Інструктор Андрій Миць: "Телефон на війні – це смерть! Просто питання часу"

Автор: Ольга Москалюк

Андрій Миць називає себе не зовсім зручним співрозмовником, адже майже не проявляє емоцій. Але говорити з ним можна годинами. Правда, після таких розмов хочеться змінити свій смартфон на стареньку Nokia 3310 і видалитися з усіх соцмереж. Причину такого бажання ви дізнаєтеся, прочитавши це інтерв’ю.

 Спойлер: Андрій – спеціаліст з кібербезпеки. Нині є інструктором 150-го навчального центру Сил ТрО ЗСУ . Навчає командирів відділень та взводів. Його основний курс – "Інформаційна гігієна". Але викладає й інші дисципліни. Так само, як і решта інструкторів центру.

- У нас є правило, яке звучить приблизно так: "Ми читаємо все для всіх", - пояснює. - Тобто будь-який наш інструктор має топово, ідеально володіти будь-якою темою, яку проходить курсант. А їх у нас досить велика кількість. Зокрема лідерство, система управління боєм, тактика, бої в місті, будь-що, пов'язане зі зброєю, робота з мінно-вибуховими приладами тощо. Усі інструктори дуже вмотивовані. Викладаються на всю силу. Причому самі не припиняють навчання – виїжджають за кордон по нові знання. Однак на війну найближчим часом нас не відпустять, адже маємо тут виконати свою роботу. Але я все одно розраховую, що встигну встрибнути у "останній вагон" та трохи "поклепатися". Думаю, я додивлюся це "кіно" до кінця.

- Про навчання поговоримо. Але почнімо нашу розмову з повномасштабного вторгнення. Чи допускав ти, що таке взагалі можливо?

- Те, що почнеться повномасштабна війна, було очевидно. Як і те, що це станеться в якусь сакральну дату – рашисти завжди їм підпорядковані. Напередодні вторгнення про нього писали в мас-медіа. Від друзів мені теж надходила серйозна інформація. Тому у мене було розуміння, що це може статися приблизно 23 лютого. У моєму випадку "часом Ч" стало 15 січня. Я зустрівся з одним досить поважним товаришем, який має відношення до спецслужб. Я його запитав: "Як ти оцінюєш, що буде?". Він сказав таку фразу: "Скоріш за все, ми заснемо в одній країні, а прокинемося в іншій". Він – не колаборант, не сепаратист, а абсолютно правильна людина. Ніколи не чув закидів щодо наявності корупційної складової в його роботі. Поважаю його по сьогодні. Він захищає країну в лавах ЗСУ. Дуже потужний вояка. Спілкуємося і досі. Але тоді його відповідь була більш математичною, аніж емоційною. Тому що він аналізував стан наших Збройних Сил і володів частиною інформації про потенціал російської федерації. Враховуючи ці дві складові, вирішив, що у нас немає шансів. На питання, що робитиме, відповів: "Ще не знаю, але, скоріш за все, до кінця". Ось ця фраза зорієнтувала, який розвиток подій буде в моєму житті.

- А у тебе тоді було це відчуття, що ми можемо втратити країну?

- На початок повномасштабки у моїй голові була вибудована така межа: я собі відводив максимум три доби. У мене не було ніяких ілюзій, що ми протримаємося довше того часу. До вторгнення я був готовий та зібраний. Ми з товаришами чекали на сумках…

- Тобто у твоєму оточенні усі були налаштовані на те, що напад буде? Адже тоді ми від влади чули, що наші західні партнери нагнітають, попереджуючи нас про можливе вторгнення росії. Максимум, про що наші можновладці говорили – загострення ситуації на Донбасі.

