Сестра полоненого "айдарівця" Ігоря Гайохи: "У росії свої погляди на законність, і з наших хлопців там "роблять" терористів за своїми законами. І хочуть засудити на великі терміни"
Як і в разі з полоненими азовцями, судилище над представниками 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ "Айдар" у росії вирішили зробити показовим, висунувши українським військовослужбовцям абсурдні звинувачення про нібито участь у терористичному угрупованні. При цьому частину з них "зробили" організаторами. Вочевидь щоб підвищити градус ненависті до підсудних.
За одного з "організаторів" у цьому судовому процесі видають Ігоря Гайоху, який прослужив в "Айдарі" 9 років.
Ще 2014 року активний учасник Революції гідності Ігор Гайоха пішов добровольцем на фронт, бо його рідна Луганщина опинилась в окупації. Й відтоді захищав Україну, сподіваючись повернути своїй сім’ї їхню рідну домівку.
Під час одного з боїв потрапив під мінометний вогонь, зазнав важких поранень. І коли росіяни знайшли його на полі бою, то намагались добити, а потім роздягнули й кинули в яму з трупами. Про те, як йому вдалося врятуватись, що він пережив до полону й у полоні, ми поговорили з його сестрою Галиною Гайохою, яка робить усе, на що спроможна, щоб урятувати брата.
"МАЙЖЕ ДОБУ БРАТ ПОРАНЕНИЙ І РОЗДЯГНУТИЙ ПРОЛЕЖАВ НА ВУЛИЦІ У БЕРЕЗНІ, ПОКИ ЙОГО НЕ ЗНАЙШЛИ"
– Галино, з ваших коментарів у ЗМІ я зрозуміла, що ви знали ще до початку судових засідань, що брат у полоні, але вам не було відомо, в чому його звинувачують. Це так?
– Коли він потрапив у полон і ми дізнались, де саме він перебуває, також знали, що там відбуваються якісь слідчі дії. Бо хлопці, які з ним сиділи в Донецькому СІЗО і повернулися додому під час обмінів, розповідали, що коли його почали водити на допити до слідчого, він "видихнув" з полегшенням, бо думав, що нарешті щось рухається. Бо до цього його просто утримували в полоні й катували.
Коли ж почалося так зване слідство, була надія, що його по-тихому засудять і обміняють. Але сталося інакше. Слідство провели, і тепер їх як "терористів" судять уже в росії.
Там майже на всіх, хто перебуває у СІЗО, завели кримінальні справи. Просто деяких обміняли, не засуджуючи. Але з Ігорем й іншими хлопцями з його батальйону так не вийшло, бо айдарівців узагалі не віддавали, а тепер ще й фабрикують справи як на терористів. Хоча майже всі вони з Луганщини й Донеччини і лише захищали рідну землю.
Окрім того, вони всі діючі військові, і їх не мають ніякого права судити й утримувати. Але ж у росії – свої погляди на законність, і з наших хлопців там "роблять" терористів за своїми законами. І хочуть засудити на великі терміни. А Ігоря взагалі хочуть засудити як організатора терористичного угрупування, оскільки він найдовше в Збройних силах України і найдовше в "Айдарі". Ігор уже 9 років військовослужбовець.
– Вони їм інкримінують участь в терористичній організації?
– Наразі – з того, що читала в деяких російських виданнях, – з’ясувала, що 14 людей судять як учасників терористичного угруповання, а чотирьох – як організаторів. Хвилююсь, що вони можуть засудити його на "довічне".
– А що, на думку тих, хто їх звинувачує, це терористичне угруповання робило? На що було спрямовано дії?
– Нібито на повалення конституційного ладу, зміну влади в так званій ДНР і посягання на територіальну цілісність. В одному з російських видань написали, що він був у націоналістичному батальйоні, викладав відео, як обстрілюють нібито мирне населення Донецька, бо в нього є свій ютуб-канал і там відео, де вони з побратимами стріляють з мінометів. Ігор – мінометник. Звісно, вони не стріляли з побратимами в мирних жителів, але ось так перекрутили. А також написали, що він виховує нацистів, оскільки там є відео, де він займається спортом з хлопцями з "Айдару".
