Лікар-доброволець Наталя (Кориця): "Привезли військового з турнікетами на трьох кінцівках. Ти дивишся і розумієш: їх доведеться ампутувати"

Автор: Ольга Москалюк

Наталя (Кориця) – лікар-анестезіолог. Сьогодні рятує життя наших військових у стабпункті на Бахмутському напрямку в складі ПДМШ - Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. До повномасштабного вторгнення працювала за спеціальністю, навчалася в аспірантурі, писала дисертацію. Хотіла переїжджати до Польщі, але не вийшло - 24 лютого минулого року змінило усі плани.

Наталя на той момент була в Запоріжжі й збиралася на роботу в одну з лікарень.

- Мене розбудила подружка. Вона подзвонила і сказала, що почалася повномасштабна війна, - згадує ті події у нашій телефонній розмові. - Я одразу не повірила. Але у місті уже було добре чутно цей початок. Я швидко зібралася й поїхала на роботу.

- Яку атмосферу ви застали в лікарні, коли приїхали? Як реагували колеги, пацієнти на вторгнення росії? Чи був у них шок, паніка, тривога?

- Я б не сказала, що була паніка чи хаос. Ніхто терміново не збирався кудись виїжджати, покидати країну. У нашому відділенні всі були зосереджені й спокійні. Готувалися до масового напливу пацієнтів.

- Якими для вас були перші місяці повномасштабки? Ви залишалися в Запоріжжі?

- Так, я залишалася в Запоріжжі. Потім у вересні, коли стало зрозуміло, що місто не буде окупованим, і тут не відбуватимуться бойові дії, я вирішила все ж виїхати до Польщі. Такі плани мала ще задовго до повномасштабної війни. Моя родина на той час жила там. Зрештою, я пробула в Польщі два місяці й усвідомила, що не можу тут знаходитися та повернулася додому.

- Чому?

- Я усвідомлювала, що моє місце зараз не в Польщі. Я, як лікар, потрібна в Україні.

- Рідні вас не відмовляли від цього кроку? Не говорили, що це небезпечно?

- Говорили. Але розуміли, що це вже не допоможе (посміхається. – О.М.). Рішення прийнято, тому з ним треба просто змиритися й усе.

- Ви одразу поїхали на Донбас?

- Ні, спочатку повернулася в Запоріжжя. Тут почала шукати можливості, щоб поїхати в гарячі точки. Як аспірант, не можу мобілізуватися офіційно, тому що довелося б брати академічну відпустку. Тому розшукувала такі організації, куди можна було б піти добровольцем. ПДМШ мені здалося найсильнішим та найбільш мотивованим формуванням. Тепер я тут.

- Як вас прийняли? Знаю, що ПДМШ – це родина.

- Справді, так і є! Сюди хочеться повертатися, не дивлячись на те, що це безоплатно. Але атмосфера така, що виникає бажання знову й знову приїжджати на ротацію. Я знаю багатьох лікарів, які намагаються взяти відпустку й приєднатися саме до ПДМШ.

- Ви перед приїздом на Бахмутський напрямок були ще десь в гарячих точках?

- Ні, не була. Одразу потрапила в цей стабпункт.

- Цей напрямок залишається одним з найважчих. Був таким і раніше. Мені ваш колега - лікар-доброволець ПДМШ Сергій Борменталь, який також там працював, кілька місяців тому так описав свою роботу: "Ти там в постійній небезпеці через близькість з ними (росіянами. – О.М.). Коли за 10 кілометрів, то це таке, хоч можуть дістати артилерією. А тут ближче. Однак мозок перемикається і працюєш". Як у вас?

- Приблизно так само. Тут були обстріли. Нам теж прилітало біля стабпункту. Але ти цей момент проживаєш, абстрагуєшся від цього й працюєш далі.

- Були такі моменти, коли стає страшно?

- Звичайно, були! Але коли обстріл закінчується, цей страх минає, і ти продовжуєш робити свою роботу.

- У лікарів у мирному житті є графіки чергувань. Зрозуміло, що сьогодні у вас робота непередбачувана, про що ми з вами й говорили, коли домовлялися про інтерв’ю. Тобто ти собі за таких умов не належиш. Складно було переналаштуватися?

- Якщо чесно, ні. Бо я весь час з інтернатури працювала в реанімаціях по дві-три доби поспіль. Різні були ситуації. Я ніколи не була плановим лікарем. А до того працювала медичною сестрою в цілодобовому травмпункті. Тому тут для мене в цьому плані не з’явилося чогось незвичного.

- Ви працювали в травмпункті та в реанімації, відповідно, стикалися з травмами і до повномасштабки. Очевидно, що їх не порівняти з нинішніми пораненнями, які ви бачите. І кількістю також. Але все ж, чи допоміг вам якось той досвід, якщо можна так сказати, швидше адаптуватися у сприйнятті дійсності?