- Я досить давно займаюся підготовкою не найпростіших людей. Коло моїх знайомих – досить велике. От чим я можу точно похвалитися, так це кількістю друзів та товаришів. Коли почалася ця шуміха, я в уяві чималої кількості з них був тим, до кого саме у той час потрібно було звернутися з питанням: "А що буде?". Розпитували постійно. Я усіх відповідав однаково: "Я – така сама людина, як і ви. У мене немає ніяких секретних даних. Мені Буданов – не кум. Тож достовірної інформації не маю. Але, аналізуючи те, що відбувається, можу сказати одне - готуйтеся! Якщо навіть нічого не буде, готовим простіше, аніж навпаки". У моєму конкретному випадку після тієї розмови з товаришем, про яку я тобі розказав, я зрозумів: якщо на його рівні існує така нотка, то це вже і для мене – знак. Грубо кажучи, я – цивільний, у якого є свій арсенал легальної зброї, але він з моїми навичками може перетворити мене на найкращого солдата, агента "008". Однак ти сам ніколи в житті не закриєш навіть мільйонну частина цієї війни. Тому що війни виграються та програються тільки командою. Чим вона злагодніша, тим ефективніша. Я прекрасно усвідомлював, що один в полі - не воїн. Треба команда. Тому ми з товаришами зібралися та підготувалися. Всередині січня я написав заповіти, переписав майно. Після розуміння, якщо воно почнеться, яким чином буде, в моїй голові все дуже просто склалося: це буде швидко й агресивно. Я пам’ятав, як вони поводилися в Чечні, й як знищували Сирію - бомбили з літаків населення, де у військових, окрім автомата, зброї не було. Розумів: десь плюс-мінус така ситуація буде і у нас. Так от 23 лютого я написав пост, який гарантовано щороку цього дня дублюватиму, щоб люди згадували, як все було, і пам’ятали, наскільки є важливим. Там містилася чітка інструкція, що робити, перелічені основні складові тривожної валізи, вказано, де її тримати, як усе може початися, чого точно не потрібно робити. Однією з рекомендацій (особливо для тих, у кого діти) було те, що в жодному не виїжджати з міста після того, як пройшла година з початку бойових дій. Якщо встиг – все буде добре. Якщо ні – зустрінеш війну на дорозі, а це найнебезпечніше, що може виникнути в тих умовах. 23 лютого десь до першої години ночі ми з товаришами чекали, коли ж почнеться. Цього не сталося. Я вирішив, що треба трошки поспати. А десь о 4.30 24-го полетіли ракети. Пам’ятаю, спочатку вийшов на балкон подивитися, чи стоять будинки взагалі. Побачив, що все не так критично. У вікнах навколо загорялося світло, дехто почав панікувати та кричати. Я підійшов до кавоварки, вмикнув її і сам собі проговорюю: "Не дасте мені приготувати каву, я вас і ножем знищуватиму!". Каву я приготував. Подумав: "Якщо дали випити кави, може, встигну помитися" (посміхається. - О.М.). Взяв із собою на всякий випадок ліхтарик, помився, зібрався, спустився пішки, вийшов на вулицю й побачив очікувану картину: ніхто не розуміє, що він робить, були тотальні затори, навколо вибухало. Розуміючи заздалегідь, яким чином розвиватимуться події, я свій автомобіль поставив таким чином, що на моєму маршруті все було добре (посміхається. - О.М.). То я поїхав до своїх козаків у Бориспіль. Там хлопці ставали на облік, отримували зброю. Так нас прийняли до Територіальної оборони. Потім були цікаві завдання, про які я не можу розказати. Приблизно наприкінці квітня минулого року ми повернулися до нашого батальйону. На той час кацапів від Києва відігнали. Тут настала така пора, коли військові, приїжджаючи сюди у відрядження, не розуміли, що відбувається. Мені телефонував кум і питав: "Друже, як так?! Смерті, вбивства, вибухи, окопи, безсонні ночі, а тут люди гучно справляють день народження! Добре, у них якісь свої критерії. Але ж як із тими, хто їх обслуговують? Хіба вони не усвідомлюють, якою ціною їм дається можливість просто нормально спати?!".

- Когнітивний дисонанс.

- У мене на той час він теж був. Але маю серйозну психологічну підготовку, то я взяв собі на озброєння таку думку: якщо не заради такого життя в тилу, то навіщо нам воювати?!

- Мені чимало друзів та знайомих військових так говорять.

- Цей формуляр дуже спрощує самоконтроль і ставлення до оточуючих. Звичайно, тобі хотілося б, щоб люди більше переймалися війною. Інколи бачиш, наскільки вони закриті у своєму маленькому квартирному світі: "У мій дім ракета не прилетіла. У когось біда, то нехай держава справляється з цими питаннями. Я що?! Так, є ті, хто воюють, гинуть. У них не вистачає дронів, але я у тому не розбираюся"…

- Розбиратися й не треба! Закинь, умовно, 200-500 гривень на місяць донатів тим, хто вміє цим займатися.

- Ці люди, насправді, не дурні й не погані. Ти спілкуєшся з людиною, вона пояснює: "Мені не шкода, але я не тільки в дронах не розбираюся, а й в благодійних фондах. Читаю, що там крадуть мільярди…". Кажеш: "Добре, зараз соцмережі завалені зверненнями військових, можеш на них реагувати. У твоєму колі знайомих є ті, хто дотичні до війни. Її ж роблять не лише люди в окопах, які стріляють, а всі війська – кожен на своєму місці. Лише при правильній організації цього процесу війну можна завершити нашою перемогою у найближчі терміни. Якщо серед твоїх друзів-знайомих є оператор ПВО або навіть водій, який доставляє вантаж на фронт, будь ласка, допомагай йому!".

Так от, повертаючись до початку війни, я, дійсно, йшов на смерть. Розумів, що не маю математичної формули, з урахуванням тих обставин, в яких я опинився, прожити більше трьох днів…

- А чому саме три дні? Не два чи п’ять?

- Я оцінював, скільки вони рухатимуться колонами до Борисполя, де і наскільки ми теоритично можемо їх затримати, і на яких етапах буду я – у будь-якому випадку десь в перших рядах. Тому у мене й відклалася ця цифра.

- Просто росіяни якраз і планували захопити Київ за три дні.

- Ні-ні, це ніяк не пов’язано. Це мої персональні роздуми.

- Теорія ймовірності?

- Так точно! Коли ми їхали до Борисполя, логіка була дуже простою: це буде точно перше місце, де будуть основні й найжорстокіші бої.

- Через те, що там аеропорт, який під Києвом?

- Звичайно! Повністю відкритий майданчик для висадки будь-чого у будь-якій кількості. До Києва – рукою подати по трасі, яку ніби спеціально відбудували, щоб можна було здійснити цей марш-кидок. Усі розуміли: це буде перша точка. Але так вийшло, що основні бої зустріли інші люди з іншого боку. Я тоді від друзів та товаришів почав отримувати першу інформацію про те, що "крошаться" колони росіян…

- Які були відчуття? Зрадів?