– Пропаганда працює. А чим вони аргументують повалення "конституційного ладу"?
– Я взагалі не розумію, яка в них там конституція, бо там повне безправ’я. І що це таке для них – конституційний лад. Але така стаття є. Я намагаюсь дізнатися, на чому базуються звинувачення, бо вони ніяких переворотів не влаштовували, вони просто військові, які хочуть повернути свої будинки своїм родинам. Ігор досі прописаний на Луганщині, хлопці – з Донеччини. Ще один військовий, я читала, з Рубіжного, а це теж Луганщина.
– Як ви вважаєте, навіщо влаштували таке показове судилище? Полонених же багато, але так під телекамери виставляють не всіх.
– Зараз же теж показово судять 22-х азовців. Але про це багато кажуть, наші медіа це висвітлюють. Можливо, на рівні влади теж це питання обговорюється, розмовляють, домовляються.
А цей суд над айдарівцями спочатку проходив тихо. Лише російські інформаційні агентства повідомляли про нього. Вони хотіли по-тихому для нас їх засудити, а своїм показати картинку про показове покарання. Бо ж нещодавно відпустили командирів "Азову", і якось всередині їм треба показати населенню, що росія має силу і змогу карати тих, хто в них є. А оскільки "Азов", "Айдар" і "Правий сектор", за їхніми законами, терористичні організації, то їм є кого показати.
Лякає, що дід, який управляє сусідньою країною, дуже образився на те, що Туреччина віддала командирів "Азову". І буде показово карати цих. Хоч би їх не відправили десь далеко. Але суд ще триватиме. Бо хоч 25 липня було оголошено, що це третє засідання, але фактично це було перше проведене. І ми нарешті побачили свого Ігоря. Але це стрес і жах. Брат у рази менший і змучений страшенно.
– Дуже схуд?
– Дуже. До полону він був у гарній фізичній формі, мав масу тіла, рельєф. Тепер – тонкі руки, змарніле обличчя, дуже змучений. Я знаю, які тортури він там витримував, але не думала, що настільки схуд.
Не знаю, як він узагалі витримав перші пів року в тому полоні. Медичної допомоги йому не надавали, в нього ноги майже не рухались, руки були поламані, під лопаткою травма. Але він витримав і зрісся, як зміг. Дивилася відео з засідання суду, стоїть перекошений, може, неправильно все зрослось.
– Він перед полоном зазнав поранення?
– Він потрапив під мінометний обстріл, руки і ноги були поламані, а потім ще ніби під розстріл потрапив, бо на полі його знайшли росіяни. Вони і своїх поранених, і наших хлопців добивали.
– Не брали полонених?
– Може, когось і забрали, але мого Ігоря нібито розстріляли, потім роздягнули, зняли розпізнавальні знаки і кинули в якусь яму. Майже добу брат поранений роздягнутим пролежав у березні на вулиці, поки його не знайшли.
– Його знайшли місцеві жителі?
– Так, місцеві. Приїхали ховати тіла і побачили, що він ще живий. Його підняли, перевернули, бо він лежав лицем у землю. Ігор опритомнів і попросив допомоги.
Його перевозили з місця на місце, ховали, намагалися лікувати, а ліків у цих селах не було. Кілька діб на фермі якійсь був, десь його під піччю ховали, щоб не змерз. Потім його почало "роздувати", бо переломи. Його повезли в наступний населений пункт, там теж окупація. Якісь антибіотики знайшли, вкололи. А через два тижні в лікарню повезли, бо вже не знали, як його рятувати. Поїхали, як-то кажуть, на свій страх і ризик у нікольську лікарню, й там лікарі його поклали в короновірусне відділення як жертву автотрощі.
На нас тоді вийшли, щоб ми щось робили, бо в лікарні не могли йому нічим допомогти, оскільки потрібна була операція. Хлопці кажуть, що в нього було важке поранення в зоні печінки.
– А хто на вас тоді вийшов?
