Військовослужбовець Денис Гнатюк про загиблого сина: "По ньому було зрозуміло: ця війна його осторонь не обійде, він не відсиджуватиметься"
"Ось тобі і день батька... Мій молодший син Іван загинув на Півдні... Зранку розповідав друзям, який це кайф, коли в армійській розмові захопишся і звертаєшся до сина "братіку"... Till Valhalla, друже син. Ми помстимося. За всіх", - такий пост у Facebook 18 червня написав стрілець 101-ї окремої бригади Тероборони Денис Гнатюк. Трагедія сталася напередодні, але рідні про неї дізналися не одразу.
Івану був 21 рік. Служив у 47-й окремій механізованій бригаді, яка перебувала на Запорізькому напрямку. Під час "виходу" перед ним прилетіла міна. Хлопець загинув на місці. Ховали у закритій труні 28 червня в Києві, звідки він родом. За кілька днів потому ми зустрілися з Денисом – до його від’їзду на фронт, куди він повертався.
- Поговорімо спочатку про тебе, - пропоную. – Знаю, що ти був в АТО…
- Так, у 2015 році. Це був Перший добровольчий мобільний шпиталь. Водив швидку допомогу – медевак.
- Що спонукало тебе туди поїхати?
- Дебальцеве. У мене друг в ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. – О.М.). Читаю в соцмережах: "Машин немає, купа поранених, йой". Я телефоную, говорю: "Кажи, куди їхати, скидай паролі, я пригнув у бус і за 12 годин у вас". Він: "Давай ти трохи вишкіл пройдеш для початку". Отак я потрапив до них.
- Де був?
- В основному, працювали в Попасній. А база була у Бахмуті, який тоді був мирним містом.
- Якою була ситуація в Попасній на той час?
- Ми жили у музичній школі разом з міліцейським батальйоном "Вінниця". Ми приїхали на початку березня – Попасну тільки-тільки припинили крити. Стоїмо з хлопцями з "Вінниці", куримо, а вони кажуть: "Так страшно, бо дуже тихо. Коли криють, все зрозуміло – ховаєшся. А тут тиша - якась фігня!".
Знаєш, взагалі в таких ситуаціях запам’ятовуються якісь незвичні прикольні моменти. Їдеш вночі, а тут починається масовий похід жаб – переходять тобі дорогу. І ти думаєш, а як же проїхати, як об’їжджати, щоб не задавати?! А їх реально сунеться такий натовп! Отакі спогади.
- Я думала, ти розкажеш про масові обстріли, адже після мирного Києва це зовсім інша реальність, інші відчуття…
- У мене після Майдану було відчуття, що яскравішого в житті вже не буде. А тут хоп і війна! Далі проходить сім років, і ти розумієш: то у тебе в 2015-му була ще екскурсія!
Ще пам’ятаю, якось віз із Попасної на Бахмут розвідосів (розвідників. – О.М.), у яких зламалася машина. Поїхали короткою дорогою, яка прострілювалася. Ну, я трошки "наступив на тапок". Виїжджаємо на Дебальцевській трасі, зупиняюся. Кажуть: "Ми так давно не обс@ралися" (всміхається. – О.М.). Питаю: "Так а чого не маякнути в радєйку, щоб їхав повільніше?". Відповідають: "Чим?! Ми руками лише триматися могли".
- Прокатав з вітерцем. А було страшно через всі ті обстріли?
- Загалом ні. Знаєш, стільки часу минуло, але чогось такого стрьомного не згадується. В основному, приколи. Як-от з місцевими. Стояли в лікарні, колупали машину. Підходить їхній слюсар: "Пацаны, что-то помочь?". Запитую: "У тебя есть шестигранник на 12?". Пішли дивитися. Заходимо до нього в каптьорку, він одразу раз – налив два стакани. Каже: "Шестигранника на 12 нет, но есть восемнадцатигранник на 200" (всміхається. – О.М.). Я йому: "Ну ти нормальний?! Мені зараз на Харків їхати!". Таке от було.
- А як взагалі місцеві до вас ставилися?
