Наречена полеглого воїна Леоніда Грищенка: "За два дні до загибелі Льоня замовив обручку"
Леонід Грищенко – з тих хлопців, про яких пишуть, що герої не вмирають, і про яких кажуть, що вмирають люди. Двадцятидворічний киянин, який мріяв стати колись командувачем Сухопутних військ і присвятив своє життя службі в армії ще за кілька років до повномасштабного вторгнення рф, загинув під Вугледаром, штурмуючи позицію ворога. У цей штурм боєць 72-ої бригади ЗСУ пішов добровольцем, бо хотів бути поруч із найкращим другом.
Ми говорили з його нареченою Антоніною Коваленко про операції в Маріуполі й на Херсонщині, які були до останньої ротації. Про доньку, яка не встигла народитись, але він так її хотів, що вже навіть обрав їй ім’я. Про життя, яке могло бути і заради якого він воював.
Незадовго до одного зі штурмів навесні цього року хлопець написав її батькові: "Я вам обов’язково напишу, щоб у разі чого за Тошкою було кому придивитись". Тепер його Тошка прагне до того, щоб створити проєкт, який би зберіг у пам’яті прийдешніх поколінь таких хлопців, як Леонід.
– Леонід долучився до лав ЗСУ з початком повномасштабного вторгнення?
– Ще влітку 2020-го він розпочав строкову службу в армії, а за кілька місяців підписав контракт. Він дуже любив армію. Я завжди жартувала, що він мав двох дівчат: перша – це армія, друга – я. Йому була зрозуміла і близька система, і він був не просто готовий жити за статутом, а вважав, що служба в Збройних силах – це його покликання.
– Це були сухопутні війська?
– Так.
– Зазвичай хлопці до цієї повномасштабної фази війни мріяли, щоб строкова служба швидше закінчилась. Хоча в армії вже давно немає дідівщини у звичному розумінні, проте не всі готові жити, як ви кажете, за статутом, та й навіть спати в казармах.
– Він розповідав, що спочатку було досить складно, бо там була дідівщина. Тому хоч першими реакціями були шок і відраза, згодом він усвідомив, що хоче служити далі, зокрема й заради того, щоб щось змінити.
– А що його, загалом, мотивувало?
– У нього насправді було дуже багато геройства. Він уявляв собі армію як таку благородну структуру, в якій служать завзяті й звитяжні хлопці. Його мотивував також збройний конфлікт на Сході, він був там у ротаціях ще до початку повномасштабної війни.
– Розповідав, які завдання вони там виконували?
– Не дуже детально. Знаю лише, що у них були виїзди в зону ООС, і що їхати було не обов’язково – питали, хто готовий поїхати.
– Антоніно, а звідки в ньому геройство, про яке ви кажете, і таке прагнення реалізуватись в армії? У нього в родині були військові?
– Ні, військових не було. Це радше особливості його характеру, бо в нього була гостра жага справедливості, яка проявлялася скрізь. Це не перебільшення. Якщо він бачив десь якусь несправедливість, то справді вважав своїм обов’язком стати цьому на заваді. Наприклад, кілька років тому трапився випадок, коли він гуляв уночі й побачив, як до дівчини на вулиці чіпляються якісь чоловіки. Втрутився. Дівчина, скориставшись можливістю, втекла. А його сильно побили телескопічною палицею. Після цього інциденту на спині в Льоні залишилися великі шрами. Але не шкодував, бо такий уже вдався небайдужий.
– Військовою наукою не цікавився? Можливо, книги якісь читав на цю тему, щоб учитися?
– Насправді все його свідоме доросле життя було пов’язане з війною. І тому служба для нього – це було не просто, як зазвичай на якійсь роботі, прийшов додому і забув. Він дуже любив військову літературу і читав чимало публіцистики про війну. Ми якось пішли в книжковий магазин, я хотіла, щоб він прочитав книгу Орвелла "1984". Пішла шукати її на полицях, повертаюсь – він уже стоїть біля стенду про війну, зловив консультанта і перебирає книжки: "Це читав, це в мене є…". Тактика, стратегія, планування, інтерв’ю тих, хто воював на Сході. Йому все було важливо зрозуміти. А я змушувала його читати Орвелла…
– Чому саме цього автора?
