Піхотинець Ілля Сафановський: "Бій був інтенсивним, наші хлопці не могли до нас дістатись. Росіяни по нас стріляли, хотіли добити"

Автор: Тетяна Бодня

Коли я запитала Іллю Сафановського, який бій він вважає найважчим, сказав, що останній, хоч служить із 2017 року. Ілля – один із захисників міста-фортеці Бахмут.

 Йому 26 років. Він з Маріуполя. Приєднавшись до лав ЗСУ, боронив Україну в найгарячіших точках на донецькому напрямку – Піски, Авдіївка, Водяне.

Під час останнього штурму позиції ворога він зазнав поранення, і разом з побратимом вони вибирались до наших через мінне поле.

З цим бійцем 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади нам вдалося поспілкуватись напередодні чергової операції, бо наразі у Національному реабілітаційному центрі "НЕЗЛАМНІ" медики борються за його ногу.

– Ілле, минулого разу, коли ми говорили по телефону, ви готувались до операції, тепер знову. Скільки їх уже було після поранення?

– Більше десятка.

– Ви ж дістали поранення не так давно.

– Це було 27 червня. Вночі ми вийшли і вранці уже перебували за п’ять метрів від позиції ворога, почали штурмувати. Тоді під час штурму й отримав чотири кулі в праву ногу. Перебило кістку в районі стегна, пошкодило верхній вертлюг. Зараз лежу.

– А під час бою самостійно вибирались чи вас евакуйовували?

– Бій був інтенсивним, наші хлопці не могли до нас дістатись. Вибирались удвох із побратимом, його поранило в руку. Під перехресним вогнем, тоді ще дощ ішов, навкруги багнюка. Росіяни по нас стріляли, хотіли добити. Важко було. До нашого окопу приблизно 40 метрів. Але потихеньку виповзли.

Як з’ясувалося згодом, ми вибирались замінованим полем. Коли повзли, не бачили майже нічого. А як зрозуміли, що там усе було в мінах, не могли повірити, що всі живими добралися до нашого окопу.

– Турнікети теж самі накладали?

– Це вже в окопі було на наших позиціях.

– До служби в армії, в мирному житті, яку професію мали?

– Ливарник-модельник, слюсар-ремонтник.

– Як потрапили в ЗСУ? Це коли було?

– 2017 року поїхав у Миколаїв у 79-у десантно-штурмову бригаду, взяв відношення, обхідний і згодом уже поїхав у центр підготовки.

– Ви ж родом із Маріуполя. Чому раптом Миколаїв, ще й десантно-штурмова бригада?

– Так схотілось.

– Чого? Військової романтики?

– Щоб метелики "літали" в животі. Військові всі певною мірою романтики (посміхається. – авт.).

– Мені здається, що в тих, хто воював, не дуже з романтикою. Були метелики чи одразу суворі й прозаїчні будні?

– Так, метелики трохи "політали".

– Яку військову спеціальність встигли освоїти?

– Багато різних. Зенітник, гранатометник, стрілець, навідник БТР-80.

– Вам настільки подобається військова справа, що ви так активно освоювали різні спеціальності?

– Дуже подобається.

– Наскільки складно було служити, адже 79 бригада завжди була на найважчих напрямках? Де був ваш перший бій?

– В Авдіївці.

– Була там 2016 року. Ми приїхали туди під вечір, зайшли до військово-цивільної адміністрації. І нас попередили, що щовечора, майже година в годину, починаються обстріли.

– Більше стріляли вночі. А було таке, що й удень доводилось відбивати атаки, були контактні бої.

– Воювали тоді бойовики так званої ДНР чи й росіяни?

– Там було змішане стадо. Вони тоді ще й пиячили на позиціях.

– Де загалом довелось повоювати?

– Авдіївка, Мар'їнка, Водяне. А коли почалась повномасштабна війна, я був уже в 56 бригаді – й зустріли ми росіян на Донеччині, це було селище Піски.

– Чому перевелися в іншу бригаду?

– Тому що донька народилась. Довелося переводитись у маріупольську бригаду.

– Але в перші дні війни ви не були в Маріуполі і не застали наступ росіян у самому місті?

– Ні, не застав. Застали хлопці, які були в місті на навчаннях. А ми вийшли якраз у сектор.

– Дружині з дитиною вдалося вибратись із Маріуполя?

– Так, вони тепер живуть у Києві.

– Не приїжджають до вас сюди?

– Ми вирішили розлучитись.