- По-різному. У 2015-му більш косо дивилися. Зараз, по-перше, місцевих там менше залишилося. По-друге, ставлення змінилося. Коли ми були у Часіках (місто у Бахмутському районі Часів Яр. – О.М.), спілкувалися з двома чоловіками. Один з них Олег – такий куркуль. У нього нормальний будинок із пластиковими вікнами, господарство, все доглянуто. Мішка – більш роздовбай. Вони до нас прийшли, роззнайомилися. Показали нам хати, де можна поселитися. Олег пригостив своїм вином. Смачним. Спочатку вони попробували з пляшки, щоб не було питань, а після дали нам. Далі він показав свій виноград. Ми ще поночі полізли нарізати чубуків. Я їх возив з собою. Потім посадив, росте у мене. А донецький виноград, як і усі донецькі, такий матьорий – за життя тримається будь здоров! Тепер у мене є виноград з-під Бахмуту. Він нормально родить. Навіть з друзями поділився.
- "Азовці" розказували мені, що на Донбасі під час АТО місцеві прямим текстом їм казали: "Зачем вы сюда пришли? Мы вас не звали! Вы нас обстреливаете!".
- Я з такими не перетинався. Мабуть, на обличчі написано, що одразу дам в бороду. Як співав Гриць Вагапов: "Від практикуючих синців голодних бійок його беріг, як оберіг, холодний погляд". Так що нічого такого, як ти сказала, не говорили. Та й в 2015-му теж, але ми тоді були з медичною групою, то, певне, й через те. Хіба могли в спину прошипіти: "Каратель".
А в лікарні в Попасній одна бабулька, коли мене бачила, взагалі тихенько віталася: "Слава Україні!". Розказувала, що все життя там живе, але родом з Франківська. Я чогось так і подумав. Але серед донецьких чимало патріотів. До речі, й воюють – як тоді, так і зараз.
- Очевидно, у 2015-му ви з військовими обговорювали війну. Чи припускали, що вона може бути по всій території країни, як це сталося зараз?
- Таких розмов не пам’ятаю. Але скажу тобі: той стан техніки й армії й нинішній – це небо і земля! На початку було зрозуміло: якщо кацапи попруть на повну силу, нам наступить кінець дуже швидко.
- Ти думав, що так може статися? Зрозуміло, що до повномасштабки в Києві такого відчуття не виникало.
- У Києві, звичайно. Війна ж десь за 800 кілометрів на Донбасі. Тут говорили: "Давайте "відріжемо" їх нафіг та й все".
- Так, я теж пам’ятаю ці розмови про те, що це "гангрена", "ракова пухлина", яка може дати "метастази"…
- Справді, думки різні були. Але коли почалася уся та "русская весна" і в Донецьку на мітингу зарізали прессекретаря "Свободи" (13 березня 2014 року. – О.М.), то треба було своїх там покинути? Ну як?! Ніколи не пробачу ні Пороху, ні всій нашій владі те, що всі ці допи, вілкули й інше лайно як були непокарані, так і зараз залишаються…
- Тож Вілкул зараз – патріот.
- Звичайно, сука, захищає свою кормову територію.
- Ти ведеш до того, що тоді вони могли не допустити такої ситуації?
- Безперечно, враховуючи їхній вплив! Той же Ахметов на Донеччині був – цар і бог. Уже, правда, ні. Вони самі на нього тепер злі. Прийшло розуміння. Як на мій хлопський розум, "риги" спецом розкачували "русскую весну", щоб потім торгуватися: "Давайте ми її пригасимо, а ви нас не чіпатимете"…
- Так не пригасили!
- У тому й справа! У Дніпрі вдалося пригасити, але то ж зробили не "риги", а нормальні бандити просто перетопили усю ту п#здоту в річці та й усе! І правильно зробили.
- Зрештою, 24 лютого 2022-го ми таки отримали війну по всій країні. Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення?
- Ми були у тестя, щоб не сидіти у багатоповерхівці. Зідзвонився з хлопцями, один з яких був на Троєщині. Каже: "Приїжджай!". Тесть говорить: "Все зрозуміло, але ж і мої онуки за тобою поїдуть. А це Лівий берег. Подумай, якщо мости зірвуть, вас там притиснуть і все! Давай зранку десь на Правому березі, прошу тебе ". Я погодився. Тож зранку 25-го ми поїхали на Іподром.
- Ти з синами?