– Мені хотілось почути його думку, і щоб ми потім могли з ним подискутувати з приводу історичних паралелей, порівнюючи з тим, що нині можна побачити в росії.
– Прочитав?
– Ні, не встиг дочитати. Коли повернулися з фронту його речі, побачила, де він зупинився, там була закладка.
– Якщо повернутись у лютий 2022-го, згадаєте, що тоді разом планували?
– Ми тоді планували просто звичайне життя. Я його часто запитувала про те, чи можливий напад росії, що кажуть про це у них в військовій частині. Він намагався мене заспокоїти. Але їх потроху почали переміщувати ближче до кордону – він служив тоді на Чернігівщині. Там вони і зустріли ворога.
– Щось писав у ті дні?
– Він якийсь час загалом не виходив на зв'язок. А 25 лютого написав у вайбері з невідомого мені номера, що на них їде колона танків, що у них немає відповідної зброї і це, скоріше за все, його останнє повідомлення.
– Було страшно чекати?
– Так, дуже страшно. І так сприймати реальність тоді було дуже складно, а тут ще це повідомлення. Лише на п’ятий день він написав, що живий, що вони змогли вийти.
– Страшно – це коли не можеш спати, бо постійно про це думаєш?
– Навпаки, ти спиш весь день, не лише вночі. Бо коли прокидаєшся, настає реальність, з якою важко впоратись.
– Ваш батько на той час, наскільки мені відомо, вже приєднався до лав тероборони.
– Так, 26 лютого батько мобілізувався до лав тероборони, був залучений до оборони Києва і Київської області, а згодом до оборони Миколаєва та Миколаївської області.
– А бабуся з дідусем в цей час були в Маріуполі. У вас була можливість з ними спілкуватись?
– Я кілька місяців тому перечитувала переписку з ними, яка збереглася. Після нападу рф повідомлення від них приходили раз на місяць. Вони намагалися дзвонити, але зв'язок був поганим, та й зарядити телефон це теж було проблемою.
– За кого тоді більше переживали?
– За Льоню. Батько – людина досвідчена й мудра. Він розуміє, де варто йти на ризик, а де треба і своїх людей притримати, й самому не лізти. Бабуся з дідусем теж мудрі, вони мають життєвий досвід і принаймні знають, як мінімізувати ризики. А Льоня і оце його "Ми з хлопцями їм зараз…". Він дуже рвався воювати.
– Де йому довелось виконувати бойові завдання?
– У різних регіонах. Знаю, що вони їздили в Чорнобильську зону, потім під Маріуполь. Це вже був час, коли Маріуполь був оточений, але там ще залишалось трохи більше місць опору, ніж "Азовсталь".
– Яке завдання він виконував?
– Наскільки мені відомо, вони мали доставити в Маріуполь забезпечення. Вони думали там прорвати оборону – розірвати напівкільце. Але до кінця це завдання, я так розумію, виконати не вдалось.
– А забезпечення боєприпасами чи продуктами і водою, з якими там теж були проблеми?
– Цього не знаю. У той час він не виходив напряму на зв'язок, передавав повідомлення через знайомих.
– Коли це було?
– Наприкінці березня. Вони там пробули близько тижня, потім повернулись на Чернігівщину. Тоді там ще ДРГ намагались прорватися, тому їм доводилось проводити "зачистки". Згодом їх відправили на якийсь час у Мар'їнку. Це не були довгі ротації, коли місяцями стоять на позиціях, це були точкові бойові задачі.
– Місто тоді було під постійними обстрілами. Не розповідав, де вони він них укривались?