- Знаючи велику кількість технологій, до яких недотичні звичайні громадяни, я маю ставитися до будь-якої інформації зі скепсисом, тому аналізувати її з точки зору математичних формул. У мене за першими повідомленнями було сприйняття невідповідності певним математичним показникам. Я думав, що це може бути наше ІПСО, яке дозволяє не опустити рук саме в перші дні. Навіть якби так і було, я не кажу, що це погано. Війна – дуже неприємна річ, у якій, на жаль, не усе пофарбовано у колір доблесті й честі. Є моделі, в яких змушені викривляти інформацію заради блага і досягнення перемоги. Тому й подумав, що відбувається певне викривлення. Але чимала кількість моїх друзів зустрічали наших недругів, і коли я потім отримував від них дані, співставляв із тим, що пішло в пресу. Це підтверджувало те, що наше керівництво не вдаватиметься до технологій приниження, за якими працюють росіяни: не брехатимуть, а визнаватимуть помилки. Це дуже сильно мені підняло моральний дух. А перегляд спалених колон зробив це ще більше! Єдине, що мене засмучувало у перші дні, це паніка серед цивільних. Вони дивилися на людей зі зброєю, не розуміючи, що робити, не знали, як реагувати – боятися чи, навпаки, дякувати. У багатьох були питання, як діяти. Як на мене, робота з підготовки населення була проведена не до кінця ефективно та правильно. Хоча по Бориспольському району все було відпрацьовано з точки зору організації на 120 відсотків.

Знаєш, можливо, після перемоги, коли ми через трибунали пересаджаємо усіх тих перевертнів у погонах, дізнаємося, що Бориспіль був однією з перших цілей. Але ворог міг побачити, наскільки оперативно та якісно тут включилися і взяли під контроль територію всі ланки – від політичного керівництва до військового, то змінив напрямок. Я – не військовий експерт, секретних даних по плануванню початку операцій росіянами у мене немає, але тішуся, що ми тоді все правильно зробили. Як і своєю причетністю до команди, яка показово зустріла війну. Життя міста було змінено. Хоч, повторюся, цивільне населення не було підготовлене належним чином. Але це не локальна проблема якогось міста чи регіону…

- Так, всеукраїнська. Я часто згадую, як напередодні вторгнення ми в кулуарах Ради запитували Олексія Резнікова, чи потрібно людям збирати тривожну валізу? На що він сказав, що мамам треба купити йод на випадок, якщо дитина впаде і заб'ється. Така порада міністра оборони перед повномасштабною війною. Як на мене, це, м’яко кажучи, не робота з населенням.

- Глобальна політика паскудна тим, що ніхто ніколи не дізнається, як було насправді. У цьому велика біда. Уже сталося, як сталося. Добре це чи погано, але у нас немає жодного шансу отримати інформацію, що ж відбувалося. Так само, як із Другою світовою війною – велика кількість документів була знищена чи підроблена. Це все дуже проста математика, підфарбована військовою хитрістю. Наприклад, вчора (15 липня. - О.М.) у мене був курс з радіозв’язку. Люди були дуже здивовані тим, що будь-яка радіостанція будь-де пеленгується, і що ми, що противник знаємо, у якому підрозділі використовується який тип зв’язку. Думали, що безпечність радіозв’язку – це аксіома. А я їм по факту показую трохи іншу реальність.

Дивись, контррозвідка й розвідка – це шахова дошка. Використання математичних формул без військової кмітливості – просто тупе виконання своїх зобов’язань. Зовсім не те. Бо розвідка й контррозвідка – це вміння, знання дуже великої кількості математичних даних, але при цьому завершення їх якоюсь хитрістю, креативом. Мене запитують, яка може бути креативність у розвідника з радіозв’язком? Я їм одразу накидаю десь 25 конкретних кейсів цієї війни, яким чином один математичний пункт, що він прослуховується, можна використати як з позиції розвідника, так і контррозвідника...

- Приклади не наводитимемо? Щоб не підказувати ворогам?