- Ще з їхніми друзями. Я думав, там буде десь сотня людей. Приїжджаємо і бачимо тисячі півтори народу! Чоловіки заходять, сльози на очах: "Нас не перемогти!". Тоді на усіх стволів не вистачило. Мені, як УБДшнику, видали: "Йди воюй!". Хоч на початку роздавали усім: кривим, хворим, алкашам, наркетам – кому попало. Ніхто ж не очікував. Такої мобілізації з часів Другої світової не було.
Вийшов якийсь офіцер і каже: "Треба тільки ті, хто з бойовим досвідом, або хоча б строчку служив. Такі лишайтеся. Решта мають купу роботи – будувати барикади, готувати чай, робити бутерброди". Малий зуби зчепив і говорить: "Тату, я звідси нікуди не піду. Я буду тут до кінця!". Я дивлюся на цих дітей, на кількість дорослих дядьків, і коли вже звечоріло й стало зрозуміло, що їм ніх@ра не дадуть, мені аж полегшало, бо малі пішли додому. Думаю: "Слава Богу! Тепер можна нормально двіжувати, а не пасти дітей".
Нас з хлопцями відправили охороняти лікарню. Потім виявилося, що ми – махновці, бо усі наші документи про@балися. Малі приїжджали, допомагали почергувати, щоб можна було хоча б поспати. А це ж перші дні, коли ніхр@на не ясно – усюди бігають ДРГ. Вискакує сім під@расів на перехрестя біля центрального входу у військовий шпиталь, від якого трохи далі – нацики. Ці пару черг в їхній бік, пару – в роту охорони шпиталю. І між ними починається перестрілка, а ДРГшники собі відвалили. Поки зв’яжуться, зрозуміють, що палять один по одному, сама розумієш… Такі от провокації робили рашисти. Але їх швиденько прорідили: спочатку бігало семеро, потім – п’ятеро, троє, а тоді взагалі зникли. Ми собі ці заслуги не приписуватимемо. Звичайно, ми по них навалювали. Але ж багато хто у нас були мисливцями. Вийшли, подивилися: "Так, крові немає, мабуть, не влучили. Прикро".
- Як Іван все ж потрапив на війну?
- Його друзі були в аеророзвідці, й він першого квітня 2022-го пішов до них. З нашої родини офіційно до війська він потрапив першим, оскільки мої документи ж на початку про@бали.
- А чому аеророзвідка? Це було йому цікаво?
- Він був крутим 3D-скульптором. У 15 років пішов на курси. Намацав собі шлях ліплення скульптур. Дуже занурився. Пояснював: "Кнопки, як і що робити, мені показали. Але треба далі зрозуміти, як правильно згинається нога, як підібрати кольори". За декілька місяців він засів за самостійне навчання і вивчив фактично те, що моя дружина проходила перші два курси в своєму інституті для художників. Десь англійською слухав. Ти бачиш, що дитина весь час сидить за комп’ютером, але не просто так, а навчається. Правда, був момент, коли хотів покинути школу. Знаєш, цей юнацький максималізм – хотів вже працювати. Але нам в школі пояснили: "Не можна отак просто взяти й піти. Можна перевестися у вечірню, але це буде на рік довше". Кудись вступати не думав, бо у нас такого не навчають. Чисто на художнє, на скульптуру його не тягнуло. Говорив: "Коли я побачу, що мені по роботі чогось не вистачає, піду й вивчуся. Хоча зараз для того, щоб навчатися, не треба нікуди ходити".
У 2020 році він навіть робив персонажів для студії мультиків Nickelodeon. Так, простенькі, але тим не менш: дитина сама заробляла. Хоча, знову ж, він не цурався будь-якої роботи. Треба були гроші на зимову куртку коханій чи ще щось, пішов у кафешку на Лук’янівці, місяць-другий попрацював, заробив. На свій вік був досить дорослим і відповідальним. Його мала говорить: "Він інколи зі мною поводився, як татко. З ним так надійно"…
- Ти не відмовляв його, коли він пішов на фронт?
- Коли пішов в аеророзвідку, ні. Слухай, по ньому було зрозуміло: ця війна його осторонь не обійде, він не відсиджуватиметься. Ходив, шукав варіанти, як потрапити, і знайшов. Я так думав: "Це ж аеророзвідка, тим більше – великі "пташки", які запускають не з "нуля"".