- Він, звичайно, зіграв свою роль. Але ви правильно сказали, що таких травм я в цивільному житті не бачила. Так, після ДТП теж страшні наслідки, але вони не мають такого бекграунду. У перший день сюди прибула інша наша бригада, а ми приїхали познайомитися, подивитися, як все відбувається. Мали заступити наступного дня. Пам’ятаю, як тоді примчалась евакуаційна машина, в якій було повно поранених, один з яких – з відкритою травмою грудної клітини. Коли я на нього дивилася, виник якийсь ступор. У мене була ця доба, щоб ще раз все переосмислити, налаштуватися. Це було треба задля того, щоб з початком роботи, не виникало таких моментів, коли я зависаю чи пробую справитися з емоціями. Ти повинен бути зібраний. Все! Цей час був потрібен, щоб усвідомити, що далі відбуватиметься. Тому, так, досвід цивільного життя допоміг, але він не зміг на сто відсотків підготувати до того, що тут буде. Після повномасштабного вторгнення я працювала з військовими в Запоріжжі, але вони вже були прооперовані. Тобто більш-менш стабільні, хоч і важкі, але це був майже останній етап надання їм допомоги. Все одно не той рівень.

- З якими пораненнями ви зараз найчастіше стикаєтеся?

- Мінно-вибухова травма, осколкові поранення та контузії, яких дуже багато.

- А кульових поранень менше?

- Так, їх мало.

- Згадайте випадок з вашої роботи тут, який вам найбільше запам’ятався?

- Знаєте, сильно зачіпає, коли бачиш молодих хлопців, які приїжджають із турнікетами, накладеними 10-12 годин тому. Не завжди їх накладають на серйозні поранення. Був випадок, коли привезли військового з турнікетами на трьох кінцівках. Ти дивишся і розумієш: їх доведеться ампутувати. Це важко усвідомлювати…

Запам’яталася історія про батька та сина, які воювали разом в одній бригаді. У сина були дуже важкі поранення. Батько не був поранений, але приїхав з ним. Емоційно було складно на них дивитися…

- Цей хлопець вижив?

- Від нас він поїхав живий. Його направили до Дніпра. Далі дуже важко відслідковувати їхню долю.

Взагалі за весь час мого тут перебування можна на пальцях однієї руки порахувати тих, хто не поїхали від нас далі. Навіть коли поступає пацієнт у стані клінічної смерті, докладається максимум зусиль, щоб його стабілізувати та відправити до госпіталю.

- Як справляєтеся психологічно після того, що вам доводиться бачити й переживати?

- Робота йде, продовжуються надходження. Тим бійцям, які сюди приїжджають, не потрібен лікар, який емоційно нестабільний чи незібраний.

- Але ваша робота пов’язана з болем, смертю. Ми ж усі – не сталеві… Як триматися, щоб не "згоріти" всередині?

- Я для себе розумію: те, що переживаємо ми тут на стабі, не йде ні в яке порівняння з тим, що проживають хлопці на нулі. Насправді, в цій війні герої – тільки вони! Решта потрібні для того, щоб вони залишалися живими, максимально здоровими фізично та психологічно. Тому треба ставити себе на друге-третє місце після них.

- Що для вас загалом найважче?

- Багато є важких моментів… Напевно, найважче усвідомлювати масштаби трагедії цієї війни, дивитися на цих хлопчиків, розуміючи, що у них є дружини, діти, батьки, які на них чекають і не знають, що зараз з ними відбувається. Скільки тут скалічених доль… Інколи це незворотні зміни. Це найтяжче…

- Розкажіть, як відбувається зустріч поранених? Як поводяться ті, хто мають легкі поранення? Чи жартують? Адже на війні без гумору, як говорять самі військові, ніяк. Знаю, що бувають такі, хто просять одразу відвезти їх назад на нуль...

- Дійсно, є такі, які рвуться назад туди – до хлопців. Взагалі ми намагаємося налагодити контакт, питаємо, як звати, звідти родом, чим займався до повномасштабки. Тобто пробуємо поговорити. Часто, справді, й пожартувати, якщо пацієнт в свідомості, та його стан стабільний. Докладаємо максимум зусиль, щоб підтримати його й морально та налаштувати на позитивний лад. Водночас, не приховуємо від нього правду про поранення.

- Заспокоюєте?

- Звичайно! Говоримо, що все зробимо. Й робимо це! Але коли боєць напряму питає, наприклад, що з його кінцівкою, яка підлягає ампутації, немає сенсу казати неправду. Він її все одно дізнається через пів години. І це може статися у не зовсім коректній формі. Тому краще йому тут розказати, налаштувати. Багато хто одразу питає, а що з протезуванням, які є програми? Починають перебирати можливі варіанти, згадувати своїх друзів, які навіть на двох протезах поверталися на фронт. Тобто йде налаштування на те, що потрібно жити далі, а не на думки: все, це кінець, інвалід на все життя.

- Чи підтримуєте зв'язок з військовими, яких рятували? Чи дізнаєтеся про їхню подальшу долю?

- Іноді намагаємося. Але це дуже важко. Вони у нас перебувають пів години. Максимум – годину. Далі їдуть на першу спеціалізовану допомогу в госпіталь, де знаходяться добу. Потім – на Дніпро й в інші тилові міста. Складно відстежити їхній маршрут. Тому не завжди виходить дізнатися, як вони.