– Вони тоді спали в розбомблених будинках, постійно змінюючи їх. Він розповідав щемливу історію про маленьку дівчинку, яку там зустрів. У неї не було батька, а мати-алкоголічка не хотіла їхати з міста. Льоня не розумів, чому жодна зі служб, які мають опікуватися безпекою дітей, не займалась цією родиною. Він за змоги відвозив їй сухпай і цукерки. Але вона все ще лишалась під обстрілами, і вплинути на це він ніяк не міг, переживав.
– Він брав участь у контрнаступальних операціях на Херсонщині чи Харківщині?
– Разом з побратимами визволяв Херсонщину. Поїхали вони туди в серпні 2022 року. Тоді все було утаємничено, тому він нам не казав ні куди їде, ні на скільки. Просто сказав, що скоро все дізнаюся з новин.
– А коли він перевівся в 72 бригаду, яка воювала на Донеччині?
– Навесні цього року. На цьому напрямку служив його найкращий друг.
– Що він розповідав про війну на цьому напрямку фронту?
– Вона стала для нього чимось буденним. Ми спілкуємось по телефону, в цей час прильоти у них. І він про це каже теж так буденно, бо гаряче там було постійно.
Якось їм треба було заходити на позицію, яка знаходилась між нашими й ворожими позиціями. Туди зайти і не потрапити під обстріл чи російські дрони – це було щось із неможливого.
– Навіщо їм туди було заходити?
– Їм потрібно було зробити манекени, які б нагадували солдатів, і щоб росіяни БК випускали по цих манекенах.
Вони тоді все ж потрапили під російський дрон і обстріл.
– Манекени встановили?
– Наскільки мені відомо, так.
– Ніхто не загинув?
– Ні. Але дивом. Бо позиція така, що зайти туди і когось не втратити було справді майже нереально.
– Хлопці часто в інтерв’ю розповідають про обереги, які їм дають матері чи дружини. У Льоні був такий оберіг?
– Я зробила йому листівку з моїм віршем і нашими спільними фотографіями. Я знаю, що він носив цю листівку перед передньою пластиною броніка.
– Один військовий якось сказав мені, що мама дружини поклала йому з собою на фронт серед речей написану від руки молитву. І хоч він до війни не був набожним, уже на фронті повірив, що це його рятує. Льоня вам не розповідав про ситуації, коли теж відчував, що ця ваша листівка його оберігає?
– У нього були ситуації, про які можна сказати, що було на грані. Я не знаю, що саме його рятувало, але щось точно було.
Мій тато йому дав із собою невеличку іконку, яку можна було носити на шиї, і Льоня розповідав, що коли ходив на перший штурм, він під час цього штурму її загубив. А вже наприкінці несподівано побачив, як вона лежить на землі. Уявіть, що там було під час штурму. Те, що вона вціліла і він її побачив, теж певною мірою диво.
– Вона була з ним до останнього?
– Так. Він загинув 26 травня, коли штурмували одну з позицій недалеко від Вугледара. Він тоді мені написав, що погано почувається і піде спати раніше. Як завжди, не хотів хвилювати і зберігав військову таємницю.
А наступного дня вже не вийшов на зв'язок. Потім ми дізнались, що Льоня не мав іти на штурм, але пішов добровольцем, і що вони потрапили у засідку. Разом із ним загинув і його найкращий друг.
– Ви планували весілля?
– На літо планували заручини, бо я сказала, що хочу весілля зіграти вже в мирній Україні, мені не хотілось уявляти його з можливими повітряними тривогами і ракетними обстрілами.
За два дні до загибелі Льоня замовив обручку (показує обручку, яку носить, – авт.).
– Ви говорили з ним про росіян? Як він оцінював так звану "другу армію світу"?
– Так, ми про це багато говорили. Він не сприймав росіян як другу армію світу, теж казав про штурми, коли вони закидають наші позиції "гарматним м’ясом", що це ненормально. Та коли ти там на передку і ці "м’ясні" штурми треба відбивати, це сприймається інакше, ніж нами тут у тилу. Вони їх не називали чмобіками, не висміювали, бо це – ворог, який завдає втрат і який насправді страшний. Вони їх називали інакше, думаю, ви не раз чули цей вислів.