Відмовляв, коли через рік він вирішив переходити у 47-му штурмову бригаду. Повідомив, що хоче в розвідники. Я казав: "Ти працюєш головою. Це ефективніше для країни, для перемоги. А ти хочеш піти в "коні" та працювати спиною й ногами. При тому, що сам себе називаєш бойовим гномом". Він, звичайно, міцний хлопець, займався спортом. Але ж був невеликого зросту. Тут у 47-й навіть мав позивний – Шкет. Не послухав мене. Мамі сказав, що буде корегувальником на "Мавіках", а мені, що другим номером на кулеметі, але попросив не розказувати дружині.
- Тобто тобі він сказав правду?
- Так. Але ж кулемет – пріоритетна ціль. Першим навалять. Я ж сам – кулеметник. То був капець…
- Ти хвилювався за нього?
- Не те слово! Ще злився на нього. Боявся. Коли він перевівся, з’явилася така, знаєш, приреченість. Було таке, що мене спитали, скільки років малому? Відповідаю: "У серпні буде 22". А про себе: "Якщо буде"…
- Виходить, було передчуття?
- Так…Так, було. Особливо після їхніх перших виходів, зокрема коли розвалили колону. Потім коли пішли через мінне поле. А я лежу в цей час у шпиталі в Харкові. Кажу малому: "Ну що, може, вже в махру награвся, адреналіну нахапався?! Давай вже повертатися назад в аеророзвідку? Ти рік цим займався. Таких фахівців не вистачає!". Він: "Батя, через тиждень поговоримо". А через тиждень його вже не стало…
- Він загинув 17 червня. Як це сталося?
- Ну як піхота гине? Як ти не навчайся, які вишколи не проходь - це тобі допоможе, звичайно ж. Але головним чином піхота виживає чисто на фарті. Івану фарту не вистачило…
Вони виходили. Іван йшов першим. Перед ним ляпнув "кабачок" (мінометна міна. – О.М.) -120-ка та й усе (кілька секунд мовчить. – О.М.). Друг, з яким вони разом перейшли з аеророзвідки, йшов слідом, то йому руки-ноги поламало – відкриті переломи. Все пішло на малого… Як сказав мій друг-док, який теж у 47-й: "Що тобі сказати з хорошого? Малий взагалі ніх@ра не зрозумів, що сталося. Із поганого – голови немає"…
- Розірвало…
- (киває. – О.М.). Знаєш, я ще давно приводив приклад, як виглядає смерть на війні. Пам’ятаєш фільм про танкістів "Лють" з Бредом Піттом? Там був герой другого плану, з яким вони разом їздили. Він такий характерний, з прописаною роллю. І тут момент, коли кружляли навколо "Тигра", щоб підбити, але він вистрілює й тому командиру просто збиває "башню". І все - далі його у фільмі немає. Отак і буває: ось він був, ви тільки-но розмовляли, а тут раз – і нема. З малим так і вийшло…
- Де це сталося?
- Біля Малої Токмачки в Запорізькій області (робить паузу. – О.М.). Тільки наступного дня вивезли тіло. Тому що був мінометний обстріл. Тоді вони спочатку дроном шукали, а наступного ранку вже вийшли й забрали…
- Ти написав пост про загибель Івана наступного дня - 18 червня…
- 18-го я дізнався. Пацани не одразу сказали. Вони ж списуються з дівчатами, а ті – між собою. Мені 17-го мала Івана десь об одинадцятій вечора, коли він уже загинув, написала, що хлопці виходили на зв'язок, все нормально. Вона теж ще не знала…
Знаєш, 17-го був такий хороший день. Ми вибралися в місто, сходили в перукарню, посиділи в кафешці з хлопцем-танкістом. А малого вже не було… Ніхр@на тоді не відчував – не було передчуття… А от вночі спати лягав, якось так задавило в грудях. Думаю: "Невже малому в грудак в бронік прилетіло чи що?!". На ранок, коли був в душі, телефон дзвонив раз, два. Виходжу. То кохана. Набираю, а вона: "Іван загинув" (замовкає. – О.М.)… Спочатку загубився. Потім пішов до медсестри, попросив заспокійливе, сказав, що сталося. Вона побігла, десь взяла гідазепам. Походив, вийшов на вулицю. Така прострація була… Далі думаю, що ж робити?! Це була неділя, а ВЛК у лікарні – у вівторок. Як я тут залишуся?! Чого я тут сиджу?! Що висиджу?! Зв’язався з командиром, спитав, як бути. Він: "Пиши відмову від госпіталізації, рапорт на відпустку і вали до дружини". То я пригнув в машину та поїхав…
- Вибач, що я змушую тебе знову це згадувати в деталях…
- Та нічого… Їхав, вив, кричав, погриз руль – правда легше ніх@ра не стало. І не стане…
- Справді, не стане… Коли ми з тобою домовлялися про інтерв’ю і говорили про загибель Івана, ти написав: "Це найгірше, що зі мною могло статися на війні".