- Ворог у нас хоч і тупий, але досить підступний. Їхня тупість проявляється в тому, що вони починають вчитися тільки тоді, коли знаходяться на краю. Знаєш, я використовую велику кількість правил, які я вивожу за своє життя. Розказую про них на курсах. Наприклад, одне з них: "Маленька радянська армія ніколи не переможе велику радянську армію". Беремо нашу ситуацію. Фактично нас вп’ятеро менше за них. Якщо ми працюватимемо проти них радянськими методами, за якими свого часу будувалася наша армія, математично не маємо жодного шансу перемогти. Бо модель, яку я тобі озвучив, якраз пояснює: якщо воювати однаковими методами за умов такої різниці в кількості, ми просто через це програватимемо. На кшталт дворового протистояння, коли вп’ятьох виходять на одного. Причому усі учасники – із одного спортклубу, які займаються у одного тренера. Тож від того, чи озвучу я зараз тобі ці кейси, суттєво нічого не зміниться, тому що вони все одно рано чи пізно до цього дійдуть. Один з них – використання радіостанцій Baоfeng. На початку війни це була крута штука, яка дозволяла хоч якимось чином управляти підрозділами. Але технічно - абсолютно незахищений зв'язок. Будь-який аматор-радіолюбитель міг спокійно його розкрити та прослуховувати. Були такі випадки, коли люди вдома просто вмикали радіо і слухали, як поруч розміщений штаб військовослужбовців обговорює наступальні й контрнаступальні дії. Так от якщо ти знаєш математичні дані, що твою станцію можуть прослуховувати, можеш використати це, щоб ворог оцінив та специфічно підготувався до операції, яку ти плануєш на своїй ділянці. Дивись: перше, чому треба навчитися, - шифрувати інформацію на будь-якому каналі зв’язку. Умовно кейс виглядає так: на одну точку, яка має прямокутну координату в будь-якій карті, наприклад, по х-у в системі УСК-2000 ми можемо мати приблизно мільйон варіантів кодованих координат. От я командир взводу. У мене – три відділення. Я знаю, що орки слухають мене через Baоfeng, думаючи, що вони її героїчно вскрили. Я розумію: ворог тупий, але не настільки, щоб взяти за вихідну інформацію один радіоефір. Тому ми його підготовлюємо – заздалегідь проводимо процедуру "пригодовування" нашими даними та присаджуємо їх на прослуховування нашої частоти. Під час штурму, коли усі наші знають: ми зараз наступатимемо, кажемо в ефірі командиру "Альфи" поїхати за хлопцями, "Браво" – поки тиша, перепочиньте, а "Чарлі" – займіться самопідготовкою. Орк, який це чує (зазвичай це командир відділення), розуміє: найближчі два дні у них по лінії фронту буде штиль. Якщо ти робиш все правильно, то проводиш ефективний штурм. А якщо ще маєш підтримку РЕБ, який "придушить" їхній радіозв’язок, це все називається джекпот – красива операція, яка на етапі планування має за мету один результат – знищення ворога або захоплення позицій.

- А які можливості російських спецслужб? Як росіяни по нас працюють?

- Коли я навчаю, розказую, яким чином, і яку інформацію аналізує ворог. У мене є дуже важка персональна трагедія. Я не розповідатиму в деталях, але мої друзі загинули через телефон (кілька секунд мовчить. - О.М.)... Через нього продовжує гинути дуже велика кількість людей. Якщо повернутися до математичної формули, що нашого ворога вп’ятеро більше, щоб її зрівняти, які у нас є варіанти? Перший: збільшити нашу кількість. Я на цю тему жартую: "Ми, дійсно, можемо це зробити – сам по собі процес приємний, але його результативність можна буде отримати в кращому випадку через 20 років". Тому ми його відкидаємо. Другий – збільшення ефективності кожного нашого військовослужбовця. Тут у нас абсолютно реальні переваги. Ми рухаємося в цьому напрямку. Тобто коли у нас кожен боєць буде вп’ятеро ефективнішим за ворожого, формула вирівняється. Далі по ній порівнюється кількість зброї. Наприклад, якщо у нас її буде вдвічі більше, аніж у них. Але практично цього досягнути майже нереально. Тоді залишається питання якості. З оцих складових зазвичай виділяємо лише дві: ефективність військовослужбовців та зброї, яку нам надають. Ці параметри дозволяють нам закономірно очікувати час, коли відбудеться капітуляція нашого ворога, і ми, зрештою, переможемо. Як ти вже зрозуміла, я не сильно емоційна людина. Керуюся математичними розрахунками. Так от це - математично робоча формула, яка працює з урахуванням політичного вектору нашої країни по збереженню особового складу. Це, дійсно, так. Я бачив на практиці. Наприклад, де можна було зробити пафосний прорив, але за рахунок великої кількості жертв, наше командування на йшло на такі кроки. Зберігають життя. Я дуже цим тішуся. Необов’язково вбивати для вирівнювання формули. Це можливо, якщо наші військовослужбовці не гинутимуть по тупому. Що це означає? Якщо ти йдеш воювати, маєш до цього ставитися з відповідальністю. Телефон на війні – це смерть! Просто питання часу. На прикладах, які я демонструю на курсі, абсолютно прослідковується пряма математична деталь, послідовність дій, яким чином аналізується кожна мобілка, як ворог її виявляє, як після цього діє за своїм протоколом, і яка кількість втрат з нашого боку через те, що наші військовослужбовці не контролюють свої гаджети, переписку та не знають механізмів, які використовує противник. Я б не став його недооцінювати й іншим не рекомендую. У них є досить потужні IT-напрямки, кіберпрофесіонали, які за потреби стають кіберзлодіями. Зараз у них є можливість дізнатися, з ким спілкується людина, і в який час відправляє який тип файлів. Фактично вони мають інформацію, по якій точно можуть вирахувати, що саме ти саме мені півтори години тому відправила повідомлення. Або що ти дві години тому надіслала документ із розширенням DOC. Але вони не знають, що там всередині нього. Мене командири на курсі запитують, що ворогу дає ця інформація? Моя задача – якомога краще розкрити їм діапазон бачення. Самі по собі ці дані на прикладі одного спостережного пункту нададуть чітку інформацію саме по цьому напрямку. Взяли вони людину, яка тут працює, і подивилися, що вона о 3.30 відправила дані у вигляді скріншота або фото комусь іншому. У цей самий час на цій ділянці був бій за підтримки ворожої важкої техніки. Знають, що вони тут наступали, аналізують, що було зроблено, а також відправлене повідомлення. Будь-якій людині уже ж очевидно, що можна встановити, де знаходиться спостережний пункт, де командир, і так далі. Я зараз розповідаю не секретну інформацію, а ту, яку треба доносити та поширювати усіма існуючими каналами зв’язку...

