говорить: "На одного більше. Хтось даремно послухав інформацію". Поки зачитує прізвища, підходить лейтенант з іншої бригади, й каже: "Це наш боєць!". Він: "А можна я тут залишуся? Мене все влаштовує" (всміхається. – О.М.). Однак його забрали. Буває, що телефонують і запитують, чи можна до нас потрапити? Але у мене штат заповнений найбільше. Люди йдуть. Причому партіями. Навіть дехто з ГУР і ДШВ хочуть переходити до нашого ТрО. Але система така, що їх просто не переводять, якщо немає поранення. Приходять такі обмежено придатні, але вони загалом – цілі та багато чого можуть.
Я своїм бійцям у навчальних центрах кажу: "Хочете бут тєрпілами? Вам не до нас! Хочете "кріпити"? Будь ласка! Дивіться, ми приїдемо, нас висадять в Бахмуті – дай Бог, щоб на нашій території, бо, може, й на їхній. Але якщо ви хочете пересидіти, зашаритися, то вам не до мене. Якщо воювати, розуміючи, що поруч – надійні друзі, тоді працюємо". Знаєш, ми ж поранених ніколи не залишаємо. Як би не було! Говорю хлопцям: "Прив’яжіть його ноги до свого поясу й тягніть. Все заживе, але залишати не можна". Будь-якою ціною забираємо. А 200-х дозволяю залишати, якщо надскладна ситуація. Так, це наш герой, який віддав найцінніше – своє життя. Але якщо, забираючи його, загине ще троє, я собі цього не пробачу. Однак для того, щоб ми могли нанести удар по силам противника, що наближаються, мені треба, щоб жодного нашого живого бійця там не було. Це людський фактор. Це ще одна з причин, чому до нас хочуть йти. Бо знають: ми їх не зрадимо, не підставимо. Показуємо, що вони для нас – цінні. Як і взагалі військовослужбовці – чи це ЗСУ, ССО і так далі. Я сподіваюся, ця тенденція поширюватиметься. Якщо нікого не кидатимуть і не підставлятимуть, все буде класно. Я кажу своїм бійцям: "Подивіться на людей навколо себе. Коли вам буде страшно за своє життя, подумайте, що у тих, хто поруч, є сім’ї, близькі. Якщо ви у разі необхідності не рятуватимете їх, то я відправлятиму вас особисто на похорони, щоб ви пояснювали рідним, чому так вчинили. Я, як командир, не телефонуватиму, щоб сказати, що він загинув через чийсь страх. Ви відповідатимете". Вони розуміють. У мене багато військовослужбовців, нагороджених державними нагородами від президента За мужність, За врятоване життя. Вони робили реально відважні вчинки! Коли нас штурмують кацапські війська… – ой, бачиш, у мене на підсвідомості теж ще лишилося, як їх називати, про що ми говорили на початку. Так от коли нас штурмують терористичні війська російської федерації, мої бійці під обстрілами забирають поранених.
Я дивлюся на це і думаю: Боже, зараз і їх уб’ють! Був випадок, коли снаряд прилетів перед Т-4 (пасажирський транспортер Volkswagen. – О.М.), через що той попадає у воронку. 12 поранених. Але водій не розгубився: біжить за другою машиною, перегружає їх і везе далі. Як його не нагородити за мужність?! Ще було таке, як вивозили хлопця з артеріальною кровотечею, наш медик вставляє йому два пальці в рану, потім тампонує так, що той вижив. Уяви! Як йому не дати нагороду за врятоване життя?! Таких ситуацій вистачає. Поки не все можна озвучувати. Але прийде час, і тоді розкажу.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео надані Фантомом