- Зараз так скажу: "Це найгірше, що зі мною могло статися на фронті". Спочатку думав: на війні. Але ж у неба таке дурне почуття гумору – може показати, що буває й гірше. Зі словами треба бути обережним. У мене ще є кохана, старший син з малою, Івана мала…
- Ти написав вірш про Івана, який закінчується словами: "Чекай на доповідь, друже син". Що ти мав на увазі?
- Є ряд речей, які треба зробити. Тримати близьких, помститися за нього. А потім доповім йому… А він скаже: "Плюс".
- У військовій манері. Ви, до речі, як частіше спілкувалися? Переписувалися?
- Здебільшого переписувалися. Було прикольно, коли мали змогу перетнутися, і в якійсь такій розмові на військову тему зверталися один до одного: "Братан". А потім самі сміялися з цього. І, звичайно, зверталися: "Друже син, друже батько" (мовчить. – О.М.)…
- Я записувала інтерв’ю із Тарасом Ратушним.
- З Таріком? Я його знаю ще з часів другого студентського голодування.
- Ми теж говорили після загибелі його сина Романа. Я запитала, як виховати такого сина? Він мені так відповів: "Не заважати йому, якщо він каже: "Я знаю, що роблю", не нав’язувати якихось своїх уявлень та батьківських шаблонів, тому що вони можуть не просто бути застарілими, але й стати рудиментами у розвитку нового покоління"...
- Оце Тарік завернув так по-розумному (посміхається. – О.М.).
- У тебе є своя, скажімо так, "формула"?
- Ми з дітьми намагалися й намагаємося, передусім, бути друзями. В принципі, те саме, що сказав Тарік, тільки більш простими словами – поважай його і все. Так, має бути відповідальність, ти показуєш, що вчинки мають наслідки. Ти пояснюєш: "Таке не роби, бо буде те-то". Був такий момент, коли малий, як усі малі-екстремали, захопився лазінням по дахах, мостах. Я розумів, що очолити це у мене не вистачить здоров’я, а якось припинити не вийде. З дому не випускати чи як?! То мій друг-альпініст розказав їм, як можна підстрахуватися, щоб якось мінімізувати наслідки. Але ця історія закінчилася тим, що лазили на ВДНХ, а його друган навернувся, гепнувся головою і знепритомнів. Добре, що висота невелика – на рівні другого поверху. Вони перелякалися. Він прийшов до тями, нічого не пам’ятав. Там, дійсно, був струс мозку. Малий наступного ранку щось маявся. Потім набрав маму друга й каже: "Вибачте, лазили, він впав. Ви краще відведіть до лікаря". Це йому було років 16…
- Визнав, що були не праві, вибачився перед мамою друга. Це вже не дитячий вчинок, а чоловічий.
- Я ж про що. Перед тим він захоплювався велоспортом, екстремальним ВМХ-рейсингом. Навіть займав призові місця на чемпіонатах України. Але він же був невисокого зросту, коли там у 15 років – вже такі лосі! Тренер йому пояснив: "Іване, ти вибач, однак перспектив немає". Це для нього був серйозний удар, але впорався з цим.
- І в 20 років пішов воювати (Денис киває. – О.М.). Давай ще про війну. Ти думаєш про те, що на нас очікує? Зараз багато розмов про те, що росіяни можуть підірвати Запорізьку АЕС…
- Підірвуть чи ні – нам своє робити. Від того щось зміниться? Хіба трохи лінія фронту. Ну і що?!
- Але вони не дотримуються правил та звичаїв війни!
- А що ти хочеш?! Це беспрєдєльщики! Такий у нас, сука, ворог – нешляхетний. Орда. Хоча нащадки монголів ображаються, кажуть: "Орду не треба зачіпати, у нас не було такого лайна".
- Я до того і веду, що ворог – нечесний. Відповідно, і протистояння таке.