- Ми зараз маємо змогу сказати широкій аудиторії, зокрема військовим: "На позиції телефони не беремо, бо це наражає на небезпеку". Наскільки я розумію, навіть вимкнені, адже їх теж вираховують.

- Так. До речі, зараз країни ЄС заборонили телефони без знімного акумулятора. Я чекав на цей закон. Ми отримаємо стару-нову еру, коли батарея від’єднуватиметься. Я знаю причину цього рішення. Чи можу її озвучити? Напевно, ні. Але натяків я дав достатньо, щоб зрозуміти: процес отримання доступу до персональної інформації дуже наближається до неконтрольованого. Існує велика кількість програм, вірусів у вигляді простого зображення, яке тобі надсилають в якийсь із месенджерів, що надає повний доступ до твого телефону. Саме тому одним із варіантів забезпечення безпеки своєї персональної інформації є якраз від’єднання живлення. Математику, закони фізики і аеродинаміки ніхто не скасовував.

Я свій курс називаю "Інформаційна гігієна". Чому? Тому що на війні ми маємо дотримуватися не лише фізичної гігієни (адже без неї людина там почуватиметься досить погано), а й інформаційної. Пояснюю, що телефон світиться так само, як і радіостанція, а персональна інформація в ньому навіть на рівні одного солдата показує переміщення взводу, роти, тип озброєння, тип підрозділу, психологічний стан військовослужбовців, базове ставлення командирів до командування в цілому тощо. Вона мені, як спеціалісту з планування, дозволить взагалі не виходячи зі свого спостережного пункту, точно знати, що відбувається на цій лінії фронту, та до чого підготуватися.

- Чи запитують тебе бійці, як їм, полишивши телефони, підтримувати зв'язок з рідними?

- З моменту, коли я почав офіційно навчати військовослужбовців знищувати нашого противника, я це питання чую на кожному курсі мінімум двічі-тричі. Як і слова хлопців: "Нехай мене краще вб’є на війні з телефоном, аніж дружина. Якщо я їй два тижні не телефонуватиму, мені не можна буде повертатися додому". Моя відповідь проста: "Якщо ти приймаєш таке рішення, то зроби все, щоб твоя позиція була максимально віддалена від твоїх побратимів. Якщо ти готовий, що тебе рознесе на атоми через те, що твій телефон виявлять, не питання. Але до чого тут ті, хто тебе оточують?!". Ще одне стандартне питання: "А у вас з цим як?". Кажу: "Все дуже просто! Усі люди, підпорядковані мені, точно знали: якщо я знаходжу на позиції телефон, відповідальність за цей зальот така сама, як ти заснув на посту". Ну, ти знаєш, що з такими людьми роблять, бо це підстава всесвітнього масштабу. Можна почитати приклади, як через одного військовослужбовця, який пропустив групу, підрозділом були понесені такі втрати, які змінили лінію фронту. Це досить серйозні наслідки. Їхньою причиною може бути лише одна людина, яка належним чином на посту не виконує свої функції. У мене таке саме ставлення до людей, які беруть з собою телефони. Якщо проводити паралелі, практично усі інструктори нашого центру проходять навчання за кордоном. Багато хто з них мав потужні курси у декількох країнах. Перше, що роблять наші курсанти, прилітаючи до тієї ж Великобританії – здають телефони: підходить спеціальна людина з кейсом, куди їх складають. Інколи їм дають можливість попередити своїх рідних, що на певний час будуть без зв’язку. Якось там питання не виникають…

- І це при тому, що навчання проходять в країнах, де немає війни.

- Так! І ніхто не питає: "А чому я маю це робити?". Усі розуміють причини й наслідки. Якщо треба певні деталі – їх можна отримати у людей, які навчають.

- Вони весь час навчань без телефонів?

- Є певні винятки: у окремі дні ввечері у певній зоні можна поговорити. Мій товариш був на курсах лідерства в Латвії. Він з дозволу мав змогу зняти на свій телефон, як літає гелікоптер та їздить бронетехніка. Тобто від країни до країни люди по-різному оцінюють свою безпеку, тому відповідальність за курсантів буває різна. Моя класична модель дуже проста: коли йдеться про будь-якого військовослужбовця чи того, хто знаходиться на професійному рівні захисту будь-чого, а за потреби знищення будь-кого, там немає розмови про щось персональне. Як і жодної ідентифікації, процесу офізичування чи розмов про особисті гаджети. Війна спроєктована таким чином, що вся комунікація відбувається за допомогою підготовленого радіозв’язку і за будь-якими елементами передачі даних, які налаштовані на ці умови. Причинно-наслідковий зв'язок, чому люди беруть з собою на війну звичайні телефони, полягає у двох складових. Перша: сюди потрапила велика кількість цивільних, які не мали військового чи спеціального досвіду зі знищення ворога. Їм настільки важко відмовитися від своїх гаджетів, що деякі, як я розказував, приходять до висновку, що краще померти від ворожої міни, аніж отримати від дружини за те, що не виходив на зв'язок.

Друга складова більш глобальна. Наші ЗСУ, на жаль, довгий термін неправильно готувалися…

- Можеш розшифрувати?

- Краще я цей момент залишу на розгляд тих, хто зрозумів. Але скажу, що у великої кількості військових наявність телефону з собою стало нормою.