– Спочатку хлопці з батальйону, а потім зателефонувала якась жіночка. Сказала, щоб ми не хвилювались, що вони врятували нашого Ігоря. Додала, що більше сказати не може, а зворотного зв’язку не буде. А потім нас знайшли люди, які виїхали з окупації, які сказали, що бачили його десять днів тому в лікарні, що був живий і просив мене знайти. Вони й сказали, що якщо є змога, щоб ми його вивезли, бо він у тяжкому стані, сам не може рухатись. Ми шукали можливість, думали, що, може, його як цивільного автобусом евакуюють. Бо в той час із Маріуполя пускали автобуси, і в Нікольське ці автобуси заходили. Дуже-дуже сподівались, що станеться ще одне диво. Але ні. Його в цей час уже взяли в полон. Як мені сказали, за наводкою в лікарню приїхали кадирівці.
Ми думали, що вже й шанс побачити його живим утратили. Бо вижити, якщо потрапив до цих нелюдів, важко. Але з часом на російських інтернет-ресурсах з’явилося відео, де Ігор каже, що він військовослужбовець, що родом з Луганщини. Для нас це була інформація про те, що він живий. І ми вже почали скрізь подавати документи, що є доказ того, що він живий. А до цього всі вважали його загиблим.
– А про що говорили хлопці з батальйону, коли дзвонили?
– Вони казали про те, що Ігор був гарним воїном. Що не змогли вивезти тіло, бо було пряме влучання. Що дуже поламаний і шансів вижити в нього не було. Що вони шкодують, що навіть тіло не вивезли.
Казали, що він взірцевий військовий, що на нього рівнялись. Говорили: "Галю, пробач, ми справді нічого не могли зробити, дуже щільний обстріл був і самим треба було виходити".
– Але ви уявляєте, скільки людей ризикували життям, щоб на окупованих територіях допомагати вашому брату?
– Дуже багато. Бо його привозили як мінімуму через чотири населені пункти. Це я знаю з розмови з людьми, які його бачили в лікарні.
Він спочатку був на фермі, потім в інше якесь село повезли – не знаю назв цих населених пунктів. Намагались своїми методами лікувати. Він терпів, не скаржився. Але всі розуміли, що поранення дуже важкі. Потім прийшли представники окупаційної адміністрації, побачили, що в машині кров. Ті викрутились, сказавши, що свиней різали.
Далі його вже інші люди везли в інший населений пункт. Це вже було все глибше і ближче до Нікольського.
Під обстріл від потрапив під селом Розівкою Запорізької області, а в полон – у Нікольському, це Донецька область. Між ними чималенько кілометрів і населених пунктів.
Це він уже приїде і розкаже, кому треба дякувати за його порятунок.
– Це ж ще треба було не потрапити на очі російським військовим, бо фільтраційні заходи він би точно не пройшов.
– Саме через такі заходи його і везли через села, бо там люди знали, як обійти блокпости. В нього ж не було жодних документів.
– Те, що він досі живий, – це вже диво. Але треба ще одне, щоб його повернути.
– Скільки нам тих див ще треба зробити, не уявляю. Але я тому й розголошую інформацію, щоб люди знали, що дива трапляються. І що треба боротися за своє життя, за життя інших. Бо там, в окупації, багато хто нас чекає. І військові наші чекають його повернення додому. Ті, хто вийшов з полону, кажуть, що Ігор рятував їх морально, духовно, був прикладом незламності в Донецькому СІЗО. Бо рятував хлопців від самогубства, завжди казав: "Не смійте! Не здавайтесь! Вас чекають родини, ви повинні всі повернутися додому. Україна вас ніколи не покине, а все, що нам у полоні кажуть, – це пропаганда і спроби зламати".
Він ще там умовив хлопців займатися спортом, бо це надає фізичних сил і морально підтримує. Слідкував за харчуванням хлопців. Щоб їли не все і одразу. Бо оскільки їжу могли дати раз на день, її треба було розтягувати на добу.
А він свого часу, коли почав займатись спортом, ретельно вивчав питання харчування. І хлопці, які на 20-25 кілограмів схудли в полоні, казали, що живі залишились завдяки тому, що Ігор пояснював, як треба харчуватись. Що краще каші їсти, тоді надовше енергії вистачить, ніж хліба накидати повний шлунок, а потім не знати, куди себе від голоду подіти.