– Не питатиму чому, шкода, що так сталось. Бо за ці півтора року повномасштабної війни я бачила чимало дружин, які були поруч із чоловіками, котрі втратили кінцівки чи око, зазнали важких контузій і потребували тривалого лікування, протезування, реабілітації. Мене іноді їхня стійкість і віра вражали більше, ніж сила їхніх чоловіків.

– До мене ніхто не приїжджає, я сам по собі. Родичі не змогли вибратись із Маріуполя.

– А скільки років доньці?

– Чотири роки.

– Уявляю, як ви за неї переживали, коли вона ще була в Маріуполі. А в секторі, де ви в перші дні перебували, росіяни теж інтенсивно наступали?

– Так, потроху почали просуватись ті пуголовки.

– Прикордонники, які були в перші дні повномасштабного наступу рф в Мар'їнці, розповідали, що на них перли три колони техніки.

– У нас було інакше, в основному росіяни гатили з артилерії. У них же снарядів багато. Наші відповідали теж з артилерії. Контактних боїв тоді особливо не було.

– Але ж у них артилерії було набагато більше, ніж у наших?

– Так. І фосфор літав, і "гради"…

– Фосфорні бомби, на щастя, бачила лише на відео.

– Це нагадує салют.

– Зі слів тих, хто пережив такі бомбардування, важливо швидко прикрити обличчя.

– Треба намочити ганчірку, швидко прикласти до носа. Якщо фосфор потрапляє на тіло, його не можна збивати. Якщо, наприклад, потрапив на руку, бажано одразу опустити її у воду. Інакше руку ніяк не врятувати.

– Були випадки, що на когось із ваших потрапляв фосфор?

– При мені ні. Ми були на Донеччині до серпня минулого року. Поїхав звідти з пораненням – підірвались на міні.

– Поранило теж ногу?

– Ще уламки полетіли в руки, обличчя. Середньої тяжкості було поранення, нормально більш-менш.

– Швидко відновились?

– Швидше, ніж зараз.

– І знову повернулись на Схід. Скажіть, вас не дратують коментарі в соцмережах на кшталт того, що контрнаступ дуже повільно просувається?

– Ми звикли. Є ж два життя. Є життя військове, а є цивільне. Коли ти постійно на фронті, а потім потрапляєш у відносно спокійне місто, то для тебе дикість, що там усі розслаблено гуляють, відпочивають. Ти, звісно, розумієш, заради чого ти там на фронті. Але не всі це розуміють і не всі вмотивовані. Декому зручніше поводитись так. У кожного своє життя і своя голова на плечах.

На фронті ми робимо те, що можемо. А ті, хто пише в соцмережах, що контрнаступ занадто повільний, можуть встати з дивану і приїхати подивитись, чому так, спробувати самому, відчути як воно.

– Ви трохи філософськи відповіли, але насправді це не викликає агресію чи образу, коли одні воюють і вмирають, а інші – живуть так, нібито нічого не відбувається і війни немає?

– Можливо, так здається, що вони нібито живуть так, але насправді можуть допомагати армії як волонтери. Судити людину, нічого про неї не знаючи, не варто.

– Ви служили на Сході з 2017 року і виконували бойові завдання в складі десантно-штурмової бригади. Якщо умовно розділити війну на два періоди: до і після повномасштабного вторгнення росії, як би ви їх охарактеризували?

– Вони дуже відрізняються. Тоді була окопна війна, нині неокопна. Зараз війна інтенсивна, агресивна. Окопів практично ж немає.

– Не встигаєте копати?

– Ми постійно в русі.

– Скільки в середньому проходите кілометрів на добу? Ви ж рухаєтесь і вдень, і вночі?

– Так, залежно від поставленого завдання. Тому буває по-різному. Може бути, що 5-6 кілометрів.

– Це ж не так багато?

– Залежно від погоди. І до того ж, ми йдемо в повній екіпіровці.

– Ви могли бути зенітником, залишатись на якійсь позиції, а не постійно бути на передку. Не було можливості вибирати чи ви не захотіли?

– Звісно, можна було, але хотів саме на "передок".

– Не забагато романтики?

– Зате є що згадати. Правда, як кажуть, нічого розповісти.

– Які прогнози лікарів? Ви зможете далі служити?

– Поки не знаю. Нога досі не рухається. Її доведеться відновлювати, вчитися ходити.

– А якщо не зможете, що плануєте робити? І де жити? Квартира, я так розумію, залишилась у Маріуполі. Жити вам ніде.

– Машина є, в ній можна жити. Загалом розберемося, коли прийде час. Знайду і житло, й роботу.

– Коли на фронті, є час, щоб подумати про майбутнє, про якісь плани?

– Ні, там живеш одним днем, а воюєш заради майбутнього.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"