- Що ворог нечесний було зрозуміло ще у 2014 році по Іловайську. Вбиватимемо нечесного. Це ж взагалі нічого не змінює.
- Але такі їхні дії ще розраховані й на те, щоб змусити наших військових понервувати, адже вони хвилюються, коли обстрілюють цивільних – їхніх близьких та рідних. Мені багато хто з них розповідав, що важче сприймає, коли летять ті ж ракети та дрони на неприфронтові міста, аніж коли у них свистить над головою. Дратує, що не можеш нічого з тим вдіяти.
- Вистачає х@йових моментів на війні. Ми у листопаді були під Бахмутом. Сидиш на позиціях, тебе декілька діб криють усім, чим завгодно. Маляр розказувала, що у нас там капітальні позиції. Та які?! Ми самі думали, що тоді за півроку там можна було нарити та набетонувати резервних позицій у 18 рядів, щоб було, куди відходити. А ми вриваємося в посадку і все!
Ще дратує, коли тебе криють, а під@рів немає – ні на кому зло зігнати.
- Чому не підготували позиції?
- Ти мене питаєш? (посміхається. – О.М.). Я звідки знаю! Був час для того, щоб накопати нормальних резервних позицій навколо Бахмуту. Коли Іван загинув, пацани розказували, що там у кацапів позиція була забетонована. Вони копають, як й#бані землерийки, укріплюють й бетонують. А ти заходиш, накрився трьома жердочками і весь тобі бліндаж.
- Ми часто й дискутуємо на тему, що не потрібно недооцінювати ворога, розказуючи, що усі там – безрукі й тупі.
- Є, звичайно, непідготовлене "м'ясо". Але ж то не основна маса. У тому ж Куп’янську в лісі працює пару розрахунків грьобаних "васильків" - дуже добре підготовлені.
- Я так розумію, ти повертаєшся на фронт?
- Звичайно! По-перше, помститися. По-друге, я ж у війську. Хлопці говорили, може, мене в Київ перевести. Я відповідаю: "У тилу або дах поїде, або зіп’юся". Єдине, треба буде змінити спеціалізацію, щоб полювати саме на міномети. Наприклад, піти на дрон-камікадзе. Хоча, звичайно, я вже старенький на то все вчитися.
- Там два тижні тренуєшся на пульті, тоді вже літати. Вчитися ніколи не пізно.
- Треба ефективно літати. От полювати на міномети – це так, це воно.
- Ще раз згадаю Тараса Ратушного. Ми з ним у тій розмові також спробували спрогнозувати майбутнє. Він не виключає, що нашим дітям та онукам теж доведеться воювати з росіянами.
- Звичайно, доведеться! Бо світова спільнота не дасть нам спалити москву. Коли ми погнали кацапів з-під Києва, говорили: "Підемо на москву, х@й нас хто зупинить!". Але елементарно БК закінчиться і все! Хоча я питав єдину свою знайому з росії, з якою спілкуюся: "Якщо ми присунемо, стрілятимуть з кожного вікна?". Вона відповіла: "Буде, як в ситуації з пригожиним – більшість сидітимуть й чекатимуть вдома, чим усе закінчиться".
- Ще одне підтвердження того, що ми з ними різні.
- Різні. Хоча будуть й ті, хто чинитимуть спротив. Цей відсоток, звичайно, набагато менший. Але ж в них, сука, населення набагато більше!
- І що нам із цим робити?
- Розколювати зсередини, підтримувати сибірський, татарський сепаратизм.
- Думаєш, там можуть бути серйозні повстання? Не поодинокі мітинги, на яких "омон" пакує всіх підряд та й на тому усе закінчується.
- Згадай масові акції протесту в хабаровську через затримання губернатора. Там не було такого: вийшли й їх розігнали. Знаєш, з одного боку, пох@р, що у них там відбувається. З іншого – шкода, що в тій ситуації з пригожиним не полилися ріки крові. Але щось подібне все ж може бути. Прецедент є.
- Але все ж нам на це не варто сподіватися.
- Ми не маємо сподіватися що все якось саме собою розрулиться. Це як писав один з поетів: "Прилетит вдруг волшебник в голубом вертолете и бесплатно покажет всем х@й. Потому что бесплатно в этом мире бывает только х@й". Справді, наші вороженьки не згинуть, як роса на сонці. Тому тільки своїми руками!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Денисом Гнатюком