- Я чому і перепитую, як реагують бійці на твої слова про те, що не можна брати телефони на позиції. На конкретних прикладах знаю, як хлопці не тільки переписувалися в таких ситуаціях, а й викладали у соцмережі відео та фото. Дехто так підтримував свою медійність. Хоча це така собі історія, як на мене…

- Те, що ти озвучуєш, так само є причиною проблем, про які я говорю. Якраз коли люди приходять з цивільного життя і не дотичні до надсерйозної інформації, реагують таким чином.

Є ще один момент. Я з повагою ставлюся до журналістів, які висвітлюють війну. Честь і хвала тим з них, хто бувають на позиціях. Але абсолютно всі мають розуміти, що деталі керують цим світом і війною. Нерозуміння їх дуже часто призводить до таких наслідків, які можна порівняти з глобальними втратами. От береш телефон журналіста, який був на позиції, і дивишся через офіційний додаток Google Foto чи аналоги. Він тобі показує прямо на карті світлини з Авдіївки або з Тенеріфе. Тобто телефон серед фотографій чітко сегментує ті, які три роки тому були зроблені на цьому острові, а також нещодавні з Донецької області. І питаєш: "Як ти думаєш, яким чином твій гаджет може знати, де було зроблено це фото?". Відповідає: "То це що, виходить, глобальна змова?!". Так ми в ній дуже давно! Коли журналіст виїжджає на позицію, то це і його відповідальність, і командира, тому що усі умови мають бути виконані задля як персональної, так і колективної безпеки. У мене не виконання хоч однієї з умoв призведе до того, що цей журналіст більше сюди не потрапить. Я "воюватиму" щодо цього будь з ким: навіть якщо буде розпорядження самого президента, все одно не погоджуся. Бо йдеться про моє життя та житті підпорядкованих мені бійців.

Взагалі я розраховую на те, що усі, прочитавши цей матеріал, зроблять висновки у підготовці своїх гаджетів, програм і таке інше. А ще більше розраховую на командирів. Вони, в першу чергу, контролюють ці питання.

Знаєш, люди навіть не розуміють масштабів глобальної деаномізації. Коли адекватна цивільна людина про них дізнається, зазвичай у неї зачіска стає схожою на мою (Андрій лисий. - О.М.). На пояснення в деталях, по-перше, немає часу. По-друге, не всі зрозуміють. Тому ми звужуємо наші фінальні рекомендації до декількох. Кейси зазвичай починаються з операторів безпілотників. Тож якщо на твою позицію прийшов будь-який підрозділ БПЛА (свій чи чужий) і запускає квадрокоптер, у якого або моргають проблискові маячки, або вони заклеєні, усвідомлюй: у тебе днями виникнуть великі проблеми. Тому що цей оператор – абсолютно непідготовлений, і ворог, скоріш за все, знає інформацію по ньому. Така сама ситуація і з тими, хто літає на Мавіках. Цей приклад я зараз на усю країну не розповідатиму. Але натяк дам. Оператори, які працюють на цих дронах виробництва DJI, для роботи із програмним комплексом "Кропива" використовують одну версію додатка – DJI Fly. Його номер єдиний для всіх. Просте питання будь-якого військовослужбовця до оператора має звучати так: "А яка у вас версія додатка DJI Fly?". Відповідь: "Не знаю", чи неправильна або її відсутність означає, що у вас уже є великі проблеми на цій позиції. Оператори приїдуть, відпрацюють і поїдуть, а гатитиме ворог по вам. Так як війною керує піхота, а всі решта військ допомагають їй знищувати ворога, то однією з наших задач є її збереження. Звичайно, ми – не ідеальна армія, тому випадки, коли у нас оператори БПЛА не навчені, теж існують. Але це не означає, що причинно-наслідковий зв'язок буде однозначно проблемним. Бо перше правило моєї персональної війни звучить так: "Я повинен усі вектори задач ставити від себе. Я маю повернутися звідси живим, неушкодженим і з перемогою". Коли психологія постановки будь-чого йде від цього правила, досить просто планувати та командувати. Психіка так влаштована, що всі ми, в першу чергу, думаємо про себе. Звичайно, можемо вводити себе в оману, що маємо інші цілі, як основні. Але, насправді, вони будуть лише номером два, три і так далі.

Моє друге правило: "Якщо ти здивований, значить, непідготовлений". Будь-яке здивування, яке виникло у тебе на війні, означає, що ти не готовий до цього конкретного питання. У нас бувають ситуації, коли розвивається очікувана дуже погана подія, і ти усвідомлюєш, що наслідки будуть кепські. Але якщо ти не дивуєшся, це підтверджує, що ти маєш, дійсно, правильний рівень підготовки. Однак так як війна – більш складна модель взаємовідносин між країнами, ти можеш просто стати заручником умов, не залежно від свого рівня. Ти опинишся саме в тій ситуації, і результат, скоріш за все, для тебе буде не найкращим. Але коли ти не здивований, значить, ти, як мінімум, підготовлений. Я готую людей так, щоб останнє, що до них приходило у будь-якій ситуації – це здивування. Тому коли ти береш з собою телефон на бойові, і тебе розносить на атоми, то не дивуйся – ти ж був до цього підготовлений і попереджений про наслідки.

Фіналом цієї підготовки на курсі є демонстрація відео сюжету, яким чином працює наш ворог. Його можна подивитися в інтернеті. Це робота підрозділу радіоелектронної розвідки "Леер-3". Там оператор запускає "пташку", яка літає на досить великі дистанції (за 30 кілометрів). Вона підмінює станцію мобільного зв’язку. Будь-які включені телефони, які знаходяться там на полі бою, реєструються цією підробною вишкою і видають повну інформацію про себе і дані, за якими отримують номер телефону. Далі, як причинно-наслідковий зв'язок, можна дістати все про власника.