Серед росіян він сприймав хіба що російський добровольчий корпус і Легіон свободи росії. Звісно, він розумів, що у них своя ідеологія і свої цілі, просто зазначав, що певною мірою вони сприяють нашій перемозі.
– Не обговорювали можливі перемовини і якийсь варіант перемир’я?
– Обговорювали, він був проти. Коли ти бачиш загибель побратимів, коли ти їх ховаєш, бажання домовлятися з ворогом стрімко згасає.
Ми обоє усвідомлювали, що будь-яка домовленість і тимчасове затишшя призведе до того, що все це повториться.
Льоня казав, що воює заради того, щоб наші діти, про яких він мріяв, жили у мирній вільній країні. Щоб їм ніколи не довелось прожити те, що ми зараз проходимо. А якщо йти на якісь поступки, то воно все обов’язково знову станеться. Це принаймні було однією з причин, чому він воював.
– А як ви познайомились?
– В інтернеті. Тому жартували, що потрібно вигадати якусь красиву історію, яку можна було б розповідати дітям. Щось на кшталт: ми випадково зіштовхнулись у парку, там був дощ, він запропонував мені парасольку.
– Як батько відреагував на таке знайомство, враховуючи, що він багато років працював у правоохоронних структурах?
– Я познайомила Льоню з батьками влітку минулого року, коли наші стосунки вже тривали певний час. Вони відразу порозумілися. Мені було дуже приємно, що батько бачить у ньому гідного чоловіка, звитяжного.
– Ваш батько воював на півдні. Ми спілкувались, коли він був на нулі. Тому, певно, спільних тем у них вистачало.
– Вони дуже багато спілкувались, зокрема й про військову справу, за нагоди грали в шахи. Ми жартували, що батько представлятиме мене, бо Льоня любив грати в шахи, і мене підбурював зіграти онлайн, та я постійно програвала і дуже сердилась (посміхається. – авт.).
– Льоня думав про подальшу кар’єру?
– Хотів стати командувачем Сухопутних військ. Він пішов на строкову службу, коли вже був студентом цивільного вишу, і поки воював, продовжував учитися заочно, але планував після війни здобувати ще й освіту у військовому виші. Він переживав, що не зробив цього до війни.
– У вас були улюблені місця?
– Перше місце, де ми зустрілись, – це був парк Шевченка, навпроти червоного корпусу університету. І набережна. Ми там багато гуляли.
– Повертаєтесь до цих прогулянок?
– Ні, поки що дуже складно. З кимось туди йти не вбачаю сенсу. Повернусь сама, коли стане хоч трішки легше.
– У вас була спільна мрія?
– Льоня дуже хотів доньку. Він марив цією дівчинкою, казав, що вона буде його принцесою, і навіть уже знав, яке ім’я хоче їй дати. Підкреслював: "Якщо в нас буде навіть п’ятеро синів, ми все одно будемо пробувати – і вона обов’язково народиться".
Ще ми планували завести собаку породи коргі. Вони дуже веселі й милі, легко адаптуються до життя в квартирі.
– Переживати смерть воїна можна по-різному. Наприклад, Аліна Михайлова й родина загиблого героя України Дмитра Коцюбайла ініціювали стипендію його імені в Українському католицькому університеті. Не думали про якийсь проєкт заради пам’яті Льоні?
– Думаю. А поки що хочу знайти благодійний фонд чи волонтерський проєкт, щоб робити вже зараз щось дотичне для військових і війська. Льоня мене дуже мотивує. Можливо, комусь із військових чи їхніх родин зможу бути корисною, допоможу повернутись до життя після поранень тощо.
– Вам би самій повернутись до життя. Скажіть, на ваш погляд, чи потрібні групи психологічної підтримки для людей, які чекають близьких з фронту чи з полону, які втрачають рідних?
– Такі групи, де могли б підтримати чи можна було когось підтримати, справді важливі й потрібні. Щоб люди, які чекають чи втратили дорогу людину, не почувались самотньо, наче вони сам на сам зі своїм болем. Щоб це давало їм сили жити далі і боротись.