Хлопці після повернення додому телефонували нам і казали, що дуже вдячні за брата і сина, бо думали, що про таких, як він, лише в книжках пишуть. Що коли він повернеться, дадуть інформацію, щоб зняти про нього фільм. Та нам зараз не до фільмів, книг і цікавих історій. Нам хотілось би його повернути живим.
МЕНЕ ШВИДКО ЗРОБИЛИ "КООРДИНАТОРОМ" І "НАВОДЧИЦЕЮ", НАШ БУДИНОК – НІБИТО ШТАБОМ "ПРАВОГО СЕКТОРА"
– Коли українців, які опинились у полоні до початку цієї повномасштабної фази війни, судили в росії, наші журналісти їздили на судові засідання. Був певний ризик, але хоч якась можливість об’єктивно це висвітлювати. Окрім того, в росії тоді були адвокати, хоч і небагато, які захищали українців у таких судових процесах.
Також на судові засідання могли потрапити рідні тих, проти кого було сфабриковано кримінальні справи.
Зараз усього цього немає. І ви не можете туди поїхати, бо вас там теж можуть затримати.
– І мене, й маму точно можуть затримати. Бо ми дуже проактивні, й наших інтерв’ю ще з 2014 року багатенько в мережі. І вони це познаходили.
В Ігоря є адвокат, якого йому надала росія безкоштовно. Але він поки що не розмовляє з нами. Хоч і повідомив, що він адвокат, але ніякої інформації не дає. Ми так зрозуміли, що він познайомився зі своїм підзахисним лише в суді.
Запитала, чи можемо ми передати лист чи передачу, і чи можна бути присутнім на засіданні. А він: "Так вы же невъездные сюда". Кажу: "Ну, мы невъездные. Но может, есть возможность каким-то родственникам приехать?". На що він відповідає: "А вам это зачем?"
– Наступне засідання призначено на 15 серпня?
– Так. На день народження брата, який він, на жаль, святкуватиме за ґратами.
– Питали в адвоката про здоров’я брата? В якому він стані?
– Питала, в якому він стані, які умови утримання. Відповів, що, мовляв, з братом усе добре, він у гарному стані, гарно харчується і його утримують в гарних умовах. Кажу: "Зачем вы меня обманываете? Я видела заседание суда и брата, которого не узнала, пока на скриншоты не разобрала видео". А він продовжує стверджувати, що все добре, що його ніхто не ображає і утримують у чудових умовах.
Ми також намагалися щось дізнатись про стан здоров’я і умови утримання брата через Червоний хрест, але там сказали, що взяли до уваги нашу інформацію, будуть розглядати.
Загалом намагаємось стукати у всі можливі інстанції, але поки безрезультатно.
– Якщо повернутись до 2014 року, ви на той час жили на Луганщині, так?
– Так, ми вихідці з Луганщини, у нас іншої домівки немає. Наші діди-прадіди теж жили на Луганщині.
– Як для вас тоді почалася війна?
– Вона почалась ще в лютому, коли стали потихеньку завозити техніку і зброю через наше селище. Коли прикордонники стали боятись виходити на свої службові пости. У нашому населеному пункті була прикордонна застава, де несли службу переважно місцеві. Потім туди завезли Нацгвардію. Ті хлопці, що пішли служити з Майдану, ті, що добровольці, і яких уже почали мобілізовувати.
І на нашу заставу почали полювати так звані ополченці.
Війна почалась, коли я побачила в місті Краснодоні колони невідомих людей з рюкзачками, які не орієнтувались на місцевості. Коли в наші профілакторії і турбази стали заселяти чужих людей чоловічої статі. Ми розуміли, що так чи інакше, але це вже окупація. Бачили, що вторгнення відбулось, та ще сподівались, що воно лише в Криму. Але через наш населений пункт техніка йшла щоночі.