- Наскільки я знаю, навіть паролі від соцмереж.

- Так точно! Хоча доступ до такого рівня баз у рядових людей навряд буде. Але є спеціалісти, які дістануть і паролі, і будь-що.

- Я до того, що будь-яка людина має розуміти: повного захисту даних з гаджетів немає. Ні мій телефон не захищений, ні твій…

- Звичайно. Не дивуйся, коли ти після нашої розмови про кібербезпеку в стрічці реклами у себе в Facebook побачиш якісь антивірусні продукти (посміхається. -О.М.). Логіка дуже проста – коли людина встановлює собі соцмережі, майже ніколи не читає дозволи, які від неї просить програма. А там дуже часто є такі цікаві моменти, на які варто звернути увагу. Facebook тебе слухає кожну секунду, коли твій телефон з тобою – не залежно від того, під’єднаний він до інтернету чи ні, включений або вимкнений, а потім зливає всю інформацію про тебе. Окрім того, вміє розбирати твої слова, розрізняти емоції, знає, в якому стані ти знаходишся. Навіть після того, як я це все розповів, людина, що прочитає інтерв’ю, скоріш за все, не видалить додаток Facebook зі свого телефона. Втішить себе таким чином: "Я ж не якийсь розвідник. Яка у мене може бути секретна інформація?! Добре, знатимуть, що я шукаю в інтернеті ліжечко для дитини. Не може ж бути усе так сумно! Facebook же – по всьому світу. Виходить, слухає усіх, і ніхто не кіпішує. Значить, все нормально і контрольовано". Оця думка якраз є причиною психологічного фактору прийняття цієї війни з боку громадян російської федерації. Їхня психологічна модель оцінки того, що відбувається, і полягає в такому. Усі ж знають, що в Україні вбивають людей – бачать це в новинах. Але інтелекту росіян недостатньо, щоб прийняти персональне рішення. Так собі думають: "Якщо всі знають, і це було б правдою, то нас би всіх уже повбивали"...

- "Все не так однозначно".

- Точно! (всміхається. - О.М.). Саме таке рішення "приклеюють" на себе і на свій психологічний образ. Мовляв, я не цікавлюся політикою і так далі, тому це питання не до мене. Але якщо сісти з ним і дві години поговорити, все одно скаже: "Так, я знаю, що ми – вбивці, але не вірю, що все настільки погано. Інакше б нас точно вже закидали якимись бомбами". Війна – така паскудна штука, коли всі все знають, розуміють, однак вона продовжується.

Дивись, немає жодного байту інформації, який будь-коли потрапив в інтернет, щоб його не проаналізували. Оцифровується все! І сама війна теж. Знаєш, дехто вважає мене футурологом через те, що я озвучую якісь досить, як здається, нереальні ідеї, але деякі з них вже зараз реалізовуються. Наприклад, рік тому я говорив: "Ми застанемо час, коли літатиме не величезний дрон з таким же снарядом, а малесенький із однією кулькою. Він виконуватиме єдину функцію: вилітати роєм, знаходити живу особу у вигляді військовослужбовця і працювати цією кулею чітко на його ураження. При цьому буде навчений відрізнити його від цивільного. Вираховуватиме конкретного військового, якого треба знищити". Ми застанемо таку війну. Чому я про це так впевнено кажу? Тому що дотичний до деяких проєктів потужного масштабу, які дозволять нам використовувати БПЛА без жодної системи навігації. Коли рішення буде виконане, проблеми, щоб долетіти на вісім тисяч кілометрів з будь-якої точки в будь-яке місце, не виникатиме.

- До москви ближче.

- Коли ми це все зробимо, то полетимо туди не напряму, тому наша дистанція може складати п’ять тисяч кілометрів. Якщо брати основну складову війни – мету, то далі йдуть методики й методи. Як на мене, смерть військовослужбовця на полі бою у ХХІ столітті – це те саме, як сьогодні воювати лопатами. У нас є такі технології, які дозволяють будь-який танк відправити туди, куди він має прибути, через пульт керування, за допомогою роботів і так далі.

- Але у нас сьогодні немає навіть необхідної кількості звичайних танків, дронів, зброї тощо!