- Серед ваших друзів, близьких знайомих є ті, хто на передовій?

- Ні. Є друзі–лікарі, які працюють в госпіталях та на стабпунктах. Хтось в ЗСУ, хтось – в ПДМШ.

- А місцевим ви надаєте допомогу?

- Так, вони звертаються до нас по медичну допомогу.

- Не лише з пораненнями, а й зі звичайними хворобами?

- Буває таке. Наприклад, був чоловік похилого віку. У нього після трахеостомії - трубка, яку треба було замінити. Він не мав змоги виїхати в ту клініку, в якій раніше лікувався. То ми на стабпункті її замінили. Це такий невеликий обсяг допомоги, яку ми тут можемо надати. Вчора (10 липня. – О.М.) була жінка, яка йшла з поховання, і їй стало зле – психоемоційна криза. Теж привели до нас. Звертаються ті, хто порізався, впав, у кого піднявся тиск. Ми допомагаємо.

- Про місцевих різне говорять. Деякі військові розказували мені, що там є так звані "ждуни", які досі чекають на росію...

- На щастя, я таких тут не зустрічала. Місцеві, з якими ми перетиналися, це здебільшого люди похилого віку, які постраждали внаслідок обстрілів, або не мають змоги виїхати - їм немає куди. Приїдуть у те ж Запоріжжя, але будуть там нікому не потрібні. Я знаю, яка ситуація в місті. Воно неодноразово було під обстрілами. У будинках руйнувалися цілі під’їзди. У таких випадках навіть місцеві мешканці не отримували допомогу від влади. То що говорити про людей, які приїдуть з Донбасу?! Їм, правда, повторюся, – немає куди їхати. У них все життя – в цій своїй хаті та городі. Більшості з них – вісімдесят плюс років. Вони одинокі або мають не дуже благополучних дітей, тому ті не можуть допомогти. Через те лишаються тут, бо не мають іншого вибору. Але вони точно не "ждуни". Дехто навіть допомагає, зокрема приносять їжу, якісь смаколики.

- Просто в суспільстві мала місце думка, що на Донбасі велика кількість тих, хто підтримував так звану "русскую весну". Хоча, справді, там вистачає адекватних та патріотичних людей.

- Так, вистачає. У мене особисто багато родичів та знайомих з Донбасу, які патріотично налаштовані. "Ждуни" і любителі цього "узького мира" є скрізь. Це ніяк не дорівнює людині з Донбасу. Мій друг, теж лікар-анестезіолог, був в окупованому Маріуполі, де працював у лікарні до останнього, надаючи допомогу. Він мав можливість сховатися, але не зробив цього. Виїхав десь у квітні. Ще пам’ятаю їхні фотографії в місті на святкуваннях Дня Незалежності з українськими прапорами. Там були дуже патріотичні українці. Але я знаю протилежно налаштованих людей із Заходу України. Тому не треба судити обмежено.

- Цей лікар із Маріуполя сьогодні теж працює?

- Він у київській лікарні, яка займається військовослужбовцями.

- Наталю, ми розуміємо, що ця війна не скінчиться завтра чи за кілька місяців. Можна, звичайно, сподіватися на якесь диво…

- Але ж сподіваємося (посміхається. – О.М.).

- Дуже хотілося б, звичайно. Але якщо розглядати реалістично-песимістичний варіант, то вона затягнеться. За таких умов, чи думаєте ви про майбутнє? Будуєте плани? Чи живете сьогоднішнім днем?

- Так, я живу сьогоднішнім днем. Тому що все решта – другорядне. Наразі воно не є важливим.

- Ви на початку нашої розмови сказали, що спершу не повірили в те, що почалася повномасштабна війна. Справді, таку новину сприйняти одразу складно, адже вона суперечить здоровому глузду. Однак ще напередодні було чимало заяв та попереджень, зокрема з боку наших західних партнерів, що такий варіант все ж можливий. Ви що про це все тоді думали?

- За пару днів до повномасштабної війни пізно ввечері була заява путіна про визнання росією днр і лнр в межах Донецької та Луганської областей. Не вірила до останнього, що це призведе до такого нападу. Але все ж ми з подружками зібралися та поїхали заправити повні баки в машинах.

- Що потім, я так розумію, вам дуже допомогло.

- Допомогло! Коли 24 лютого я їхала на роботу, то бачила просто шалені черги на заправках. Вони були потім ще декілька днів, поки не вичерпалися майже усі запаси. А я мала змогу їздити на роботу та підвозити персонал з лікарні.

- Нас усіх змінила ця війна. Яка у вас відбулася трансформація? Якою ви стали? Сильнішою? Можливо, спокійнішою?

- Точно сильнішою. І спокійнішою, напевно, теж. Я вже не знаю, що мене може насправді налякати (всміхається. - О.М.) та викликати якусь паніку. Це такий досвід! Але він зробив тільки міцнішою.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Наталею (Корицею)