А наприкінці квітня і в травні вже і вдень ішла. І якщо до того часу перли гусеничну техніку на лафетах, то тут вона вже йшла самоходом. Наприклад, наші сусіди ховали в городі старий БТР, бо він загорівся. Бо у нас багато було прихильників позиції, що їх ідуть рятувати від бандеровців. І це вже те, що на нас впливало дуже сильно, бо прапор над будинком не дав нам можливості довго протриматись і партизанити. Всі знали, що ми проукраїнські, що Ігор був на Майдані, хоч тоді ще не знали, що він пішов добровольцем в "Айдар", думали, що кудись поїхав.
Мене швидко зробили "координатором" і "наводчицею", наш будинок – нібито штабом "Правого сектору". Почались обшуки, нічні візити – кілька разів нас грабували, залякували.
Потім попередили, що у нас три дні на виїзд, бо більше шансів у нас не буде. І ми виїхали.
– А техніка, яка тоді заходила, була російською?
– Так, з росії. Бо у нас поруч населені пункти: Поповка, Сєверноє. Там не демаркований кордон.
– Чи правильно я зрозуміли: сусіди, що ховали БТР в городі, були прихильниками "руського міра"?
– Так, сусіди нас і поздавали. Ось так усе життя жили поруч з людьми, однокласниками, були друзями. А потім раптово для них ми стали бандеровцями і фашистами. А коли вони зрозуміли, що накоїли, і що нашому життю загрожує небезпека через усі ті гасла, які вони перекинули на нас із російського телебачення, то прийшли і сказали: рятуйтесь. І ми поїхали. Відтоді додому ніхто з нас не повертався.
– Ігор служив усі ці 9 років? Не повертався до цивільного життя?
– Він не мав цивільного життя, він служив, оскільки вважав, що треба захищати, рятувати Україну. Що хто як не ми? Бо світ же спочатку взагалі не вірив, що на нас напали, думали, що це "междусобойчик".
Тоді ж чимало хлопців, які були на Майдані, пішли добровольцями, деякі одразу і загинули під Слов’янськом, під Бахмутом.
Думаю, що Ігор, поки рідну домівку не звільнить, з армії не піде. Хоч, може, здоров’я йому й не дозволить далі служити.
– А ви не були, коли виїжджали з Луганщини, в так званих розстрільних списках?
– Ми з братом були. Друг дитинства Ігоря працював у місцевому управлінні СБУ, а коли захоплювали цю будівлю, він був керівником підрозділу так званих ополченців. Він зрадив присягу і перейшов на той бік. І саме він Ігорю телефонував і дав інформацію про списки в обмін на те, що коли ми повернемось додому, а тимчасово окуповані території звільнять, Ігор врятує його родину.
– Як же ви виїхали, якщо вже були в списках?
– Я виїжджала з дітьми, коли були вже бої в Луганську, шалені обстріли, і на блокпостах тоді більше звертали увагу на чоловіків. Якби хтось спитав прізвище або впізнав, бо на блокпостах були знайомі, то мене б нікуди не випустили.
А мама виїжджала через росію. Потім добралась до Рубіжного.
У нас рідкісне прізвище, це і небезпечно. Мене завдяки прізвищу і російський журналіст знайшов, коли почався цей суд над айдарівцями. Я від нього й дізналась про суд, хотів коментар. Не стала з ним розмовляти, але він знайшов інтерв’ю, яке я давала вінницькій бібліотеці. Ми записували для поляків, щоб вони розуміли, що відбувається, що є переселенці, що війну розпочала росія. Тобто, це був такий інформаційний фронт, направлений на Європу.
І все, що я в цьому інтерв’ю розповідала, російський журналіст написав у своїй статті від мого імені. Читаю, розумію, що це мої слова, але казала я їх 2014 року.
– Галино, а ви комунікуєте з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими?
– Так, була там кілька разів, надавала їм щоразу інформацію, яку знаходила, казала про те, що брат у важкому стані. Завтра мама їде на зустріч у цей центр.
– Ви ж розумієте, що якщо в росії хочуть показати його населенню як організатора терористичного угруповання, то шанси його повернути невисокі?
– Мінімальні, але є. У нього й вижити шансів тоді в березні на вулиці після поранення не було, але ж він вибрався. Він зміг. Він боровся. Тепер ми боремося й боротимемося за його життя і повернення.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