- В цілому, це глобальна проблема. Поки що. Але моє третє правило звучить так: "За наступні п’ять років світ зміниться більше, аніж за минулі 25". Причому його можна накласти на будь-який період і в минулому. Ефект – приблизно той самий. Порівняй, до прикладу, чи можна буде завантажити на телефоні відео на 3 Гб за 20 хвилин, сидячи в метро? Сьогодні це реальність. Психологія і математика завжди йдуть поруч. Я їх весь час порівнюю. От хто б міг спрогнозувати, що ми спалимо половину російської техніки, яку готували десятиріччями, за допомогою комерційних дронів, підлаштованих під наші умови війни? Та це викликало б сміх! Якби ти таке сказала кілька років тому, тобі б відповіли, що це неможливо! Зараз у всьому світі фабрики на етапі держзамовлень використовують усі свої потужності, щоб підготувати БПЛА, різні системи керування ними, штучні інтелекти, які допомагають оператору. Цей прорив абсолютно точно змінить перебіг війни, а також побудову економік країн. Наступний крок – у нас будуть безпілотні танкові апарати, далі – інші розгалуження. Тобто технології дозволять ту техніку, що зараз має всередині людину, замінити на керовану, коли оператор знаходиться в умовно безпечному місці. Тут працюватимуть канали зв’язку. Наші вороги за останнє десятиріччя досягли успіху в побудові машин з радіоелектронної боротьби та радіоелектронної розвідки. Будь-який військовослужбовець, напевно, це підтвердить, тому що росіяни все "душать", аналізують і сканують. Коли ти виходити на бойові і розраховуєш побачити там якийсь супутник, то ти дуже наївний і не знаєш військові реалії. Бо по факту не зможеш це зробити, адже він постійно придушується. Тому що деякі їхні машини працюють і на чотири тисячі кілометрів. Це проблема, яка постійно шукатиме нові канали зв’язку, щоб витіснити з цієї війни людей. Візьмемо не емоційну, а економічну та математичну модель – формулу по досягненню, як результат, перемоги. Ми можемо вибудувати такі умови, за яких війна рухатиметься, як зараз, але при цьому не буде загиблих…

- Тоді вона може тривати роками.

- У тому й питання! Якщо будь-кому, хто втратив побратима, рідну людину запропонувати варіанти: Ми, умовно, за рік закінчимо війну за рахунок великої кількості людських жертв або воюватимемо довше такими новітніми танками й дронами на пультах, мінімізувавши наші втрати, що оберуть?

- Відповідь очевидна - другий варіант.

- Сподіваюся, ця очевидна відповідь є в головах тих, хто керує розвитком подій на планеті. Їхня кількість обмежена. Ще одне правило, яке я для себе використовую, тому що підтвердження цієї інформації немає, і воно лише теоретичне: "Один відсоток нашої планети управляє 99 відсотками усіх багатств, розробок, які є. Решта розділяє один відсоток, який нам залишили".

- Чому саме таке співвідношення?

- Подивись, до чого збігаються усі піраміди. У кожній країні є каста людей, яка керує усіма потоками. Але найстрашніше, що на фіналі ми все одно дійдемо до одного розуміння: з точки зору планети, яка різниця, скільки вартує долар, чому в Україні він 40 гривень, і чому мені потрібно для забезпечення життя собі та своїм дітям, умовно, 20 тисяч гривень на місяць?! Хто цим управляє?! Візьми будь-якого керівника країни. Йому надважливо, скільки в нього коштів? Абсолютно ні! Бо, зрештою, все завершиться тим, що буде обмін ресурси на ресурси, інформації на інформацію, технології на технологію. Так працює планета. В її рамках людям, які керують цими процесами, все рівно на гроші. Вони можуть зробити так, що завтра їх буде вдвічі більше або менше. У нас немає шансів на те, щоб хоча б спробувати їх наздогнати. Бо, окрім того, що вони – досить розумні, на мою думку, є достатньо підготовленими. Розвиток подій, які можуть теоретично виникнути, в їхніх програмах давним давно розібраний з варіантами дій на кожен з них.

- То вони мають бачення, як закінчиться війна в Україні?

- Я більш, аніж впевнений, що вони знали, як вона почнеться, як проходитиме, і чим завершиться, й що буде після перемоги. Це питання часу.

- А ти? Ми вже з’ясували, що ти любиш математичні формули й розрахунки. То чи прораховував ти, коли і як може закінчитися ця війна?

- Моя відповідь накладає на мене відповідальність. Не хочу виглядати, як пан два-три тижні (всміхається. - О.М.)…

- Він вже каже, що війна триватиме два-три роки.

- Уже так?! Але я у будь-якому випадку не хочу бути людиною, яка скаже щось, а після того – зовсім інше. Тому що зараз прогнозувати дуже складно. Скажу лише одне: швидко не буде. Це не сьогодні, завтра чи найближчим часом. Але так як я – у ЗСУ, щодня виконую свою роботу, бачу, навіщо маю це робити. Як і досить суттєві перспективи для нашої країни. Вони, як на мене, очевидні. Ми маємо унікальний шанс перейти із рангу третіх країн світу до других, з якими рахуються (я не кажу про перші – треба бути об’єктивним). Коли ми це зробимо, наші діти зростатимуть в країні, яка досягне планових результатів набагато швидше, аніж це зробила та ж Польща. Тому що там цей процес проходив за рахунок, скажемо так, колективного підтягування. Подивись, як вони живуть зараз, і згадай, як було 15 років тому. У нас буде те саме. Ми здивуємося, як розвиватиметься Україна після перемоги. Так як вона – в центрі континенту, і поруч з нами залишається виявлений дуже нечесний ворог, який зберігатиме свою підлість протягом усього існування, наша функція на найближче сторіччя полягатиме в тому, що ми будемо тим бодігардом, який силами своїх ресурсів захищатиме інших...

- Думаю, ми вже ним є.

- Так. Але, на жаль, інші країні цього не розуміють на тому рівні, якого б потребувала математична формула цього усвідомлення. Велика політика впливає на їхні рішення. Не всім у світі вигідно, щоб ми перемогли швидко і зараз. На жаль, декому не вигідно, щоб ми перемогли взагалі. Але я вважаю, що наше майбутнє буде обумовлене двома складовими: ми точно будемо топовою та елітною військовою країною і залишатимемося однією з найпотужніших аграрних. Бо це нам дано Богом.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Андрієм Мицем